4. Філософія українського романтизму хіх ст.

Інтерес української філософії до проблеми людини, її духовного світу, свободи набуває своєї специфіки у формі типових рис передромантичної свідомості. Він стає пружиною філософсько-теологічної думки, котра веде до формування українського романтичного світогляду. До ідеї передромантичної свідомості можна віднести ідеї історизму, нації, героїчної особи.

У творах народу і професійного мистецтва, котрі є виявом душі народу, культурних традицій і духовності, відбивається специфіка українського світосприймання, основні риси національного світогляду. Назва її – філософія серця. У основних рисах вона виникла у Г.Сковороди, сформувалась остаточно у ХІХ ст. у П.Юркевича, закріплюється як стійка світоглядна позиція в українському романтизмі, виявляючи себе у творчості М.Гоголя, П.Куліша, Т.Шевченка, її вплив на українську духовність, культуру настільки великий, що в певній трансформації вона знайшла виявлення у літературі і мистецтві ХХ ст. Секрет такого впливу у тому, що основи цього філософського світогляду базуються на характерних особливостях національної психології і світосприймання українців.

Гуманізм творчості П.Юркевича (1827-1874) виражений в основній його ідеї: людина починає свій моральний розвиток із руху серця, вона завжди хоче зустрічати радісні істоти, кохати і бути коханою, зігрівати і самій зігріватися дружбою і взаємною повагою. Відповідно до його вчення мислення і буття тотожності. Істина відшукується не тільки мисленням, а й «серцем», бо пошук її пов'язаний з релігійними і моральними прагненнями, пориваннями людини. В цьому процесі досягнення істини знання поєднується з вірою.

Як і у Г.Сковороди, у П.Юркевича символ «серце» багатозначний. Одне з його значень – серце як душевний стан людини. Це одночасно факт і свідомості, і чуттєвої сфери, врешті-решт це виявлення духовності людини, «загальний стан душі» - неповторний та ідеальний.

На думку М.Гоголя, пошук правди – це заглиблення в себе, у свою душу, бо через неї лежить шлях у світ. Душа людини є не стільки шляхом пізнання, скільки його глибинним витоком. Як Г.Сковорода і П.Юркевич, так і М.Гоголь називає душу «серцем».

Серце людське – це безодня незвідана, тут ми кожної хвилини помиляємось. Єдиний шлях самоствердження, самовдосконалення, що допоможе уникнути помилок – улюблена справа людини, що поглинає всю її. Близько до ідеї Г.Сковороди про «сродний труд», М.Гоголь стверджує неповторність людини, її право на власний моральний шлях у житті.

Головну причину поневірянь народних мас Т.Шевченко (1814 - 1861) вбачав у кріпацтві і гнобленні самодержавства. Він розвінчував ілюзію народу про «доброго царя», першим звернувся до народу із закликом до повстання, був поборником революційного знищення кріпацтва, виступав за єднання і дружбу з російським та іншими народами.

Соціологічні погляди поета пройняті ідеєю розвитку, матеріалістичні за своїм характером: безкінечність і вічність матерії, безсмертність природи тощо. Неоднозначно оцінюється світогляд Т.Шевченка: від матеріаліста, войовничого атеїста і діалектика до ідеаліста, глибоко релігійного мислителя. Його філософію можна характеризувати як «філософію трагедії». Україна в творчості Т.Шевченка – це світ наявного буття, що є дисгармонійним і конфліктним, і джерело народної культури, що дозволяє виявити власну філософію життя. Це перш за все мотив долі, лихої та доброї, правди, слави, теми сирітства, чужини, ностальгії за рідним краєм. Все це дозволяє стверджувати, що філософія Т.Шевченка, втілена у його творчості і власному життєвому шляху, являє собою дійсну духовну квінтесенцію культури українського народу. Це дійсно український мислитель-романтик, який вважав, що поезія покликана розтопити «людям серце» і нести їм велику правду.

На думку Пантелеймона Куліша (1819-1897), природа «влаштована Божою мудрістю», а свідомість існує незалежно від матерії,тому можливе безсмертя душі, потойбічне життя. Попри усі суперечності оцінок світогляду П.Куліша, безсумнівним є те, що він любив рідну землю, виступав за автономію України у складі Росії. Мислитель вважав, що український народ повинен розвиватися своїм, самобутнім шляхом, зберігати хутірський характер життя, що є показником вищої моралі і цілісності народної душі.

І Т.Шевченко, і П.Куліш були найвідомішими членами Кирило-Мефодіївського товариства (проіснувало з грудня 1845 р. до березня 1847р.). Основні ідеї, які об’єднували близько ста представників різночинної інтелігенції, полягали у створенні вільної федерації слов’янських народів, ліквідації самодержавства, кріпосництва, релігійної дискримінації, національного гноблення, формування умов для розвитку національної культури, освіти, мови.

Автор програмного документа Кирило-Мефодіївського братства «Книга буття українського народу», Микола Костомаров (1817 – 1885). Утопічна, але сповнена справді загальнолюдським змістом програма, сприяла проникненню у свідомість народу України ідеї власної самоцінності. Діяч намагався вперше дати «модель» українського народного характеру в статті «Дві руські народності» (росіяни та українці). Модель він виводить з глибин духу, з його минувшини. У цілому М.Костомаров пропагував ідею месіанства українського народу. Також з позицій релігійної філософії та ірраціоналізму він стверджував, що Бог дав світу духовний початок, що безпосередньо сприймається серцем і примирює віру з розумом. Микола Костомаров один із перших звернув увагу на роль народу як рушійної сили історії.

Вчення про серце ввійшло складовою частиною у так званий «російський космізм», у першу чергу в систему учня П.Юркевича – Володимира Соловйова (1853-1900), і фактично стала основою російськомовної філософської школи «київського гуманізму», репрезентованої іменами М.Бердяєва (1874-1948), Л.Шестова (1866-1938) та інших, яка виступила в кінці ХІХ – на початку ХХ ст..

Цих представників школи «київського гуманізму», української романтичної філософії характеризує тяжіння до екзистенціальних проблем, які з’являються в європейській філософії лише в 20-х роках ХХ ст.. Л.Шварцмана (Шестова) вважають засновником екзистенціалізму Україні. Спочатку він захоплювався марксизмом, від якого згодом відійшов. Л.Шестов розуміє філософію як вияв першооснови людського життя. Висловлює ідеї трагічності ситуації особистості, недолугості гуманізму і прогресу; заперечує раціоналізм, науку, закони природи тощо. Пафос філософії Л.Шестова вбачають у ствердженні багатовимірності людини.

Філософії свободи людини присвятив своє життя Микола Бердяєв (1874-1948). Теж спочатку захоплювався марксизмом, а згодом відходить від нього. Здійснюючи мислення в дусі української ментальності, він в центр свого філософствування ставить людину. Розуміючи філософію як процес пізнання людського існування та пізнання світу через людське існування, він стверджує, що особистість більш загадкове, утаємничене явище, ніж світ. Його філософія – оригінальний синтез світобачення попередників, професійних філософів. Влив екзистенційної романтичної філософії, її мотивів простежується у творчості Лесі українки (Лариса Петрівна Косач – Квітка, 1871-1913), яка створила романтично-екзистенційний художній світ, де злилися і сердечність, і моральна чистота вчинків та почуттів, і нерозривна єдність особистості та природи. У філософських роздумах відстоювала матеріалістичну та історичну ідею соціальної перебудови суспільства в інтересах трудящих. У народі бачила могутню творчу силу історії.

Революційний демократ Михайло Михайлович Коцюбинський (1864-1913), відчувши вплив марксизму, втілив у художній творчості вікові сподівання українського народу на землю та волю. Щастя можливе лише у єднанні з природою, в гармонії з нею. Його хвилює воля народу, якого капіталізм може лишити і хати, і землі. У формі художньої творчості, «потоці свідомості» Михайло Коцюбинський розкриває психіку особистості, її екзистенційний внутрішній світ.