Павло тичина ви знаєте, як липа шелестить

Ви знаєте, як липа шелестить

У місячні весняні ночі? —

Кохана спить, кохана спить,

Піди збуди, цілуй їй очі,

Кохана спить...

Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Ви знаєте, як сплять старі гаї? —

Вони все бачать крізь тумани.

Ось місяць, зорі, солов'ї...

«Я твій»,— десь чують дідугани.

А солов'ї!..

Та ви вже знаєте, як сплять гаї!

1911

Коли в твої очі дивлюся

Коли в твої очі дивлюся —

Здається мені:

Мов бачу я небо прозоре.

Мов бачу брильянтових зір ціле море,

 

Що десь там горять-усміхаються,

Чудові, ясні!..

Ах, очі, ті очі!.. Кохана,

Чом серце твоє не таке?

 

Чому, як говориш — на думку спадає

Те поле у жовтні. Туман поглядає.

Суха бадилина хитається ..

Спить груддя важке.

 

1911

Я сказав тобі лиш слово — Вколо ж шум який піднявся: В небі сонце задзвеніло, Гай далекий засміявся. Подививсь я в твої очі. Стиснув руку в любій муці. Білі гуси ген за ставом Розлетілися по луці... Заглянув я в твою душу. До серденька притулився. Бачу — вишні розцвітають. Чую — тихий спів полився. Ах, це десь весна танцює, Розтопивши білу кригу! — Переповнений любов'ю, Я одкрив кохання книгу. [1913-1914]

ГАЇ ШУМЛЯТЬ Гаї шумлять — я слухаю. Хмарки біжать — милуюся. Милуюся-дивуюся, чого душі моїй так весело. Гей, дзвін гуде — іздалеку. Думки пряде — над нивами. Над нивами-приливами, купаючи мене, мов ластівку. Я йду, іду — зворушений. Когось все жду — співаючи. Співаючи-кохаючи під тихий шепіт трав голублячий. Щось мріє гай — над річкою. Ген неба край — як золото.

людинаМов золото-поколото, горить-тремтить ріка, як музика.

В родині пана Ляуфлера чотири доньки та один син. Батька займає посаду радника, має великий вплив і великі доходи. Він цілком поважна людина. Дівчата виховуються, як звичайно прийнято: вчать французьку мову, музику, відвідують бали, шиють, готуються до заміжжя. Тільки одна дочка, Олена, занадто багато читає, сперечається з чоловіками на серйозні теми, говорить "небезпечні слова" — соціалізм" натуралізм, жіноче питання. Олена не хоче жити за звичаями свого кола, мріє про навчання" працю на користь людям. Дівчина знаходить підтримку в особі студента Стефана Лієвича, якого вона покохала з першої зустрічі. Вони сподіваються, що після закінчення університету юнак приїде до коханої, і вони будуть разом. Однак Лієвич захворів на тиф і помер далеко від дому. В родині теж не все гаразд: батько починає пити, син занадто захопився гулянками, картами. Тому батько покладає надії на вигідне одруження Олени. Він нагадує дівчині про обов’язок перед рідним: слід віддячити за все зроблене для неї добро. Олена не хоче підкорюватися батькові та йти за нелюба. Однак її приятелька, вчителька музики Маргарета, радить зробити це, щоб не вести важке для жінки самотнє життя. Сталося ще одне нещастя: син Герман застрелив себе через нещасливе кохання. Олена бере в оренду землі свого швагера (чоловіка старшої сестри) та їде з батьками і молодшою сестрою в нужденне село. Пройшло чотири роки. Олена управляла цілим господарством, вела скромне самотнє життя. Батько продовжує пити. Родичі раптом забирають землю, знову треба приймати якесь рішення. Олена знайомиться з молодим лісничим, який зацікавився нею. Він добрий господар, приємний чоловік. Нарешті він освідчується дівчині, чекає на її рішення. Та для неї шлюб з розрахунку – ярмо. Однак вона мусить вийти заміж. На весілля прибуває Маргарета, вона бажає дівчині щастя. Перед весіллям Олена зачиняється в кімнаті, останній раз читає листи від коханого Стефана. Вона розуміє, що ненавидить лісничого Фельса. Та її плач наречений сприймає, як звичайні дівочі примхи. Критика, коментарі до твору, пояснення Написана 1894 р. повість "Людина" була відгуком на проблему, яка цікавила та хвилювала багатьох діячів того часу. Героїня О. Кобилянської намагається довести своє право на вибір долі, не кориться звичаям свого соціального кола, виборює незалежність. Але врешті-решт обставини змушують її піти на те, від чого вона так тікала, — вийти заміж з розрахунку. Не справдились її надії на корисну працю, навчання. Всі оточуючі підштовхували дівчину до тяжкого рішення.

ВIДКРИТТЯ ОХОТИ

Власне кажучи, щороку "Вiдкриття полювання" буває двiчi: першого серпня

на птицю, а першого листопада на звiра, але якось уже - так

утрадицiйнилося, що за урочисте, коли хочете, свято серед мисливцiв

вважається перше вiдкриття, коли пiсля довгої перерви у вас у руках знову

улюблена вами рушниця i ви знову маєте змогу не тiльки, сказать би,

поповнити свої продовольчi ресурси, не тiльки допомогти державi в

м'ясозаготiвлях, а й задовольнити себе як природознавця, природофiла й

спортсмена.

Полювання, як бачите, не якась там легковажна дурничка, не дрiбничка, а

дуже й дуже поважна справа, особливо для таких громадян, як ми з вами...

остп вишня!

* * *

Вiдкриття...

Скiльки турбот, хвилювання, нервозностi, доки все в тебе буде в

порядку: i рушниця, i набої, i одежа, i рюкзак, - одне слово, все, що

потрiбно для серйозного, добутливого полювання...

А куди їхати?!

А з ким їхати?!

Куди їхати?!

Ну, як ви одразу зможете вирiшити, куди їхати, коли сьогоднi вам

кажуть:

- Бiля Борисполя, на озерах, качви тiєї, ну, як хмари! Повiрите, як

випливуть, ну, як тої ряски! Одне одного просто давлять. Оце вчора

приїздила звiдтам молодиця, так казала, що її свекровi кум його казав, що

кумова баба чула од свахи, що та сама бачила, як коноплi мочила, що нема

куди через тую качву коноплини ткнути! Поїдемо, га?!

- Поїдемо! Тiльки в мене набоїв обмаль!

- А навiщо вам багато набоїв! Та там з одного набою торiк по 24 качки

били. П'ять набоїв - сто двадцять штук. Самий крижень, майте на увазi.

Важка птиця: бiльш як сто двадцять штук не пiднесете!

Завтра ви почуєте:

- Куди на вiдкриття?

- Думаю до Борисполя.

- До Борисполя? Чого? Хiба на сухому качки плавають?!

- Як "на сухому"?!

- Та там же озера повисихали! Та там за весну й за лiто нiхто навiть i

не чув, щоб хоч одна закахкала. Ранньої весни прилетiло, було, туди

чималенько табунiв, покружились трохи й усi на Носiвку! Чули про Носiвку?!

- Чув.

- Так там з усього Лiвобережжя качки ще навеснi позбирались. Стихiйне

нещастя: соняшники всi потолочили. А на луках через гнiзда трава не

виросла: гнiздо на гнiздi, травi нема де рости, - не знають колгоспники,

чим худобу годувати. Нi, коли вже їхати, то тiльки в Носiвку!

- Ну! Поїдемо на Носiвку! Iще через день:

- Драстуйте! Готовi до вiдкриття?

- Готовий.

- На Яготин?

- Нi, на Носiвку!

- Тю! За жабами?!

- За якими жабами?

- Та в Носiвцi самi жаби! Коли вже їхати, щоб з качками бути, так

тiльки на Яготин. От там качки...

I т. д. i т. п.

З ким їхати?

Ах, доле моя!

Та хiба ж єсть серед мисливцiв, серед людей, що люблять тихi вечори над

озерами, що чують нiжний шелест очеретiв, що пам'ятають: "Тихше, тихше, не

диши, нас почують комишi...", яким крик бугая на болотi бринить в їхнiх

вухах, як козловське распроп'янiссiме ля в серцi тихомрiйної блондинки, а

загадковий тихий плескiт на озерi в їхнiм серцi одгукується трепетними

перебоями, i коли пiд вербою чи пiд копицею все вже розказано i настає на

хвильку тиша, - обов'язково ту тишу заколише одностайне чарiвне:

Зоре моя вечiрняя,

Зiйди над водою -

хiба ж є серед них людей хоч один, з яким би не можна було поїхати на

вiдкриття полювання?!

...Ну, поїдете ви з Iваном Петровичем...

На зеленому килимi, пiд задумливою вербою, точитимуться спогади про

знаменитого його гордона, - таких псiв тепер не буває! - який одного разу

став на стойку в густiй лiщинi на вальдшнепа, та так став, що нiякими

свистками, нiякими гудками його не можна було зрушити з тої стойки,

довелося його залишити в лiсi, бо настала вже нiч, а обставини змусили

Iвана Петровича на другий день ранком виїхати з того мiста. Повернувся вiн

аж через рiк, згадав про пса, пiшов у лiс, розшукав тi кущi:

- Дивлюсь, стоїть кiстяк мого гордона, i стоїть з пiднятою правою

лапою! От був собака! Мертва стойка? Такого собаки я не бачив! Даси,

бувало, в зуби йому записку й грошi: "Джек! Миттю пляшку вина!" За

пiвгодини вже летить з вином. Тiльки не можна було бiльше грошей давать:

решту обов'язково проп'є!

...Десь оддалiк дере деркач, б'є перепел, потiм усе затихає, сам кудись

провалюєшся i бачиш, що там за столом сидить Джек i пропиває хазяїнову

решту.

...А як поїдете ви з Петром Iвановичем, то вiн вам розповiсть, що вiн

бiльше любить полювати звiра, а птиця це так тiльки, за традицiєю! Петро

Iванович - гончатник... I яка в нього є сука Флейта, як вона ганяє! По два

мiсяцi вовка ганяла. А спочатку боялась, перший раз як наткнулась на

вовка, вискочила на просiку "блiда-блiда, як стiнка!" "Чотирнадцять вовкiв

колись за нами з Флейтою гнались!"

- Ну, Петре Iвановичу! Невже таки чотирнадцять?!

- Факт! Спитайте Флейту! I обидва сiрi! ...Пилип Федорович розповiсть

вам про короткозорого старенького бухгалтера, пристрасного мисливця,

жертву фантастичних вигадок усiєї компанiї, з якою вiн завжди полював. Ви

дiзнаєтесь про зайця, який пiсля бухгалтерового пострiлу з страшним криком

"н-н-няв!" вискочив аж на вершечок телеграфного стовпа, i як переляканий

бухгалтер кинув рушницю i, приказуючи "да воскреснеть бог", бiг три

кiлометри додому...

- А то, бачте, я сам натягнув на кота заячу шкуру й посадив бiля

телеграфного стовпа, на дорозi, де мав iти той бiдолаха-бухгалтер...

- Та й це ще не все! - додасть Пилип Федорович. - Одного разу ми

прикололи шпилькою до вбитого зайця папiрця з написом: "За що ви мене

вбили?!" та того зайця й посадили пiд кущем i спрямували на нього

короткозорого бухгалтера. - Вiн - бах! Заєць - беркиць! Пiдбiгає, а там

такий на записцi заячий докiр! Що смiху було!

...А чи не пореготались би ви з оповiдання одного старенького дiдуся,

як вiн колись, бувши молодшим, не мав рушницi, а завжди додому з качками

приходив.

- Як же це так?

- А так! Отам на плесi завжди качки є! От я на острiвець перепливу та в

очеретi й заховаюсь. Знаю-бо, що обов'язково хтось iз мисливцiв туди

прийде сидячих бити. Коли так: бачу - пiдкрадається, пiдкрадається...

Ббах! А я в очеретi як закричу "Врятуйте!" Ну, вiн зразу драпала, бо,

думає, убив когось чи поранив! А я тодi роздягаюсь, качечки позбираю i

додому...

...Покотилася зоря. Булькнув у воду водяний щур... Закахкало спросоння

криженя... Писнула очеретянка... Десь далеко прогув паровик...

Сiрiє...

- Фiть-фiть-фiть! - прорiзало повiтря чиря...

- Ббах!

Перший пострiл! Полювання вiдкрито!

МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ (1893—1933) Я (Романтика)                «ЦВІТОВІ ЯБЛУНІ»           «З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю.      ...Я одкидаю вії і згадую... воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам'ятаю!) І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом».      Мати каже, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе... Тоді я беру її милу сиву голову і кладу на свої груди. За вікном ідуть росяні ранки і падають перламутри. Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь і відходять у безвість літа, моя буйна юність. Природа томиться в передгроззі. А втім, чути ще й інший гул — глуха канонада. Насуваються дві грози.           І           Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. І мої мислі — до неможливості натягнутий дріт.      День і ніч я пропадаю в «чека ». Наше помешкання — палац розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії — все це дивиться на мене з усіх боків мого випадкового кабінету.      На розкішній канапі сидить озброєний татарин і монотонно наспівує азіатське «ала—ла—ла».      Я бандит — за одною термінологією, інсургент — за другою, просто і ясно дивлюся на княжі портрети, і в моїй душі нема й не буде гніву, бо я — чекист, але і людина. Темної ночі в моєму надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. Це чорний трибунал комуни. «Тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть.      Обиватель:      — Тут засідає садизм! Я:      —  ...(мовчу)».      Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша.      Моїх товаришів легко пізнати:      доктор Тагабат,      Андрюша,      третій — дегенерат (вірний вартовий на чатах).      Я:      — Увага! На порядку денному діло крамаря ікс!      З давніх покоїв, як і колись, виходять лакеї, схиляються перед новим синедріоном і ставлять чай.      Свічі ледве горять. Скрізь тьма: електричну станцію зірвано. м,, ,.      У доктора Тагабата біла лисина і надто високий лоб. У дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся і приплюснутий ніс. Він мені нагадує каторжника і не раз, мабуть, мусив стояти у відділі кримінальної хроніки.      Андрюша сидить праворуч із розгубленим обличчям. Ревком призначив його сюди, в «чека» проти його кволої волі. Коли треба розписатися під темною постановою — «розстрілять», Андрюша завжди мнеться й розписується якимось химерним хвостиком, а не пише своє прізвище.      Я:      — Діло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте? Доктор (динамічно):      — Розстрілять!      Андрюша переляканий, мнеться, потім непевним голосом говорить, що він згодний. Доктор хрипло регочеться. Так було завжди, але на цей раз і я здригаюсь. Переді мною підводиться образ моєї матері...      — ... «Розстрілять»???      І мати тихо, зажурено дивиться на мене.      Північна тьма. В шляхетний дім ледве доноситься канонада. Передають у телефон: наші пішли в контратаку. В скляних дверях стоїть заграва: то за дальніми кучугурами горять села.      ...Доктор Тагабат натиснув кнопку, і лакеї вносять старі вина. Я дивлюся на доктора. Він і вартовий п'ють вино пожадливо, хижо. Я думаю: «так треба».      Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається сказати, що так не чесно, що так комунари не роблять. Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша!      Але коли Тагабат чітко підписався під постановою — «розстрілять» — мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, — це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. «І я, главковерх чорного трибуналу комуни, — нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії». Але який вихід? Я не бачив виходу.      Мабуть, правда була за доктором Тагабатом. ...Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в літери.      Я подумав, що доктор — злий геній, зла моя воля, а дегенерат — па-лач із гільйотини. Атоді подумав — нісенітниця, який він палач, це ж йому в моменти великого напруження я складав гімни. І відходила від мене моя мати, прообраз загірної Марії.      ...Свічі танули. До розстрілу присуджено — шість! На цю ніч досить!      Я вийшов з княжого дому і пішов пустельними вулицями обложеного міста. Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три—чотири дні не буде, що даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий сіверський край. Тьма. Дивлюся на княжий маєток і згадую, що шість на моїй совісті.      Ні, неправда. Шість сотень,      шість тисяч, шість мільйонів —      тьма на моїй совісті!!!      І знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час...      Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором і вартовим.      Я гублюся в переулках. Нарешті потрапляю до домика, де живе моя мати, де пахне м'ятою. Мати не спить. Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в долоні, схиляє свою голову на мої груди. Каже, що я зовсім замучив себе. Потім зажурено стає біля образу Марії. «Я знаю: моя мати і завтра піде в монастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо».      Я здригнувся: «Хиже навколо? Як мати сміє думати так? Так думають тільки версальці!» І тоді, збентежений, запевняю себе, що ніякої матері немає, усе це не більше, як фантом.      Ні, це неправда! Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного «я», якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі.      —  Кому потрібні мої переживання? Я справжній комунар/Невже я не маю права відпочити одну хвилину?      Перед лампадаю, як різьблення, стоїть моя зажурена мати. А мою голову гладить тихий голубий сон.           II           Наші назад: з позиції на позицію. На фронті — паніка, в тилу — теж. Через два дні я й сам кинусь у гарматний гул. Мій батальйон на підбір: це юні фанатики комуни.      Але зараз я не менше потрібний тут. Ідуть глухі нарікання, може спалахнути бунт. Мої вірні агенти ширяють по заулках, і вже нікуди вміщати «цей винний і майже невинний обивательський хлам». А канонада все ближче. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи. Тільки біля чорного трибуналу гнітюча мовчазність.      Так: будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг!      Я входжу в княжий маєток. Доктор Тагабат і вартовий п'ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Звертається до мене:      —  Слухай, друже! Одпусти мене! На фронт! Я більше не можу тут.      В мені раптом спалахнула злість. Він не може? Він хоче бути подалі від цього чорного брудного діла? Хоче бути невинним, як голуб, віддає мені «своє право» купатися в калюжах крові? Кричу, що коли він ще раз про це скаже, то негайно розстріляю.      Доктор Тагабат знову розреготався, потім сказав, що йде відпочивати і передав мені справу. Це було «діло № 282».      Вартовий пішов за підсудними.      (Так, це був незамінимий вартовий: він доглядав розстріли, від яких ухилявся не тільки Андрюша, а й ми з доктором.)      У кабінет ввійшли двоє: жінка в траурі і мужчина в пенсне. Вони були налякані обстановкою: аристократична розкіш, княжі портрети й розгардіяш — порожні пляшки, револьвери й синій цигарковий дим. Почав до-. питувати. У них були зібрання в такий тривожний час уночі на приватній квартирі.      Філософи? Шукачі нової правди? Чекаєте приходу нового спасителя світу? «Хто ж це?.. Христос?.. Ні?.. Інший спаситель світу?.. Так! Так!»      «...Так, по-вашому, значить, назрів час приходу Нового Месії?      Мужчина й женщина:      — Так!»      — Так чого ж ви не робите Месії з «чека»?      —  Розстрілять!      Жінка сказала глухо і мертво, що вона мати трьох дітей. Чоловік упав на коліна.      Підскочив вартовий і вивів їх. Увійшов дегенерат і сказав, що треба розібрати позачергову справу. Привели черниць, які на ринку вели одверту агітацію проти комуни.      Я входив у роль, був в екстазі. Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну.      —  Ведіть!      В кабінет ввалився цілий натовп черниць. Я стояв одвернувшись і смакував: всіх їх через дві години не буде!      Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне:      —  Роз—стрі—лять!      але вертаюся і бачу — прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марії.      Я в тривозі метнувся — чи не галюцинація? І чую з натовпу зажурене: «Сину! Мій м'ятежний сину!»      Мені погано, я схопився за крісло і похилився. Але в той момент мене оглушив регіт доктора Тагабата:      —  «Мамо»?! Ах ти, чортова кукло!.. «Мамо»?! Ти, зраднику комуни! Зумій розправитися і з «мамою», як умів розправлятися з іншими.      ...Я остовпів. Стояв блідий перед мовчазним натовпом черниць, як зацькований вовк. Так! — схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край города злочинно ховати себе. Я маю тепер одне тільки право:      —  Нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне «я». І я голови не загубив. Що я мушу робити? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?      Здавив щелепи і кинув різко: «Всіху підвал. Я зараз буду тут». Не встиг я цього промовити, як кабінет знову задрижав від реготу. Тоді я повернувся до доктора й чітко спитав його, чи не хоче й він в штаб Духоніна разом ...з цією сволоччю? Мовчки вийшов з кабінету і пішов містом, мов п'яний, в нікуди.           Ill           Це були неможливі хвилини. Це була мука. Але я знав, як зроблю. Я мушу бути послідовним! І цілу ніч розбирав діла. Тоді на протязі кількох темних годин періодично спалахували короткі й чіткі постріли: я виконував свої обов'язки перед революцією.      І не моя вина, що образ матері не покидав мене в цю ніч ні на хвилину.      ...В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро:      —  Слухай! Дозволь її випустить!      Я:      — Кого?      — Твою матір!      Я мовчу, потім починаю реготати і грубо кричу йому: «Провалівай!» Андрюша зблід. Він не розуміє, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість. І нічого не бачить за моїм холодним дерев'яним обличчям.      Кажу йому узнати, де ворог. У цей момент у маєтку розривається снаряд. Ворог близько, за три версти. Вискакуємо надвір. Бухкають гармати, летять кавалеристи, відходять на північ тачанки, обози. Не пам'ятаю, як потрапив до підвалу. Хотів глянути у віконце, де сиділа мати. Підходить дегенерат і хіхікає:      —  От так стража! Всі повтікали!..      А він залишився. «Так, це був вірний пес революції. Він стоятиме на чатах і не під таким вогнем». Я подумав тоді: «Це сторож моєї душі» — і побрів без мислі на міські пустирі.      А надвечір південну частину околиці було захоплено. Інсургентам дано наказ задержатися до ночі, і вони стійко вмирали на валах, на підступах і в мовчазних підворіттях. Йшла спішна евакуація, палили документи. Я остаточно збився з ніг!      ...Але раптом виринало обличчя моєї матері, і я знову чув зажурений і впертий голос.      Чорний трибунал комуни збирається до втечі. Андрюша десь зник. Доктор Тагабат спокійно сидить на канапі і п'є вино, мовчки стежачи за моїми наказами. Його погляд нервує мене і непокоїть.      Сонце зійшло. Конає вечір.      Різко кажу доктору: «Через годину я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд». Тоді він іронічно й байдуже:« Ну і що ж? Добре!» Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене — це ж у цій партії засуджених моя мати. Не витримую й шаленію, кричу, щоб не жартував зі мною. Але голос зривається, і я раптом почуваю себе жалким і нікчемним.      Вартовий увійшов і доповів, що партію привели, розстріл призначений за містом.      ...З—за дальніх отрогів виринав місяць. В городі йшла енергічна перестрілка. Ми йшли по північній дорозі. Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії — темного натовпу на розстріл. Завсюдорогужодназчерницьне вимовила й слова. Я йшов по дорозі, як тоді — в нікуди, а збоку брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат.      Матері не бачив у натовпі, але відчував: пахне м'ята. Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини.      «Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовно дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни».      Я раптом відкинувся: що це? Галюцинація? Невже це голос моєї матері?      Невже я ведуїїна розстріл? Так, це була дійсність. «Справжня життьова дійсність — хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть».      А може, це помилка? Може, треба зробити по—іншому? Ах, це ж легкодухість! Дійсність, як зграя голодних вовків. Але й єдина дорога «до загірних озер невідомої прекрасної комуни».      «І тоді я горів у вогні фанатизму й чітко відбивав кроки по північній дорозі.      Мовчазна процесія підходила до бору. До мене підійшов доктор, поклав руку на плече і сказав: «Ваша мати там! Робіть, що хочете!»      Я подивився — з натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла на узлісся. «...Я вийняв з кобури мавзера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж, пам'ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями».      Збоку вдарив у тривогу наш панцерник. Метнувся вогонь. Напирають ворожі полки. Треба спішити! Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть і зажурно дивиться на мене.      Навкруги — пусто. Я держу маузер, але рука моя слабіє. Хочеться заплакати, як в дитинстві. Пориваюся крикнути:      — Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе.      І ріже мій мозок невеселий голос. Знову чую, як мати говорить, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе.      Так, це галюцинація. Я давно вже стою на порожнім узліссі навпроти матері і дивлюся на неї. Вона мовчала.      Здіймалися огні. Ворог пішов у атаку. «...Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню.      Як зрізаний колос, похилилась вона на мене.      Я положив її на землю й дико озирнувся. Навкруги було порожньо. Тільки збоку темніли теплі трупи черниць».      Я поспішив до свого батальйону. Але раптом зупинився, повернувся й підбіг до трупа матері. Впав на коліна й припав устами до лоба. По щоці, пам'ятаю, текла темним струменем кров.      Та раптом — дегенерат: «Ну, комунаре, підводься! Порадо батальйону!»      В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я кинувся туди, здавивши голову.      ...Ішла гроза. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. Йшла чітка, рясна перестрілка.      ...Я зупинився серед мертвого степу:      — там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни».