14. Складання проекту Державного бюджету України.

Організаційні засади складання проекту Державного бюджету України :

1. Кабінет Міністрів України розробляє проект закону про Державний бюджет України.

2. Міністр фінансів України відповідає за складання проекту закону про Державний бюджет України, визначає основні організаційно-методичні засади бюджетного планування, які використовуються для підготовки бюджетних запитів і розроблення пропозицій проекту Державного бюджету України.

3. Міністр фінансів України на підставі основних макропоказників економічного і соціального розвитку України на наступний бюджетний період та аналізу виконання бюджету у поточному бюджетному періоді визначає загальний рівень доходів та видатків бюджету і дає оцінку обсягу фінансування бюджету для складання пропозицій проекту Державного бюджету України.

Бюджетне планування охоплює складання проекту бюджету, його розгляд і затвердження. Завдання формування бюджету: 1) достовірне визначення обсягу та джерел формування бюджету; 2) оптимальний розподіл видатків за окремими групами й галузями; 3) збалансування бюджету. Принципи бюджетного планування: — регулювання бюджетних питань єдиними правовими нормами; — адресний і цільовий характер спрямування бюджетних коштів; — безперервність планування; — стабільність фінансових показників; — балансовий метод. Зміст бюджетного планування: — визначення бюджетної політики; — розробка управлінських стратегій; — оцінка потреби, пріоритетів і можливостей бюджету; — розробка проекту бюджету; — оцінка ефективності проекту. Кабінет Міністрів України розробляє проект закону про Державний бюджет України. Він встановлює порядок і строки складання проекту Державного бюджету України, відповідає за складання проекту. Міністр фінансів України на основі макропоказників економічного та соціального розвитку України на наступний бюджетний період визначає загальний рівень доходів, витрат бюджету і дає оцінку обсягу фінансування бюджету для складання пропозицій до розробки проекту Державного бюджету України. Він також розробляє і доводить до головних розпорядників бюджетних коштів інструкції по підготовці бюджетних запитів, які включають організаційні, фінансові та інші обмеження, яких зобов'язані дотримуватись усі розпорядники. Головні розпорядники бюджетних коштів несуть відповідальність за своєчасність, достовірність і зміст поданих Міністерству фінансів України бюджетних даних, які містять всю необхідну інформацію для складання проекту бюджету.

На основі результатів аналізу Міністр фінансів України приймає рішення про включення бюджетного запиту в пропозиції проекту Державного бюджету України перед поданням його на розгляд Кабінету Міністрів України. На основі аналізу бюджетних запитів Міністерство фінансів України готує проект закону про Державний бюджет України. Включення бюджетного запиту в пропозиції проекту Державного бюджету України і усунення розбіжностей з головними розпорядниками бюджетних коштів є першим етапом першої стадії бюджетного процесу. Другим етапом першої стадії слід вважати прийняття до 1 липня спеціальної постанови Верховної Ради України - бюджетної резолюції. Бюджетна резолюція - спеціальна постанова Верховної Ради України про основні напрямки бюджетної політики на наступний бюджетний рік. Відповідно до неї формується проект закону про Державний бюджет України. Міністерство фінансів України подає проект закону про Державний бюджет України та проект зведеного бюджету Кабінету Міністрів України для розгляду до 15 серпня, а також вносить пропозиції про строки і порядок цього розгляду. Не пізніше 15 жовтня (20 жовтня) бюджетний комітет спільно з уповноваженими представниками розглядає пропозиції до проекту, готує висновки і пропозиції до проекту, таблиці пропозицій, які пропонується підтримати або відхилити, приймає з цього приводу відповідне рішення. Висновки і пропозиції до проекту закону та таблиці пропозицій розповсюджуються серед народних депутатів не пізніше, ніж за два дні до розгляду проекту на пленарному засіданні Верховної Ради України в першому читанні. Перше читання проекту починається з доповіді голови бюджетного комітету відносно висновків і пропозицій до проекту.

13. Фінансове забезпечення управлінських видатків.

Витрати виробництва характеризують ефективність управлінської

діяльності на підприємстві загалом, оскільки відображають сукупні затрати живої й уречевленої праці, тобто поєднання основних засобів, сировини й матеріалів за допомогою праці робітників підприємства. Раціональність такого поєднання залежить від якості управлінських рішень. Таким чином, у витратах виробництва відображається рівень управлінського обліку на

підприємстві, оскільки вся діяльність менеджерів центрів відповідальності спрямована в підсумку на мінімізацію затрат живої й уречевленої праці.Необхідну ж інформацію для прийняття обґрунтованих рішень менеджерів центрів відповідальності про доцільність витрачання сировини й матеріалів,

праці робітників, використання машин і механізмів, інших основних засобів забезпечує, як відомо, управлінський облік. Управлінський облік витрат виробництва має за мету забезпечення

інформацією менеджерів підприємства для прийняття ними обґрунтованих рішень щодо ефективного використання праці, виробничих запасів та основних засобів. Тому інформація про витрати виробництва в управлінському обліку має бути якнайдетальніша і оперативна. Цінною вона

для менеджерів центрів відповідальності може бути лише за умови, що вона конкретизована і надається їм, як правило, до завершення виробничого процесу або й до його початку – як прогнозна. За свідченням зарубіжних дослідників, менеджери віддають перевагу своєчасній інформації, що може

бути не настільки точною, перед уточненою, але поданою тоді, коли вплинути на процес формування витрат уже неможливо. Витрати виробництва в управлінському обліку також узагальнюються, але з метою забезпечення аналітичності інформації, що дає змогу оцінювати ефективність витрат на виробництво конкретного виду продукції (робіт, послуг) і за кожним центром відповідальності окремо. Ефективною управлінська діяльність може бути лише у випадках, коли менеджери

отримують вичерпну інформацію про взаємозв’язок витрат за кожним їхнім елементом (а не за сукупністю “матеріальні витрати” чи інші групи, як у фінансовому обліку) з виробництвом конкретних видів (найменувань) продукції (робіт, послуг). Оскільки управлінська діяльність менеджерів будь- якого підприємства в умовах ринку спрямована на отримання максимально

можливої суми прибутку, що визначається як різниця між цінами продажу (доходами) і собівартістю реалізації продукції (робіт, послуг), то реальний вплив на прибутковість підприємства менеджери можуть здійснювати лише через формування витрат виробництва, оскільки ціновий фактор від них, як

правило, не залежить, бо формується в результаті попиту та пропозиції. Управлінський облік витрат виробництва здійснюється за різними об’єктами, що визначаються специфікою підприємства. Чим більше видів продукції (робіт, послуг) виробляє (виконує) підприємство, тим більше об’єктів (рахунків) аналітичного обліку відкривають в управлінському обліку. Всередині цих рахунків витрати обліковують за встановленими елементами, котрі групують у статті. У фінансовому обліку достатньо

узагальнених даних за наведеними вище групами елементів витрат, необхідних для складання зовнішньої звітності. Управлінський облік забезпечує інформацією менеджерів для

прийняття ними рішень. У зв’язку з цим в управлінському обліку витрат виробництва широко застосовують конструктивні та прогнозні розрахунки, експертні оцінки поведінки витрат до їх здійснення. Фінансовий облік відображає лише фактографічну інформацію про витрати, які вже

відбулись. Разом з тим, управлінський і фінансовий облік витрат взаємопов’язані. Їхні дані відображаються здебільшого за однаковими первинними документами, на основі даних про витрати виробництва визначаються прибутки чи збитки в системі рахунків фінансового обліку, зрештою

загалом по підприємству сума витрат виробництва є однаковою, незалежно від того, за якою підсистемою обліку вона відображається.

12. Видатки бюджету на утримання установ охорони здоров’я, особливості їх планування і фінансування.

Кошторис фінансування установ охорони здоров'я ґрунтується на показниках: за стаціонаром - за кількістю ліжок і ліжко-днів, за поліклініками - за кількістю лікарських відвідувань. Система заробітної плати - за категоріями лікарів, середнього та молодшого медичного персоналу, адміністративно-управлінського й обслуговуючого персоналу.Стаття 7. Державна політика фінансування охорони здоров’я

Державна політика фінансування охорони здоров’я спрямована на:

• поліпшення здоров’я населення України;

• забезпечення реалізації конституційних прав громадян України на охорону здоров’я, медичне страхування та безоплатну медичну допомогу;

• створення бюджетно-страхової моделі фінансування системи охорони здоров’я України;

• забезпечення справедливості у розподілі суспільних фінансових ресурсів, спрямованих на охорону здоров’я;

• виконання державних цільових програм у системі охорони здоров’я України;

• підвищення якості, доступності та своєчасності надання медичної допомоги населенню;

• створення умов для належного та ефективного фінансування охорони здоров’я;

• створення умов для децентралізації управління та розвитку самостійності закладів охорони здоров’я;

• оптимізацію управління та використання ресурсів охорони здоров’я;

• підвищення рівня соціальної та професійної захищеності медичних працівників;

• посилення зацікавленості та відповідальності громадян за стан свого здоров’я;

• забезпечення розвитку ринкових відносин у медичній галузі;

• надання медичних послуг (товарів, робіт) на конкурентній основі.

Стаття 8. Модель фінансування охорони здоров’я України

В Україні запроваджується багатоканальна бюджетно-страхова модель фінансування охорони здоров’я.

Бюджетно-страхова модель фінансування охорони здоров’я України включає:

• державне медичне забезпечення;

• обов’язкове соціальне медичне страхування;

• добровільне медичне страхування;

• інші форми фінансування охорони здоров’я, не заборонені законодавством України.

Стаття 9. Джерела фінансування охорони здоров’я

Джерелами фінансування охорони здоров’я України є:

• кошти Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських бюджетів, районних, міських, селищних, сільських та інших бюджетів, за рахунок яких здійснюється фінансування Державної програми медичного забезпечення;

• кошти обов’язкового соціального медичного страхування, за рахунок яких здійснюється фінансування Програми обов’язкового соціального медичного страхування;

• кошти добровільного медичного страхування, за рахунок яких здійснюється фінансування програм добровільного медичного страхування;

• кошти юридичних та фізичних осіб, за рахунок яких надаються медичні послуги (товари, роботи), що не передбачені Державною програмою медичного забезпечення та Програмою обов’язкового медичного страхування;

• інші кошти (благодійництво, меценатство тощо).

Стаття 10. Форми фінансування надання медичних послуг

Фінансування надання медичних послуг здійснюється за формами: фінансового забезпечення діяльності закладів охорони здоров’я та закупівлі медичних послуг.

Форма фінансового забезпечення діяльності закладів охорони здоров’я застосовується переважно при фінансуванні охорони здоров’я за кошти державного та місцевого бюджетів методом кошторисно-постатейного фінансування.

Форма закупівлі медичних послуг застосовується при фінансуванні закладів охорони здоров’я за кошти державного та місцевих бюджетів, обов’язкового соціального та добровільного медичного страхування, юридичних та фізичних осіб шляхом оплати наданих медичних послуг, обсяги та якість яких передбачено укладеним договором.

Держава сприяє поступовому переходу з фінансового забезпечення діяльності закладів охорони здоров’я до закупівлі медичних послуг.

Стаття 11. Методи фінансування надання медичних послуг

Фінансування надання медичних послуг здійснюється за методами:

• кошторисного-постатейного фінансування, згідно з яким фінансування закладу охорони здоров’я здійснюється за кодами функціонально-економічної класифікації на основі розрахункових даних кількості населення, нормативу витрат тощо;

• цільового фінансування — методу, що полягає у забезпеченні фінансування заходів, передбачених окремими державними, місцевими та іншими цільовими програмами;

• подушного фінансування — методу, який застосовується переважно на рівні первинної медико-санітарної допомоги (сімейної медицини) та частково на рівні спеціалізованої медичної допомоги і полягає у фінансуванні закладу охорони здоров’я з розрахунку на кожного мешканця обслуговуваної території та надання цим закладом очікуваного обсягу та якості медичних послуг визначеного рівня;

• глобального бюджету — методу, який полягає у фінансуванні закладу охорони здоров’я на основі фіксованого річного бюджету під узгоджений обсяг медичних послуг (робіт);

• прямої оплати за надану послугу — методу, який полягає в оплаті кожної послуги, комплексу або окремої складової медичної послуги на основі розрахунків вартості медичних послуг;

• реімбурсації (часткового відшкодування) — методу, який полягає у частковому відшкодуванні пацієнту вартості послуг, ліків або товарів медичного призначення за рахунок коштів відповідних бюджетів, обов’язкового соціального медичного страхування або за рахунок коштів, передбачених цивільно-правовими угодами;

• співоплати — методу, який полягає в оплаті додаткових медичних послуг (товарів, робіт) або доплаті частки їх вартості з метою отримання додаткового обсягу та якості, ніж передбачено відповідними програмами, договорами або іншими цивільно-правовими актами.

11 Роль бюджетів у розвитку освіти

Важливим елементом державної політики в галузі освіти є ре­алізація національної доктрини розвитку освіти, затвердженої Указом Президента України від 17 квітня 2003 року №347/2002 для поліпшення якості навчально-виховного процесу, забезпечення рівня освіти достатнього для технічного, економічного і соціального прогресу країни. Визначивши орієнтир на входження в освітній простір Євро­пи, Україна здійснює модернізацію освітньої діяльності в контексті Європейських вимог і все наполегливіше працює над практичним приєднанням до Болонського процесу.

Фінансування установ, закладів та заходів освіти, що здійснюєть­ся на нормативній основі, не обмежується коштами державного і місцевого бюджетів, галузей економіки, підприємницьких структур. При збереженні орієнтації в основному на державне фінансування освіти навчальним закладам надано широкі права для самостійного заробітку грошей на своє утримання, вишукуючи і використовуючи альтернативні, позабюджетні кошти.

Додаткове фінансування освіти включає такі джерела:

- кошти, одержані за підготовку, підвищення кваліфікації та пе­репідготовку кадрів згідно з укладеними договорами;

- плата за надання додаткових освітніх послуг;

- кошти, одержані за науково-дослідні роботи (послуги) та інші роботи, виконані навчально-виховним закладом на замовлення підприємств, установ, організацій і громадян;

- доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майсте­рень, цехів, підприємств та від надання в оренду приміщень, споруд, устаткування;

- дотації місцевих органів влади;

- кредити банків;

- добровільні грошові внески, матеріальні та інші цінності, отри­мані   від підприємств, установ, організацій та окремих громадян.

В Україні діє широка мережа наукових установ з її координуючим центром — Національною академією наук України. України і здійснюють розробку те­оретичних проблем, що мають загальнодержавне значення. Вони включають науково-дослідні, конструкторські, проектно-конструк­торські та технологічні організації, підпорядковані різним міністерст­вам і відомствам, що здійснюють розробку проблем прикладного ха­рактеру. За рахунок бюджетних коштів в Україні фінансується майже третина наукових і науково-технічних робіт. Це в основному такі на­укові заходи:

- фундаментальні дослідження і розробки, в тому числі оборон­ного характеру;

- розробки, що відображають пріоритетний напрямок розвитку науки і техніки;

- прикладні науково-технічні розробки загальнодержавного зна­чення;

- науково-технічні розробки, що реалізуються за співробіт­ництвом на основі міждержавних угод.

Бюджетне фінансування науково-технічних досліджень здійсню­ється за такими трьома напрямками:

а) шляхом базового фінансування у формі підтримки фундаментальних досліджень, що виконують наукові установи і вищі навчальні заклади;

б) цільове фінансування науково-технічних програм та наукових розробок і досліджень з пріоритетних напрямків науки і техніки;

в) фінансування окремих наукових досліджень і розробок на ос­нові контрактів, що пройшли конкурсний відбір.

Оскільки бюджетні кошти, що спрямовуються на розвиток науки, є досить обмеженими, то держава застосовує фінансово-кредитні ва­желі стимулювання для суб´єктів науково-технічної діяльності. Це, зокрема, створення інноваційних фондів, сприяння організації і ко­мерційній діяльності комерційних банків, заснованих на різних фор­мах власності, а також здійснення пільгового оподаткування і креди­тування, запровадження прискореної амортизації основних засобів суб´єктів господарювання, що здійснюють роботи з пріоритетних на­прямків науково-технічного прогресу.

Обсяг витрат для кожного наукового закладу визначається плана­ми науково-дослідних робіт і відображається у кошторисі за кате­горіями видатків згідно з економічною класифікацією. Значну частку за кошторисами у більшості науково-дослідних організацій становлять ви­трати на оплату праці. Фонд заробітної плати розраховують, виходячи із структури штату, затвердженої керівником, типових штатів для даної ка­тегорії наукових установ та діючої схеми посадових окладів.

Науково-дослідні організації, що фінансуються за рахунок бюд­жетних коштів, складають кошторис доходів і видатків за встановле­ною формою. Величина бюджетних асигнувань залежить від обсягів робіт, виробничих показників науково-технічних досліджень, бюд­жетних норм, нормативів, тарифів тощо. Витрати для кожного науко­вого закладу формуються залежно від плану науково-дослідних робіт і знаходять своє   відображення в кошторисі за категоріями видатків бюджетної класифікації.