Гуси-лебеді летять... (Скорочено)

Моїм батькам - Ганні Іванівні й Панасу Дем'яновичу з любов'ю і зажурою РОЗДІЛ ПЕРШИЙ Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар і струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів. Дід говорить, що так співають лебедині крила. Я придивляюсь до їхнього маяння, прислухаюсь до їхнього співу, і мені теж хочеться полетіти за лебедями, тому й підіймаю руки, наче крила. І радість, і смуток, і срібний передзвін огортають та й огортають мене своїм снуванням. Я стаю ніби меншим, а навколо більшає, росте і міниться увесь світ: і загачене білими хмарами небо, і одноногі скрипучі журавлі, що нікуди не полетять, і полатані веселим зеленим мохом стріхи, і блакитнава діброва під селом, і чорнотіла, туманцем підволохачена земля, що пробилася з-під снігу. І цей увесь світ тріпоче-міниться в моїх очах і віддаляє та й віддаляє лебедів. Але я не хочу, щоб вони одлітали від нас. От коли б якимсь дивом послухали мене: зробили круг над селом і знову пролетіли над нашою хатою. Аби я був чародієм, то хіба не повернув би їх? Сказав би таке таємниче слово! Я замислююсь над ним, а навколо мене починає кружляти видіння казки, її нерозгадані дороги, дрімучі праліси і ті гуси-лебедята, що на своїх крилах виносять з біди малого хлопця. Казка вкладає в мої уста оте слово, до якого дослуховуються земля і вода, птиця в небі й саме небо... А в цей час наді мною твориться диво: хтось невидимим смичком провів по синьому піднебессі, по білих хмарах, і вони забриніли, як скрипка. Я тягнусь догори і сам собі не вірю: від зарічки знову над нашою хатою пролітають лебеді! Чи вони послухались мого слова - обкружляли навколо села й повернулись до мене, чи це новий ключ?.. А віща скрипка і срібний відгомін бринять, єднаються над моїм дитинством, підіймають на крила мою душу і забирають її в нерозгадану далину. І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі... «Так-так-так», - притирається до моєї ноги стара, з перебитим крилом качка. Вона чогось непокоїться, викручує рухливу шию і то одним, то другим оком придивляється до неба і тріпоче єдиним крилом. їй їлось дуже важливе хочеться сказати мені, та вона більше не знає слів : знову повторює: «Так-так-так». За високою стрункою дзвіницею, що теж поривається вгору, десь у білому підхмар'ї зникають лебеді, але дзвін їхніх крил ще озивається з мені, а може, то вже озиваються розбуджені дзвони на дзвіниці? - От і принесли нам лебеді на крилах життя, - говорить до неба і землі мій дід Дем'ян; у його руці весело поблискує струг1, яким він донедавна вистругував шпиці. - Життя? - дивуюсь я. - Еге ж: і весну, і життя. Тепер, внучку, геть-чисто все почне оживати: скресне крига на ріках та озерах, розмерзнеться сік у деревах, прокинеться грім у хмарах, а сонце своїми ключами відімкне землю. - Діду, а які в сонця ключі? - ще більше дивуюсь я, бо й не догадувався досі, що воно, наче людина, може мати ключі. - Золоті, внучку, золоті. - І як воно відмикає ними землю? - А ось так: якоїсь доброї години гляне сонце із свого віконечка вниз, побачить, що там і земля, і люди, і худібка, і птиця помарніли і скучили за весною, та й спитає місяця-брата, чи не пора землю відімкнути? Місяць кивне головою, а сонце посміхнеться і на промінні спустить у ліси, у луки, в поля і на воду ключі, а вони вже знають своє діло! Я уважно слухаю діда і раптом страхаюсь: - Діду, а сонце не може їх загубити, як наша мама? - Що, що, надзигльований2? - мов сіро-блакитнаві, побризкані росою безсмертники, оживають старі очі. Дід ошелешено підкидає вгору брови, потім одгетькує мене вільною рукою і починає сміятись. Він дуже гарно сміється, хапаючись руками за тин, ворота, ріжок хати чи дерево, а коли нема якоїсь підпірки, тоді нею стає його присохлий живіт. У таку хвилину вся дідова постать перехитується, карлючки вусів одстовбурчуються, з рота вириваються клекіт і «ох, рятуйте мою душу», з одежі осипається дерев'яний пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня підставляй під них. Тепер я заспокоююсь: значить, сонце не може загубити своїх ключів, воно їх десь носить на шиї або ув'язує на руці. Так і треба, щоб потім не бідкатись і не морочити комусь голови. - Діду, а куди лебеді полетіли? - На тихі води, на ясні зорі, - пересміявшись і споважнівши, урочисто каже дід, поглядом показує мені на хату і йде до вчорнілої катраги3 майструвати колеса. (...) Вулиця наша насправді вузенька, ще й покарлючена. Весною, коли на її колії й зелені моріжки падає вечір, вона стає схожою то на річку, то на довжелезний міст. Тут з-за хворостяних тинів привітно здоровкаються з людьми веснянкуваті вишняки, а в них то сумують, то веселіють біленькі й блакитнаві хати. Наші вуличани, окрім хліборобства, ще мають і ремество в руках: столярство, шевство, стельмахівство, бондарство4 і мірошництво. Серед майстрового люду найбільшої слави зажив мій дід Дем'ян. якого знав увесь повіт5. Чого тільки не вмів мій дідусь! Треба десь зробити січкарню6, драча7, крупорушку8 чи керата, - співаючи, зробить, дайте тільки заліза, дерева і ввечері добру чарку монопольки9. А хочете вітряка, то й вітряка вибудує під самі хмари; у кузні вкує сокиру, у стельмашні злагодить воза й сани, ще й дерев'яні квіти розкидає по них. Залізо й дерево аж співали в діда, поки сила не повиходила з його рук. Міг чоловік нехитрим інструментом вирізати і просту людину, і святого. Сусіди не раз, сміючись, згадували, як на замовлення він робив нашому панові фігури апостолів Петра й Павла. Вони виходили з дерева не пісними святенниками, а могутніми молодоокими бороданями, яким приємно було тримати в руках і книгу, і ключі від раю. (...) 1. С т р у г - інструмент, за допомогою якого стругають деревину. 2. Надзигльований- непосидючий. 3. Катрага- курінь. 4. Бондарство - виготовлення бочок. 5. Повіт - одиниця старовинного адміністративного поділу, сучасне - район. 6. Січкарня- пристрій для різання сіна, соломи та ін. 7. Драч- пристрій для переробки проса на пшоно. 8. Крупорушка- пристрій у млині, де переробляють зерно на крупи. 9. Монополька- казенна горілка. РОЗДІЛ ДРУГИЙ (...) Та є в мене, коли послухати одних, слабість, а коли повірити іншим - дурість; саме вона й завдає найбільшого клопоту та лиха. Якось я швидко, самотужки навчився читати, і вже, на свої дев'ять років, немало проковтнув добра і мотлоху, якого ще не встигли докурити в моєму селі. Читав я «Кобзаря» і «Ниву», казки і якісь без початку і кінця романи, «Задніпровську відьму, або Чорний ворон і закривавлена рука» і «Три дами й чирвовий валет»... (...) З щедрівок, які взимку виспівувалися під вікнами добрих людей, я знав, що за плугом навіть сам Бог ходив, а Богоматір носила їсти орачам. Тому й досі, коли я в полі бачу обрис жінки, що несе обід уже не орачеві, а трактористу чи комбайнеру, в моїй душі трепетно сходяться ранкові легенди минулого із сьогоднішнім днем... (...) На ярмарку за тоненьку книжечку «Три торби реготу» я віддав безсовісному крамареві аж п'ять крашанок, знайдених на вишках у кубельці отої зозулястої, що завжди норовить потаємно вивести курчат, бо дуже хотілося посміятись. Та недарма кажуть: дасть Бог купця, а дідько розгудця1. Хтось про мій торг переказав матері, й дома за ці три торби реготу мав я аж сім смутків... Отак і дізнаєшся, що сміх і гріх живуть по сусідству. (...) Коли на городі з'являвся перший пуп'янок огірка чи зацвітав повернутий до сонця соняшник, мати брала мене, малого, за руку і вела подивитися на це диво, і тоді в блакитнавих очах її назбирувалось стільки радості, наче вона була скарбничим усієї землі. Вона перша у світі навчила мене любити роси, легенький ранковий туман, п'янкий любисток, м'яту, маковий цвіт, осінній гороб і калину, вона першою показала, як плаче од радості дерево, коли надходить весна, і як у розквітлому соняшнику ночує оп'янілий джміль. Від неї першої я почув про калиновий міст, до якого й досі тягнуся думкою і серцем... Забувши про мене, мати починає тихцем розмовляти з насінням, одне вихваляючи, а друге жаліючи або навіть гудячи. - Ой гороше, гороше, чого ти минулого літа допустив до себе черву? - докоряє вона добірним горошинам. - Гляди, в цьому році не зроби такого. А ти, бобе, чому почорнів, яка журба тебе поїдом їсть?.. З двору входить дідусь, він дивиться, що робиться на столі, й посміхається: - Почалось бабське чаклування. (...) З двору наполохано виходить у рам'ї, у розтоптаному взутті глибокоока, ще молода жінка, її погляд шукає землі, а розгонисті брови летять угору. Збоку до неї тулиться босоногий без картузика хлопчак, їхні страдні, виснажені обличчя припали темінню далеких доріг і голоду. Жінка зупиняється навпроти мене, потрісканими пальцями поправляє хустку, а в її чорних очах закипають темні сльози... Я й досі пам'ятаю того, хто пожалів її материнству, її дитині скибку насущного хліба. Це був багатий і богомільний чоловік, через руки якого проходили голодом пригнані катеринки, петрики, золоті імперіали2 і срібні карбованці з великими головами дрібного царя. Я й досі пам'ятаю опасисту постать цього дукача3. Він мав святовиду голову й бороду, в нього завжди добре родили поля, луги, лісові загороди - і тільки під перелогом лежала одна душа. Лише тому, що він уже помер, не називаю його імені... Жінка, схрестивши руки на грудях, боязко озирнулась, шукаючи дворища, яке б не ощирилось на неї собарнею, а дитя недовірливо, спідлоба дивилось на мене. На його тонкій шиї похитувалась заважка голова, що вершилась збитими хмелястими кучерями. І тут я згадав про своє насіння. Вийняв жменю і подав малому. Він обома ручатами схопив зернята, а потім поглянув на матір. Та кивнула головою і зітхнула точнісінько так, як іноді в недобру годину зітхала моя мати. Потім я висипав у поділ сорочечки хлопчака насіння з однієї кишені і взявся за другу. Але жінка зупинила мене. - Спасибі, дитятко, не треба більше, ой, не треба, - прихилила до мене скорбні очі, розгонисті брови, і я на своїй щоці почув дотик її уст і сліз. - Хай тобі, дитино, завжди, завжди добре буде поміж людьми. Мене так вразили її сльози й слова, що я теж мало не заплакав із жалю... А може, то не жінка, а моя глибокоока селянська доля тоді прихилилася до мене!? (...) 1. Розгудець - обманщик 2. Материнки, петрики, золоті імперіали - грошові знаки в Російській імперії. 3. Дукач - тут: лихвар, здирник. РОЗДІЛ ТРЕТІЙ (...) Уже сонце потроху почало визбирувати росу, коли я доїхав до Якимівської загорожі. Вона була обнесена веселим свіжообструганим зоринням1, за ним спадисто ішла під сонце висока трава. Тут червоніли хрещики дикої гвоздики, красувався перестріч2 гайовий, хвалилася білими віночками ромашка і все з кимсь переморгувалась тендітна зіяста метлиця3. А над травою височіли безладно розкидані черешні, яблуні, груші й напатлані кислиці. (...) Я обернувся. Біля самого вориння з козубом4 у руці стояла чорнява худенька дівчинка років восьми, очі в неї карі, з краплинами роси, рум'янці темні, а губи відстовбурчились рожевим потрісканим вузликом : чогось радіють собі. То чому й мені не посміхнутись дівчині? Я це залюбки й роблю, примруживши очі, в які натрусилося сонця. - А я знаю, як тебе звати, - довірливо каже дівчина і двома пальцями перебирає скляне з краплинами сонця намистечко. - Не може такого бути. - От і може таке бути, - показує чорнява свої рідкуваті зуби. - Звідки ж ти дізналась? - А зимою, пам'ятаєш?.. - пирснула вона. - Що зимою? - Пам'ятаєш, як спускався на ночовках з горба?.. Тепер ми починаємо сміятися обоє, хоча мені не дуже приємно згадувати, чим закінчилося те спускання. Але цього вже дівчина не знає. - Я тоді й подумала: сміливий ти! - А чого ж, - не знаю, що сказати, хоча й приємно стає від похвали: знайшлася-таки хоч одна людина, яка не огудила мене за те спускання. - Хочеш суниць? - простягає до мене повну козубеньку, посередині скріплену прутиком. Хто б не хотів поласувати ягодами, але ж не личить хлопцеві брати їх у дівчинки, і я байдуже кажу: - Ні, не хочу. - Бери, я ще назбираю. Тут їх багато. Тоді я збиваю в козуба вершечок і висипаю ягоди в рот. - Правда, смачні? - Смачні. - Нарешті пускаю самопасом у ліс коняку. - А як тебе звати? - Любою. - І що ти робиш тут? - Пасіку доглядаю. - Сама? - Сама-самісінька, - посмутніли посіверілі5 уста дівчини, а бровенятка стали такими, наче хтось їх почав нанизувати зсередини. - А де ж твої батьки? - Мати дома пораються, а тато пішли на закладини хати. Напевне, пізно прийдуть за мною. (...) Вона провела мене за вориння, ще й рукою махнула, коли я вискочив на коняку. Проїхавши трохи, я оглянувся. Люба вже стояла біля куреня і проводжала мене очима. А в цей час від дороги славно-славно обізвалася пісня, і дівчинка радісно метнулась їй назустріч. З-за дерев, співаючи, з'явилася струнка жіноча постать, ось вона простягла руки, і в них із розгону влетіла Люба... А далі мене вже наздоганяли два голоси, що журились над долею соловейка, який не знайшов щастя ні в лісі на орісі, ні в долині на калині... Дома (...) дідусь сказав, що мій чуб пахне суницями, а завтра, мабуть, запахне річкою. - А чого річкою? - Бо взавтра я піду ловити рибу, то, може, й ти пристанеш до мене? - Таки пристану! - радісно вигукнув я. (...) - А чого, діду, в небі немає стельмахів? - Бо там живуть одні святі. - То й що? - пильно дивлюся, чи не підсміюються з мене. - Хіба святі не їздять один до одного в гості? - Ні, не їздять - вони пішки ходять. (...) На сінешньому порозі з'являється бабуся. Вона ще не знає що й до чого, але теж починає сміятися, бо ж чогось сміється її чоловік. Я ніколи не бачив дружніших людей, як мої діди. У селянстві, та ще й у нестатках, усього доводилось мені надивитись і начутись. Але жодна крихітка житейського бруду не виповзла з двору моїх дідів. недобре слово з їхніх уст не торкнулося жодної людини. Із незвичайної делікатності дідуся дивувались і потроху підсміювалися наші вуличани. Де ж це видано так жалувати в селянстві жінку, як жалував він? Коли дідусь пізно повертався з роботи чи заробітків, то шкодував будити свою дружину, а сідав на призьбі коло її вікна й отут, припадаючи росою, засинав до ранку. За це не раз його сварила бабуня. Дід обіцяв, що більше цього не буде, і знову робив по-своєму. (...) І наоралися, і насіялися, і накосилися його всі біляві сини й онуки, аж поки не взялися їх косити війни і смерть. Косили вони, не жалуючи, і залишилось тепер з усього нашого великого роду тільки двоє чоловіків... (...) Я припадаю до подушки, і незабаром під слова молитви і воркування закоханих щось починає злегенька погойдувати нашу хату. То, певне, дрімота підійшла до неї і робить своє ділечко... Ось вона трохи розгорнула темінь, і наді мною зашелестіла росою пісня-черешня, з вечірнього куреня вийшла усміхнена Люба, а побіля нори, прислухаючись до лісу, насторожився борсук. А далі в мій сон залітають лебеді, їх стільки, скільки може бути лише в сні. Вони підхоплюють мене на крила і летять своїм лебединим шляхом на широку долину, де вже із саком стоїть мій дідусь. (...) Знайдіть спільні риси в описах дідусів і бабусь у «Зачарованій Десні» Олександра Довженка й у повісті Михайла Стельмаха. 1. Вориння- жердини в огорожі. 2. Перестріч- однорічна трав'яниста рослина з синюватим листям і жовтими квітками, бур'ян. 3. Метлиця- бур'ян. 4. Козуб - невеличкий кошик із лози. 5. Посіверілі - пошерхлі. РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ За хмарами-хмарами куталось сонце; воно зрідка опускало під краї неба імлаві просвітки, і тоді земля трималась на них, мов колиска. Навколо тихо бринів золотий півсон передосіннього степу. Здалеку, наче по блакитній воді, поволі пропливав приломлений до плуга орач, а за ним, біля самого неба, вітряки намотували на свої крила бабине літо і час... Я і досі завжди із хвилюванням входжу в передосінню золотисту втому полів, я і досі не можу спокійно дивитися на останні, сизі від негоди, вітряки, на ці добрі душі українського степу, що віками вписували в сторінки хмар і неба нелегкий літопис хліборобської долі. Мені іноді здається, що я теж схожий на вітряка, який основою, хрестовиною тримається чорної, репаної землі, а крилами жадає неба...(...) Що їй думалось тоді, моїй сільській босоногій Ярославні, перед людяністю, скромністю і мудрістю якої я й досі схиляю свою, вже посивілу голову? Не знаю, як би склалась моя доля, коли біля неї не стояла б, мов благання, моя зажурена мати. Я й досі чую на своєму чолі, біля свого серця спокій і тепло її позазілюваних, потрісканих рук. Може, тому його й було так багато, що воно трималося не на поверхні, а в глибоких шпаринах материнських рук... (...) Моя мати муром стала між мною і шевством. Вона благала, сварилася, плакала, ночами не спала і батькові не давала спати, наполягаючи, щоб він оддав мене вчитися далі - у школу селянської молоді, що була за двадцять верст од нашого села. - Коли б ти була трохи розумнішою, то я б тебе недотямком назвав, а тепер уже й не знаю як! - гнівався батько. - 3 яких статків я його вчитиму, коли таке убожество обсіло нас? Якби можна було руки віддати під заставу, віддав би до останнього пальця, а сам би пішов по ярмарках за жебрацьким хлібом. - Ти ж сам бачиш, Панасе, як він аж тремтить за наукою. Зроби щось, Панасе! - Хоч ти мене живцем не пиляй. Що я можу зробити, коли, де не стану, на злидні наступаю. - Тоді продай, Панасе, корову. - Корову!? Ти що? - У хижці одразу стало тихо, бо хто не знає, що таке корова в бідній селянській сім'ї? Навіть мати примовкла... Згодом батько змирився, що йому й далі доведеться вбожіти - продав корівчину, а я пішов учитися. РОЗДІЛ П'ЯТИЙ (...) Думки на своїх крилах несуть та й несуть мене до батька, до зустрічі з ним, а тим часом лукава коняга вже пощипує траву і наміряється скинути мене. Я зіскакую на землю, путаю Обмінну й розмірковую, куди ж гайнути по гриби: в березину чи в загороду Костюків, де весною бувають сморжі, влітку - суниці, а восени - опеньки. Та опеньки в нас це не гриби, а півгриби, їх, коли вони є, і п'ятилітній малюк назбирає. Інша справа знайти боровика! Він так уміє притаїтися, що не кожний, навіть зіркоокий, побачить його. Для мене зустріч з боровиком чи більш безпечним красноголовцем, який дуже полюбляє хвалитися своєю шапкою, завжди буває несподіваною і радісною. І я не можу, як інші, одразу хапати гриба; мені треба придивитися, присісти, погомоніти з ним, а потім уже орудувати кіскою1. Я пускаю низом пісню, а мені за дорогою грубше обзивається луна - їй теж хочеться співати. Ой диби, диби, диби – Пішов дід по гриби, Баба по опеньки. Дід свої посушив, Бабині сиренькі. А чого б їй теж було не посушити? Все б мала собі що кидати взимку в борщ. Та й квашені опеньки смачні, коли їх полляти олією. А від пирогів з опеньками хто відмовиться! І хоч я лише з пісеньки знаю цю бабу, що полінувалась сушити опеньки, але гуджу її, несхвально похитую головою, а далі подаю голос на другі гони. І знову до мене обзивається луна. Збиваючи росу, я іду до неї, а очима так і пантрую на всі боки. Он біля пенька розпухирилась маремуха2, червона шапка її блищить, ніби смальцем помащена, а в неї вп'ялися білі крапинки: трохи далі синіють крихкі сироїжки. Але я їх не беру, бо, поки доїдеш додому, вони перетруться на сміття. Ой гайку, гайку, Дай мені бабку. І, гай, не довго думаючи, дає мені бабку. Вона примостилася під розтрісканим кореневищем берези, ніжка на ній темна, лусковита, верх сіренький, а низ оксамитно-білий ще й просвічується рожево. Але це місце не грибне. Підем далі, де небо аж ллється в ліси і струшує з них листя. І от уже низом стало срібно-срібно, вище - золотаво, а вгорі - блакитно. Це березняк, що побратався з полохливою осичиною. Чи є вітер, чи нема його, а вона, позеленівши, тремтить і тремтить, наче холод і переляк увійшли в кожний її листок. Ось тут я вже пильную: це ж таке місце, де не тільки земля, але й дерево пахне грибами. Я присідаю навпочіпки і тихенько придивляюсь, що робиться довкола. Тут галасувати не можна, бо гриб злякається людського голосу і піде в землю. Раптом моє серце тенькнуло, опустилось трохи вниз і радісно завмерло: невдалік од отруйного стебла «воронячого ока» красовито стоять два близнюки-червоноголовці. Вони такі молоденькі, що їхні зрошені туманом картузики не встигли відліпитись од міцних товстеньких ніжок. (...) 1. Кіска - невеличкий гострий ніж. 2. Таганок- триніжок, до якого підвішують казан над вогнищем. РОЗДІЛ СЬОМИЙ Зоря іде - долю веде. Народ Під осінніми високими зорями затихають оселі, і тепер стає чутнішою мова роси, напівроздягнених дерев і вчорнілих задуманих соняшників, що вже не тягнуться ні до сонця, ні до зірок. Мене все життя ваблять і хвилюють зорі - їхня довершена і завжди нова краса, і таємнича мінливість, і дивовижні розповіді про них. Та й перші спогади мого дитинства починаються із зірок. І тепер, проживши піввіку, я згадую далеке вечірнє стависько, потемнілі в жалобі трави, що завтра стануть сіном, велетенські шоломи копиць, останній срібний дзвін коси і перший скрип деркача, і соняшник вогника під косарським таганком1, і пофоркування невидимих коней, що зайшли в туман, і тонкий посвист дрібних чирят,що струшують зі своїх крилець росу, і дитячий схлип річечки, в яку на все літо повходили м'ята, павині вічка, дикі півники, та й не журяться, а цвітуть собі. А над усім цим світом, де пахощі сіна злегка притрушує туман і дух молодого, ще не затужавілого, зерна, сяють найкращі зорі мого дитинства. Навіть далекий вогник на хуторі біля містка теж здається мені зорею, що стала в чиємусь вікні, щоб радісніше жилося добрим людям. От аби й нам узяти одну зірку у свою оселю... І здається мені, що, минувши потемнілі вітряки, я входжу в синє крайнебо, беру з нього свою зірку та й навпростець полями поспішаю в село. А в цей час невидимий сон, що причаївся в узголів'ї на другому покосі, торкається повік і наближає до мене зірки. Їх стає все більше та більше, ось вони закружляли, наче золота метелиця, я почув їхній шелест, їхню музику... і поплив, поплив на хиткому човнику по химерних ріках сну... (...) Я потягнувся до пісні, до неба, до вечірньої зорі і завмер у тому смутку і диві, що їх робив чийсь голос із моїм дитячим серцем. Віджурилась, віддзвеніла пісня на шляху, зникли вершники вдалині, а дід, похитуючи головою, зітхнув раз і вдруге, щось тихенько сказав до себе, а потім обернувся до мене: - Життє... Чуєш, і він, Шевченко, босоніж до школи ходив. Такий був наш латаний талан. А завтра, дитино, як доживемо дня, підстрижу тебе, візьму за руку та й підемо до школи. - Дідусю, це насправді? - аж тьохнуло в мене серце і дрогнув голос. - Атож: як сказав, так і зроблю! - І книжку мені купите? - в надії прикипів я очима до дідового обличчя. - І книжку тобі купимо, і чорнила з бузини зробимо, і на крамну сорочечку розстараємось. А потім, гляди, на чобітки розживемося, підіб'єм їх підковами, будеш іти межи люди і вибивати іскри... - Справді? - вірю й не вірю, що стільки щастя може прийти одній людині. Я вдячно прихиляюсь до діда і між зорями мого дитинства розшукую вечірню зорю поета, що буде мені сяяти все життя... І радість і горе ходили цієї ночі разом. (...) Прокинувся дід на світанку з хворобою в грудях, її вже не змогли вигнати ні піч, ні парене зерно, ні добра чарка. Через три дні спочивав у домовині. На подушці біля його голови востаннє лежали любисток, материнка й шавлія... І хоч як я плакав, як благав, щоб він підвівся, дідусь вперше в житті не послухав мене... Недовго пережила його й дружина: тяжко засумувавши, вона злягла, а коли почула свою смертну годину, підвелася, сама вибілила стіни, помастила долівку, принесла з городу прив'ялих чорнобривців, купчаків2 і паністки3, розкидала по хаті і звеліла увечері скликати рідню. При поганенькому, бензином заправленому, сліпаку востаннє вечеряла зі своїм родом бабуня. І хоча її думи і очі вже летіли в небо, ніхто не вірив, що вона прощається зі світом: адже і мастила, і прибирала сьогодні в хаті, і нічого, крім душі, не боліло в неї... Та, напевне, біль душі - найстрашніший біль. Через день бабуню поховали поруч з дідусем. Рідня і осінній день плакали над її могилою, а із цвинтарної груші в могилу впала грушка. Напевне, для того, щоб бабуня й на тому світі садила сади... 1. Маремуха - мухомор. 2. Купчаки - декоративні рослини із запашними квітами жовтого кольору. 3. Паністка - інша назва квітки кручені паничі. РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ Сиплеться, осипається листя, гнуться, горбляться берези, плаче і посміхається крізь сльози осінь і натрушує журбу на мою наболілу душу. Поменшав світ, померхли дні мої, а ночі так тривожать, що я прокидаюсь мокрий од сліз. Мамина рука витирає їх, а голос тихо-тихо заспокоює мене: - Не плач, Михайлику, не плач, любий... Всі люди вмирають. Он бачиш зорі? - показує мені на вікно, в яке заглядає клапоть проясненого неба. - Гарні ж, наче з казки повиходили, а теж помирають. - Я не хочу, щоб умирали зорі, - кажу крізь плач і дивлюся, як знову на той клаптик неба злодійкувато наповзають хмари. - Багато чого нам не хочеться, Михайлику, а життя має свою дорогу: одні покидають її, а другі виходять на неї і все сподіваються чогось кращого собі... Засни, синку. Я засинав на материних руках, і в мої сни прибивалась хитка дорога, на яку вже не вийдуть мої діди, і в моїх снах зорі, як і осіннє листя, як і люди, падали на землю. (...) Вчителька повела мене за собою на ту половину класу, де вчилася друга група. - Ось тут, Михаиле, будеш сидіти, - показала мені на тримісну парту. - Завтра приходь з ручкою, чорнилом, олівцем, а книги я тобі зараз дам... Додому я не йшов, а летів, бо, по-перше, міг похвалитися, що мама одразу має школяра не першої, а другої групи, по-друге, треба було збігати в ліс, - нарвати ягід бузини, надерти дубової кори, а потім зварити їх з іржею, щоб назавтра було те чорнило, яким писали тоді. (...) Вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися. Коли похолодало і перший льодок затягнув калюжки, я мчав до школи, наче ошпарений. Напевне, тільки це навчило так бігати, що потім ніхто в селі не міг перегнати мене, чим я неабияк пишався. Коли ж, прокинувшись одного ранку, я побачив за вікнами сніг, усе в мені похололо: як же я тепер піду до школи? У хаті цього ранку журився не тільки я, але й мої батьки. Після сніданку тато одягнувся у кирею1 з грубого саморобного сукна і сказав: - Сніг не сніг, а вчитися треба. Підемо, Михайле, до школи, - він узяв мене на руки, вгорнув полами киреї, а на голову надів заячу шапку. - Як же йому, горопасі, без чобіт? - болісно скривилася мати. - Дарма, - заспокоїв її батько. - Тепер такий час, що не чоботи головне. - А що? - Тепер головне - свіжа сорочка і чиста совість, - посміхнувся батько. - Правда, Михайлику? - Правда, - щільно притуляюсь до тата, і ми обоє під зітхання матері покинули оселю. Дорогою люди дивувались, що Панас на руках несе в школу сина, деякі школярі на це диво тицяли пальцями, а я мало не заплакав і з жалю, і з тієї радості, що батько не дасть мені покинути науку. Отак перші дні зими тато заносив мене у школу, а після уроків знову загортав у кирею і ніс додому. До цього призвичаїлися і школярі, і вчителька, і я... Якби тепер запитали, яку найкращу одіж довелося мені бачити по всіх світах, я, не вагаючись, відповів би: кирею мого батька. І коли іноді у творах чи п'єсах я зустрічаю слово «кирея» - до мене трепетно наближаються найдорожчі дні мого дитинства. (...) 1. Кирєя - верхній довгий суконний одяг із відлогою. РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ (...) А я взявся писати п'єсу. Напевне, прочитавши ці слова, не один читач поведе правим чи лівим плечем і засумнівається: чому саме п'єсу, а не вірші? На все, як сказав один філософ, є свої причини. Були вони й на п'єсу. (...) Поки я так розмірковував над особливостями жанрів, у хаті все світлішало й світлішало. Ось уже й сонце золотою пучкою постукало в моє вікно, а за вікном на тепло заворкували голуби. Пора й до школи. (...) А ми з Любою, узявшись за руки, йдемо до школи, ідемо по тих свіжих коліях, що залишились на березневій дорозі. І враз угорі над моїм смутком обізвались бентежні звуки далеких дзвонів. Ми з Любою підіймаємо голови до неба, до святково білих хмар і бачимо, як прямо із них вилітають лебеді й натрушують на хати, на землю і в душу свою лебедину пісню. І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі... А лебеді летять... над моїм дитинством... над моїм життям!..

Павличко

КОЛИ УМЕР КРИВАВИЙ ТОРКВЕМАДАКОЛИ УМЕР КРИВАВИЙ ТОРКВЕМАДА Коли умер кривавий Торквемада, Пішли по всій Іспанії ченці, Зодягнені в лахміття, як старці, Підступні пастухи людського стада. О, як боялися святі отці, Чи не схитнеться їх могутня влада! Душа єретика тій смерті рада — Чи ж не майне десь усміх на лиці? Вони самі усім розповідали, Що інквізитора уже нема. А люди, слухаючи їх, ридали... Не усміхались навіть крадькома; Напевно, дуже добре пам'ятали, Що здох тиран, але стоїть тюрма!

ЮРІЙ МУШКЕТИК (Нар. у 1929 р.) СУД      Ганна Розсоха сиділа в залі суду і не могла розігнутись від болю під лівою лопаткою. Лікарі так остаточно і не визначили, чи то серце в неї болить, чи що інше. «Ганна не дивилася у зал; сором спопеляв її від голови до п'ят, у неї тремтіли коліна і палали щоки. Чи є щось встидніше, страшніше, ніж суд!» Ганну звинувачували в тому, що вона не виробила мінімуму трудоднів. За довідками, які вона подала до суду, не могли зняти з неї працездатність (бо знімали тільки по довідці на туберкульоз чи порок серця).      Ганні було соромно сидіти в суді, здавалось, що всі люди дивляться тільки на неї. «З того ж таки сорому вона погано тямила, що тут відбувається, не все зрозуміла з промов прокурора і прописаного їй адвоката...» Позивачем виступив голова колгоспу Устим Рукавиця. І саме це більш всього вразило Ганну. «Хіба він не знає, як гірко вона одробила увесь вік, хіба не до неї, до першої, приїжджав додому й просив, аби піднімала на прорив ланку... Він дуже одмінився... з довоєнних часів, узяв у звичку кричати на людей... А тепер ось подав на неї до суду...» І хоча жінки—свідки з її колгоспу намагалися розповісти, яка Ганна хвора, «як гарувала в колгоспі од зорі до зорі», їх неначе ніхто не чув. А коли Ганна побачила, як адвокат люб'язно розмовляв з прокурором, то вона вже на правду і не сподівалась.      Поки чекали присуду, Ганна згадувала своє життя, яке пройшло в праці, бо «вона в роботі з дитинства, не любила безділля, любила роботу всіляку, і переробила її гибель — домашньої і колгоспної».      Із самого початку життя її не було легким: у матері—вдови троє дівчат, жили в бідності. Із сімнадцяти літ пішла заміж за вдівця Омельку Розсоху на двох дітей. Омелько був добрим чоловіком, але уступливим і трохи лінькуватим, тому і заправляла важким домашнім господарством Ганна. У них народилося двоє хлопчиків, а після смерті в тридцять третьому році пасербиці Оленки в сім'ї залишилось троє хлопчиків. На єдиній фотографії, що висить удома, зображено всю сім'ю, п'ять постатей біля хати, а за ними височать ясени. Ганна любила співати, любила так, як і пісні, затишок у своїй оселі: «...на той час, коли вона фотографувалася — за три роки до війни, їй було тридцять сім. Але ще й тоді їй хотілося співати. І звідки він у неї брався, той спів, і звідки в неї брався той живий вогонь у грудях? Якого добра зазнала вжитті?»      Розсохи не відразу вступили до колгоспу — Ганні хотілось відчути себе господинею на трьох десятинах власної землі. До них ходили всілякі комісії і врешті-решт «обклали по твердому». Прийшлося йти в колгосп. Зарізали теличку, а оскільки це було заборонено, довго переховували м'ясо, але вижили. А у тридцять третьому вмерла з голоду Оленка. Ганна намагалась врятувати останніх дітей, варила кору і кукурудзяне стебло, лободу та рогіз з молодим часником і цибулею, ділила між усіма порівну. «Ще вона ночами носила з колгоспних кагатів чорний ґлей і вимивала з нього та виварювала крохмаль, а вдень ішла в колгосп на роботу, бо треба було сіяти на новий урожай».      Перед війною зажили краще. Відремонтували стару хату, обійстя стало найкращим у селі. «Під стару хату вони підвели цегляний фундамент | замінили нижні підгнилі вінки зруба, перекрили бляхою дах... довкруж росли високі осокори... а по межі одлугу шуміли велетенські росохаті верби. (Вона якось зізналася Омелькові, що виходила не стільки за нього, як за його обійстя.)» Ганна пряла й ткала, обробляла город. «Вона любила все чепурне, гарне, красиве. Здавалося б, звідки взятися тій красі в завжди зніченій нестатками душі! А от же жило там щось таке, що підмальовувало світ, заселяло його всім добрим і чистим». Сіяла Ганна чорнобривці, милувалась своїми осокорами і співала, співала, «і не бралися її голови печалі». Літніми вечорами Омелько варив у саду польову кашу, яку любила вся сім'я. Хлопці повиростали слухняними, працьовитими. «І славилася на весь колгосп їхня родина трудолюбством, трудоднів виробляли чи не найбільше в селі, й рвалися хлопці, якщо навіть котрий ще й не дійшов зросту, до найважчої роботи, до коси, до молотарки, до жаток—любогрійок». Омелько працював у теслярській бригаді, аж доки не забрали його на війну. Данило в той час служив на кордоні, там і застала його війна. Був поранений у перший же день, підлікувався ізнову на фронт. Грицько, який один «кохався у грамоті», пішов на фронт з інституту, і від нього зовсім не було листів.      З молодшим сином, Микитою, Ганна жила в окупації. На світі тримала їх корова, яку переховували в лісі. Там в останні дні окупації переховувався й сам Микита. Коли село звільнили, Микиту демобілізували. Виряджаючи його на фронт, Ганна не сказала, що прийшло повідомлення про загибель Данила. Не було вістей про Омелька і про Грицька. Тільки від Микити приходили листи зі штампом польової пошти. «Вона ж чекала чотирьох, бо, як і кожна мати, не вірила в загибель свого сина. Жила як і раніше роботою, клопотами, чеканням, тільки перестала співати».      Ганна берегла корову, бо знов настали голодні часи, і знала, що коли повернуться чоловік і сини, без молока їм не прожити. Але корова заяловіла, Ганна не могла здати молокопоставки, і корову забрали. Пізніше вона дізналась, що її коровою колгосп виконував план м'ясопоставок. А тоді вона виказала і Устимові Рукавиці, і фінагентові Йосипу Шилу все, що думала, адже поки її чоловік та сини воюють, ці здорові лобуряки оббирають солдаток. «Але ...скоро обм'якла серцем, бо ж подумала, що може хоч одним кавальчиком того м'яса пожиткує на фронті її чоловік чи котрийсь із синів. Те саме сказав їй потім і Рукавиця, й вона змирилася». Але коли заставляли підписуватись на позику, її обдурили. Голова сказав, щоб вона підлисалася на триста карбованців. Ганна підписала і лише потім дізналась, що розписалася за тисячу триста. Довелося продати Данилів костюм, щоб сплатити ці гроші. І аби надолужити втрачу, Ганна купила на базарі порося, виростила, вигодувала, але знову прийшов фінагент. «Шило поклав на стіл пачку квитанцій і сказав, що за нею рахується кільканадцять недоплат: по м'ясу, по городині, по яйцях. ...Ганні перехопило подих і не стало в неї сили ні на оборону, ні на лайку... Кинулася, коли... вже потягли підсвинка». Потім у листі з військкомату пояснили, що податки з неї стягнуто неправильно, але війна скінчилася, скінчилися і її пільги як солдатської «жони »і солдатської матері. «Саме тоді щось мовби надломилось у Ганни, й упала вона в розпач, і тужила, і звичайно ж, не за підсвинком».      Верталися фронтовики, а їй прийшло дві похоронки: на чоловіка і на молодшого сина Микиту. «На наймолодшого, Микиту, в чиє повернення вірила дужче, ніж в існування самого господа бога, на Микиту, котрого любила найдужче, не признаючись у тому самій собі, бо ж найменший, мізинчик, найласкавіший, ще й схожий на неї». Запустіння прийшло в обійстя і в душу Ганни і тривало до тих пір, коли з'явився Грицько. Був він поранений в голову, боровся з каліцтвом: оглух на одне вухо, а над вухом замість кістки алюмінієва пластина. Вислухавши розповідь матері, Грицько пішов до Рукавиці, грюкнув так кулаком по столу, що Рукавиця «рачки ліз до дверей». Полагодив син дещо в хаті і поїхав доучуватися в інститут. На прощання пообіцяв забрати матір до себе, коли закінчить навчання.      «Але... склалося таке, чого не могла помислити в найстрашнішому сні. Це вже було, як Грицько закінчив інститут». Виступаючи на зборах в сільраді, Рукавиця сказав, що Грицько Розсоха виявився іноземним шпигуном. Ганна, звичайно, не повірила, але після цієї страшної звістки занедужала. А ще знайшлися, як і в кожному селі, такі люди, що підхопили цю чутку і наплели ще багато інших нісенітниць: і що ніби—то Грицько крадькома фотографував стару церкву, а хтось бачив, як його після цього забрали якісь люди у військовій формі. Ганна не витримала усіх цих страшних пліток і попросила сусідку написати Грицькові. Грицько, коли приїхав, пояснив, що похвалив книжку письменника, якого нещодавно дуже критикували, «й у газеті одним рядком черконули і його, і Грицька». Але нічого тут немає страшного, заспокоював син матір. А вона просила його берегтися і не водити дружби з незнайомими людьми.      Після цього Ганну почали покидати сили. «Поралася на городі, ходила в ланку, але сили не було, не верталася колишня сила, а болячок більшало день від дня. То радикуліт її скрутить, то ногу потягне, то під грудьми здавить, але найдужче докучав біль під лівою лопаткою». Сільській лікар виписував їй мазі й ліки, але нічого не допомагало. На районній комісії її визначили частково непрацездатною, рекомендували легшу роботу, але в селі легких робіт нема.      Грицько одружився, але жив на квартирі, дружина—студентка, та ще й чекають дитину. Так що забрати матір до себе він не може.      Того літа буряки Ганна упорати вже не змогла, навіть до села сама не дійшла, довіз сусідський хлопчик, який возив пальне до тракторів. «...Біль у грудях у тих, тільки ноги помліли, і в голові стояв туман, крізь який долинало басовите гудіння. <...> Крізь те гудіння почула: «Встати, суд іде».      Коли почали оголошувати вирок, Ганна ледве підвелась. її визнали винною, засудили на півтора роки виправних робіт, але оскільки її чоловік і сини загинули на фронті, і враховуючи, щодо цього часу вона справно працювала в колгоспі, то замінили виправні табори примусовою працею в колгоспі. «До Ганни ті слова пробилися крізь те ж гудіння, вона зрозуміла тільки те, що її не забирають до тюрми, чого страшенно боялася, а ще дужче соромилася...» До неї підбігли дівчата, що були свідками, сказали, щоб не хвилювалася, обіцяли допомогти і клопотати за неї. Але потім побігли штовхатися по крамницям.      Коли Ганна сиділа в залі суду, їй страшенно хотілось пити. Вийшовши на вулицю, побачила вивіску «Пиво—води», повагалася і зайшла всередину. Але раптом побачила, що за столиком сидять Устим Рукавиця і фінагент Йосип Шило, перед ними стоять пляшки з горілкою і тарілки з закускою. «Вони сміялися! Це було останнє, що побачила Ганна. її стемніло в очах, вона кволо, неначе підбита птаха, махнула руками й опустилася на підлогу...»      Після смерті матері Грицько продав на дрова похилену клуню. Город віддали - приїжджому бухгалтеру. Він хотів купити й хату, але хату Грицько продавати не схотів. «Хоч яким горем, якими кривдами проросло це місце, а все ж було воно батьківщиною, дідизною, і він хотів, щоб діти знали про неї й прихилилися до неї своїми юними душами». А ще Грицькові подумалося, що може, то не чайка, а материна душа літає з ранку до вечора над «їхньою копанкою і кигиче, кигиче». «Голові колгоспу сказав: «Осокори і верби нехай ростуть. Я знаю, вони вже не мої, але нехай ростуть. Без них і наше село не село». «А хату? Що думаєш робити з нею? — запитав Рукавиця.— Хочеш оформити піддачу? Не положено». «Чим вона вам заважає?» — сказав Грицько. «Нічим,— одказав голова.— Але — не положено». І невідомо чому, але осокори та верби порубали тієї ж осені. Вони нікому були не потрібні, тому так і лежали серед буйних трав. Молодий кореспондент районної газети написав про цю подію статтю, але без прізвищ, без імен, і про статтю швидко забули. З одного осокора Грицько витесав матері хрести на могилу. А через рік розорали луг, попалили осокори та верби. «їх не стало, і попіл їхній, і дим без сліду розвіявся по світу». А хата і досі стоїть, нікому не потрібна, бо в селі багато порожніх хат. Тільки за хатою, як насмішка, висить жовтий щит із написом: «Сделаем Белую Багачку краєм изобилия». А на старому, зарослому чагарником, кладовищі «серед кількох інших похилився темний товстий хрест з осокорини, яка так буйно шуміла під тієї хатою, милуючи зір усіх, хто проїжджав чи їхав старим чемерським шляхом».

ПАВЛО ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ (нар. у 1924) РОКСОЛАНА (Уривки)           Рогатин           Нещасна бранка, продана і проклята, йшла під чужим небом. її душа плакала, це в її душі йшов дощ. Серце рвалося з грудей туди, де ніколи більше не будеш.— до втраченого Рогатина рвалась душа.      Ніколи вона не зазнає кращого.      Скрізь по вуличках нечистоти й омана. І кішки, тисячі кішок — улюблена тварина їхнього пророка. А може, ці муки не за її гріхи, а за гріхи тих, хто там за морем залишився. Вона згадує свого батька, отця Гаврила Лісовського, який всіх лякав гріхами. Дівчина мала батькову несамовитість і материн легкий норов.      Чотири роки тому пережила втрату матері, яку полонила орда, безслідно у палаючому Рогатині зник батько. Тепер її саму полонили, вона ніби померла і воскресла, але воскресла для тваринного існування. Єдиною розрадою були подорожі у думках до любого Рогатину. Вона бачила своє домашнє обійстя і дорогу до львівської брами, і зелень шляхів.      Отець Лісовський передрікав Рогатину кару біблійного Содома і Гоморри. Та як не лякав він своїх прихожан, все одно пожертвувань на церкву йшло мало. Тому постійно сім'я тримала велике господарство: по двору бігали ненажерливі величезні свині. Мама Олександра цілими днями колотила їм замішки.      Свиней Лісовський продавав на Рогатинському ярмарку, куди з'їзджались люди з Галича, Львова, Литви. Жартома його прозвали «отцем свино-паственним». Мати не переймалась своєю каторжною роботою. Ця маленька жінка походила з—над Пруту. Казали, що діти там народжувались від заїжджих князів. Одного разу наскочив у рогатинські ліси на полювання сам король Зигмунт. І Лександра Княждвірська дратувала свого чоловіка, буцімто Настя не його дочка, бо король сподобав—таки Лександру.      Настею назвав дочку панотець, можливо, на честь Ярославової коханки. У легенді про походження Рогатину розповідалося, що у ці ліси приїхав на полювання Галицький князь Ярослав Осмомисл зі своєю коханкою Насткою. Підчас полювання вона заблукала, а з гущавини лісу її вивів велетенський олень—рогач прямо до стійбища князівського. На цьому місці Ярослав звелів збудувати церкву, навколо якої виникло місто Рогатин, назване так на честь того оленя—рятівника. Настку стратили князівські бояри, спаливши її на вогнищі. Отець Гаврило так любив свою маленьку дружину, пишався доненькою. Він хотів дати їй все, але не мав такої можливості, тому ладен був відмовитись від батьківства на користь чи не самого короля. Тільки б знали люди, яка у нього донька—красуня, якби вона тільки марно не пропала у цьому Рогатині. Порівнювали люди своє місто з Содомом, бо хоч Рогатин і збудували навколо церкви Святого Духу, ніхто не забув про гріховний зв'язок князя з розпусною Насткою. Жителі й самі пустились у розпусту. І схотів Бог покарати їх, наказавши Чортові засипати грішне місто землею. Але Чорт не встиг до світанку це зробити, коли заспівали півні, він викинув цю землю, і на цьому місці виросла Чортова гора. Гаврило Лісовський переконував усіх, що місто колись загине. Кожні три-чотири роки насилав Господь на них кару — турецькі набіги. Грабували, вбивали і полонили люд вороги, полонили тих, хто не встиг сховатись у дальні ліси. Панотець якось уникав розгромів, переховуточись у лісі над Дністром. Мати застерігала Настю своїми сумними піснями1, ніби передчуваючи долю.      Мріяв отець Гаврило вивчити свою доньку. Обійшлось йому Теребушкове читання в цілу свиню. Вміла вже Настуся читати. Тепер треба навчити її високих наук і добрих звичаїв. Та латині в Рогатині міг навчити тільки вікарій Скарбський. Він приголомшив дівчину своїм вбранням, суворістю розуму, байдужістю до метушняви. Настуся закохалась не так, як досі закохувалась у шмаркачів. Подруга висміяла це кохання, мовляв вікарій кволий, не зможе від татар втекти. Ніби біду накликали дівчата своїми розмовами. Скарбський утік найперший; отець Гаврило тоді їздив на села дітей хрестити, там і врятувався; матір їхню татари полонили, вона лише встигла свою доню сховати у сажі між свиньми. Батько прибіг аж уночі, страшенно плакав і сумував. Багато тоді людей загинуло, багатьох погнали у рабство.      Та зло відступало, знову Настася посміхалася до життя, бо треба було жити й кохати, щоб не загинути.      Уночі на Рогатин налетіли татари, підпаливши місто, грабували і вбивали. Тоді вже дівчина не бачила, чи загинув її татко, чи залишився жити. Спам'яталась вона уже на возі, який котився спочатку палаючими вулицями, а тоді аж до Волоського шляху, Золотого для татар. її везли на возі, за нею уважно доглядали, а потім продали Сінамазіу Кафі на невольничому ринку. І знову Чорне море, знову невольничий ринок.      Але вона відчувала, що живе, а жити треба. Тому і сміялась, і співала на невольничім ринку.      П'ятнадцятилітню Анастасію Лісовську в Стамбулі купив головний наглядач султанських покоїв Ібрагім і подарував її падишахові Сулейману Пишному.      У гаремі Настасія страждала, але не показувала своїх почуттів. Вона співала, танцювала, веселила і розважала всіх, за що її прозвали Хуррем (розвеселена). Основною зброєю проти недоброзичливців став сміх. Коли стала султаншею, нажила собі ворогів: матір падишаха та його раніше улюблених жінок. Вона була «звичайна нібито лицем, з дитячим, ледь задертим носиком, така зграбна вся... але мужня, зухвала, повна незбагненної чарівності й неймовірного розуму».           Про набіги чужинців.           У султанській книгозбірні вона продовжила свою освіту, вивчила кілька мов. Вона була однією з найосвіченіших жінок світу, відіграла велику роль у політичному житті Османської імперії, бо мала над султаном незбагненну владу. Сулейман поважав свою дружину, бачив у ній «істоту мислячу».      Султанша вже не сподівалась на повернення додому, тому прагнула полегшити долю свого нещасного народу. Бранець з України яничар Гасан був її довіреною особою в умовах підступності і зрадливості. Польському послові, який приїхав до Стамбулу, Гасан передав прохання султанші довідатися про життя в Рогатині.           Гасан           Польський посол Ян чекав переговорів, щоб просити миру для Польщі й Угорщини. Сулейман погодився його прийняти, якщо виконають волю султанші Роксолани. Королівські посланці барилися, бо дорога буладалека й небезпечна.      Згодом пан Ян передав Гасанові, що має вісті для султанші і хоче з нею побачитись. Треба також передати їй подарунки короля Зигмунта: золоту троянду, ковану італійським майстром, ношений (Ношення — жіноча прикраса) з польського бурштину (Бурштин — янтар), золотий ланцюг в сорок чотири дукати.      Через кілька днів Роксолана прийняла польського посла. Почула султанша розповідь про сплюндрований Рогатин. Немає там її знайомих, не живуть. Прийшли сюди нові люди, які також повинні боятися набігів орди.      Біль, нестерпний біль у її душі. Досі їй здавалось, що це лиш сон, сон далеко від батьківського дому. Але цей дім зник назавжди, немає ніяких надій. Немає навіть могил, перед якими можна впасти на коліна і плакати. Батьку, матусю, чи бачите ви свою донечку?      Роксолана знайшла силу попросити Сулеймана про прийом польського посла. Вперше в історії Османської держави був даний урочистий прийом султаном і султаншею. Султан дав повну, хоч і неписану, обіцянку про вічний мир.      Султанша навздогін послові послала Гасана, вона передала гроші на відбудову рогатинських церков. Тепер у Роксолани не було нічого, тільки влада. Цією владою вона мстилася жорстокому світові.      Згадувала вона батькові вірші, пісні мамині й заливалась слізьми. Шкодувала, що не може передати золотих слів своїй землі: «Мужайся, много-племенний росскій народе, да Христос начало крЬпості в Te6t буде».      «Може, треба було б зробити ще щось. Для Рогатина й для рідної землі. Але що? Чи вона знала? А в кого спитати? І як?..»

Диво загребельний

1965 рік. Провесінь. Надмор'я Молодий професор-історик Борис Отава познайомився в санаторії біля моря з московською художницею Таєю, привабливою молодою жінкою з оригінальним світобаченням. Рік 992. Великий Сонцестій. Пуща У той день, коли він прийшов у світ, лежали білі сніги, світило низьке сонце, тиша стояла в подніпрянських пущах. Він вибирався з пітьми на світ, і плакав од незвіданості шляху. Потім був дід Родим. Власне, його руки, як широкі теплі лопати, Від них малюк заспокоївся й притих. Мав він блакитні очі, тож назвали — Сивоок. Родим був велетенським чоловіком із сивим волоссям, в одязі зі шкури дикого тура. Він місив глину, клав на круг і виготовляв різні вироби. Найбільше — богів. Потім фарбував і обпалював на вогні. Усе сяяло різнобарвністю. Дід був мовчазний. Сивоок із захопленням слідкував за його роботою, знав усіх богів, хоч цього йому ніхто не говорив — і Перуна, і Белеса, і Сварога. Найбільше ж хлопчик любив Ярила. Тільки пізніше здогадався чому — той був схожий на діда! Приїжджали купці й купляли богів, а Родим складав у хижці срібло, хутра та інше добро. Він нікого не боявся. Але одного разу прийшли люди в чорному зі срібним хрестом, сказали підкоритися одному богові. Почали трощити готових богів на полицях, Родим кинувся захищати — і поліг від меча. Сивоок вибрався через стріху й щодуху побіг у пущу. Після багатоденного блукання по Лісу Сивоок потрапив до медовара Ситника і закохався в його дочку Величку. Але, не витримавши підневільного життя у Ситника, втік у пущу. Там познайомився з Лучуком — вправним стрільцем з лука, хлопцем його років. Вони вирушили разом у мандри. 1941 рік. Осінь. Київ Професор Гордій Отава не встиг евакуюватися з Києва, оскільки до останнього моменту намагався врятувати цінності Софійського собору. Він потрапив до концентраційного табору для військовополонених, де його, як виявляється, наполегливо розоіукував колишній колега-науковець, а тепер штурмбанфюрер Адальберт Шнурре. Полонені не виказують Отаву, але він несподівано побачив за колючим дротом власного сина Бориса і називав себе. Рік 1004. Київ Сивоок і Лучук потрапили до Києва, де хлопців вразила краса християнських храмів. Якось вони опинились на галасливому київському торзі, де побачили багато чого дивного для себе. їхню силу й кмітливість помітив зухвалий та спритний купець Какора і запросив до себе охоронцями. 1941 рік. Осінь. Київ Повернувшись додому за допомогою Шнурре, професор Гордій Отава міркує про долю рідної землі, згадує про репресії щодо своїх колег у тридцятих роках. І тут був змушений звернутися по допомогу до Шнурре, бо знов ледь не втратив сина. Рік 1004. Літо. Радогость Під час подорожі з купцем Сивооку та Лучуку стало відомо про таємну змову прислужників проти Какори. Хлопці намагаються попередити купця, але той випадково вбиває Лучука. Сивоок потрапив разом із валкою купця до древлянського язичницького міста Радогость і залишився. Він закохався в місцеву красуню Ягоду й почав учитися в язичницької жриці Звенислави малювати, розуміти красу барв. Через деякий час Какора привів до Радогості воїнів князя Володимира, які після відмови мешканців визнати владу князя та прийняти християнство спалили Радогость. На місці давньої святині, що мала вигляд писанки, поставили церкву, а Сивоока захопили в полон. 1941 рік. Осінь. Київ Гордію Отаві довелося пристати на пропозицію продовжити свою наукову роботу. Повернувшись із гестапо та передчуваючи свою неминучу загибель, Отава починає розповідати сину Борису про Сивоока. Рік 1015. Передзимок. Новгород Молодий князь Ярослав живе в Новгороді. Він з дитинства багато чув від матері про батька Володимира і зненавидів його. Готувався до війни з ним за київський престол. Якось під час полювання Ярослав зустрів доньку ловчого Забаву і покохав її. Рік 1014. Літо. Болгарське царство Князь віддав Сивоока Какорі. Хлопець кілька разів невдало тікав. Одного разу втеча вдалася, після довгих блукань Сивоок потрапив до християнського болгарського монастиря, прийняв нову віру й ім'я Божидар. У монастирі він вивчився грамоті. У цей час триває запекла війна між болгарами та візантійцями (ромеями). Сивоок і кілька монахів вирішили допомогти болгарському цареві Самуїлу, який мужньо стримував наступ ромеїв в ущелині. Але вони запізнились, болгари зазнали поразки. На честь своєї перемоги візантійський імператор Василій звелів привести в столицю тисячу полонених і осліпити їх. До їх числа потрапив і русявий Сивоок. 1965 рік. Весна. Київ На виставці московських художників у Києві Борис Отава побачив цікаву картину Таї Зикової. Але наступного дня полотно зникло, бо оргкомітет виставки заборонив її показ. Незабаром Борис знову зустрівся зі своєю знайомою Таєю. Рік 1014. Осінь. Константинополь Сивоок потрапив до Константинополя, де він уже бував раніше з купцем. Коли відбувалася церемонія осліплення і черга дійшла до Сивоока, у ката не витримало серце, і він помер прямо на арені. Глядачі почали вимагати помилування, імператор погодився, і юнака відправили працювати на конюшню. Але коні лякалися Сивоока. Тоді імператор запропонував викупити полоненого. Це й зробив славетний майстер Агапіт, який будував церкви та монастирі. Так Сивоок став учитися в знаменитого майстра, перейняв у того науку оздоблення храмів. Зустрів у нього й свого земляка Міщила. 1942 рік. Зима. Київ Шнурре доручив наглядати за Гордієм Отавою своєму ад'ютанту єфрейтору Оссендорферу. Професор після довгих умовлянь прийняв рішення ніби погодитися допомогти вивезти фрески Софійського собору до Німеччини. Працювати він змушений був з німецькими солдатами. Рік 1015. Середліття. Новгород Князь Ярослав наказав побудувати серед лісу таємний терем із церквою для Забави. Зустрічалися вони недовго. Розпочалася боротьба за київський престол спочатку проти батька Володимира, потім проти брата Святослава. Були підступно вбиті брати Гліб та Борис. Щоб привернути на свій бік варягів, Ярослав одружується з гордою та свавільною красунею Унгігердою. 1966 рік. Весна. Київ Борис і Тая гуляють Києвом. Молодий чоловік розповідає, як батько тягнув час, не квапився з реставраційними роботами. За це його розстріляли. У молодих людей виникають одне до одного почуття. Борис через два дні мусить їхати до Німеччини, щоб спробувати забрати історичний документ про будівничого Софії, ймовірно, викрадений у його батька й вивезений. Про цей давній пергамент Отава дізнався із закордонної публікації професора Оссендорфера. Рік 1026. Літо. Константинополь Сивоок працює разом із помічниками Агапіта на будівництві храмів. Якось Ага піт, розгнівавшись за щось на Сивоока, відправив його споруджувати храм на віддаленому острові Пелагос. Там Сивоок зустрів дівчину-сироту, яка вміла говорити лише одне слово "Ісса". Згодом Агапіт відправив Сивоока споруджувати новий храм у Києві. Старшим був призначений Міщило. Сивоок забрав із собою Іссу, назвавши її своєю дружиною. Рік 1026. Падолист. Київ Князю Ярославу все більше доводилося вирішувати проблеми зміцнення держави, релігії. Боротьба за владу триває, і він може довіряти лише Ситнику, який колись убив вепра і врятував князеві життя. Тепер Ситник призначений боярином. Забава (Шуйця) заснувала у своєму теремі монастир і стала там ігуменею. За деякими чутками, в неї народилася дочка, але вона це заперечувала. Ситник наказав ув'язнити новгородського посадника Коснятина, який обстоював права Новгорода. 1966 рік. Перед вакаціями. Західна Німеччина Борис Отава приїхав до Західної Німеччини, але державний радник не поспішав організувати йому зустріч з Оссендорфером — професором Марбурзького університету. Рік 1028. Теплінь. Київ При зустрічі з князем Сивоок заперечував проти проекту Міщила, який пропонував збудувати невелику церкву у візантійському стилі. Він мріяв про величезний храм, який уславив би рідний край, відповідав місцевим традиціям. Разом з іверійцем (грузином) Гюргієм Сивоокові вдалося переконати в цьому й князя. Так Сивоок став головним будівничим, а Гюргій — його помічником. Міщило помстився Сивоокові тим, що призвів до смерті Іссу, яку той любив. 1966 рік. Вакації. Західна Німеччина Борис Отава, так і не зустрівшись із професором, повернувся додому. Але з'ясував, що це той самий Оссендорфер — денщик та асистент штурмбанфюрера Шнурре, котрий у війну застрелив його батька. Рік 1032. Київ Незважаючи на постійні суперечки з митрополитом через канонічні обмеження, Сивоокові все ж удалося збудувати величезний храм. Митрополит Феопемпт підозрював, що в Сивоока — язичницькі уявлення про красу та велич людини, і всіляко йому перешкоджав. Почали розписувати храм. Сивоок намагався орієнтуватися не на ромейські зразки, а на місцеві культурні традиції. Розписуючи фресками собор, Сивоок згадував і діда Родима, і чудовий храм Радогості, і все бачене та відчуте, вкладав у малюнки всю душу. Будівничий пропонував розписати храм і зовні, але це суперечило церковним канонам. За наказом Ярослава писці записували всі важливі події. Одним Да найобдарованіших був отрок Пантелій. 1966 рік. Літо. Київ Повернувшись із Німеччини, Борис поїхав до Москви, щоб зустрітися з Таєю. Домовився телефоном про побачення. Коли прийшов, то побачив, що жінка пішла з іншим. Пізніше вона надіслала листа, в якому повідомила, що розриває з ним стосунки, бо вважає, що Борисові ніхто і ніщо не потрібне, окрім його собору. Борисові було боляче, але й зрадити своїй святині він не міг. Рік 1037. Останній сонцеворот. Київ Будуючи храм, Сивоок ніби віддавав по часточці свої душу і тіло. Здається, видихся, вийшов увесь. Але ось добудували, треба розписувати. Міщило старанно викладав мозаїку, на якій був зображений князь. Але робив він це дуже повільно, припасовуючи камінчик до камінчика. Тому зображення князя так блищало, що не можна було дивитися. Сивоок працював швидко, приладжував камінці смальти ніби недбало, але з будь-якого куточка храму вони випромінювали сонце. Оранта великими очима дивилася з-під купола на кожного. Князь велів закінчити храм до його повернення з Новгорода. На будівництво приходило подивитися багато людей. Чутки про диво розійшлися по всіх землях разом з іноземними купцями. Найчастіше приходила й дивилася на Богоматір якась дівчина з дикими, сизо-веселими очима. Сивоок познайомився з нею. Це була Ярослава з Новгорода. Вони покохали один одного. Сивоок почав зникати з будівництва. Днями закохані бродили по Києву, потім по лісах, плавали за Дніпро. Ярослав повернувся і відбулося пишне освячення храму, де князь став уже не князем, а кесарем. Міщило попередив Сивоока, що за дівчиною полює боярин Ситник. Під час спроби її захопити Сивоок загинув, а Ярослава втекла. Князь запитав у Ситника, чи знайшли його дочку. Боярин сказав, що знову втекла, а допоміг їй Сивоок, тому був убитий. Ярослав розгнівався і відправив Ситника в поруб. Отрокові ж Пантелію звелів вилучити пергамент, де написано про Сивоока, і написати новий, що він, Ярослав, заклав церкву святої Софії. Пантелій розшукав Гюргія, той сказав, що знає і що вони вже таємно поховали Сивоока в соборі під плитами, а пергамент хай він віддасть йому, щоб сховати його надовго. Ярослав думав про те, що й він, князь, кесар, не всесильний — йому не вдалося підкорити ні Шуйцю, ні власну дочку. Втекла вона, заховалась між людьми. І народила від Сивоока сина. "І син його — серед нас. Завжди з його талантом і горінням душі. І диво це ніколи не кінчається і не переводиться". Критика, коментарі до твору, пояснення У романі П. Загребельного переплітаються історична основа та художня вигадка; часові площини — далеке минуле, період Другої світової війни та сучасність. Образ Софії Київської виступає у творі і як реальна історична пам'ятка, і як художній символ сили, краси мистецтва, втілення людських рук та розуму, мистецького таланту. Образ Сивоока вигаданий автором, це втілення проблеми творчого начала в людині, свободолюбства, людської гідності. Образ князя Ярослава Мудрого цілком реальний, характер його поданий у складному переплетенні добрих та злих вчинків, лагідності та жорстокості, необхідності вибору в боротьбі за владу. Роман утверджує ідею, що людина, особливо творча, є найбільшим дивом на землі, найбільшою цінністю.

1 Студент Микола Баглай іде вночі рідною Зачіплянкою і розмірковує над її долею. Тут він народився під час бою прямо в окопі. Тут він виріс, весь час бачачи над собою прекрасні бані собору. Він доходить до двору Віруньки, дружини свого старшого брата, і вмощується на лавці, яку поставив колись Іван. Вірунька вірно чекає свого завзятого рудого чоловіка з Індії, куди його відправлено будувати і запускати металургійний завод. Поговоривши з Вірунькою, іде Микола далі. Стає він перед собором і наче розмовляє з цим свідком історії, вивіряє йому свою душу. 2 Згадки хлопця повертають нас у минуле, у той час, коли, пробігаючи над окопчиком, поранений солдат почув стогін жінки і крик немовляти. Не залишив він змучену матір без допомоги: через деякий час прибігла Шпачиха. — Парубок! — вигукнула вона. Тоді і народився Микола Баглай. Тепер це колишнє немовля роздумує над долею свого рідного селища, намагається покращити життя його мешканців. Поряд працює металургійний завод, тому люди дихають забрудненим повітрям. Як же очистити його? Разом з Олексою-механіком Микола робить креслення очисних споруд. Вранці Микола займається спортом. Не раз доводилось пробігати йому повз хату Ягора Катратого. А тепер ще дужче тягне туди, коли з’явилася на дідовому подвір’ї загадкова смаглявка, вродлива дівчина Єлька. Попрацював і Ягор багато років біля металу, тепер же має роботу спокійнішу, коло води. Та й господарством займається, полуниці вирощує, навіть жито посіяв. 3 Єлька, племінниця Ягора, виростала на селі, у Вовчугах. Батька не знала, бо був її батько солдатом, що разом з частиною проходив через село. Так і жила разом з матір’ю, змалку привчаючись працювати на фермі. Працювала і мріяла про кохання. Якось приїхав у село лектор, що мав читати лекцію про любов. — Приходьте! — звернувся він до дівчат, особливо адресуючи своє запрошення Єльці. Дівчина сподівалася почути якісь незвичайні красиві слова, що йшли б з душі, але почула тільки бездумний патетичний крик. Коли ж лектор після клубу почав до неї залицятися, відштовхнула його. Це не було справжнє кохання. Була Єлька гордою і неприступною. Незабаром прийшов до них новий завфермою. Був він уважніший і до роботи, і до дівчат. Та не раз прибігала на ферму сваритися його ревнива дружина. У Єльки сталося нещастя — померла мати. Залишилася вона круглою сиротою, зовсім одна. Довелося кинути школу. Якось поїхали усією фермою до міста одержувати комбікорм, що зберігався тоді в соборі. Надвечір вирушили хто куди, а Єльку лишили коло машини. Повернувся бригадир і приніс дівчині їжу. Ласкавими розмовами навернув він до себе самотню сполохану душу, і Єлька повірила йому. Наступного дня життя її змінилося. Кожен тепер на селі міг закидати дівчину брудом, обмовити її. Життя для Єльки не стало. Але з села не випускали, не даючи документів. Єлька покинула село без документів і опинилася в Зачіплянці у дядька, Ягора Катратого. 4 На питання про документи Єлька туманно відповіла, що ще не всі зібрала. Жити мусила тихцем, бо не мала прописки. Допомагала дядькові та спостерігала з-за паркану за життям Зачіплянки. Усе подобалось їй тут, помітила вона відразу і красеня-студента Миколу Баглая. Розпитувала дядька про роботу на заводі, про минуле. Чула вона, що був Ягор колись махновцем. Але про це старий розповідати не хотів. 5 На перший погляд здавалося, ніби доля собору нікого не обходить. Але вона турбувала Миколу Баглая. Переймався нею і Володимир Лобода, або просто Володька, висуванець Зачіплянки. Якось усе заважав йому собор робити кар’єру. То ремонтувати його треба, а коштів немає. Тоді Володька запропонував взяти собор у риштовання, а тепер з нього уся Зачіплянка глузує. Тепер вирі шив Володька взагалі знести собор, а замість нього побудувати великий ринок. Та чомусь не радіють з цієї пропозиції зовсім не релігійні зачіплянці. Їде Володька Зачіплянкою і для кожного знаходить "добре слово". Заговорив з Вірунькою про Івана, та жінка відповіла гостро, наче бритвою відрізала. Кар’єра Володьки складається вдало. Вже має квартиру у місті на проспекті, сидить на посаді. Щоправда, дружина втекла. Після цього йому "довелося" відвезти батька до будинку ветеранів. Микола тепер називає Лободу "батькопродавцем". 6 Микола і Роман сперечаються про те, які цінності мають бути в людини. Микола зустрічається з одним з Ягорових "юшкоїдів", які приїжджають поїсти рибки та випити, потім стикається з Лободою. Лобода викладає свою ідею щодо собору. Микола обурений. Лобода зриває з собору чавунну табличку, на якій написано, що це історична пам’ятка. 7 До Ягора приїжджає голова Єльчиного колгоспу, і тепер Зачіплянка знає, що у них живе Олена Чечіль. Єлька їде до міста, розглядає його, читає оголошення про набір у навчальні заклади і почуває себе ніби викинутою з життя. До Ягора вчастив Володька Лобода, який залицяється до Єльки і має намір з нею одружитися. 8 Зачіплянка розбурхана тим, що з собору вкрадено табличку. Подія схвилювала усіх. Вірунька іде до Лободи, щоб повідомити його про викрадення і знаходить у його кабінеті табличку. У той же день опиняється вона у секретаря обкому. 9 Зачіплянка усе ще вирує, хоча здавалося, що до цього часу собору ніхто і не помічав. Просто він був невід’ємною частиною їхнього існування, а тепер гармонію порушено злодійською рукою. Позад юрби стоїть учитель Хома Романович, який учив багатьох зачіплянців і навіть потрапив до Магадана за свої палкі розповіді про козаче минуле і про собор. Микола ж не думав, що доля собору турбуватиме кожного. 10 Володька Лобода їде відвідати батька на Скарбне, насолоджуючись думкою, що він їде разом з простим людом у душному автобусі, отже, не загордував. Спочатку добре викупався і погомонів з родиною воєнкома. Тільки молодий архітектор чомусь навіть на нього не дивиться. І Микола Баглай демонстративно відвернувся. Та Володька не хоче думати про неприємне. 11 Лобода відвідує батька. Поки шукали та кликали старого Лободу, син оглянув будинок, що видався йому затишним. Але не на таку зустріч з батьком він сподівався. Старий відмовляється від сина, який залишив його тут. Гірше за все, що це чує багато людей. 12 Родина воєнкома повертається зі Скарбного машиною. Старий воєнком, дивлячись на собор, згадує, як під час бою він наказав своїм артилеристам зберегти цю красу. Тепер на захист собору хоче стати його син-архітектор. 13 Лободу викликають до секретаря обкому, він прикривається туманними фразами про майбутні перспективи. Дізнається від секретаря, що серед рятівників заводського Титана був і Ягор. Лобода спішить до Ягора. Якраз у цей час приходить міліціонер, щоб розпитати Єльку. Володька захищає дівчину та натякає їй щодо загсу. Приходить Шпачиха і вмовляє Єльку вийти заміж за Лободу. Начебто хоче цього і Ягор. Але Єлька відчуває себе у пастці. 14 Вірунька згадує своє дитинство, загибель батька у бою біля Дніпра, хату в руїнах, від якої залишився тільки комин з намальованим півнем. Роздумує вона над долею подруги — Лесі-фронтовички. Тільки один раз було у Лесі кохання, та загинув її комбат десь у Польщі. З війни повернулася Леся з обпаленим обличчям. Та навіть такою зацікавився молодий вихователь з ремісничого. Здавалося, поважав її. Виявилося — не зрозумів. Після того не думала вже Леся про кохання, залишилася однолюбкою. 15 Ягор запрошує зачіплянців на заручини, але кожен намагається з якоїсь причини відмовитись. Тільки дехто з великої поваги до старого погоджується. Єлька хоче втекти від такого силування, але їй здається, що іншого виходу для неї немає. Що їй мріяти про студента Миколу, адже вона його не варта. Та й поїхав він кудись. 16 Заручини виявляються сумними, майже ніхто за столом не розмовляє. Раптом з’являється Микола Баглай і викликає Єльку вийти на хвилину. Після того вони вже не повертаються. Людям наче стає легше на душі, починаються веселощі, співи. 17 Єлька та Микола бродять околицями, вона слухає його зачаровано і почуває себе щасливою. Закохані розмовляють про життя, Єлька намагається щось розказати, але, помітивши її біль, Микола перепиняє. Перед світанком Микола повідомляє, що має їхати із студентським загоном працювати у... Вовчуги. Єлька у розпачі: тепер йому розкажуть про неї жахливі речі, і він розлюбить її. Вона сідає в автобус і їде до міста. 18 Ягор згадує, як він ще підлітком опинився у батька Махна на тачанці. Одного разу вони під’їхали до собору, але не пустив їх туди професор Яворницький. Силою свого розуму зумів він зупинити свавільних степових бешкетників. Запав образ вченого у душу хлопцеві, закарбувалось кожне його слово. Розказував учений про запорожців, про степових умільців, їхні знаряддя. Навіть батько Махно задумався про своє майбутнє, про те, хто його оточує. 19 Микола працює у Вовчугах, захоплюється красою степу, думає про майбутнє своєї землі. Єлька так і не повернулася з міста того дня. 20 Іван Баглай повертається з Індії додому, чекає біля заводу Віруньку. Тут же зустрічає він Володьку Лободу, та цим дуже різним людям важко порозумітися. У них різні цінності в житті. Вірунька говорить, що вирішила "розжалувати" Лободу з кумів. Тут же і Семен Таратута, який працював разом з Іваном у Бхілаї, але був висланий за махінації. Семен зовсім занехаяний, його кинула дружина. Вірунька та Іван їдуть додому, милуючись Дніпром. 21 Єлька блукає містом, намагається влаштуватися на роботу, але їй відмовляють. Сідає у сквері на лаву, слухає розмови і почувається зовсім покинутою. Потім сідає у випадковий автобус і опиняється у Скарбному. Розгублена, бреде вона стежкою повз будинок металургів, поки її не зупиняє старий Лобода. Він розпитує дівчину про її життя, і тій стає легше. Потім старий вирішує її нагодувати. 22 Миколу викликають з Вовчугів, оскільки питанням про очисні споруди нарешті зацікавилось начальство, яке перед тим про це нічого й чути не хотіло. Молодший Баглай дізнається, що Єлька зникла. Щоб розвіятись, Микола збирається поїхати у Скарбне. 23 Єлька працює у будинку ветеранів офіціанткою. У вільний час. вона блукає серед лісу й одного дня раптом зустрічає Миколу. Вона з переляку і гордощів починає сама себе обмовляти, але Микола зупиняє і заспокоює її. Закохані знаходять спільну мову. 24 Біля вогнища на Скарбному сидять щасливі люди. Серед них і Єлька. Іван Баглай розповідає про Індію. Зустрів він там щирих людей, що запрошували до себе в гості, незважаючи на бідність. Розповів і те, як переплив озеро та опинився серед племен. Але й там його зустріли ласкаво, нагодували і прихистили на ніч. І хоч отримав за ту подорож догану, усе ж побачив, що закони людяності діють скрізь. 25 Серед краси Скарбного помирає старий Лобода, якого прозвали Нечуйвітром. 26 З ресторану виходить п’яна компанія. Тут колишня дружина Лободи Жанна, дружина лектора, що читає лекції про любов, Таратута, колишній в’язень Обруч та підліток-робітник. Усім хочеться пригод. Прогулявшись Вулицями і прихопивши з собою горе-реставратора, який шукає випивки, свавільна компанія викрадає "Волгу" і вирушає кататися. Підліток з ними не їде. Поблукавши різними дорогами, компанія приїжджає до собору і влаштовує у ньому танці. Єлька з Миколою проходять повз собор і чують із нього дикий крик і музику. Микола кидається туди, і один з любителів веселого життя вдарив його ножем. На крик Єльки збігаються люди і затримують злочинців. Миколу відвозять до лікарні, і тепер Єлька сидить там кожен день і чекає, коли коханому дозволять подивитися у вікно.Критика, коментарі до твору, пояснення Собор у романі є уособленням найвищих людських цінностей, того, що, незважаючи на часи, труднощі, зміни у побуті і світогляді, залишається основою людського буття, самою підвалиною існування світу. Собор з’єднує між собою різні історичні епохи, забезпечуючи тим самим зв’язок між поколіннями, логіку розвитку життя. Селище живе, не звертаючи уваги на історичну пам’ятку, але розуміє, що, втративши її, втратить щось дуже важливе у своїй душі, тому зразу стає на оборону свого собору. у своїх героях Олесь Гончар підкреслює насамперед чистоту почувань, людяність, вміння віддати себе справі, любов до рідної землі, бажання зберегти її красу. З гостротою викриває письменник дрібноту прагнень різноманітних кон’юнктурників та шукачів "легкого хліба".