3. Філософія Відродження і Просвітництва (хv – xvііі ст.)

Українське Відродження у цілому і пожвавлення філософсько-гуманістичної думки припадає на литовсько-польську добу в історії України. В Україні Відродження прийшло з півночі Європи, де проходило у формі Реформації. Українці одержували освіту у Празі, Кракові, Лейпцигу, Парижі, Римі та ін. Вихідці з України викладали в університетах за кордоном. Не згасав інтерес до античної філософії. Ці ренесансні явища у культурі України кінця ХV – початку XVІ ст. мали наднаціональний характер, адже носії духовної культури спирались перш за все на загальні ідеї, відроджували античну культуру, використовували латинську мову, орієнтувались на створення єдиної міжнародної «держави вчених».

Один із представників цього періоду Франциск Скорина вважав, що український народ зможе відновити славу Київської Русі через просвіту, центром якої є Біблія. Переклад Святого писання, здійснений Скориною, був великим поштовхом до розвитку духовного життя на Україні. Він також переклав на зрозумілу для простих людей давньослов’янську мову «Псалтир», «Апостол» та інші богословські книги. Пропагуючи ученість та просвіту, він з гуманістичних позицій покладав великі надії на кінцеву перемогу любові до людини над злом.

Пізніше просвітницьку справу Скорини продовжив Іван Федоров, засновник книгодрукування у Росії та Україні, який видав першу повну українську Біблію («Острозька Біблія»).

У другій половині ХVІ ст. польський уряд і католицька церква активно здійснювали політику покатоличення України. У боротьбі з наступом на духовне життя України в кінці ХVІ ст. на початку ХVІІ ст. виникають і набувають все більшого значення організації православного населення міст, так звані «братства». Вони сприяли будівництву церков, організації шкіл і друкарень. І якщо на першому етапі свого розвитку вони, оголосивши себе охоронцями «істинної» сутності християнства, тяжіли до античності та культурних пам’ятків Київської Русі, то пізніше обрали шлях синтезу латинської і греко-слов’янської культур.

Це було викликано необхідністю забезпечення логічно обґрунтованого захисту світоглядних принципів народного життя України. Для цього потрібно було обґрунтувати істинність православної догматики шляхом її зіставлення з істинами католицької схоластики. Саме це і стає предметом навчання в першому вищому навчальному закладі східних слов’ян – Києво-Могилянській академії (1616-1817 рр.). Виникнувши як середній навчальний заклад (колегія), Київська братська школа об’єднується з печерською школою і під керівництвом настоятеля Печерської лаври, видатного українського і молдавського державного і культурного діяча ХVІІІ ст. Петра Могили (1596-1647 рр.) стає вищим навчальним закладом. Пізніше, з 1701 р. ця школа отримує формальний статус академії. Академія, що була відкрита для дітей усіх станів, давала різноманітні знання, серед яких значне місце відводилося філософії, що вперше виділилася з курсі теології як пізнання людини і природи, на відміну від власне теології як пізнання людини і природи, на відміну від власне теології як пізнання Бога.

Слід зазначити, що цей навчальний заклад певною мірою продовжував традиції активної соціальної діяльності полемістів у ХVІІ ст. Найвідоміші з них, такі, як Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Клірик Острозький, Іван Вишенський, Мелетій Смотрицький та інші, спираючись на раннє християнські, візантійські та пізньоантичні неоплатонівські ідеї послідовників Діонісія Ареопагіта, піддавали різкій критиці кардинальні базисні догми католицизму, в першу чергу ідею сходження Духа Святого від Бога – Сина.

Діяльність Києво-Могилянської академії відбувалося в епоху українського Просвітництва. Самим авторитетним представником Просвітництва був Феофан Прокопович (1681-1736). Вчений і ректор академії він сприяв розвитку філософії в академії, в якій читалися курси діалектики, логіки, фізики (натурфілософії), психології, метафізики. В людині цінував гідність, освіченість і розум. Києво-Могилянська академія підготувала славну когорту українських мислителів. Серед них перше місце по праву належить Г.Сковороді.

Григорій Савович Сковорода (1722-1794) вперше в історії української культури найбільш зріло розробив філософію, в якій чітко реалізувалися найважливіші риси української ментальності: кордоцентризм, антеїзм, екзистенціалізм, абсолютна свобода, спрямованість у самопізнання тощо. Головний предмет роздумів – Людина як емоційно-вольова істота. Центр людини – серце, дух. Серце породжує думки, прагнення і самопочуття. Головна ідея філософії – самопізнання Людини. Мислення Сковороди діалектичне (антитетичне). Діалектика пронизує весь його філософський світогляд, в основі якого лежить учення про три світи і дві натури.

Три світи – це макрокосм (природа), мікрокосм (людина) і символічний світ, основою якого є Біблія. А дві натури: спосіб існування буття. Це натура, що видно, тобто та, що дана нам у відчуттях, і та, що не видно, внутрішня, котра підсильна лише інтелектуальному баченню.

Філософія Сковороди – морально-практична. Ідеї неоплатонізму, німецьких містиків ХVІ – ХVІІ ст., народна і християнська символіка – це те, що лежить в основі його філософії. Він знаходить щастя людини в «сродном труде», в праці «по серцю». Його філософію справедливо називають «філософією серця», етичного гуманізму, яку продовжили філософи-романтики (Гоголь, Кирило-мефодіївці та ін.).

Європейське Просвітництво вплинуло на формування національної української самосвідомості. На початку ХІХ ст. відкривається Харківський університет (1805 р.), Київський (1834р.), що сприяло появі прогресивних мислителів-іноземців. Багато філософів України стає послідовниками німецької класичної філософії.

Соціально-гуманістичне звучання просвітницько-матеріалістичні тенденції отримали в ідеях, розроблених і запропонованих декабристами (Південне товариство та Товариство об’єднаних слов’ян). Вони поділяли ідеалістичні програми розуміння соціальних питань, вбачаючи в освіті, боротьбі з неуцтвом основні методи перетворення, гуманізації суспільних відносин.