Максим рильський слово про рідну матір

Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тара

Малими босими ногами,

Земля, яку скропив Тарас

Дрібними росами-сльозами.

 

Благословенна в болях ран

Степів широчина-бездонна,

Що, як зелений океан,

Тече круг білого Херсона,

Що свій дівочий гнучий стан

До дніпрового тулить лона.

 

Благословенна ти в віках,

Як сонце наше благовісне,

Як віщий білокрилий птах,

Печаль і радість наша, пісне,

Що мужність будиш у серцях,

Коли над краєм хмара висне.

 

Благословенні ви, сліди,

Не змиті вічності дощами,

Мандрівника Сковороди

З припорошілими саквами,

Що до цілющої води

Простує, занедбавши храми;

 

Благословен мечів ясних

Огонь, отчизни охорона,

Іржання коней бойових,

Морських походів даль солона,

І «Енеїди» владний сміх,

Полтави тихої корона,

 

Гаряча дума Кобзаря,

Що і в огні не спопеліє,

І молоток Каменяра,

І струни Лисенка живії,

І слави золота зоря

Круг Заньковецької Марії!

 

І труд, і піт благословен,

Життя рясного виногради,

І при дорозі зелен клен,

І світло мудрої лампади,

І майво збратаних знамен

Навкруг Кремлівської огради.

 

Благословенна синь озер,

І Псло, і повів рути-м'яти,

Народу геній, що не вмер,

Не вмре від жодної гармати,

У гроні світлому сестер

Благословенна наша мати.

 

Благословенні ви, брати,

Що в сяйві дружби і свободи

Идете до спільної мети,

На ясні зорі й тихі води,

Благословен і славен ти,

Російський сміливий народе!

 

Хто може випити Дніпро,

Хто властен виплескати море,

Хто наше злото-серебро

Плугами кривди переоре,

Хто серця чистого добро

Злобою чорною поборе?

 

Настане день, настане час —

І розіллється знов медами.

Земля, що освятив Тарас

Своїми муками-ділами,

Земля, що окрилив Тарас

Громовозвукими словами.

 

Хіба умерти можна їй,

В гарячій захлинутись крові,

Коли на справедливий бій

Зовуть і дерева в діброві,

Коли живе вона в міцній

Сім і великій, вольній, новій?

 

Хіба їй можна одцвісти,

Коли зоря горить рожева,   

Коли шумлять-дзвенять світи

Від рику раненого лева,

Лисиці брешуть на щити

І кличе див поверху древа!

 

Хто золоту порве струну,

Коли у гуслях — дух Боянів,

Хто димний запах полину

Роздавить мороком туманів,

Хто чорну витеше труну

На красний Київ наш і Канів?

 

Ні! Сили на землі нема

І сили на землі не буде,

Щоб потягти нас до ярма,

Щоб потоптати наші груди,

Бо Партія біля керма   

Стоїть, радянські, вільні люд и І

 

Гримить Дніпро, шумить Сула,

Озвались голосом Карпати,

І клич подільського села

В Путивлі, сивому чувати.

Чи совам зборкати орла?

Чи правду кривді подолати?

 

О земле рідна! Знаєш ти

Свій шлях у бурі, у негоді!

Встає народ, гудуть мости,

Рокочуть ріки ясноводі!..

Лисиці брешуть на щити,

Та сонце устає — на Сході!

 

1941 p.

Володимир сосюра білі акації будуть цвісти

* * *

 

Білі акації будуть цвісти

в місячні ночі жагучі,

промінь морями заллє золотий

річку, і верби, і кручі...

 

Будем іти ми з тобою тоді

в ніжному вітрі до рання,

вип'ю я очі твої молоді,

повні туману кохання...

 

Солодко плачуть в садах солов'ї,

так, як і завжди, незмінно...

В тебе і губи, і брови твої,

як у моєї Вкраїни...

 

Ось вона йде у вінку, як весна...

Стиснулось серце до крику...

В ньому злилися і ти, і вона

в образ єдиний навіки.

 

1927

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі І земля убирається зрання.. Дише тихо і легко в синяву вона, простягає до зір свої руки... В день такий на землі розцвітає весна і тремтить од солодкої муки... В’яне серце моє од щасливих очей, що горять в тумані наді мною... Розливається кров і по жилах тече, ніби пахне вона лободою... Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!.. Де ви бачили більше кохання?.. Я для неї зірву Оріон золотий, я — поет робітничої рані... Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі І земля убирається зрання.. Дише тихо і легко в синяву вона, простягає до зір свої руки... В день такий на землі розцвітає весна і тремтить од солодкої муки...

*** Коли потяг у даль загуркоче, пригадаються знову мені дзвін гітари у місячні ночі, поцілунки й жоржини сумні... Шум акацій... Посьолок і гони... Ми на гору йдемо через гать... А внизу пролітають вагони, і колеса у тьмі цокотять... Той садок, і закохані зори, і огні з-під опущених вій- Од проміння і тіней узори на дорозі й на шалі твоїй... Твої губи - розтулена рана... Ми хотіли й не знали - чого... Од кохання безвольна і п'яна, ти тулилась до серця мого... Ой ви, ночі Донеччини сині, і розлука, і сльози вночі- Як у небі ключі журавлині, одинокі й печальні ключі... Пам'ятаю: тривожні оселі, темні вежі на фоні заграв... Там з тобою у сірій шинелі біля верб я востаннє стояв. Я казав, що вернусь безумовно, хоч і ворог - на нашій путі... Патронташ мій патронами повний, тихі очі твої золоті... Дні пройшли... Одлетіла тривога... Лиш любов, як у серці багнет- Ти давно вже дружина другого, я ж - відомий вкраїнський поет. Наче сон... Я прийшов із туману і промінням своїм засіяв... Та на тебе, чужу і кохану, я і славу б ,свою проміняв. Я б забув і образу, і сльози... Тільки б знову іти через гать, тільки б слухать твій голос - і коси, твої коси сумні цілувать... Ночі ті, та гітара й жоржини, може, сняться тепер і тобі... Сині очі в моєї дружини, а у тебе були голубі.

Косинка – матір

"Мати" — це слово, яке змушує кожного згадати світлий образ найріднішої людини й відчути ту зажуреність і смуток, які приходять, коли згадуємо дитинство. Мотив материнської любові є одним із провідних в українській літературі: оповідання "Мати" М. Хвильового, твір із такою самою назвою О. Довженка, численні образи матері у багатьох повістях та романах інших вітчизняних письменників. "Мати" — назва однієї з новел Григорія Косинки, однак тут бачимо не всепоглинаючу силу материнського почуття, а навпаки, показ синівської любові до жінки, що народила його. Головний герой новели Андрій, занепокоєний станом здоров'я матері, їде у Зеленогаївську лікарню по лікаря. Перед очима сина тільки одна картина: мати лежить на долівці й ледве говорить, видавлюючи слова разом зі страшним кашлем, не може звести навіть руки. Не залишається сумнівів, що дні її вже лічені. "Не їдь тільки, дитино..." — говорить вона кволо. Авжеж, як можна відпускати рідного сина, коли село оточене поляками, які воюють проти більшовиків, і прорвати їхній заслін — вірна смерть. Навіть батько обережно пропонує: "Може, й не слід їхати? Все рівно мати не діждеться того доктора, а сам десь накладеш головою або з конем до Польщі замобілізують!" Та Андрій готовий на все, аби врятувати життя найріднішій людині на землі. Нічого не каже він батькові, лише мовчки одчиняє ворота і б'є дубцем коня... Як і передбачали батьки, головний герой новели потрапляє у самісіньку гущу воєнних подій. Усвідомлюючи, що, можливо, загине від куль поляків, він намагається перетнути фронтову смугу під регіт солдатів, які здивовані тим, що юнак безстрашно їде напролом. Серце пече вогонь, горло здавлюють сльози. Андрій відчуває, що здатен застрелити кожного поляка, який зупинить його по дорозі. І, врешті-решт, юнак таки потрапляє в полон, хоч і намагається говорити польською і завбачливо не витягає револьвера. Довелося відкупитися єдиним материним подарунком — хрестиком. І немає меж радості головного героя твору, ні краплини страху перед смертю, у голові пульсує лише одна думка: "Я буду ридати перед лікарем так, як ридав мій батько, коли я прощався з матір'ю... Лікар повинен поїхати — це моя постанова". Ця люта впертість, невгасима затятість не дають змоги поводитись обережно, дбати про безпеку, ховатися від завойовників. Однак Андрій не потрапляє до лікарні. Повстання більшовиків, метушня у польських лавах, слово "смерть!", яке ніби лунає на весь степ під час бойових дій, канонада пострілів і вибухів підхопили юнака й понесли в самісінький вир бою. І безнадійно дивиться він, як горить-палає Зеленогаївська лікарня, де вже не може бути живих людей, і розуміє, що не привезе він на возі лікаря-рятівника, адже, мати приречена, може, уже й мертва. Мов божевільний, герой із радістю дивиться в обличчя смерті й під кулями розвертає коня назад, по дорозі стріляючи у ворогів, хоч жодного разу до цього не стріляв. Якийсь розпач відчувається в поведінці простого сільського юнака. Це думка про втрату рідної людини так впливає на Андрія та змушує його робити те, чого раніше ніколи не робив. Діставшись села, герой дізнається про материну смерть. Даремною була ця поїздка, даремним був ризик — страшна порожнеча панує в серці люблячого сина... Показати всю силу синівської любові — ось яким було завдання Григорія Косинки, коли він писав свою новелу. Не випадково вона названа "Мати", хоча образ матері головного героя займає у творі не центральне місце. Назва твору символізує ті емоції та почуття, що живуть у душі Андрія і змушують його ризикувати життям заради порятунку найдорожчої людини.