Розділ іі особливості конституційної юстиції у франції
Догматичне дотримання теорії поділу влади Ш. Монтеск'є та сприйняття принципу верховенства парламенту як єдиного наслідку реалізації на практиці концепції народного суверенітету призвело до заснування у Франції протягом XVIІ-XX століть інституту конституційного контролю, докорінно відмінного від аналогічних інститутів у інших країнах. За Конституцією П'ятої Республіки, інститут конституційного контролю має попередній характер, тобто здійснюється після прийняття законів, але до їх промульгації. За своєю природою він є проміжним інститутом між інститутами політичного та судового контролю і позначає процес трансформації політичного контролю конституційності державних правових актів у судовий.
Власне, на прикладі Франції помітна загальна тенденція романо-германської правової системи підносити культ парламенту, який покликаний формулювати спільну волю народу. За цих умов роль незалежної судової влади у державному механізмі була дуже незначною. Як зазначає американський науковець-компаративіст Д. Меррімен, «правовий позитивізм, догма поділу влади, ідеологія кодифікації... все це підсилює намір принизити роль судді та уславлює законодавця» [28, с.284].
Незважаючи на заперечення судового конституційного контролю, у Франції ще з часів старого режиму визнавалась теорія найвищого права у вигляді загальнообов'язкових принципів. Королівські суди мали повноваження перевіряти на предмет відповідності цим принципам позитивне законодавство, але щоб судові рішення не суперечили волі суверена, тобто, короля.
У революційний період функцію конституційного контролю виконував політичний орган – Касаційний трибунал, заснований у 1790 році з метою Гарантії «принципу поділу влади як головної умови стабільного існування держави». Касаційний трибунал здійснював контроль за судовою владою на предмет її вторгнення у законодавчу сферу та слідкував за тим, щоб судді саме застосовували «букву закону», а не займалися творчим тлумаченням та судовою правотворчістю [28, с.286].
Створення саме такого органу спричинене переконанням законодавців, що судді при здійсненні тлумачення зобов'язані застосовувати лише правову норму. Законодавчий орган цього історичного періоду тлумачив правові норми у своїх декретах на вимогу суддів, якщо у них виникав сумнів щодо значення законодавчого тексту. Заперечення розширеного суддівського тлумачення ґрунтувалося на формальному (жорсткому) підході до теорії поділу влади. Тому Касаційний трибунал скасовував судові рішення, що «явно суперечили тексту закону», на вимогу приватних осіб або ж за власною ініціативою [28, с.286].
На пропозицію відомого діяча французької революції абата Сійєса, у 1799 році створюється інститут конституційного контролю – сенат, якому конституційними актами 1799 та 1804 років надавались повноваження захищати публічні свободи та скасовувати будь-які правові акти на підставі їх неконституційності на вимогу уряду або парламенту. За своїм характером цей opган був цілком політичний. Він складався з вісімдесяти членів, що призначалися з урахуванням їх політичної орієнтації. Звертатися до сенату можна було тільки до промульгації правових актів. Після промульгації, у разі виникнення сумнівів, законодавство вже не могло розглядатися на предмет його конституційноеті. На практиці, цей орган у Франції періоду імперії ніколи не скасовував законів та актів виконавчої влади, незважаючи на те, що вони періодично порушували конституційні тексти. У свою чергу Наполеон використовував сенат з метою досягнення антиконституційних цілей: для скасування судових рішень, які його не задовольняли, та для «заповнення прогалин у Конституції» [9, с.202].
У післяреволюційній Франції склалася традиція визнавати закон як акт виявлення «спільної волі народу», який є сувереном. Вважалося, що закон неможливо визнати нечинним навіть якщо він суперечить Конституції, тому судді просто заплющували очі» на факти очевидної невідповідності.
Доктрина абсолютного парламентського суверенітету була закладена в оенрву конституційних текстів та відповідної практики періоду Першої – Четвертої Республік (з 1792 по 1958 роки). Конституції вважались актами парламенту, який поєднував установчу та законодавчу влади, і переглядалися шляхом прийняття конституційних поправок простою парламентською більшістю. Як зазначалося у французькій публіцистичній літературі періоду Четвертої Республіки, «якщо у пересічного француза запитати про те, що таке демократія, він, не вагаючись, відповів би, що вона є суверенітетом народу, чия воля формулюється більшістю в обраному представницькому органі» [9, с.203].
Ця тенденція не була подолана навіть створенням, згідно з Конституцією П'ятої Республіки 1958 року, Конституційної ради, яка надала повноваження перевіряти закони на предмет їх відповідності Конституції до їх промульгації. Цей орган квазісудового конституційного контролю, що продовжив історичну традицію здійснення політичного контролю Касаційним трибуналом та сенатом, був покликаний гарантувати стабільність специфічної системи поділу та розподілу державної влади, що була встановлена зазначеною Конституцією [9, с. 203].
Ця Конституція була прийнята внаслідок розв'язання гострої політичної кризи. Вона розподілила законодавчу компетенцію між законодавчою та виконавчою владами. У політичній історії Франції це була перша спроба відмовитись від концентрації законодавчих повноважень у єдиному законодавчому органі – парламенті. Певною мірою такий підхід щодо розподілення законодавчої компетенції відбиває бонапартистську традицію, згідно з якою парламент розглядався як «джерело політичної нестабільності», тому його робота має бути «раціоналізованою», тобто передана під централізоване управління виконавчої влади [28, с.287].
Зрозуміло, що у сучасній Франції, де визнається та діє принцип поділу влади, виконавча влада не може керувати парламентом. Проте у нетрадиційній системі поділу влади Конституційна рада діє як «гармата, направлена на закон», тобто головною ідеєю створення цього інституту був контроль за діями французького парламенту. Парламент приймає закони, предмет яких чітко визначений у статті 34 Конституції. Конституційна рада здійснює конституційний контроль за реалізацією законодавчих повноважень парламентом для того, щоб парламент не втручався у законодавчу компетенцію виконавчої влади, сфера якої визначена статтею 37 Конституції [14].
На думку дослідника французького конституційного права А. Стоуна, політичні аспекти конституційного контролю у Франції дістають свій вияв у таких рисах: 1) Конституційна рада складається з дев'яти членів, більшість яких попередньо працювала у парламенті або виконавчих структурах влади. Вони призначаються у політичний спосіб (президентом республіки, президентами сенату та Національних зборів). До того ж процес призначення відбувається без визначеної процедури публічного обговорення питань призначення та політичних консультацій; 2) Конституційна рада визначає конституційність лише законів, які остаточно прийняті парламентом, але не промульговані виконавчою владою; після цього закони не можуть перевірятися на предмет їх конституційності за зверненнями громадян або запитами судів загальної юрисдикції; 3) тільки політики – президент, прем'єр-міністр, президенти двох палат парламенту та, починаючи з 1974 року, 60 сенаторів або депутатів Національних зборів мають повноваження поставити перед Конституційною радою питання щодо конституційності цих законів; 4) Конституційна рада функціонує, як усі суди у Франції: внутрішні обговорення при винесенні рішення є таємними, окремі думки та результати голосування її членів не публікуються; цей орган формально відокремлений від судової системи Франції [1, с.33]. Крім того, для обіймання посад у Конституційній раді нормативно не існує жодних вимог до професійної кваліфікації.
Конституційна рада складається з 9 членів, які обіймають посади протягом 9 років без права на повторне призначення. Третина складу Конституційної ради заміщується кожні З роки. З члени призначаються президентом республіки, 3 – президентом Національної асамблеї, 3 – президентом сенату. Президент Конституційної ради призначається президентом республіки. Йому належить вирішальне слово при рівності голосів. Конституція надає Конституційній раді «вищу політичну юрисдикцію» з повноваженнями щодо контролю за парламентським законодавством – органічними законами та регламентами палат парламенту (стаття 58) і президентських виборів (стаття 59) та референдуму (стаття 60) [14].
Крім зазначених функцій, Конституційна рада вирішує, чи в змозі президент республіки здійснювати свої повноваження. Ідеться не про імпічмент, а про нездатність президента виконувати свої функції через психічні розлади, хворобу або внаслідок нещасного випадку. На цих підставах Конституційна рада оголошує нові вибори, які мають відбутися протягом 20-50 днів після винесення рішення [28, с.288].
Конституційна рада, консультуючи президента республіки, може висловлювати думку з приводу ситуації у країні, що загрожує існуванню демократичних інститутів або незалежності країни, цілісності її території, дотриманню міжнародних договорів, або коли переривається здійснення конституційної влади у звичайних умовах. Їй належить право давати президентові поради щодо запобігання такій небезпеці.
Головне повноваження Конституційної ради – здійснення контролю за конституційністю законодавства (включно з усіма органічними законами, виданими парламентом у порядку реалізації статті 34 Конституції, та регламентами палат парламенту), що має абстрактний, політичний та квазісудовий характер [14].
Повноваження Конституційної ради Франції щодо здійснення конституційного контролю можна поділити на дві групи: 1) попередній конституційний контроль над законами, що не набули чинності; 2) конституційний контроль за розподілом законодавчої компетенції між законодавчою та виконавчою гілками влади [18, с.11].
При здійсненні конституційного контролю над законами, що не набрали чинності, здійснюється як обов'язковий контроль за органічними законами та парламентськими регламентами, так і додатковий контроль за звичайними законами і міжнародними договорами.
Відповідно до статті 61 Конституції органічні закони та парламентські регламенти мають бути обов'язково перевірені Конституційною радою на відповідність Конституції до їх промульгації та набуття чинності. При цьому має дотримуватися певна процедура: вони розглядаються за зверненням прем'єр-міністра Конституційною радою. Прем'єр-міністр у разі необхідності повинен наполягати на ухваленні Радою термінового рішення. Парламентські регламенти передаються на розгляд ради президентами палат [14].
До звичайних законів належать нормативно-правові акти, що ухвалюються парламентом, які не є органічними законами та не входить до сфери законодавчої компетенції виконавчої влади. Ці закони передаються до Конституційної ради президентом республіки, прем'єр-міністром або президентом однієї з палат парламенту, 60 депутатами Національних зборів або 60 сенаторами з проханням перевірити їх відповідність Конституції.
Такий додатковий контроль поширюється також на міжнародні договори. У цьому разі Конституційна рада вирішує, чи містить міжнародний договір положення, що суперечать Конституції. На вимогу президента республіки, прем'єр-міністра або президента однієї з палат Конституційна рада дає згоду на підписання договору або відмовляє в цьому.
Рішення Конституційної ради є остаточними, не підлягають оскарженню та обов'язкові для всіх органів державної влади, у тому числі органів виконавчої та судової влади Юридична сила надається не тільки резолютивній частині рішення, а й порядку мотивації (правовій позиції). Слід зазначити, що, крім Конституційної ради, конституційний контроль здійснюють такі державні органи, як Адміністративна рада та Касаційний суд [28, с.291].
Значення Державної ради зросло після ухвалення конституції 1958 року, тобто коли було встановлено нове співвідношення між законодавчою і регламентарною владою. Через це розширилася і придбала самостійне значення функція контролю за актами виконавчої влади. Функція такого контролю з боку Державної ради не є спеціально виділеною, вона реалізується при розгляді справ по оскарженню про перевищення влади. Своїми ухвалами Рада анулює акти, не відповідні конституції. Даючи свої консультативні висновки, Рада, крім того, по цілому ряду актів уряду може приймати рішення про їх відповідність Основному закону.
Загалом, у даному дослідженні ми визначили, що французька модель конституційної юстиції має обмежений характер, що проявляється у відсутності повноважень у Конституційної ради здійснювати перевірку на відповідність Конституції окремих нормативно-правових актів.
Таким чином, у Франції поняття конституційного контролю позначає не тільки функцію загального або спеціального суду, а й окремий інститут, який ототожнюється з відповідними органами і з сукупністю правових норм, що регламентують їхню організацію та діяльність. Конституційний контроль у Франції має свої особливості і дещо виходить за рамки відомих двох моделей конституційного контролю. Конституційність актів, витікаючих від державних органів, розглядається різними органами: від парламенту – Конституційною радою, від органів виконавчої влади – Державною радою.