Завдання:

1. Прочитайте текст підручника, теоретичний довідковий матеріал за темою «Історичні етапи взаємодії суспільства й природи та їх екологічні особливості».

2. Заповніть таблицю

Особливості взаємодії людського суспільства і природи

№з/п	Назва історичного етапу	Тривалість етапу	Масштаби й характер впливу людини на природу

3. Сформулюйте висновок. Дайте відповіді на запитання:

а) Який історичний етап відзначився значним впливом людини на природу? Із чим це пов’язано?

б) Як ви розумієте слова В.Вернадського: «У геологічній історії біосфери перед людиною відкривається величезне майбутнє, якщо вона зрозуміє це і не буде застосовувати свій розум для самознищення»? Наведіть приклади використання людиною свого розуму для самознищення.

2. Мисливсько-збиральницька культура

В епоху палеоліту (40-15 тис років тому) основу існування первісного суспільства складало мисливство на крупних тварин, яке супроводжувалось збором комах, молюсків, рослинної їжі і т .і. Первісна людина брала від природи рівно стільки, скільки було необхідно для забезпечення її харчування. Важливим чинником відділення людини від еволюції тваринного світу став перехід до виготовлення і систематичного використання знарядь мисливства і праці. Це були ножі, пилки, сверла, скребла, рубила, молотки. Для їх виробництва використовувався кремінь, кварц, гірський кришталь, вулканічна лава. Техніка виготовлення знарядь поступово вдосконалювалась.

Важливою відмінністю між людьми і іншими видами тварин було використання вогню. Спеціалісти вважають, що близько 300 тис. років тому людина почала використовувати вогонь, що виникав від блискавок та інших причин, а близько 150 тис. років тому людина навчилась добувати його. Його використання зробило людину менш залежну від кліматичних змін.

Відходи життєдіяльності первісних мисливців швидко утилізувались природою. Згідно Б. Прохорову загальнорічна кількість нечистот від групи в 20 осіб складала близько 10 т. і розсіювалась по території в 400 км2. За своїм складом це органічні відходи іжі і одежі, які є звичними для навколишнього середовища.

Первісна людина могла істотно регулювати чисельність окремих видів тварин, рослин, забруднювати продуктами життєдіяльності місця свого розселення. Однак в цілому її взаємостосунки з природою носили гармонійний характер. Первісна людина сприймала світ, відчуваючи себе частинкою природи. Леві-Брюль у своїй праці "Первісне мислення” відмічає, що між групами первісних людей і землею на якій вони існували встановились відносини співучасті, коли кожна соціальна група відчувала себе містично пов`язаною з тією чистиною території, яку вона займає або по якій вона пересувається.

3. Епоха аграрної культури

Аграрна культура охоплює період, коли основою матеріального виробництва було землеробство і скотарство з моменту появи сільського господарства (близько 8 тис. років тому) до виникнення повноцінного промислового виробництва (середина XVIII ст н. е.). Приручення тварин, перехід від мисливства до сільського господарства і осідлого способу життя отримало назву неолітичної революції.

З появою перших сільськогосподарських культур (гарбуза, гороху, квасолі, льону) можна вести мову про перші цивілізації, які виникли на Сході і змінили епоху варварства. Розвиток землеробства і скотарства привів до істотних змін в ландшафтах. Вирубування лісів, спалювання лучно-степових ділянок, примітивний обробіток ґрунту, перевипас домашніх тварин привели до значної руйнації таких компонентів природних ландшафтів як тваринний світ, рослинність, грунтовий покрив та істотних змін процесів вологообігу, речовинообігу, енергообігу в ландшафтах.

За оцінками демографів в епоху землеробства значно зростає чисельність населення, його щільність. Перші землеробці і скотарі об`єднуються в групи до 300 інколи 500 осіб. Зростає і тривалість життя людей. Основним регулятором тривалості життя виступають хвороби, які людина отримує від тварин, погіршення санітарно-гігієнічних умов проживання. Навколо поселень накопичувались відходи, нечистоти, забруднювались ґрунти і водойми, що сприяло поширенню збудників інфекцій.

Істотної шкоди природному середовищу завдавало скотарство. Розведення домашніх тварин, їх скупчення в околицях населених пунктів, випас на обмежених ділянках призвели до деградації трав`яного покриву, лісово-чагарникових угруповань, розвитку процесів опустелювання в ряді регіонів світу.

Виникнення міських поселень в 4-3 тисячолітті до н.е. веде до концентрації населення, розвитку системи комунікацій, що вносить істотні зміни в навколишню природу. Відбувається процес окультурення ландшафтів, який проявляється у зміні їх структури, збіднені видової різноманітності, забруднення водойм, ґрунтів, повітряного середовища.

В епоху античності в результаті посиленого антропогенного тиску на природні процеси відбулись замітні зміни негативного характеру багатьох регіонів світу: узбережжя Середземного моря, Месопотамії, Єгипту, Середньої Азії, Південно-Східної Азії, Центральної Америки і т.і.

Останнім етапом у розвитку аграрної культури стала епоха феодалізму (V-VI ст. н.е.). Для неї характерною особивістю є широке використання у виробничих процесах природних енергентичних ресурсів – вітрових і водних. Вітрові і водні двигуни вперше були використані в млинах, на мануфактурах. Роль тяглової сили в господарських процесах виконують воли, коні, інші домашні тварини.

В цей період істотно змінюється світосприйняття людини, розуміння її місця і ролі в природному середовищі. Так, в епоху середньовіччя стали появлятись перші законодавчі акти природоохоронної спрямованості які регулювали мисливство, оберігали водно-болотні угіддя, озера, ліси. Розвиток уявлень про Всесвіт дало поштовх новому тлумаченню і розумінню людських відносин з природою. Розвиток географічного кругозору людства за великими географічними відкриттями і накопиченням значної кількості емпіричних знань потребували теоретичного узагальнення і осмислення. Однак природодослідження ще находилось під контролем релігіозних догм.

4. Етап індустріального суспільства

Атрибутами нової індустріальної епохи спеціалісти вважають зародження машинного виробництва, яке привело до різкого зростання обсягів виробництва, нових форм його організації (фабрик, заводів) і зростання рівня життя населення і його чисельності. Свій відлік епоха індустріалізації веде з другої половини XVIII століття.

В цей період зростають обсяги видобутку корисних копалин (вугілля, залізної руди, кольорових металів, нафти і газу). В місцях промислових розробок виникають, фабричні поселення, формуються промислові центри, транспортні комунікації і транспортні засоби – що в кінцевому рахунку веде до формування на місці природних ландшафтів їх модифікацій – антропогенних ландшафтів.

Широке залучення сільськогосподарських машин і механізмів привело до інтенсифікації процесів сільськогосподарського виробництва. Це визвало ріст обсягів виробництва продовольства і його здешевлення.

Концентрація населення в міських поселеннях призвела до розвитку масових епідемічних захворювань (грипу, черевного тифу, туберкульозу та інших). Причина цього явища в погіршенні санітарно-гігієнічних умов проживання людей за рахунок різноманітних забруднень природного середовища, а також зростаюча ймовірність поширення захворювання за рахунок частіших контактів між людьми.

Кінець XVІІІ початок ХІХ століть вважають преіодом небувалого розквіту природничих наук. Праці П. Палласа, К. Ліннеля, Ж. Бюффона, О. Гумбольдта, Ч. Дарвіна, К Рульє створили об`єктивні передумови зародження науки про взаємодію організмів з середовищем їх існування – екології. Цей період відмічений накопиченням значної кількості даних про вплив людини на природу і природи на людину.

Період ХХ століття характеризувався розширенням експансії людини в природі, заселенням всіх доступних для життя територій, відкриттям нових способів вивільнення і перетворення енергії, освоєнням навколоземного простору; небувалими темпами приросту населення.

Якщо в 1920 році Землю населяло 1,86 млрд осіб, 1940р. – 2,29, в 1960р – 3,05 млрд, в 2000р. – понад 6 млрд, то за прогнозами на 2025 рік – понад 8 млрд чоловік.

В ХХ столітті винайдені різноманітні антибактеріальні і противовірусні препарати, розроблені способи запобігання багатьох інфекцій. Водночас появились нові інфекційні хвороби, які є наслідком забрудненого навколишнього середовища. Зросли захворювання нервової системи, онкологічні, серцево-судинні.

В раціоні людини зросла частка м`ясної їжі, що має і негативні наслідки – погіршення системи кровообігу. Значна кількість продуктів харчування містять в собі шкідливі для людини речовини. Середовище проживання людини стало більш забрудненим, нездоровим, небезпечним.

5. Постіндустріальне суспільство

Сучасну епоху характеризують як ядерну, космічну, електронну як етап переходу до інформаційної цивілізації. Це епоха главенства знань, інформації і переходу до гармонізації суспільства і природи.

Фундаментальною основою нового світогляду виступає концепція ноосфери, як нової еволюійної стадії розвитку біосфери і людського суспільства. В ноосферну епоху людство повинно знайти шлях до відновлення екологічної рівноваги на планеті, реалізувати стратегію безкризового розвитку суспільства і природи, а людина повинна взяти на себе всю повноту відповідальності за подальший збалансований розвиток.

Починаючи з другої половини ХХ ст. науковий світ розробляє низку підходів до гармонійного співіснування суспільства з природою: стратегія меж росту, стратегія збалансованого розвитку, стратегія сталого розвитку.

Концепція сталого розвитку, проголошена міжнародною конференцією ООН з навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро в 1992 році, стала стратегічним напрямом гармонійного розвитку світового співтовариства.

Категорія "сталий розвиток” передбачає такий тип розвитку, який орієнтується на задоволення потреб нинішніх і прийдешних поколінь. Основу сталого розвитку складає людина з її правом на гармонійне життя з навколишнім середовищем. Це категорія правова, етична, моральна. Нею передбачається правова відповідальність людства перед наступними поколіннями за результати співіснування з природою; етичне (відповідальне) ставлення до всього живого; ненасильницьке гуманне відношення до природи.

Сталий розвиток передбачає формування екологічного суспільства побудованого на принципі екологічного гуманізму – гармонії людини і природи і визнанні рівноцінності всього живого.

1.3. ВЗАЄМОДІЯ СУСПІЛЬСТВА І ПРИРОДИ ТА ЇЇ ЗАКОНОМІРНОСТІ

1.3.1. Єдність природи і суспільства, їх взаємодія

Суспільство (соціосфера) є складовою частиною ландшафтної оболонки. Суспільство — це сукупність конкретних людей. Людина — частина природи. Фізичне і духовне життя людини нерозривно пов'язане з природою. Природа — це середовище, в якому людина живе. Саме воно забезпечує її найперші потреби. Життя людини можливе тільки у взаємодії з природою. Ця взаємодія проявляється в різних формах, насамперед в обміні речовин і енергії. Але людина — не тільки біологічна істота, а й суспільна. Умови її життєдіяльності залежать і від суспільного оточення. В зв'язку з цим для пояснення розвитку людини як компонента живої природи і людського суспільства одних тільки біологічних закономірностей недостатньо. Треба враховувати суспільні умови і закономірності. Між людиною і природою є не тільки біологічна, а й економічна взаємодія. Саме природа є джерелом споживчих вартостей.

Людина і природа не протистоять одна одній. Але було б помилкою стверджувати, що це гармонійне ціле. Якби вони являли собою гармонійне ціле, то не виникали б екологічні проблеми, які в сучасних умовах набувають глобального характеру. Матеріальний світ єдиний, і його складові взаємозв'язані, вони впливають одна на одну. Тому в процесі пізнання природа і суспільство мають розглядатися у взаємозв'язку і у взаємодії.

Матеріальне виробництво є конкретним виявом взаємодії суспільства і природи. В ньому особливо чітко проявляється єдність взаємодіючих частин. Відношення людей до природи змінюється з розвитком продуктивних сил. Природа і суспільство становлять єдність. Нарізне вивчення суспільства і природи не забезпечує дослідження тісної взаємодії між ними.

У минулому впродовж століть вивчались окремі компоненти природи і суспільства. Тепер людство має широкі знання про природу і розвиток суспільства. За сучасних умов необхідні наукове опрацювання екологічних проблем і практичні заходи для створення гармонійних відносин між природою і суспільством. Проте до останнього часу були поширені погляди на цілісність «природа — СУСПІЛЬСТВО» як на конгломерат частин. У географічній науці і тепер не подолана розірваність між вивченням природи і суспільства. А між тим суть сучасної географії полягає в тому, що вона вивчає в певних аспектах природу, суспільство і їх взаємодію.

22

Необхідність уважного ставлення науки до проблем взаємодії суспільства і природи випливає з того. що взаємозв'язки між ними в процесі розвитку продуктивних сил і прогресу людства ускладнюються, інтенсивність їх зростає. Рушійною силою взаємодії суспільства і природи є продуктивні сили суспільства. Використовуючи закономірності природи, людина чимраз більше впливає на природу. На певному етапі свого розвитку продуктивні сили створюють'суперечність у відносинах суспільства з природою. Порушується рівновага у природі, послаблюються можливості її самовідновлення. Однак у процесі науково-технічного прогресу можна створювати передумови і нові можливості для гармонійності відносин суспільства з природою.

Природа на кожному з етапів суспільного розвитку взаємодіє з суспільством не всіма своїми сторонами, як єдине ціле, а завжди лише окремими властивостями, частинами, компонентами, комплексами компонентів. Ця особливість взаємодії природи з суспільством зумовляє необхідність особливого наукового підходу. Необхідно досліджувати ті процеси. які пов'язані з окремими властивостями, частинами, компонентами і сукупностями компонентів природи.

Такий підхід надзвичайно важливий для географічних досліджень проблем взаємодії суспільства і природи. Тільки вивчення конкретних процесів взаємодії і конкретних об'єктів, шо формуються в процесі інтеграції суспільства і природи, може виявити складний механізм взаємодії і дати можливість розробляти шляхи гармонізації відносин між ними.

Природа чинить великий і різнобічний вплив на розвиток суспільства. Здоров'я і саме життя людей залежать від природних умов, навколишнього природного середовища. Сприятливі природні умови, наявність природних ресурсів можуть прискорити розвиток матеріального виробництва, економічний і соціальний розвиток суспільства, держави. Наука і практична діяльність людей здавна спрямовані на те, щоб максимально використати багатства природи, захиститися від катастрофічних дій природних процесів і явищ.

Вплив природи на суспільство неоднаковий у різних частинах нашої планети. Диференціація природних умов і ресурсів спостерігається навіть на порівняно невеликих ділянках земної поверхні. Саме диференціація є природною основою територіального поділу праці, спеціалізації країн і районів. Оскільки територіальний поділ праці нерозривно пов'язаний з диференціацією природних умов і ресурсів, проблема впливу природи на господарську діяльність суспільства в різних регіонах і місцевостях — одна з найважливіших в економіко-географічній науці. Формування різних аиробничо-територіальних утворень (агропромислових, промислових, будівельних, рекреаційних, водогосподарських та інших комплексів), а також суспільно-територіальних комплексів, таких, як населені пункти, райони, країни, знаходиться під великим впливом природних умов. У зв'язку з комплексним впливом природних чинників на життя і господарську діяльність людей важливе значення має вчення про природні гео-і-истеми як цілісні територіальні поєднання цих чинників.

У взаємодії суспільства і природи активною стороною є суспільство. Вшив його на природу посилюється і розгалужується. Своїми діями суспільство вносить великі зміни в природу і змінюється саме.

23

Науково-технічна революція ускладнила взаємовідносини суспільства і природи. Розвиток науки і техніки сприяв швидкому зростанню енергоозброєності та обсягів виробництва, що призвело до збільшення видобутку природних ресурсів, посилило забрудненість навколишнього середовища. Здатність природи до самовідновлення різко знизилася. Разом з тим суспільство не може задовольняти свої потреби без додаткового залучення природних ресурсів до сфери виробництва. Людство стало перед загрозою екологічної кризи. Актуальність охорони навколишнього середовища різко зросла. Якщо для потреб виробництва людство шукає нові джерела енергії та сировини, то збереженню якості навколишнього природного середовища немає альтернативи. Його якість має бути збережена, бо від цього залежить існування людства і життя на Землі. Проте технічний прогрес повинен продовжуватися, тому що суспільство не може відмовитися від власного розвитку. В процесі такого розвитку вплив на природу не тільки не зменшується, а навіть збільшується.

Як же пом'якшити основну суперечність сучасної взаємодії суспільства і природи: між постійно зростаючою природоперетворювальною діяльністю людського суспільства, величезними масштабами його втручання в природу і обмеженими можливостями природи до самовідновлення? Вихід полягає не в припиненні і не в гальмуванні науково-технічного прогресу, а у розвиткові нових відносин між суспільством і природою, у новій організації їх взаємодії. Науково-технічний прогрес має сприяти не тільки розвитку виробництва, а й розв'язанню екологічних проблем.

1.3.2. Закономірності взаємодії

В літературі, зокрема географічній, до останнього часу дискутується питання: чи існують закономірності взаємодії суспільства і природи? На нашу думку, існування закономірностей такої взаємодії не вимагає особливих доказів. Суспільство і природа не тільки являють собою двоєдність, а й знаходяться у тісній взаємодії, яка зумовлює особливі закономірності, що відрізняються від природних і суспільних. Взаємодія між суспільством і природою полягає у складних відносинах, що повторюються, а також у тісних зв'язках між властивостями природи і властивостями суспільства як складовими елементами системи «суспільство — природа». Серед зазначених відносин і зв'язків, безумовно, можна виділити найсуттєвіші і найстійкіші. тобто закономірні. Їх слід називати закономірностями взаємодії суспільства і природи. Вони зв'язані з закономірностями природи і закономірностями суспільства, базуються на них. проте не укладаються в них, не вичерпуються ними, оскільки оперують зразу суспільними і природними явищами. Є підстави стверджувати, що ландшафтна оболонка розвивається під впливом трьох груп закономірностей — природних, суспільних та закономірностей взаємодії суспільства і природи. Необхідність пізнання таких закономірностей диктується потребами практики, пов'язана з різнобічним впливом антропогенних чинників на природу.

Одна з важливих закономірностей взаємодії суспільства і природи — це обмеженість самовідновлення природи, саморегулювання її змін під впливом суспільства. Вплив суспільства на природу до певних меж не створює

24

загрози її руйнування, порушення умов життя людей, бо природа сама підновлює внутрішню рівновагу, розвиваючись за своїми законами. По-си.іення впливу господарської діяльності на природу зменшує Гі здатність .то відновлення своїх властивостей, важливих для функціонування як окремої людини, так і суспільства в цілому. У зв'язку з цим суспільство змушене розвивати сферу діяльності, зв'язану з охороною природи. Забруднення не повинне перевищувати того рівня, після якого природні системи втрачають можливості до самовідновлення. Отже. виникає проблема екологічного нормування.

Другу закономірність взаємодії суспільства і природи можна сформулювати як закономірність взаємозумовлених ланцюгових змін компонентів природи під впливом антропогенної діяльності. Вплив суспільства на окремі компоненти природи і окремі види ресурсів (наприклад, водні, лісові тощо) не обмежується змінами тільки в них. Зміна навіть одного з компонентів природи порушує рівновагу всього природного комплексу. Знищення лісів, наприклад, посилює ерозію грунтів, негативно позначається на кліматі, розвитку тваринного світу, гідрологічному режимі. Забруднення водойм змінює умови життя їх фауни і флори.

Ще одна закономірність взаємодії суспільства і природи, дія якої підтверджується численними фактами, — це закономірність поєднання суспільних і природних елементів, утворення цілісностей. Вона спричиняє формування виробничо-територіальних, водогосподарських, рекреаційних та інших видів комплексів. Формування таких цілісностей у вигляді різних комплексів і систем відзначено багатьма вченими — фізико-гео-графами і економістами. Так, М.Я.Лемєшев зазначає, що економічні, соціальні. технологічні та біологічні процеси тепер настільки зв'язані і взаємозалежні, що виникла об'єктивна необхідність розглядати сучасне виробництво як складну еколого-економічну систему, а не протиставляти економічну і природну системи одна одній.

Людство у своєму науково-технічному розвиткові уже підійшло до такої стадії, коли цілком здатне вирішувати свої конфлікти з природою, не допускаючи їх переростання в потенційно небезпечні для існування цивілізації. Гармонійна взаємодія суспільства і природи повинна стати однією з найважливіших цілей загального соціально-економічного прогресу.

1.3.3. Екологічний підхід. Природокористування і його місце у взаємодії суспільства і природи

Поглиблення протиріччя між зростаючими потребами у природних ресурсах і обмеженими їх запасами, погіршення якості середовища проживання людства збільшили інтерес вчених до проблем взаємодії суспільства і природи. Суспільство, яке турбується про умови життя сучасного і наступних поколінь, повинно знаходити вихід із загрози екологічної кризи. Сучасна науково-технічна революція не тільки загострює протиріччя у взаємодії суспільства і природи, а й створює умови для їх розв'язання. Конкретні з цих умов: небачений раніше розвиток природничих та технічних наук: інтеграція наукових знань: застосування нових підходів і методів досліджень: розробка більш сучасних, принципово но-

25

них техніки і технології виробництва, що сприяють ресурсозбереженню і поліпшенню якості навколишнього середовища, і. нарешті, створення специфічного загальнонаукового екологічного підходу, спрямованого на оптимізацію взаємодії суспільства і природи.

Екологічний підхід — це методологічний напрям у науці і соціальній практиці, пов'язаний з гармонізацією взаємодії суспільства і природи під час розв'язання проблем суспільного розвитку. Він базується на складних і різноманітних взаємозв'язках суспільства і природи, є міждисциплінарним підходом подібно до історичного, економічного, системного, кібернетичного. географічного та інших підходів. Екологічний підхід виник як противага чисто економічного підходу під час використання природних ресурсів. Проникнення екологічного підходу до багатьох галузей знань — одна з особливостей сучасної інтеграції природничих, технічних і суспільних наук. Формування такого підходу — додаткове підтвердження того. що розвивається тенденція до створення єдиної глобальної науки. Екологічний, географічний і системний підходи — це щаблі до створення такої науки.

Географічний підхід вивчає ландшафтну оболонку з позицій її структури і організації. Екологічний підхід розглядає проблеми взаємодії суспільних об'єктів та їх сукупностей з навколишнім середовищем. Системний підхід у методологічному відношенні об'єднує два попередніх. Тільки у єдності зазначених трьох підходів можна здійснити цілеспрямовані фундаментальні дослідження проблем природи, суспільства та їх взаємодії.

Розвиток і застосування у соціальній практиці екологічного підходу нерозривно пов'язані з раціоналізацією природокористування. Тому певний інтерес являє собою з'ясування його суті, місця в системі взаємодії суспільства і природи, видів, проблем управління тощо.

Природокористування — поняття дуже містке і поки що неоднозначне трактується вченими. Для з'ясування суті природокористування необхідно виходити щонайменше з двох положень: 1) визначення має включати взаємодію суспільства і природи, виходячи з інтересів суспільства: 2) значну увагу у визначенні треба приділити зв'язкам, що склалися між суспільством і природою.

Виходячи з цих положень у найбільш узагальненому вигляді суть природокористування можна визначити як відношення суспільства до природи, яке проявляється у діях суспільства, окремих людей та їх груп, спрямованих на використання природних ресурсів і природних умов для виробництва матеріальних благ, забезпечення життєдіяльності людей, збереження умов їх життя та інші цілі. Природокористування, по суті, є інтегрованим поняттям процесів впливу суспільства на природу.

Отже, природокористування — це та частина взаємозв'язків суспільства і природи, яка стосується впливу суспільства на природу. Звичайно, що при такому розумінні природокористування передбачає як використання природи, так і її охорону, котрі повинні розглядатися у єдності. У практичних діях ця єдність має відображатись у тому, що кожен вид, спосіб використання природи потрібно супроводжувати системою природоохоронних і природовідтворювальних заходів.

У широкому розумінні виділяють такі види впливу суспільства на

26

природу: 1) ресурсоспоживання (видобуток ресурсів, лісоексплуатація тощо); 2) ресурсокористування (землекористування, водокористування):

З» нш'ворення природних ресурсів (відтворення лісів, підвищення родючості грунтів тощо): 4) охорона природи (земельних, водних та інших ресурсів і ландшафтів); 5) перетворення природи (меліорація, створення нодосховиш. та ін.).

Залежно від того. у якій сфері господарської діяльності відбувається природокористування, ного можна поділити на виробниче (промислове, сільськогосподарське та ін.) і невиробниче (рекреаційне, житлово-комунальне тощо). За ступенем охоплення природних об'єктів виділяють по-компонентне (водокористування, землекористування, лісокористування тощо) і комплексно-територіальне природокористування.

Природокористування з позиції пізнання — це міждисциплінарний об'єкт, що має стосунок майже до всіх сучасних галузей знань. Відповідно закономірності, виявлені багатьма науками, пов'язані певною мірою з природокористуванням. Пізнання реальних процесів природокористування на основі екологічного підходу тільки розгортається. Використання ресурсів природи досі здійснювалось головним чином тільки виходячи з економічного підходу — побільше взяти від природи. Настав новий етап у науковому опрацюванні проблем природокористування. Найважливіші з них такі.

1. Глибоке вивчення закономірностей розвитку природи. Це необхідно тому. що антропогенна діяльність, втручання людини у природні процеси не тільки порушують функціонування природних систем, а й викликають стихійні природні лиха: спустошення територій під час гірничих виробок, вторинне засолення і заболочування земель під час меліорацій тощо. На особливу увагу заслуговує дослідження кругообігу речовин у природних геосистемах. Завдання науки — прагнути до того, щоб у суспільних (господарських) системах утилізувати максимально можливу частину відходів природних речовин, комплексно використовувати ресурси природи. У цьому відношенні важливу роль відіграє розробка нових маловідомих технологій.

2. Подальше пізнання закономірностей взаємодії суспільства і природи. розвиток фундаментальних досліджень, цілеспрямованих на вивчення взаємозв'язків суспільства і природи (мається на увазі як поглиблене вивчення вже відомих закономірностей, так і виявлення нових).

3. Розробка раціональних моделей виробничих і природно-антропогенних територіальних комплексів, що формуються у процесах взаємодії суспільства і природи.

4. Опрацювання методів прогнозування можливих негативних наслідків втручання в природу.

5. Підготовка технічних засобів природокористування, які б сприяли створенню гармонії у взаємодії суспільства й природи.

6. Розробка наукових основ територіальної організації виробництва і суспільства в цілому, шо забезпечують раціональне природокористування.

На останній проблемі зупинимося детальніше. Передусім зазначимо, шо у вдосконаленні природокористування важливу роль відіграє науково обгрунтована територіальна організація виробництва (ТОВ). Розвиток

27

екологічного підходу вимагає її екологізації. що означає створення такої ТОВ. котра була б спрямована на раціональне ресурсокористу'вання і забезпечення охорони природи. Особливо важливе підсилення екологізації ТОВ у таких державах, як Україна, що виділяються інтенсивною ос-воєністю і високим антропогенним навантаженням. Для вдосконалення ТОВ з урахуванням раціонального ресурсокористування і охорони природи необхідне еколого-географічне районування території.

Вплив суспільства на природу увійшов у таку стадію, яка вимагає науково обгрунтованого управління процесами природокористування. У широкому значенні управління природокористуванням зводиться до визначення і реалізації шляхів соціально-економічного розвитку суспільства. які ведуть до встановлення гармонії у взаємодії суспільства і природи. Процеси природокористування, з одного боку, повинні у максимально можливій мірі задовольняти раціональні потреби людей, а з іншого боку. охороняти і поліпшувати навколишнє природне середовище як джерело задоволення цих потреб.

Для управління процесами природокористування необхідний обґрунтований комплекс наукових, технічних, соціально-економічних, правових. освітянсько-виховних та інших заходів. Екологічні проблеми мають переважно територіальний характер, тому важливу роль у науковому забезпеченні управління природокористуванням, його раціоналізації відіграє географічна наука. Для розв'язання таких проблем потрібні глибокі знання регіональних особливостей природи і господарства, стану природних і суспільно-територіальних систем.

Сучасний світ зіткнувся з проблемою деградації екологічних систем, поступового виснаження природних ресурсів, від яких залежить добробут людей, під загрозою саме існування людини на Землі. На часі розв’язання проблеми гармонійного співіснування людини та природи, перегляд споживацької філософії буття людини. Що більше ми покладаємось на технології, які дають нові можливості переробки природних ресурсів для забезпечення потреб людей, тим меншою є наша повага до природи. Берегти Землю – це означає по-розумному, по-хазяйському її використовувати, щоб служила вона довго багатьом прийдешнім поколінням. Процвітання народів і націй пов’язане з їх здатністю виробляти нову продукцію й технології, що сприятимуть економічному прогресу без руйнації довкілля.

У наш час речовинно-енергетичний обмін між суспільством та природою досяг таких величезних масштабів, всі природні та соціально-економічні компоненти глобальної соціоекосистеми виявились настільки взаємопов'язаними, що будь-який, навіть порівняно незначний антропогенний вплив на той чи інший природний компонент охоплює всю соціоекосистему в цілому і викликає непередбачені, часто далекосяжні негативні наслідки. Отже, на третій сучасній стадії взаємодії суспільства та природи глобальна земна соціоекосистєма стала функціонально замкненою. Вона втратила здатність до природної саморегуляції. Головним її регулятором тепер повинно стати людське суспільство, і від того, як воно буде виконувати ці функції, залежить його власне майбутнє.

Сучасний стан навколишнього середовища і прогнози глобальної соцюекологічної ситуації спонукали учасників 38-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН восени 1983 р. створити Міжнародну комісію по навколишньому середовищу та розвитку, покликану аналізувати його в контексті глобальних перспектив. На основі оцінок авторитетних експертів у 1987 р. ця комісія підготувала перше фундаментальне дослідження “Наше спільне майбутнє”. На сучасному рівні об'єктивних знань у ньому відображено розуміння світовим співтовариством гостроти соціоекологічної проблематики, необхідність глобальної переорієнтації суспільно-політичного, економічного, економіко-технологічного та культурного розвитку, здійснення для цього відповідних національних і загальнопланетарних проектів.

Головними факторами, що призвели до сучасної кризової соціоекологічної ситуації, є демографічний вибух, урбанізація, індустріалізація та хімізація народного господарства. Незважаючи на те, і що в багатьох розвинутих країнах народжуваність в останні роки відчутно загальмувалась, кількість народонаселення Земної кулі і за останні роки зросла більше ніж у 2 рази, досягла 6 млрд. осіб і продовжує різко зростати. Більшість цього населення зосереджується у великих містах. Кількість людей, зайнятих у сільському господарстві, щороку зменшується. Прогодувати величезні маси міських жителів стає щораз важче, що викликає необхідність застосування хімічних методів/спрямованих на полегшення обробітку земель і підвищення родючості сільськогосподарських культур.

Обсяг промислової продукції в усьому світі кожних 10 років збільшується тепер приблизно вдвічі. Якщо за весь період цивілізації людство використало 80-85 млрд. т палива, то половина цього обсягу припадає на останні 25-30 років. Це пов'язано з тим, що у другій половині XX ст. значно змінився паливно-енергетичний баланс на планеті. Питома вага нафти у ньому становить 44 %, природного газу - 18, вугілля - 35 %. За оцінкою експертів, запасів органічного палива - вугілля, нафти і газу на рівні прогнозованого його споживання у 2000 р., - вистачить людству ще на 150 років. Максимальний видобуток нафти на планеті очікується у 90-х роках XX ст., а до 2035 р. 90 % всіх відомих світових запасів нафти і газу буде повністю вичерпано.

Внаслідок індустріалізації Землі та розвитку транспортних засобів різко погіршилась якість атмосферного повітря. Щорічно промислові підприємства викидають приблизно 145 млн. т оксиду сірки (IV), 250 млн. т пилу, близько 1 млн. т сполук свинцю, десятки тисяч тонн фтористих та хлористих сполук, а було величезного поширення явище кислотних дощів. Вихлопні гази автотранспорту та викиди промислових підприємств утворили над багатьма містами постійні отруйні газові хмари, що дуже шкідливо відбивається на здоров'ї людей.

Зараз спалюють щороку близько 2 млрд. т вугілля. Цей процес супроводжується викиданням в атмосферу мільярдів тонн вуглекислого газу та інших речовин. Наземні рослини та фітопланктон океанів вже не встигають засвоювати таку кількість вуглекислоти. В атмосфері планети швидко накопичуються вуглекислий газ (близько 0,4 % на рік) та інші шкідливі гази - метан, оксиди сірки, азоту, фтористо-хлористі вуглеводневі сполуки (3 % на рік). За період з 1860 р. по 1985 р., за підрахунками дослідників, в результаті спалювання органічного палива в атмосферу потрапило 165 млрд. т вуглекислого газу, його вміст у ній зріс на ЗО %, причому лише за 1959 - 1985 рр. - на 9 %.

При сучасних темпах спалювання органічного палива очікується, що в 2010 р. щорічні викиди вуглекислого газу досягнуть більше 10 млрд. т. Зараз вміст вуглекислого газу в атмосфері Землі вже досягає 2300 млрд. т і передбачають, що до 2000 р. він збільшиться майже вдвічі. Якщо цей процес буде тривати, постане загроза виникнення на Землі “парникового ефекту”, при якому атмосфера буде безперервно нагріватися. Одночасно із збільшенням вуглекислоти падає вміст у атмосфері кисню, відтворення якого не встигає за споживанням.

Швидко зменшуються на Землі запаси питної води. Кількість води, що забирається з річок для промисловості, зрошення та по-збутових потреб, становить вже 20 % поверхневого стоку. У промислово розвинутих країнах практично весь стік води проходить через промпідприємства, зрошувальні системи, водопровід та каналізацію. Забруднення охопило навіть акваторії Світового океану. Порівняно недавно (у 1947 р.) Тур Хейєрдал під час своєї першої подорожі на “Кон-Тіки” захоплювався чистотою Тихого океану. Нині Світовий океан перетворився на гігантський відстійник багатьох видів відходів сучасної цивілізації. Величезні площі океанічної поверхні вкриті плаваючим сміттям та нафтопродуктами, які потрапляють сюди при очищенні резервуарів, внаслідок аварій танкерів і витоків при розвідуванні та експлуатації морських нафтопромислів. Нафтова плівка вже вкриває п'яту частину поверхні Світового океану. Крім того, в нього щорічно скидають 5 тис. т ртуті, 50 тис. т ДДТ та інші шкідливі сполуки. Все це знищує біологічні ресурси океану, порушує водно-повітряний обмін планети та глобальну кліматичну стабільність.

Особливо сильно позначився антропогенний вплив на лісах нашої планети. За історію людської цивілізації територія лісових масивів на Земній кулі скоротилася на 60-65 %, що призвело до відчутного погіршення гідрологічного та кліматичного режимів. Щорічно від вирубок, пожеж та забруднень атмосфери гине 11 млн. га лісів. За оцінками експертів, лісистість планети за період 50-х - кінця 70-х років скоротилась у 2 рази - з 50 до 25 млн. км2. Найбільший обсяг втрат припадає на “зелені легені” нашої планети, які постачають основні об'єми кисню в атмосферу Землі, найбагатші у біологічному відношенні вологі тропічні ліси Африки, Південної Америки та Південно-Східної Азії, а також на сибірську тайгу. Передбачають, що до 2000 р. в країнах, що розвиваються, у зв'язку із зростанням попиту на деревину та паливо і потребою розширення площ сільськогосподарських угідь буде знищено 40 % сучасної площі лісів. При цьому слід мати на увазі, що вологі тропічні ліси, які покривають загалом менше 10 % площі суші, концентрують 40 % всього генофонду планети. А зникнення рослин має особливо важкі екологічні наслідки, адже, як стверджують спеціалісти, від кожного рослинного виду, як правило, залежить існування 10-30 видів комах, а інколи й вищих тварин та інших видів рослин.

Крім знищення місць проживання організмів та шкідливого ,' впливу на них отруйних викидів промпідприємств і транспорту, ( величезної шкоди органічному світу нашої планети завдають розвиток хімічної промисловості та хімізація сільського і лісового господарства, зокрема широке застосування отрутохімікатів для боротьби з шкідниками сільськогосподарських та лісогосподарських культур і зловживання мінеральними добривами. Кожного року в грунти вноситься понад 500 млн. т мінеральних добрив і 3 млн. т пестицидів.

С За період 50-х - середини 80-х років обсяги виробництва продукції органічної хімії на планеті зросли з 7 до 250 млн. т, щорічно на світовий ринок потрапляє від однієї до двох тисяч видів нової продукції. А всього людство нині активно використовує близько 80 тис. неприродних хімічних сполук. Внаслідок цього нині близько 1 млн. видів фауни і флори знаходиться під загрозою зникнення, 14 тис. людей в різних країнах щорічно гине від отруєння пестицидами, 700 тис. - захворює внаслідок вживання забрудненої води і проживання в місцях інтенсивного забруднення атмосфери.

Парадоксально, що найшвидше до хімічного забруднення навколишнього середовища пристосовуються саме шкідливі для народного господарства види організмів. Внаслідок цього ефективність хімічних методів боротьби з ними швидко падає. Наприклад, якщо в США у 40-х роках XX ст. шкідники знищували 7 % врожаю, то в кінці 80-х років - майже вдвічі більше при зростанні застосування пестицидів у 10 разів.