І кодифікація норми

.вище літературної норми так само давнє, як і сама літературна мова, проте теорія норми в сучасному її розумінні формується в україністиці починаю­чи з 20 —30-х років XX ст. Історія української писемно-літе-

¹ Булаховський Л. А. Нариси з загального мовознавства // Вибр. твори: В 5 т. - К., 1980. - Т. 1. - С. 280.

12

¹ Платан. Произведения: В 3 т. - М., 1970. - Т. 2. - С. 216-217.

13

ратурної практики з кінця XVIII ст. та впродовж XIX ст. засвідчує постійну увагу до літературних норм, що утвер­джувалися в словниках, граматиках як джерелах і засадах кодифікації цих норм. Процес кодифікації норм літератур­ної мови — свідоме ставлення носіїв національної мови до літературного зразка. Ще донедавна в теорії літературної мови йшлося про найважливіший критерій нормативності -критерій авторитетного художнього слова. Не випадково за-гальномовні тлумачні словники використовують художні тек­сти як основний ілюстративний матеріал. Адже важливою є не лише інформація про виділені фахівцями значення слова, а й контексти, в яких реалізуються ці значення. Ілюстрації фактично е вихопленими з історії мови фрагментами життя живого слова: за уривком тексту, прізвищем письменника перед читачем постає історичний період, коли функціонува­ло те чи те слово. Звичайно, високий рівень лексикографіч­ного опрацювання мови передбачає фіксування конкретного часу, коли слово ввійшло в мову. Очевидно, математичної точності тут не може бути. Проте входження лексеми в мову можна простежити за лексикографічними працями.

Зміни в лексичному складі літературної мови, зумовлені позамовними чинниками, зокрема розширенням функціо­нальних можливостей мови, пізнавальною діяльністю люди­ни, тобто нагромадженням інтелектуального багатства нації, міжкультурними зв'язками тощо, відбиваються в словниках. Словник сучасного українця відрізняється від словника українця XIX і навіть XX ст. У часи динамічних суспіль­них змін прискорюються й процеси лексичних змін. Це най­помітніші явища еволюції мови. Внаслідок цього помічаємо, як зростає кількість запитань на зразок: «Що означає сло­во?» Через слова люди пізнають нові для себе реалії, понят­тя. Це той закономірний процес, у якому поєднуються мова й мислення.

Не випадково О. Потебня поєднав ці два поняття у твер­дженні: «Мова є засіб не виражати готову думку, а створю­вати її.., вона не відображення світогляду, який вже склався, а

діяльність, що його складає»

До оцінних характеристик культури мови належить оці­нювання точного, зрозумілого висловлювання, тобто вимога чіткої, ясної думки.

Спираючись на історію мови взагалі та літературної мови, теорію художньої мови і перекладу, лінгвостилістику, куль­тура мови вступає у безпосередній контакт з духовною куль-

турою народу. Про метод «слова і речі» в українському мо­вознавстві говорив Л. Булаховський у зв'язку із семасіоло­гією, що вивчає не лише історію слів в етимологічному ас­пекті, а й входить «якнайглибше в історію речей, які означаються відповідними словами»¹. Використання цього методу робить культуру мови комплексною наукою, в якій поєднується увага до слова як елемента збереження історії, культурних традицій і як до показника нових поворотів думки, нових понять.

Культурологічний аспект лінгвістичної дисципліни дає про себе знати при коментуванні, тлумаченні історичних текстів, пам'яток мови. Власне, в широкому розумінні культура мови виявляє й вивчає мовні знаки культури, привертає увагу до них як до виразників конкретної історичної доби, символів національної культури. Зокрема, такими символами багата й мова української народної пісні. Що означає, скажімо, слово луг у пісенних рядках:

Лугом іду, коня веду, розвивайся, луже... Ой не шуми, луже, та зелений байраче... Ой не шуми, луже, дібровою дуже...

Не встановивши зв'язку між словами й речами, не зрозу­міємо, чому раптом луг має шуміти дібровою. І тільки істо­ричний словник та мова народної пісні можуть висвітлити семантику цих слів. Бо ж співається в пісні про луг — ліс на березі, в низині луки, про діброву, яка може бути не тільки лісом, а й луками, пасовиськом, зеленою травою.

На тлі народнопісенного поетичного словника, в якому синонімічний ряд ліс, гай, діброва, луг, ліщина, байрак, бір досить розгалужений, по-іншому розкривається й асоціатив­не поле відомого Шевченкового вислову:

За байраком байрак, А там степ та могила...

Культура мови передбачає фонові, мовокраїнознавчі відо­мості про слова-поняття, крилаті вислови, ті словесні образи класичної літератури, що стали надбанням української на­ціональної культури. Досконалі художні вислови, ввійшов­ши у загальну літературну мову як знаки культури, несуть на собі відбиток індивідуальної творчості.

Згадаймо прості й водночас зворушливо-музикальні ряд­ки: «Широкою долиною між двома рядками розложистих гір тихо тече по Васильківщині невеличка річка Раставиця.

14

¹ Потебня О, О. Думка і мова. - X., 1913. - С. 141.

¹ Булаховський Л. А. Нариси з загального мовознавства. — С. 102.

15

Серед долини зеленіють розкішні густі та високі верби, там ніби потонуло в вербах село Вербівка...». Не одне поколін­ня учнів завчає цей класичний уривок напам'ять і потрапляє в полон чарівного ритму оповіді, сприймає музику мови. (Чи не символічно, що повість «Микола Джеря» І. Нечуй-Левиць-кий присвятив своєму другові — композитору М. Лисенкові!) Багатьох хоч на мить зачарує фраза «Миколи Джері» й по­стануть в уяві зорові картини, вималювані словом. Усе таке звичне, багато разів бачене, але для «класичного» українського пейзажу І. Нечуй-Левицький знайшов єдино можливі й най-правдивіші слова, зробивши його мовним знаком культури.

А ось відомі слова І. Франка про Тараса Шевченка, які ніби викарбувано різцем на моноліті української літератур­ної мови, є прикладом іншого стилю — публіцистичного: «Він був сином... мужика, і став князем в царстві духа. Він був кріпаком, і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком, і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим». Можливості лексично-синтаксичного шліфування думки виявляються в чітких ритмічних блоках Франкового висловлювання, побудованого на принципі анто­німії, протиставлення і водночас на подібності, повторах. Лаконізм і філософська глибина цього монолітного сплаву надають уривкові значення взірця публіцистичного стилю, що збагачує скарбницю мовних знаків української культури.

Тож культура мови не обмежується практичними порада­ми щодо вживання слів, вибору синонімів, рекомендаціями щодо складних випадків правопису та ін. її призначення ширше — культивувати літературну мову, виховувати мовне чуття, зберігати літературні скарби, послуговуючись довер­шеним, доречним, зразковим, нормативним словом.