9

Украї́нська мо́ва — мова, поширена у південно-східній Європі, належить до слов'янської групи індоєвропейської мовної родини. Єдина державна мова в Україні, одна з трьох офіційних мов у Придністров'ї та одна з офіційних мов частини Сербії. Історично також була офіційною мовою Кубанської Народної Республіки.

Українською мовою говорять в Україні, прикордонних територіях сусідніх країн, де здавна мешкають українці, а також у країнах, куди свого часу виїхало чимало українців (українська діаспора).

Українська мова виділилася з праслов'янської мови у VI — VII ст. Розмовна мова південних районів Русі X — XIII ст. є одним з етапів розвитку сучасної української мови.

Різні концепції історії української мови

Є різні взаємовиключні концепції історичного розвитку української мови. Основними сучасними гіпотезами є дві:

концепція вченого-мовознавця, славіста, доктора філософії академіка Юрія Шевельова — українська мова безпосередньо виділилася з праслов'янської мови. Після розпаду праслов'янської мови у «східних слов'ян» сформувалося п'ять діалектів, два з них — києво-поліський та галицько-подільський — утворили українську мову.

Історію української мови Шевельов поділив на шість періодів:

протоукраїнський — VІІ-ХІ ст.,

давньоукраїнський — ХІ-ХІV ст.,

ранньосередньоукраїнський — ХV—ХVI ст.,

середньоукраїнський — середина ХVI — перші роки ХVIІІ ст.,

пізньосередньоукраїнський — ХVIІІ ст.,

сучасний — від останніх років ХVIII ст. до сьогодні.

концепція російського мовознавця Олексія Шахматова (з українських учених близькі погляди на походження української мови мав Агатангел Кримський) — українська мова походить зі «спільноруської прамови», з якої походять й інші «руські мови» (північно-великоруська, південно-великоруська та білоруська). Попри це українська мова суттєво відрізняється від інших «руських мов» різноманітними фонетичними явищами та лексикою.

Новаторською гіпотезою походження української мови є концепція Олександра Царука — після поглиблення диференціації праслов'янського ареалу слов'янство розподілилося на дві великі групи: словенську й антську. До антської підгрупи належить антська прамова, а також українська, білоруська, польська, чеська, словацька, хорватська, верхньолужицька. До словенської підгрупи — словенська прамова, старослов'янська, російська, болгарська, македонська, сербська,нижньолужицька, кашубський і словінський діалекти польської мови, словенська. Дві «східнослов'янські» мови — українська й російська — на початку давнього періоду свого самостійного розвитку були двома найвіддаленішими слов'янськими мовами, які яскраво відображали у своїй структурі специфічні риси двох різних мовних підгруп.

Періодизація

Хронологія історії української мови, що її викладено нижче, поєднує два підходи: історичний (розвиток української мови у рамках тих держав, де нею послуговувалися) та «джерельний» (кожному періоду притаманні певні джерела, з яких можна зробити висновок про різні зміни насамперед у фонетиці мови, за Ю. Шевельовим).

З точки зору функціонування української мови в державах, які існували на українських землях, можна виділити такі періоди:

Період від ІІІ тис. до н. е. до сер. XIV ст.: виділення української мови з праслов'янської, мови Русі

Період від сер. XIV ст. до Люблінської унії 1569 р.: Велике князівство Литовське, Молдавське князівство, Польське королівство

Період від Люблінської унії 1569 р. до Андрусівського перемир'я 1667 р.: Річ Посполита

Період від Андрусівського перемир'я 1667 р. до кін. XVIII ст.: Велике князівство Московське (Царство Російське) та Російська імперія

Формування літературної мови на народній основі — від кін. XVIII до поч. XX ст.: Російська імперія, Австрійська імперія / Австро-Угорщина

Українська мова у XX ст.: Російська імперія та Австро-Угорщина, Українська Народня Республіка, Самостійна Кубанська Народна Республіка, Українська Держава,Західноукраїнська Народна Республіка, Карпатська Україна, УНР (радянська) / УСРР / УРСР

Українська мова в незалежній Україні

«Джерельний» підхід Ю. Шевельова виділяє такі періоди:

протоукраїнський період VІІ-ХІ ст. — немає джерел, написаних носіями мови на території України, використовуються інструменти зіставної лінгвістики

давньоукраїнський період ХІ-ХІV ст. — представлений досить значною кількістю писемних пам'яток, які написані не українською, а церковнослов'янською мовою, досліджуються окремі елементи української фонології в іншомовних текстах

ранньосередньоукраїнський період ХV—ХVI ст. — основною проблемою є відмежування пам'яток і рис української мови від білоруських

середньоукраїнський період середина ХVI — перші роки ХVIІІ ст. — писемна мова виступає з одного боку як особливий різновид церковнослов'янської мови, з іншого боку як особливий, дуже перероблений різновид розмовної мови

пізньосередньоукраїнський період ХVIІІ ст. — писемні джерела часто фіксують мішанину української та російської мов у різних пропорціях

сучасний період від останніх років ХVIII ст. до сьогодні — використання української мови в художній літературі та всіх інших жанрах.

Живі слов’янські мови за своїми особливостями об’єд­нуються в 3 підгрупи:

-східнослов’янську (російська, українська, білоруська);

-західнослов’янську (польська, чеська, словацька та ін.);

- південнослов’янську (болгарська, македонська та ін).

Усі слов’янські мови мають спільне джерело — праслов’янську або спільнослов’янську мову, яка існувала у вигляді слов’янських племінних мов приблизно з середини III тисячоліття до н.е. до V століття н.е. Одночасно з пе­ретворенням і формуванням слов’янських племен в окремі народності формувалися й слов’янські мови. Цей процес був тривалим і неоднозначним як для слов’янських народів, так і для їх мов, які зберігали багато спільних рис.

Українська мова є спадкоємицею мов тих слов’янських племен, що належали території сучасної України, — полян, древлян, тиверців, угличів та ін. Минули довгі історичні етапи формування регіональних мовних утворень, періоди інтеграцій діалектів у живу давньоруську мову, на основі якої й формувалася українська мова.

Сама назва української мови походить від топоніма «Ук­раїна», який уперше зустрічається в Київському літописі 1187 р. для позначення земель на межі Переяславського князівства й Степу, в якому кочували половці.

Пізніше, у XVI — XVII ст., Україною стали називати Се­реднє та Нижнє Подніпров’я. Мешканці цієї території на­зивалися українцями, а їхня мова — українською або козацькою. Українськими іноді називали й інші землі, де жили українці, — Київщину, Поділля, Покуття, Волинь та деякі інші території.

У XIX — на початку XX ст. назва «Україна» («україн­ці», «українська» мова) поширюється й узвичаюється на всіх землях, які офіційно називалися Малоросією, а українці — малоросами на сході й русинами на заході. Офіційно ж Малоросія стала називатися Україною після 1917 року.

Українська літературна мова, якою ми користуємося сьо­годні, є однією зі старописемних мов індоєвропейської сім’ї. Вона успадкувала давньоруську писемність і в ранній період своєї історії продовжувала розвивати традиції літературної мови Київської Русі, скарби усної народної творчості та жи­вого мовлення українського народу. Вона формувалася на основі говорів Середньої Наддніпрянщини, увібравши в себе чимало елементів, особливо лексичних, з інших говірок.

Зберігаючи багато в чому спільність із білоруською та російською мовами, українська систематично збагачува­лася розмовними елементами. Внаслідок цього утворила­ся староукраїнська книжна мова, яка вживалася в ділових документах, частково — у полемічних творах і наукових працях, наприклад «Лексикон славенороський» (1627 р.) П. Беринди.

Літературна мова - це вища форма вияву української національної мови, відшліфована форма загальнонародної мови, якій властиві: багатофункціональність, унормованість, стандартність, уніфікованість, розвинена система стилів.

Вона обслуговує всі сфери діяльності суспільства (матеріально-виробничу, деражвну діяльність, культуру, радіо і телебачення, пресу, освіту, науку, художню літературу, побут людей); є засобом вираження національної культури, національної самосвідомості українців.

Норми літературної мови	Регулюють правильність	Приклади
Орфоепічні	вимови звуків, звукосполучень, наголошення слів	[веидец':а], [ноушу], [іиноді], позаочі, добродій
Орфографічні	написання слів	пів'яблука, пів-Європи; бриньчати, деренчати
Лексичні	вживання слів у властивих їм значеннях, правильне поєднання слів	будь-яке (любе) питання, наступна (слідуюча) зупинка
Граматичні	творення слів, уживання форм слів, побудови слів і речень	по містах і селах (містам і селам), згідно знаказом (згідно наказу), (самий) найбільший
Стилістичні	використання мовних засобів, властивих даному стилю	Серед проблем, якими займається колектив, чільне місце займає посідає...
Пунктуаційні	вживання розділових знаків	Це, може, й так, а може, й ні.

Найголовніша ознака літературної мови - це її унормованість.

Норма літературної мови - це сукупність загальноприйнятих правил, якими користуються мовці в усному й писемному мовленні.

Історія діалектного членування української мови

Початки української діалектології відносять до 2-ї половини 18 століття. Вони пов'язані з усвідомленням територіальної здиференційованості мови: це були спроби окреслити межі поширення поодиноких, переважнофонетичних, явищ ^]. У 19 ст. інтерес до діалектології зріс у зв'язку із загальним піднесенням етнології, національними культурими рухами у різних слов'янських народів. Свідчення про діалектичні явища у цей час ще мають несистемний характер, наводяться без необхідної локалізації.

З'ясування діалектичного членування зазнавало еволюції від орієнтовного окреслення нарічень і діалектів  до складання діалектичної карти ; змінювалися обсяг і характер матеріалу — від принагідної фіксації до систематичного запису за питальниками, від обстеження невеликих мовних територій до охоплення української діалектичної мови як цілості .

На підставі зіставних фонетичних і морфологічних даних К. Михальчук виділив три наріччя : поліське, українське, червоноруське (русинське чи русняцьке), окреслив їхні межі і внутрішню диференціацію на менші мовно-територіальні утворення. Пізніше проблема діалектичного членування української мови мала різне розв'язання залежно від вихідних принципів діалектичної класифікації і використовуваного матеріалу ; на сучасному етапі розвитку української діалектології поширенішим є погляд про поділ на такі наріччя: північне, південно-східне іпівденно-західне. Цей поділ є розвитком запропонованої К.Михальчуком його первісної тричленної класифікації.

Костянтин Михальчук

Найґрунтовнішим у XIX ст. дослідженням, присвяченим діалектному членуванню української мови, є праця Костянтина Михальчука про українські наріччя, говори і говірки, написана у 1871 р. Вказане дослідження лягло в основу діалектного членування української мови у 20 і 21 століттях. Своє членування Костянин Михальчук в основному базує на зібраному за програмою Івана Новицького, що охоплювала 74 явища фонетики і морфології, матеріалі у 59 населених пунктах з різних місцевостей України в межах тодішньої царської Росії, він враховує також відповідні праці попередніх дослідників, бере до уваги різні публікації, в яких відображаються діалектні риси певної місцевості. Наріччя і говори автор виділяв на основі суто мовних рис, проте брав також до уваги розміщення в минулому східнослов'янських племен, міграційні чинники пізніших часів, топографічні особливості відповідної території, етнографічні дані. Діалектне членування української мови автор відобразив і в формі лінгвістичної карти.

Михальчук розрізняв три наріччя української мови:

• українське (з північноукраїнським, середньоукраїнським і південноукраїнським піднаріччями),

• поліське (з підляським, чорноруським або заблудів-ським, поліським і сіверським піднаріччями),

• русинське (з подільсько-волинським, галицьким і карпатським піднаріччями).

Названі наріччя, на думку К. П. Михальчука, за різними сторонами мовної будови співвідносяться по-різному: у фонетиці більше подібності між українським і русинським наріччями, ніж між ними (особливо першим) і поліським, у морфології більше спільності між українським і поліським, ніж між ними обома і русинським.

За Михальчуком, межа між українським і русинським та поліським наріччями проходить приблизно по лінії: Нова Ушиця—Кременець—Любомль—Дорогичин; на північному сході від Дорогичина межа повертає на південь біля Пінська до ріки Горинь, далі йде по Горині майже до міста Рівне, звідси майже прямою лінією на схід через Корець, Чоповичі до Дніпра на півночі від Києва; на лівобережжі Дніпра ця межа йде по Десні майже до Новгорода-Сіверського, а звідси на схід до межі з російською мовою.

Піднаріччя в українському наріччі К. Михальчук розмежовує такими двома приблизними лініями:

1. Дубно—Житомир—Васильків—Переяслав-Хмельницький—Пирятин—Лохвиця—Ромни—Недригайлів—Білопілля;

2. на південь від Хмельницького—Літин—Липовець—Черкаси—Кременчук—Харків і далі на північ до межі з російською мовою.

Між цими лініями автор розташовує середньоукраїнське піднаріччя. На півночі від зазначеної території знаходиться північноукраїнське піднаріччя, на півдні і сході — південноукраїнське піднаріччя. Правда, до середньо-українського піднаріччя автор відносить також українські говірки північно-східної Приазовщини і Кубані.

Північноукраїнське піднаріччя К. Михальчук поділяє на говори («різноріччя»):

• ніжинсько-переяславський або сіверсько-український, що займає територію на схід від Дніпра,

• середньоукраїнсько-поліський, західна межа якого проходить по ріці Горинь,

• пінсько-волинський, що займає територію на захід від р. Горинь і на північ від міста Дубно (райони Рівна, Луцька, Ковеля, басейн верхньої Прип'яті).

Середньоукраїнське піднаріччя, за К. Михальчуком, поділяється на два говори — волинсько-український і канівсько-полтавський, які розмежовуються приблизно лінією, проведеною через міста Біла Церква і Богуслав. До канівсько-полтавського говору автор відносить також говірки Приазовщини і Кубані.

Південноукраїнське піднаріччя поділяється на говори: побережно-подільський і слобідсько-український. Перший з них займає територію в північно-західній частині піднаріччя, що відмежовується від другого приблизною лінією: Вінниця—Гайсин—Первомайськ— Балта.

Говори середньоукраїнського і південноукраїнського піднаріч автор об'єднує в дві групи: південно-східну, до якої входять канівсько-полтавський і слобідсько-український говори, і західну, до якої належить волинсько-український і побережно-подільський говори.

Поліське наріччя Михальчук поділяє на піднаріччя:

• сіверське (на схід від Дніпра),

• власне поліське або середньополіське (від Дніпра на сході до Горині на заході),

• чорноруське (на північ від середньополіського — на сході і між ріками Ясельда і Шара, далі на північ від ріки Нарев — на заході)

• підляське (на південь від Нарева і верхньої Ясельди).

Сіверське піднаріччя, на думку дослідника, поділяється на два говори: власне сіверський, північна межа якого проводиться по лінії, що приблизно збігається з лінією сучасного кордону між України і Білорусі, і перехідний до білоруської і російської мов сіверсько-великоруський, що лежить на північ від власне тверського говору. У підляському піднаріччі К. Михальчук виділяє власне підляський і королевський говори (до останнього відносить говірки північно-західної частини підляського піднаріччя на північ від ріки Буг). У чорноруському піднаріччі виділяються говори: мозирсь-кий, слонимсько-пінський і заблудівський.

Русинське наріччя К. Михальчук поділяє на три піднаріччя — подільсько-холмське або власне русинське, галицьке або наддністрянське і карпатське або гірське. Подільсько-холмське піднаріччя від галицького відділяється з півночі на південь приблизною лінією між містами Холм і Белз і далі ріками Буг і Серет. Галицьке піднаріччя від карпатського відділяє приблизна лінія між містами Перемишль, Борислав, Долина, а далі на південь хребет Карпат.

Названі наріччя, піднаріччя і говори К. П. Михальчук характеризує відповідними діалектними рисами.

Праця К. П. Михальчука була високо оцінена сучасниками автора, зокрема Олексієм Шахматовим, від неї відштовхуються дослідники при сучасному розв'язанні проблеми діалектного членування української мови. Незважаючи на обмеженість матеріалу, який був у розпорядженні автора, дослідник здійснив досить докладне групування українських говорів. Пізніші дослідження доповнили і в дечому змінили діалектне членування української мови К. П. Михальчука. Найвиразніша відмінність дальших групувань говорів порівняно з Михальчуковим полягала в тому, що «північноукраїнське піднаріччя» південно-східного наріччя всіма майже повністю зараховувалось до північного наріччя, а поділ на «середньоукраїнське» і «південноукраїнське» піднаріччя зовсім не визнавався. З сучасного погляду вважається неправомірним також віднесення більшості говірок Волині і Поділля до південно-східного (за термінологією К. П. Михальчука — українського) наріччя, зарахування до українських ряду білоруських («чорноруське піднаріччя») і російських («сіверсько-великоруське піднаріччя») говірок.

Літерат́урна мóва — спільна мова писемності одного, іноді декількох народів, мова офіційно-ділових документів, шкільної освіти, писемно-побутового спілкування, науки, публіцистики, художньої літератури, всіх проявів культури, що відбуваються в словесній формі, частіше писемній, але іноді усній. Розрізняються письмово-книжна й усно-розмовна форми літературної мови, виникнення, співвідношення й взаємодія яких підкоряються певним історичним закономірностям.

Літературна мова — це унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Власне літературна мова — одна з форм національної мови, яка існує поряд з іншими її формами — діалектами, просторіччям, мовою фольклору. Літературна мова має наддіалектний характер, стабільні літературні норми у граматиці, лексиці, вимові.

Літературна мова - це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, як в писемному так і в усному різновидах, що обслуговує культурне життя народу та всі сфери його суспільної діяльності: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів. Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Сучасна українська літературна мова сформувалась на основі середньонаддніпрянського говору південно-східного наріччя на основі діалектів сучасної Полтавщини таПівденної Київщини, ввібравши в себе деякі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І. П. Котляревський — автор перших великих художніх творів українською мовою(«Енеїда», «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник»). Основоположником сучасної української літературної мови вважається Т. Г. Шевченко. Традиції Шевченка в розвитку української літературної мови провадили далі у своїй творчості І. Я. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М. М. Коцюбинськийта інші письменники.

Мовний стиль – це сукупність засобів, вибір яких зумовлюється змістом, метою та характером висловлювання. Саме слово "стиль" походить із латинської мови (stilus) і послідовно означає "загострена паличка для писання". Сукупність лексичних, фразеологічних, морфологічних і синтаксичних, орфоепічних та акцентуаційних засобів у певній сфері та формі взаємин мовців становить поняття функціонального стилю. Оскільки суспільні функції мови часто переплітаються, то й функціональні стилі мають як специфічні елементи, так і міжстильові загальномовні засоби.

Найдавнішим серед стилів є розмовний. Пізніше, з появою письма, почали формуватися художній та діловий.

Розрізняють стилі писемної форми мови та стилі усної форми мови. У писемній мові виділяють вісім стилів: науковий, публіцистичний, інформаційний, художній, офіційно-діловий, виробничо-професійний, епістолярний та конфесійний. В усній формі мови виділяють два стилі: розмовно-побутовий і ораторський. Але треба зазначити , що усі стилі мають усну та писемну форму вираження.

Кожний стиль має:

1)сферу поширення та вживання (коло мовців);

2)функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування);

3)систему мовних засобів (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень);

4)характерні ознаки (форма та спосіб викладу);

5)підстилі, тобто різновиди

 

Науковий стиль – це мова науки, техніки, освіти. Мета мовлення: - повідомлення про результати наукових досліджень. Основні ознаки:

- ясність( зрозумілість) і предметність тлумачень;

- логічна послідовність і доказовість викладу;

- об'єктивний аналіз;

- точність і лаконічність висловлювань;

- аргументація і переконливість тверджень;

- детальні висновки.

Основні мовні засоби наукового стилю спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:

- використанням наукової термінології;

- наявністю схем, таблиць, графіків, систем математичних, фізичних, хімічних знаків і значків;

- залученням цитат і посилань на першоджерела;

- відсутністю індивідуальної авторської манери та емоційно-експресивної лексики;

- чіткою композиційною структурою тексту (поділ на розділи, частини, пункти, параграфи із застосуванням нумерації);

- окрім переважного вживання іменників та відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безособові; значну роль відіграють дієприкметниковий та дієприслівниковий звороти.

Форма реалізації наукового стилю – монолог.

Науковий стиль має такі підстилі:

1)       власне науковий (монографія, рецензія, наукова доповідь, курсова й дипломна роботи, реферат, тези). Який у свою чергу поділяється на науково-технічні тексти та науково-гуманітарні;

2)       науково-популярний , мета якого дохідливо і доступно викладати інформацію про наслідки наукових досліджень у журналах , книгах тощо;

3)       науково-навчальний – реалізується у навчальних підручниках, лекціях, бесідах і не виключає елементів емоційності.

 

Публіцистичний стиль. Сфера використання – громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурноосвітня діяльність, навчання.

Основне призначення:

1. Інформаційно-пропагандистськими методами вирішувати актуальні, злободенні, суспільно-політичні проблеми.

2. Активний вплив на читача (слухача) , спонукання його до діяльності, до необхідності зайняти певну громадську позицію, змінити погляди чи сформувати нові.

3. Пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій і  втілення їх у життя.

Основні ознаки:

1) доступність мови і формулювань;

2) поєднання логічності доказів і полемічності викладу;

3) висловлювання точних найменувань, дат, подій, учасників, положень і фактів з емоційно-експресивною образністю.

4) наявність яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення.

Основні мовні засоби публіцистичного стилю:

1. Поєднання елементів наукового, офіційного, художнього й розмовного стилів.

2. Лексика насичена суспільно-політичними, соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність…)

3. Наявність багатозначної образної лексики, емоційно-оцінних слів, експресивних сталих словосполучень, перифрази.

4. Уживання у переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів.

5. Короткі прості речення, часто питального або окличного характеру, звертання.

Публіцистичний стиль за жанром, мовними особливостями та способом подачі інформації поділяється на підстилі:

1)       художньо-публіцистичний (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси);

2)       есе (короткі нариси вишуканої форми);

3)       науково-публіцистичний (літературно-критичні статті, огляди, рецензії).

 

В окрему групу виділяється інформаційний стиль – стиль засобів масової інформації (газети, журнали, листівки, радіо, телебачення, статті, репортажі, інтерв'ю.)

 

Художній стиль

Реалізується в художній літературі. Він є всеосяжним, оскільки може поєднувати у собі всі стилі мови. Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтв, у культурі й освіті. Крім інформаційної, художній стиль виконує найсуттєвішу – естетичну функцію.

Ознаки художнього стилю:

- образність (образ-персонаж, образ-колектив, образ-символ, словесний образ);

- естетика мовлення (можливість викликати у читачів почуття прекрасного);

- експресія, як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, ввічливе, пестливе, лагідне, іронічне, жартівливе мовлення);

- зображувальність (тропи: епітети, порівняння, метафори…)

- суб'єктивне розуміння.

Основні мовні засоби художнього стилю:

1) лексика найрізноманітніша, емоційно-експресивна (синоніми, антоніми, омоніми…);

2) уведення до творів із стилістичною метою історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів;

3) запровадження авторських новотворів;

4) широке використання різноманітних типів речень.

За родами і  жанрами художній стиль поділяється на підстилі:

1)                                  епічні (прозові: казка, роман, байка, повість…)

2)                                  ліричні ( поезія, поема, балада, пісня, епіграма)

3)                                  драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама)

4)                                  комбіновані (ода, художня публіцистика, усмішка)

 

Епістолярний стиль

Стиль приватного листування. Основні ознаки епістолярного стилю:

- наявність певної композиції;

- початок, що містить шанобливе звертання;

- головна частина, у якій розкривається зміст листа;

- кінцівка, де підсумовується написане та іноді постскриптум (приписка до закінченого листа після підпису).

Основні мовні засоби епістолярного стилю: поєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного стилів

 

Конфесійний стиль

Сфера використання: релігія та церква. Призначення – обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Він реалізується у релігійних відправах, проповідях, молитвах, церковних книгах.

Основні засоби:

1) суто церковна термінологія та слова-символи;

2) непрямий порядок слів у реченні та словосполученні;

3) значна кількість метафор, алегорій, порівнянь;

4) наявність архаїзмів.

Конфесійний стиль від інших відрізняє небуденна урочистість, піднесеність, наявність виражальних засобів.

Конфесійний стиль має такі підстилі: