«Великий терор» 1937-1938 років.

Ковтун Т.К., Войналович В.А., Данилюк Ю.З. Масові незаконні репресії 20-х – початку 50-х років на Полтавщині.

Репресії 1937-1938 рр. на Україні мали свої певні етапи і закономірності. На першому етапі (кінець 1936 р. - перша половина 1937 р.) маховик репресивного механізму лише набирав необхідних обертів. В цей період в республіці було заарештовано 10.901 чоловік. З них 264 (3,4%) були засуджені до вищої міри покарання, понад 400 - виправдано 57.

Особливого розмаху набувають репресії в другій половині 1937 р., коли у відповідності з директивами НКВС СРСР та НКВС УРСР було проведено цілий ряд операцій, спрямованих на вилучення "контрреволюційного елементу". Так, 4 липня 1937 р. нарком внутрішніх справ СРСР М. І .Єжов направив всім підлеглим органам телеграму, а № 11926 такого змісту:

"Всім начальникам НКВС та начальникам УНКВС країв та областей. З отриманням цього візьміть на облік всіх в вашій області куркулів та кримінальних злочинців, які повернулися після відбуття покарання, втікачів з таборів та заслання, всіх врахованих куркулів поділіть на дві категорії: 1. Найбільш ворожих елементів, що підлягають арешту і розстрілу в порядку адміністративного проведення справ через трійки. 2. Менш активних, але все ж ворожих елементів, що підлягають висланню в район за вказівкою НКВС СРСР.

До 8 липня 1937 р. телеграфом повідомте мені кількість осіб І і II категорій з визначенням окремо куркулів та кримінальних злочинців. Про час операції та порядок проведення вказівку дам додатково.

Єжов" .

Тому 3 листопада 1937 р. Єжов направив всім органам НКВС телеграму, в якій відзначалось, що операції по антирадянських елементах, німцях, поляках, харбінцях, дружинах зрадників Батьківщини проходять вкрай повільними темпами. Пропонувалось "формувати проведення операцій щодо вказаних категорій осіб.., провести всі арешти і розглянути всі слідчі справи" і до 15 грудня 1937 р. представити підсумкову записку про те, "яких результатів ми ДОСЯГАЙ і які висновки для нашої роботи ми повинні зробити на майбутнє" 71.

Крім широкомасштабних загальносоюзних операцій, на Україні в другій половині 1937 р. проводились масові незаконні арешти у відповідності з комплексом заходів, розроблених наркоматом внутрішніх справ республіки, їх спрямованість можна легко простежити на основі цілого ряду документів.

Так, телеграмою за № 83798 від 1 вересня 1937 р. наказувалось "негайно приступити до рішучого розгрому антирадянського есерівського підпілля, ліквідувати всі агентурні справи по есерах... Піддати арешту всіх колишніх членів ЦК губернських, окружних, повітових комісій ПСР (партії соціалістів-революціонерів - авт.). Заарештувати всіх есерів, що повернулися із заслання та таборів". Не випадково вже через місяць на Україні був викритий "Український об'єднаний центр правих та лівих есерів", очолюваний Кареліним, Залужним та Атабековим.

В іншому документі-телеграмі за № 83724 від ЗО серпня 1937 р. пропонувалось "негайно встановити місцезнаходження всіх боротьбистів, як тих, що перебувають у ВКП(б), так і виключених з партії", ставилось завдання "рішучого розгортання оперативної роботи по боротьбистах, викриття їх підривної повстанської діяльності".

У вказівці НКВС УРСР від 5 жовтня 1937 р. наголошувалось на необхідності "у найкоротший строк провести широку операцію з метою рішучого розгрому церковно-сектантських контрреволюційних кадрів". Про результати операції пропонувалося доповісти протягом однієї декади. У телеграмі Наркомату внутрішніх справ УРСР за N 83921 від 28 грудня 1937 р. наказувалось: "Негайно переглянути всі обліки і розробки по сіоністах, заарештувавши антирадянський сіоністський актив. Про проведені заходи і результати слідства доповісти до 3 січня 1938 р."72.

На основі статистичних матеріалів НКВС УРСР можна стверджувати, що внаслідок різноманітних загальносоюзних та локальних операцій в другій половині 1937 р. в республіці було заарештовано 148.872 чоловіки. З них засуджено 122.313 чоловік (до розстрілу - 53.081)73. На Полтавщині число заарештованих досягло 5.573 чоловіки. З них троцькістів - 39, правих - 2, есерів - 73, членів контрреволюційних націоналістичних організацій - 3.281, т.з. фашистів - 39, білогвардійців - 241. За своїм характером злочини розподілялися таким чином: зрада Батьківщині - 80, шпигунство - 1.611, терор - 18, диверсії - 7, шкідництво - 82, контрреволюційна агітація - 3.050, повстанська контрреволюційна діяльність - 459, інші злочини - 26674. Більшість з вказаних злочинів були явно надумані, сфабриковані в Управлінні НКВС по Полтавській області та його районних відділах.

Телефонна практика призводила до того, що деякі прізвища звинувачених включалися до альбомів по декілька разів і отримували в кожному окремому випадку різні міри покарання. Так, в альбомну довідку (протокол № 202 від 29.01.1938 р.) був включений і засуджений до вищої міри покарання В. Л. Сулимовський, який до цього за вироком особливої трійки вже отримав 10 років і був відправлений до виправно-трудових таборів. Двічі, через злочинну недбалість слідчих, засуджувався до смертної кари П. Б. Башкет. Подібні випадки були непоодинокими78.

Інколи до альбомів включалися також особи, які не допитувались навіть жодного разу. Наприклад, за поданням Кременчуцького міського відділу НКВС був включений до альбому і засуджений по другій категорії І. О. Якимчук, який зовсім не допитувався і ніяких зізнань про свою діяльність не давав 79.

Серйозні порушення в роботі Управління НКВС по Полтавській області виявила на початку 1938 р. спеціально утворена комісія. В своєму акті вона зафіксувала 74 випадки перекручень прізвищ, імен, по батькові та років народження по відношенню до осіб, засуджених по першій категорії до вищої міри покарання .

Кінець 30-х років дещо змінив уявлення суспільства про масові незаконні репресії серед радянських громадян, вплинув на ставлення до них з боку широкої громадськості. Але до цього ще треба було пройти шляхом великих та невиправданих втрат, покласти на жертовник життя тисяч невинних наших співвітчизників.

На початку лютого 1938 р. наркомом внутрішніх справ республіки був призначений О. Успенський, злочинна діяльність якого ознаменувала собою новий етап у проведенні масових незаконних репресій на Україні.

Ревним провідником ідей Успенського на Полтавщині був начальник обласного Управління НКВС О. О. Волков, призначений після арешту А. О. Петерса-Здебського. Особистий друг Успенського, він заплямував себе злочинами, яких ніколи не зможе осягнути людська свідомість.

26 червня 1937. р. Волков був заарештований і, за іронією долі, звинувачений у приналежності до тієї ж правотроцькістської організації. Та високі покровителі не залишили напризволяще свого вірного служаку.

Вже через 3 місяці за особистим розпорядженням заступника наркома внутрішніх справ СРСР М. О. Фринрвського він був звільнений з-під арешту і повністю реабілітований. Йому вірили, на нього сподівалися. У лютому 1938 р. н ході чергового перетрушування кадрів у системі НКВС прибулий до Києва Єжов призначив О. Волкова начальником Управління НКВС по Полтавській області. Більше того, на одному з традиційних банкетів "залізний нарком" виголосив за Волкова сентиментальну промову. Заради об'єктивності надамо слово самому Волкову: Перед від'їздом Єжова з Києва на квартирі в Успенського відбулася велика п'янка, на якій були присутні ряд співробітників НКВС: Єжов, Успенський, Радзівіловський, Рейхман, Лістенгурт, Якушев, Приходько, Бабич, Кобизєв, Єгоров та інші... На цьому банкеті виголошувались різні тости. Був виголошений тост Єжовим і на мою адресу, причому спочатку він говорив про тип більшовика і закінчив посиланням на мене як на стійку людину, яка була за ґратами, зараз реабілітована і висунута на ; велику посаду. Тут же на цьому п'яному банкеті деякі співробітники отримали призначення від Єжова і на керівні посади в НКВС СРСР"". І. Отже, шлях О. О. Волкова лежав у Полтаву. Перед від'їздом він ще ; раз зайшов до Успенського, якого знав ще з 1923 р., працював з ним у Тулі, Свердловську, жив навіть протягом 1927-1931 рр. на одній квартирі. Згодом своєрідною охоронною грамотою служила Волкову фотографія наркома внутрішніх справ України з дарчим написом, яку він часто демонстрував своїм колегам.

Повернувшись до Полтави, честолюбивий Волков енергійно взявся за доручену справу. Не маючи ніяких ні агентурних, ні слідчих матеріалів про існування в Полтавській області українського націоналістичного підпілля, він ретельно відшуковував підходящі для справи фігури. Його погляд зупинився на Стародубелі, Отченаші та Волошині, які на той час вже перебували під вартою. Всі вони в минулому були причетні або ж до махновщини, або перебували у військах Центральної Ради, гетьмана, Директорії. Як пригадував заступник начальника УНКВС по Полтавській області Писарєв, вибір Волкова повністю схвалив нарком Успенський. Останній вимагав, "щоб від живих чи мертвих взяти від них свідчення, які б викривали існування українського націоналістичного підпілля у Полтавській області" .

Волков особисто допитував заарештованих, застосовував до них найрізноманітніші методи фізичного впливу, які без зайвої сором'язливості можна назвати катуванням. Нарешті жадані протоколи допитів були в нього в руках. З них випливало, що в Полтавській області існує і діє обласний центр української націоналістичної антирадянської організації, створений за вказівкою Всеукраїнського націоналістичного центру. Безпосередньо йому підпорядковувався обласний штаб повстанських формувань, який координував діяльність цілої мережі осередків в усіх районах області.

Особливо тішило Волкова те, що йому і його підлеглим вдалося "віднайти" безпосередній зв'язок обласного центру з колишніми політичними партіями - УПСР, УСД, УКП: боротьбистами, різними "просвітянськими" організаціями. Це давало змогу, як він вважав, зробити висновок про те, що ці колишні політичні партії та організації не лише відновили свою діяльність, а й утворили свої обласні комітети, місцеві осередки, що стали організованими антирадянськими центра-миЮ2.

У процесі фабрикації справи українського націоналістичного центру на Полтавщині було заарештовано понад 1000 чоловік, більше половини з них засуджені трійкою УНКВС до страти, останні ж - до тривалих строків перебування у виправно-трудових таборах.

Не встигла трійка винести свої вироки у згадуваній справі, як в Полтавській області розпочалася підготовка іншої, не менш масштабної. У травні 1938 р. НКВС УРСР повідомив свої обласні управління про те, що на Україні діє білогвардійське офіцерське підпілля, яке за завданням РОВС проводить контрреволюційну роботу і зв'язане з зарубіжними есерівськими організаціями. В зазначеному документі говорилося, що повстанські штаби білогвардійського офіцерського підпілля діють в усіх областях України. Все це наштовхнуло обласні управління НКВС на пошуки таких організацій на своїх територіяхЮ4.

Управління НКВС по Полтавській області зіткнулося у фабрикації справи "РОВС" з непередбаченими труднощами, оскільки недавно утворена адміністративна одиниця не мала ніякого обліку ні по білогвардійцях, ні по есерах. Врешті-решт було вирішено зосередити зусилля на допитах Добрянського, Капустіна, Яковлєва, Зембалевського та ін.

Було відомо, що Добрянський - в минулому генерал-майор царської та білої армій, до революції був головою військово-окружного суду у Варшаві, а під час громадянської війни - головою військово-польового суду при штабі Врангеля. Певний компромат був у працівників НКВС і на Яковлєва - колишнього генерала царської армії та полковників Зембалевського, Капустіна і Толкушкіна. Довідались вони, що останній був навіть особистим другом генерала Кутєпова. Слідчих не бентежило, що в більшості своїй це були люди похилого віку, які не лише давно відійшли від політики, а й тісно співробітничали з Радянською владою.

Застосовуючи "традиційні" методи допитґв, слідчі домоглися свідчень про існування у Полтаві обласного повстанського штабу білогвардійського підпілля у складі Добрянського, Капустіна, Яковлєва та ін., який створив у ряді районів навчені та високоорганізовані повстанські формування. Враховуючи, що за попереднім задумом, "ровсівські" формування мали бути зв'язані з есерівським підпіллям, у Полтаві виник "нелегальний комітет партії соціалістів-революціонерів", очолюваний Домагацьким та Простосинським. Не завадило навіть те, що керівники комітету до 1937 р. ніколи у Полтаві не проживали.

Як добувалися речові докази у справі "РОВС", засвідчує такий дещо курйозний факт. З протоколу допиту одного з заарештованих довідуємося про існування у Полтаві складу гранат та вибухових речовин. Насправді ж... одна граната і невелика кількість вибухової речовини були знайдені асенізатором при чищенні туалета. Як тут не погодитись з одним з найближчих учнів Волкова Поповим, який називав все це "революційною фантастикою, яка іде на боротьбу з ворогами", та стверджував, що "дійсність перевершує будь-які протоколи" 107. Останній твердо засвоїв урок свого вчителя, який наголошував: "Тепер слідчий повинен бути, в повному розумінні цього слова, художником, треба записувати у протоколи допитів сорок процентів з того, чого не говорить заарештований - замовчує" .

У справі РОВС на Полтавщині було заарештовано понад 500 чоловік. Однак через трійку пройшло лише близько 100. Решта ж залишилась "у резерві" для інших контрреволюційних організацій, які народжувались в уяві Волкова з шаленою швидкістю.

Саме таким чином з'явився у Полтаві "правотроцькістський обласний центр". Користуючись установкою Києва "громити кадри Демченка", оголошеного одним з лідерів правотроцькістської організації в республіці, Волков вже в перші тижні свого перебування в Полтаві наказав заарештувати й "розколоти" ряд керівних партійних та радянських працівників Полтавської області. Вже скоро необхідні протоколи допитів лежали в нього на столі. Ними доводилось, що в Полтавській області існуй правотроцькістське підпілля на чолі з обласним центром і що до його складу входять секретар обкому КП(б)У Удовиченко, голова облвиконкому Жученко, заввідділом обкому КП(б)У Харченко та командир 251 стрілецької дивізії Прудніков.

Як з'ясувалося, останній був необхідний організаторам нової фіктивної справи для того, щоб показати вплив правотроцькістської організації в частинах Робітничо-Селянської Червоної Армії. Серед активних членів цієї контрреволюційної організації знаходимо також секретаря Лубенського райкому КП(б)У Колотила, секретаря Кременчуцького міськкому КП(б)У Шмідта, завідуючого обласним земельним управлінням Харченка, директора Крюківського вагонобудівного заводу Клочкова та багатьох інших. Всього ж у справі Полтавського правотроцькістського підпілля проходило близько 120 працівників партійного, радянського та господарського апаратуї .

Як свідчив вже згадуваний нами "СГ ГІоляков, у ході операції по правотроцькістській організації йшла прискорена підготовка справ правих та троцькістів для їх розгляду Військовою Колегією Верховного Суду СРСР. За 5-6 днів готувалось до 15-20 і більше справ. До управління доводились своєрідні контрольні цифри. Робилося це по прямому розпорядженню з Києва. На початку червня 1938 р., прибувши з наради в НКВС, Волков зібрав керівний склад обласного управління, а також начальників районних відділів. Не вдаючись до довгих промов, він відразу ж повідомив своїх підлеглих про викриття на Чернігівщині, а також в інших областях України глибоко законспірованої, розгалуженої військово-повстанської партизанської організації, яка мала в своєму розпорядженні велику кількість зброї та ставила своєю найближчою метою здійснення цілого ряду диверсійних актів.

Після короткого виступу начальник обласного управління НКВС віддав наказ "заарештувати всіх командирів партизанських загонів, в минулому колишніх есерів, боротьбистів, меншовиків, всіх червоних партизанів, які скомпрометували себе, а також тих, що антирадянськи себе виявили". Назва справи, як, власне, і самої організації - "Священний союз партизанів", дуже подобалась Волкову. "Це,- говорив він,- буде своєрідною ізюминкою, тим, чого немає та не буде в інших областях" 113.

В ході проведення операції по "Священному союзу партизанів" основний удар вирішено було нанести по районних центрах - Кременчуку, Миргороду, Лубнах, Хоролу та ін. Причому Волков квапив своїх працівників з виявленням керівного ядра організації. "При виразності складу повстанського штабу,- інструктував він, - будуть виразними і фігури на периферії"! 14.

Як не намагались спертися працівники Полтавського УНКВС на протоколи, сфабриковані у Києві, зробити це вони так і не змогли. У документах, надісланих з республіканського комісаріату внутрішніх справ, одним з найактивніших діячів партизанського підпілля називався колишній директор Полтавського музею Решетняк. Однак відшукати і заарештувати його не вдалося. Тоді Волков запропонував звернути увагу на вже заарештованих колишніх членів УПСР, а згодом партії боротьбистів Федорченка та Мачинського. Рекомендував він також притягнути до справи командира 75-ї дивізії Тищенка, щоб наділити "Священний союз партизанів" досвідченим військовим керівництвом.

Не покладаючись на досвід своїх підлеглих, Волков особисто керував проведенням операції. Зокрема, він з вправністю кримінального репортера вигадав і написав близько 80% протоколів допитів Федорченка та Мачинського, а потім, за допомогою катувань, змусив їх підписати сфабриковані ним документи. А далі, з більшовицькою рішучістю, йшли повальні арешти тих, хто підтримував більшовиків в роки громадянської війни. Звинувачення проти червоних партизанів були настільки надуманими, що вже в 1939 р. абсолютна більшість з них (всього було заарештовано близько 300) була звільнена з-під варти і повністю реабілітована.

З часом виявилась повна безпідставність іншої кримінальної справи щодо т.з. "контрреволюційної організації "Молода генерація". Вперше співробітники УНКВС по Полтавській області довідались про неї від Волкова на оперативній нараді 11 травня 1938 р. Звернувши увагу присутніх на найбільш невідкладні першочергові завдання, Волков сказав: "За останній час в ряді міст України викриті антирадянські організації за участю молоді. Нам необхідно також поставити перед собою завдання викриття найближчим часом антирадянських формувань серед молоді, в першу чергу, серед дітей, рідні яких репресовані за активну антирадянську діяльність, а також серед учнівської молоді"! 16. Дещо пізніше, на нараді особового складу Лубенського райвідділу НКВС він конкретизував завдання, спрямовані на ліквідацію "другого покоління контрреволюції".

Хто ж представляв це "друге покоління" і в чому воно завинило перед Радянською владою? З'ясовується, що на чолі підпільної антирадянської контрреволюційної організації "Молода генерація" в республіці стояв сорокарічний керуючий справами Раднаркому України, член КП/б/У з 1927 р. П. Н. Мілько. Найближчими його соратниками були заступник завідуючого відділом науки ЦК КП/б/У М. М. Середенко, інструктор ЦК КП(б)У І. С. Олійник, в.о, заввідділом друку ЦК КП(б)У О. К. Осадчий, керуючий справами ЦК КП(б)У О. Я. Власенко, завідуючий особливим сектором ЦК КП(б)У К. М. Максимець, вчений секретар Інституту економіки М. К. Мандрика в, цей актив, нібито співпрацюючи з листопада 1937 р., зумів не лише визначити свої найближчі цілі, а й утворити місцеві осередки в ряді областей республіки.

За сценарієм слідства досить міцною та активною мала бути місцева організація "Молодої генерації" у Полтавській області. Отже, Волкову та його команді належало в найкоротші терміни створити і викрити таку організацію. Для того, щоб краще уявити собі, як реалізовувались на практиці злочинні установки центру, звернемось до свідчень колишнього працівника Лубенського районного відділу НКВС Нестеренка:

"Щодо організації "Молода генерація", то вона просто вигадана. Наведу приклад по Лубнах. З обласного управління дзвонять по телефону у Лубенський районний відділ НКВС і питають, хто раніше був секретарями (райкому) і де вони. Була дана відповідь, що Волощенко знятий, оскільки має репресованих родичів. Через деякий час запитали по телефону його анкетні дані, після чого було запропоновано заарештувати Волощенка та відправити в облесно управління. Через декілька днів з області було доручено скласти список комсомольців та знятого складу бюро райкому ЛКСМ. Ще через день чи два надійшло розпорядження арештувати 4-5 чоловік - учасників організації "Молода генерація", проти яких нібито свідчив Волощенко.

Протягом тривалого часу протокол Волощенка, незважаючи на вимоги районного відділу, не надсилався, арештовані ж особи в приналежності до цієї організації, не дивлячись на настирливе ведення слідства, не зізнавалися. Деякі ж заявляли, що Волощенка вони майже в обличчя не знають.

Нарешті був отриманий протокол допиту Волощенка, де було ясно видно, що він сфабрикований. Лубенська молодіжна організація (Волощенко, Куришко, Кузьменко), яка фігурувала у документах, готувалась здійснити терористичний акт над тов. "Хрущовим, тренувалась у тирі з дрібнокаліберною гвинтівкою ще задовго до приїзду т. Хрущова на Україну"! 19 (?!!). Очевидно, що полтавські слідчі не дуже замислювались над тим, що вигадували, і навіть не намагалися, як-то кажуть, звести кінці з кінцями.

Справа "Молодої генерації" розвалювалася буквально на очах. У 1939 р. 23 з 32-х заарештованих у зв'язку з нею були визнані невинними. Та, на жаль, не обійшлося без жертв і в цьому слідчому експерименті. Так, не дожив до реабілітації один з керівників "Молодої генерації", редактор газети "Більшовик Полтавщини" І. М. .Чумак. Рішенням виїзної сесії Військової Колегії Верховного Суду СРСР він був засуджений до вищої міри покарання. Вирок було виконаного.

Трагічна доля спіткала багатьох політпрацівників, бійців та командирів частин Робітничо-Селянської Червоної Армії, дислокованих у Полтавській області. Перший відчутний удар по військових кадрах був нанесений ще в 1937 р. фабрикацією справи "Філіалу військово-фашистської змови в Харківському військовому окрузі", викриттям резидентур німецької, польської, латвійської розвідок в 75-й та 25-й стрілецьких дивізіях, військово-авіаційній бригаді та військово-політичній школі.

Новою хвилею репресій ознаменувався 1938 р., коли жертвами стали командири, начальники політвідділів та штабів 25-ї та 75-ї стрілецьких дивізій, більшість командирів полків. Так, у Полтавському військово-політичному училищі були безпідставно заарештовані його начальник Озолін, начальник штабу Карпезо, ряд викладачів. Серйозні звинувачення були також пред'явлені військовому комісару Полтавської області Ерденку, його заступникам та помічникам121. Про масштаби репресій свідчить хоча б той факт, що лише у 75-й стрілецькій дивізії було заарештовано близько 130 чоловік. Приблизно стільки ж у 25-й стрілецькій дивізії. Найбільш численними ж були арешти у Полтавському та Кременчуцькому гарнізонах.

Широкі верстви населення Полтавщини охопила справа т.з. "Польської організації військової" ("ПОВ"), сфабрикована працівниками Управління НКВС по Полтавській області в червні 1938 р. Спираючись на документи Народного комісаріату внутрішніх справ України, можна стверджувати, що до Києва сходились всі ниті цієї чергової злочинної операції НКВС. Викривши головну комендатуру "ПОВ" в столиці України, НКВС не забарився повідомити на місця про активну діяльність численних окружних та районних комендатур, накресливши тим самим схему розгортання справи.

Отримавши повідомлення з Києва, УНКВС по Полтавській області заарештувало ряд громадян польської національності. Серед них - Цівінського, Сошинського, Притулу та Михайла Косіора. До справи був також підключений раніше заарештований Колясінський.

Аналізуючи слідчі справи, свідчення колишніх співробітників УНКВС, повністю переконуємось в тому, що всі ці особи потрапили за грати абсолютно випадково, без будь-яких на те вагомих підстав. Наприклад, про Колясінського було відомо лише те, що він колишній офіцер, служив у царській та білій арміях. Цівінський же в свій час очолював клуб, який об'єднував місцеву польську громаду. Притула був зарахований до списку підозрюваних як польський ксьондз, а Михайло Косіор - як рідний брат керівника КП/б/У, а згодом ворога народу Станіслава Косіора. На Сошінського ж - народного суддю Лубенського району, ніяких компрометуючих матеріалів не було взагалі.

Майже цілодобово начальник Управління Волков та слідчий Каганович допитували заарештованих. Тортури припинялися лише тоді, коли у останніх вдалося буквально вирвати необхідні свідчення. Зневірившись у долі, втрачаючи сили, Колясінський визнав, що він нібито є організатором районної комендатури "ПОВ" у Полтаві, яка сформувала диверсійні бойові групи і розповсюдила свій вплив на частини РСЧА, промислові підприємства, транспорт. З тих же причин Цівінський, Сошінський і Притула визнали себе організаторами і керівниками районних комендатур "ПОВ" у Кременчуці, Лубнах, Карлівці 123.

Так, в Лубнах організація "ПОВ" нараховувала 25 чоловік. В її складі знаходимо штукатура К. М. Шакальського, головного бухгалтера лубенського комбінату "Водосвітло" Є. М. Листовецького, модельника заводу "Комсомолець" С. С. Смика, швеця артілі ім. Кірова в селищі Ромодан М. М. Франчака та ін.

У справі "ПОВ" по Лубенському району проходив також завідуючий майстернею служби шляху на залізничній станції - Лубни І. Г. Антощак, засуджений трійкою УНКВС по Полтавській області до 10 років позбавлення волі. Ось як описував він дії слідства в своєму листі до Сталіна: "З боку слідчого я лише чув матірщину, обзивали мене польською мордою, шпигуном, диверсантом тощо. Я довго стояв і не міг зрозуміти причин цього, довідатись, хто звів на мене наклеп, ні в чому не винну людину. Слідчий Нестеренко у присутності начальника оперативної групи Мостицького вдарив мене декілька разів і сказав: "Пиши, хто тебе вербував у польську націоналістичну організацію." Погрози і приниження з боку слідчого та начальника оперативної групи призвели до того, що я втратив свідомість. На другий день мене привели у свідомість. Я став питати слідчого, хто може підтвердити, де та при яких обставинах я нібито займався контрреволюційною діяльністю. Відповідь слідчого: "Підписуй, що написано"124.

Прагнення перебувати на передовому рубежі викриття контрреволюційних сил штовхнуло працівників УНКВС по Полтавській області на фабрикацію по аналогії з Києвом "німецького фашистського націоналістичного підпілля". Не зупинились навіть перед тим, що у Полтаві німецьке населення було зовсім малочисельним. Але щоб якось звести кінці з кінцями, працівники УНКВС заарештували близько 40 громадян німецької національності, які начебто з Полтавщини... керували цілою мережею цієї контрреволюційної організації на території СРСР 126.

Визначаючи нагрчмки репресій, начальник УНКВС по Полтавській області Волков зь.;ртав особливу увагу на необхідність викриття сіоністського підпілля. Зокрема, на оперативній нараді 11 травня 1938 р. він говорив про те, що на Полтавщині "слабо розгромлені сіоністські кадри, не ліквідоване терпиме відношення до сіоністів. Сіоністи раніше залишались нерозгромленими внаслідок засміченості наших органів, проникнення до них сіоністів... Цими ж сіоністами прищеплене терпиме відношення до них. По Полтавській області засуджено всього до 40 сіоністів, в той час, коли область уражена сіоністськими кадрами>127.

Не минуло багато часу, як підлеглі доповідали про викриття сіоністських організацій у Полтаві на чолі з Фішель та у Кременчуці на чолі з Молодецьким. Застосовуючи незаконні методи ведення допитів, слідчі отримали від заарештованих Пінхуса та Апельгенаха свідчення про діяльність місцевого комітету "Бунду", пов'язаного з бундівським підпіллям... у Біробіджані. В області було викрито також "палейціоністське підпілля", яке активно проводило контрреволюційну роботу 128.

Характеризуючи репресії другої половини 30-х років на Полтавщині, не можна обминути увагою кількісне зростання справ, пов'язаних з ліквідацією шпигунських ліній. Лише з 1 січня по 1 липня 1938 р. в області було заарештовано по харбінській, румунській, естонській, іранській, грецькій, болгарській, латвійській та інших лініях близько 1600 громадян 129. Однак навіть побіжний перегляд подібних справ викликає серйозні сумніви.

Наприклад, ось як був викритий у 1938 р. "болгарський шпигун" Павло Бонєв. Навіть короткі біографічні відомості характеризують його як особу неординарну, людину, яка щиро вірила в ідеї, проголошені жовтнем. П. Бонєв народився у невеликому болгарському селі Казанка. В молодості разом з Іншими своїми земляками у пошуках кращої долі емігрував до Америки. У 1918 р. у Детройті вступив до лав Комуністичної партії США. За рекомендацією останньої в листопаді 1929 р. приїхав до СРСР. Оселився в с. Черкасівка Полтавського району, згодом очолив тут місцевий колгосп ім. Кірова. Чесно і самовіддано працював на українській землі.

Арешт П. Бонєва 27 березня 1938 р. був несподіванкою як для нього, так і його товаришів. Голова колгоспу звинувачувався в тому, що в 1932 р. він був завербований болгарською розвідкою для проведення шпигунської діяльності у військових частинах Полтавського гарнізону. Йому начебто доручалося збирати відомості пре економічне становище регіонів і настрої населення.

27 вересня 1938 р. трійка УНКВС по Полтавській області засудила П. Бонєва до розстрілу. 1 жовтня 1938 р. вирок було виконаної .

У 1958 р. за дорученням Генерального прокурора СРСР Р. А. Руденка була проведена ретельна перевірка справи Бонєва. Як виявилось, ні в КДБ СРСР, ні в МВС СРСР не було ніяких фактів щодо причетності Бонєва до болгарської розвідки 131.

12 серпня 1958 р. Військова Колегія Верховного Суду СРСР, розглянувши протест Генерального прокурора СРСР, відмінила постанову трійки УНКВС по Полтавській області від 27 вересня 1938 р. і справу Бонєва припинила за відсутністю складу злочину.

Загалом же в першій половині 1938 р. на Полтавщині за контрреволюційні злочини та шпигунство було заарештовано 6.896 чоловік. З них: українців - 5.411, поляків - 785, євреїв - 248, німців - 121, росіян - 116, білорусів - 59, латишів - 55, румунів - 43, корейців - 14, іранців - 12, громадян інших національностей - 32.

За політичним забарвленням заарештовані розподілялись таким чином: есерів - 289, троцькістів - 100, меншовиків - 56, правих - 41. анархістів - 12, членів українських націоналістичних контрреволюційних організацій - 1265, активних учасників сіоністських організацій - 134, інших антирадянських контрреволюційних формувань - 2769, фашистів - 40, церковників і сектантів - 156, білогвардійців.

У статистичній звітності УНКВС по Полтавській області відзначається також характер злочинів. Серед них: зрада Батьківщині - 181, терор - З, диверсія - 29, шкідництво - 44, повстанська контрреволюційна діяльність - 4.455, контрреволюційна агітація - 467, інші контрреволюційні злочини - 127134.

На основі рішень січневого (1938 р.) Пленуму ЦК ВКП(б) в Полтавській обласній партійній органіїзації було переглянуто цілий ряд персональних справ виключених з партії. Так, на 1 травня 1938 р. було поновлено в партії 498 членів з загальної кількості огульно виключених з неї (з жовтня 1937 р.) 508 чоловік.

У Полтавському управлінні НКВС з приходом Волкова було заарештовано 63 працівники. Сім з них засуджено Військовою Колегією Верховного Суду СРСР до розстрілу 147.

За таких умов далеко не у кожного з працівників знаходилось стільки мужності, як у співробітника УНКВС по Полтавській області Гаврего, який звернувся з заявою про численні зловживання в органах НКВС до Сталіна та Єжова. Однак замість серйозного і об'єктивного розбору Гаврего чекали арешт та звинувачення у правотроцькістській контрреволюційній діяльності 148.

За іронією долі за ґратами опинився безпосередній організатор незаконних репресій на Полтавщині начальник Управління НКВС по Полтавській області О. О. Волков. Самопожираючий репресивний механізм не гребував навіть тілами своїх найбільш відданих катів. Волков звинувачувався в тому, що він:

- був активним учасником антирадянської змовницької організації в

органах НКВС;

- знав і поділяв терористичні плани організації проти керівників ВКП(б) та Радянського уряду;

- з метою збереження терористичних кадрів консервував агентурні розробки та матеріали на осіб, що виявляли активні терористичні наміри;

- створював провокаційні справи на неіснуючі контрреволюційні формування шляхом отримання заздалегідь хибних свідчень, проводив масові безпідставні арешти, фальсифікував слідчі справи та документи;

- вербував нових осіб в змовницьку організацію

Ревегук В.Я.

Починаючи із 1933 року арешти вчених, письменників, діячів культури і освіти в Україні йшли один за одним, безперервно зростаючи кількісно і стаючи все жорстокішими до кінця 30-х років.

Зловісну роль в роки "великого терору" на Полтавщині відіграв начальник обласного управління НКВС капітан, згодом майор держбезпеки О.Волков – комуніст із 1920 року і депутат Верховної Ради УРСР. Протягом короткого часу (березень – грудень 1938 р.) ним сфабриковано десять справ за звинуваченням у антирадянській діяльності та причетності до контрреволюційних терористичних організацій.

Проте О.Волков – лише ретельний виконавець, один із гвинтиків всеохоплюючої машини терору, розв’язаного комуністичною партією проти власного народу. На початку 1939 р. він сам став жертвою тоталітарного режиму, якому вірою і правдою служив протягом усього життя.

Знищення українців відбувалося згідно з виробленими у Москві планами і встановленими лімітами. У березні 1938 р. наказом наркома НКВС УРСР О.Успенського на Полтавську область виділений ліміт на розстріл 2500 чоловік [4], який О.Волков і його підлеглі виконували і перевиконували.

Відразу ж по прибуттю до Полтави в березні 1938 р. О.Волков на оперативній нараді заявив, що всі заарештовані повинні неодмінно проходити за груповими справами. Індивідуальні справи ворогів народу навіть не приймалися до розгляду.

З метою реалізації зловісного плану масового знищення людей О.Волковим створені п’ять міжрайонних оперативно-слідчих груп з дислокацією в Полтаві, Кременчуці, Лубнах, Миргороді і Золотоноші. Більшість справ заарештованих розглядалися "трійкою" у складі другого секретаря Полтавського обкому КП(б)У В.Маркова, обласного прокурора Федорова і самого О.Волкова (голова "трійки"). Самих справ члени "трійки" навіть не розглядали, а лише заслуховували довідки про заарештованих від співробітників оперативних відділів обласного управління НКВС і робили помітки на справах із своїми висновками. Ще до приїзду до Полтави О.Волкова Федоров і його заступник Симоненко до лютого 1938 р. підписали близько тисячі так званих "альбомних справ", які складалися не на основі матеріалів слідства, а на переданих телефоном з районів області повідомленнях. По більшості з цих справ винесені рішення про розстріл [5]. Протягом 1937-1938 рр. "конвеєр смерті" в Полтаві працював безперебійно. Смертні вироки виносилися по декілька сотень за вечір.

Щоб домогтися зізнання заарештованих у неіснуючих злочинах, проти них застосовувалися різноманітні садистські методи. Наприклад, слідчий Фішман бив заарештованих так, що вони глухли. Заарештованих цей слідчий навіть не допитував, а сам писав протокол, фабрикуючи чергову "справу", а потім катував свої жертви доти, доки вони не підписували потрібне "зізнання". Але навіть вимушені "зізнання" не залишалися без фальсифікацій, або "коректировки" за термінологією чекістів.

Особливою жорстокістю стосовно заарештованих відзначалися колишні студенти третього курсу Харківського інституту фізкультури комсомольці Мироненко і Устенко, які були направлені на роботу в органи НКВС по мобілізації ЦК КП(б)У. Під час допитів, які проходили безперервно вдень і вночі, заарештованих били кулаками в обличчя, палицями по п’ятах, кололи голками, видавлювали очі, топтали ногами животи [6]. Не витримавши нелюдських катувань, заарештовані, нерідко в напівсвідомому стані, підписували сфальсифіковані протоколи допитів, а, отже, і смертний вирок собі.

Важко навіть збагнути логіку репресій, оскільки від них не був застрахований ніхто, в тому числі і їх творці та виконавці. "Великий терор" в першу чергу був спрямований проти української інтелігенції, як найбільш національно свідомої частини суспільства, але не обминув він і комуністів, які стали також жертвами системи. Лише протягом другої половини 1938 р. з партії на Полтавщині виключено 499 членів і кандидатів у члени КП(б)У, включаючи 212 "ворогів народу" і 104 – за зв’язок з "ворогами народу" [7].

Однією з перших була справа так званого "Всеукраїнського націоналістичного підпілля", за причетність до якої заарештовано близько тисячі ні в чому не повинних людей: учасників Української революції 1917-1920 рр., колишніх членів українських партій, "Просвіт" та амністованих радянською владою повстанців. Половина з них розстріляна за вироком "трійки", а решта одержала різні строки ув’язнення.

В числі жертв комуністичного терору були колишні члени Центральної Ради Сторубель і Воронянський, депутат Всеросійських Установчих зборів Л.Ковалів, член ЦК Української соціал-демократичної робітничої партії і ЦК Української комуністичної партії Марченко і ін.

22 вересня 1937 р. чекісти заарештували професора В.Щепотьєва, який із 1934 року не з власної волі проживав у селі Веприк Гадяцького району. Його звинуватили в належності до антирадянської організації, переховуванні націоналістичної літератури тощо. Відомого вченого спіткала трагічна доля багатьох українських патріотів – він був розстріляний у листопаді 1937 р. Протягом цього ж року за вироком "трійки" розстріляний відомий археолог і етнограф Н.Онацький, поет і педагог О.Косенко, композитор, етнограф і хормейстер В.Верховинець, художники В.Сідляр і І.Падалка та ін.

24 червня 1938р. заарештовано відомого полтавського лікаря 83-річного О.Несвіцького, якого звинуватили у членстві в так званому комітеті допомоги заарештованим. Лише випадок врятував його від смерті.

У Кременчуці була сфабрикована справа групи лікарів за звинуваченням у шкідництві в галузі бактеріології. У Полтавському науково-дослідному інституті свинарства заарештували заступника директора Т.Сипка і незабаром судили за "антирадянські висловлювання терористичного характеру, зв’язок з троцькістами і незаконне зберігання зброї". У Полтавському сільськогосподарському інституті репресій зазнали один за одним два директори – І.Сердюк та К.Шанін, а також 13 викладачів і співробітників [8]. В Полтавському інституті інженерів сільськогосподарського будівництва така ж доля спіткала двох перших директорів Д.І.Ілляшенка (1934) та Т.Т.Манька.(1937), та ще 28 викладачів, співробітників та понад 30 студентів.

Причому переслідування підозрюваних точилися роками, закінчуючись, як правило, звільненням з роботи, виключенням з інституту, арештами та розстрілами.

Доля викладачів та студентів інституту інженерів сільськогосподарського будівництва Писаревського В.М., Гальмажеан-Гальмаді Т.Р., та братів Олексія та Олександра Рощинських [9] цьому підтвердження.

Протягом 1937-1938 рр. У Полтавській області за політичними мотивами звільнено з роботи 710 учителів, а в педагогічному інституті – 12 викладачів і 37 студентів [13]. Більшість із звільнених незабаром була репресована. 17 жовтня 1938 р. до 15 років тюремного ув’язнення засуджено директора Полтавського педагогічного інституту І.Онисіна, який і загинув у серпні 1940 р., відбуваючи покарання в Магадані.

Про результати боротьби полтавських чекістів з чисельними "ворогами народу" свідчать сухі цифри статистичних звітів. З часу утворення у вересні 1937 року Полтавської області і до кінця цього ж року по першій категорії (розстріл) засуджено 1944 особи, по другій категорії (ув’язнення або висилка) – 2363. Протягом січня-липня 1938 р. на Полтавщині заарештовано 6791 чоловік, включаючи колишніх членів українських політичних партій, громадських організацій і амністованих повстанців – 3176, учасників партизанського руху часів громадянської війни – 311, польських "шпигунів і контрреволюціонерів" - 1152, німецьких – 234, латвійських – 58, японських – 27, іранських – 24, чеських – 15, грецьких – 7 і т.д. Із них до кримінальної відповідальності притягнуто 4353 чоловіки, з них розстріляно 3721. Проте в судовому порядку справи слухалися лише на 286 осіб, причому жодна з них не закінчилася смертним вироком. Більшість же справ розглядалися позасудовими органами: особливими "трійками" (всі 3100 чоловік були засуджені до смертної кари), військовою колегією (із 45 осіб 35 розстріляно), в особливому порядку (із 809 осіб розстріляно 586), особливою нарадою – 113 [14].

Таким чином, репресивна політика комуністичного режиму стосовно української наукової та творчої інтелігенції на Полтавщині мала масовий характер, серед жертв розправ - вчені, викладачі вищих навчальних закладів, студенти, учителі, лікарі, люди різних національностей, іноземці. Найтяжчими для інтелігенції Полтавщини видалися 1937-1938 роки.