1. Українську мову справедливо називають мелодійною, милозвучною. Зручність вимови, евфонія (милозвучність) часто досягається за рахунок таких чинників, як рухомий наголос, інтонація, чітка вимова дзвінких та глухих приголосних звуків, чергуванням голосних і приголосних.

При словотворенні та словозміні у словах часто чергуються чи змінюються звуки. Так, серед голосних відомі чергування, які характерні лише для української мови, О,Е з І: шість-шести-шостий, чергування Е з нулем звука: день-дня, молодець-молодця.

Для милозвучності чергуються У-В, І-Й: учитель-вчитель, йти-іти, у школі-в університеті, і той і цей, білого й оранжевого.

Приголосні можуть чергуватися при словозміні іменників: г, к, х змінюється на з, ц, с, чи ж, ч, ш: нога-нозі-ніжка, рука, руці, ручка, вухо, у вусі, вушко тощо.

Такі ж чергування відбуваються в дієслівних формах: колихати-колисати-колишу, кликати-кличу, берегти-бережу.

04.1. Чергування приголосних при словотворенні та словозміні.

При словотворенні та словозміні найтиповішими є такі чергування приголосних:

ü група приголосних -ЦЬК- змінюється на -ЧЧ- при творенні іменників з суфіксом -ИН- : козацький-козаччина, вояцький-вояччина, Вінницький-Вінниччина;

ü групи приголосних -СЬК-, -СК- змінюються в -Щ-: міський-міщани, полтавський-Полтавщина, піску-піщаний, віск-вощина;

ü групи приголосних -СЬК-, -ЗЬК- змінюються на -Щ-, -ЖЧ-: волоський-волощук, водолазький-Водолажченко;

ü у вищому ступені порівняння прикметників та прислівників Г, Ж, З перед Ш змінюються на ЖЧ, а С+Ш=ШЧ (Щ): високий-вищий, низько-нижче, дорогий-дорожчий, вузько-вужче, АЛЕ: легко-легше.

Окремо зупинимося на змінах приголосних при творенні слів з суфіксами -СЬК-, -СТВ-. Перед цими суфіксами деякі приголосні змінюються, змінюючи при цьому й самі суфікси:

ü К, Ч, Ц + СЬК, СТВ = ЦЬК, ЦТВ: козак-козацький-козацтво; ткач-ткацький-ткацтво; молодець-молодецький, молодецтво;

ü Г, Ж, З + СЬК, СТВ = ЗЬК, ЗТВ: боягуз-боягузький-боягузтво, Париж-Паризький, Прага-Празький;

ü Х, Ш, С + СЬК, СТВ =СЬК, СТВ: волох-волоський, птах-птаство, товариш-товариський-товариство, Полісся-поліський.

Інші приголосні перед суфіксами СЬК, СТВ не змінюються: студент-студентство-студентський, марксист-марксистський, людина-людський-людство, брат-братський-братство тощо.

04.2. Спрощення в групах приголосних.

Для зручності вимови при збігові декількох приголосних підряд один зі звуків випадає, тобто спрощує вимову. В українській мові спрощення зберігається й на письмі.

Так, у групах приголосних -ЖДН-, -ЗДН-, -СТН-, -СТЛ- випадають середні приголосні звуки: тиждень - тижневий, проїзд-проїзний, область-обласний, честь-чесний, щастя-щасливий. АЛЕ: кістлявий, пестливий, зап’ястний, хвастнути, хвастливий, шістнадцять, хворостняк.

ЗАПАМ’ЯТАЙТЕ: ці слова вимовляються так, як пишуться.

ПРИМІТКА: Спрощення на письмі не відбувається в словах іншомовного походження компост-компостний, форпост-форпостний, контраст-контрастний, баласт-баластний, хоча у вимові звук Т спрощується.

Спрощення відбувається в групах приголосних -ЗКН-, -СКН- при творенні дієслів: бризки-бризнути, брязкіт-брязнути, писк-писнути, тріск-тріснути. АЛЕ: випуск-випускний, виск-вискнути.

04.3. Уподібнення приголосних

Серед фонетичних явищ досить поширеним є уподібнення звуків (у мовознавстві це називається АСИМІЛЯЦІЯ). Це уподібнення звуків у мовному потоці під впливом наступного чи попереднього звука.

Уподібнення за дзвінкістю.

 Попередній глухий звук набуває дзвінкості, якщо за ним іде наступний дзвінкий: молотьба (звучить молодьба), вокзал (звучить воґзал), боротьба (звучить бородьба).

Уподібнення за глухістю.

Попередній дзвінкий перед наступним глухим звучить глухо: нігті-ніхті, кігті-кіхті, легкий-лехкий.

Уподібнення за м’якістю.

Під впливом наступного м’якого приголосного м’яко вимовляється й попередній приголосний звук: пісня-[п і с΄н΄а], селянський - [с е л΄а н΄с΄к и й]. АЛЕ: не уподібнюються за м’якістю звуки Б, П, В, М, Ф, а також Ж, Ч, Ш, Щ, Г, К, Х, Ґ та Р.

2.

Фонологічна періодизація розвитку

Ю. Шевельов, окрім своєї основної періодизації «за джерелами», пропонує також періодизацію розвитку української мови, що ґрунтується на внутрішніх (фонологічних) факторах, а не на зовнішніх (наявність джерел), хоча й наголошує на тому, що це лише спроба такої періодизації.

Перший етап – формування української мови (VII ст. – прибл. 1125 р. / 1150 р.), закінчується з остаточним припинення дії пізньопраслов’янських тенденцій у фонологічній еволюції української мови.

Найголовніші процеси:

• перехід від мови, де переважали відкриті склади з висхідною звучністю в кожному складі, невеликий набір припустимих скупчень приголосних, 20 голосних (з протиставленням за часокількістю — довгі / короткі, а для довгих — з висхідним та східним тоном) до мови з повноголосом, зменшенням кількості голосних до 9, збільшенням кількості приголосних (через палаталізацію), спрощенням [tl], [dl] → [l], втратою [j-] перед [-o], [-u] на початку слова, пом’якшенням приголосних перед [ě] ([_іе] тобто ѣ), переходом [ę] → [_ia] тощо.

• останньою зміною такого характеру був перехід [ɪ] → [i] після [g], [k], [x] під час поступового пом’якшення сусідніх складів ([konʲьskɪj] → [konʲьsʲkɪj] → [konʲьsʲkʲij]). Ця зміна відбулася у київсько-поліських діалектах у першій чверті XII ст., приблизною часовою межею цього періоду може вважатися 1125 р.

• У перший період розвитку української мови з’явилися також нові тенденції у розвитку її фонології (зміни у праслов’янській мові не «доводилися до кінця» в українській, яка почала формуватися): пом’якшення приголосних у протоукраїнських діалектах було не таке сильне і не таке послідовне, як в інших слов’янських мовах ([x] пом’якшувався «лише» до [sʲ], а не до [ʃʲ] як у польській мові), у київсько-поліських діалектах [k], [g] не переходили в [t͡s], [d͡z] перед [v], за яким ішов [ě] (заразквіт), як це мало місце у російській та болгарській мовах (цвет, цвят), звук [s] перед [lʲ] і [nʲ] не перетворювався на [ʃʲ], як у староцерковнослов’янській мові, звук [k] після [s] був збережений у позиції перед [ě], пом’якшення приголосних перед [ę] → [_ia] відповідало правилу внутрішньоскладової гармонії, але з переходом [_ia] → [а] попередній голосний залишався пом’якшеним вже всупереч цьому правилу.

• Існувати також такі зміни, які суперечили процесам, що відбувалися у праслов’янській мові: зникнення опозиції голосних за тоном та часокількістю (довгі / короткі) – це призвело, серед іншого, до зникнення носових голосних [ę], [ǫ] та до занепаду єрів [ъ], [ь] у 1050 – 1150 р.р.; у зв’язну з занепадом єрів з’явилися нові скупчення приголосних та набули поширення нові чергування голосних ([о] : Ø, [е] : Ø, [ɪ] : Ø, [і] : Ø, [o•] : [о] та [е•] : [e]); посилення двоскладової гармонії голосних у формі повноголосу, «розщепленні» [_ea] на [o] та [e]; руйнування правила побудови праслов’янського складу; заміна складних голосних простими ([_еа] → [е], [о]; [_оǎ] → [о]; [_оā] → [а]) або дифтонгами ([_еā] → [_іе] в київсько-поліських діалектах); ствердіння [lʲ] і [nʲ] перед голосними переднього ряду, а в київсько-поліських діалектах загальне ствердіння [rʲ].