Тема 17. Україна: друга половина 40-х — 80-і роки
більш негативні наслідки супроводжували розгорнуту паралельно з індустріалізацією колективізацію. Слід відзначити, що ЦК ВКП(б) у постанові «Про колгоспне будівництво у Литовській, Латвійській і Естонській РСР» (травень 1947 р.) застерігав від поспішності в здійсненні цього процесу в приєднаних районах. Також підкреслювалася необхідність проведення його на основі добровільності. На цьому наголошувалося також у рішеннях ЦК КП(б)У, виступах керівників уряду УРСР. А на практиці застосовувалися апробовані в 20–30-х роках форсовано-примусові методи. Повсякденно порушувалася законність: погрози, залякування, шантаж, вивезення до Сибіру і навіть вбивства, хоча значних результатів це не давало. Особливо ускладнювало ситуацію те, що процесу колективізації протидіяли УПА і підпілля ОУН. А це стимулювало ще більшу радянську каральну активність.
Тут, як і в Східній Україні, здійснювалося розкуркулення. У семи західних областях (крім Закарпаття) налічувалося 65 тис. заможних селянських господарств, які становили 4,8% загальної їх кількості і володіли 13,7% земельних угідь. Близько 3 тис. «куркульських» господарств нараховувалося в Закарпатській області. Всі ці господарства мали в своєму розпорядженні земельні угіддя, худобу, тяглову силу, сільськогосподарський реманент. Передусім їм значно зменшили землеволодіння, на 50% збільшили норми поставок сільськогосподарської продукції, на 1–3 місяці скоротили нормативні строки її здачі, а також ввели підвищене оподаткування доходів. Через деякий час ці господарі, а також тисячі інших громадян були вивезені до Сибіру, кинуті в тюрми та концтабори. Цими заходами, а також широкою пропагандистською кампанією, допомогою колгоспам сучасною технікою і кадрами, направленими переважно зі Сходу, колективізація була здійснена. Вже у 1950 р. 93% селянських дворів були охоплені колгоспами (радгоспів у західних областях України було небагато). Століття польського і австрійськопольського панування не привели до позитивних зрушень в економіці Західної України. Лише радянська влада, часто жорстокими методами, дала поштовх до економічного поступу цієї частини України, хоча трудящі маси заплатили за це високу ціну.
17.2. Суспільно-політичні процеси. Громадянська війна
Складною залишалася в Україні суспільно-політична ситуація, хоча радянська система після фашистської окупації позитивно сприймалася більшістю українського народу, особливо в східноукраїнському регіоні. Однак сталінська верхівка продовжувала роздмухувати «класову боротьбу».
447
Частина IІ. Національне відродження. Державність
Сталін ставився до українців з недовірою і, як відомо, готовий був депортувати український народ до Сибіру. Але він був занадто чисельний, до того ж у Західній Україні все ще діяла УПА–ОУН. У післявоєнний час адміністративно-командна система в СРСР укріпилася, і культ особи Сталіна досяг апогею. Сталін був незадоволений тим, що Хрущов, виявляючи певні симпатії до українців, неодноразово звертався до уряду СРСР з проханням про допомогу в ліквідації трагічних наслідків голоду 1946–1947 рр. У відповідь він відрядив в Україну Л. Кагановича для «зміцнення керівництва». Пленум ЦК ВКП(б)У затвердив 8 березня 1947 р. сталінського підручного першим секретарем, а Хрущов залишився на чолі уряду.
Вся діяльність Кагановича була спрямована на те, щоб довести, ніби в Україні не лише в сільському господарстві, а й взагалі в усіх сферах життя не все гаразд, і причини цього начебто криються у націоналістичних проявах. Намагаючись «навести порядок», він створює в республіці атмосферу страху, залякуючи навіть її партійне керівництво. На одній з нарад з секретарями обкомів партії Каганович заявив, що кожний випадок невиконання планових завдань у промисловості і сільському господарстві розглядатиметься як прояв буржуазного націоналізму. Замість організації допомоги населенню, яке страждало від голоду, він зосереджує свої зусилля на викоріненні «українського буржуазного націоналізму». Але особливу ненависть Каганович проявив у боротьбі з українською творчою інтелігенцією. Під його керівництвом приймаються постанови ЦК КП(б)У, в яких Спілка письменників України та окремі письменники звинувачуються в буржуазних перекрученнях радянської дійсності, в примиренському ставленні до українського буржуазного націоналізму. На цей час ідеологічна реакція охопила всі республіки СРСР. Вона почалася з відомих постанов ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленинград», які приймалися по доповіді «головного ідеолога» сталінського керівництва А. Жданова. Але їх спрямованість, як і виступів членів керівництва партії та як і документів ЦК КП(б)У, була визначена Сталіним у його виступі на засіданні оргбюро ЦКВКП(б) 14 серпня 1946 р. На виконання вказівок генсека ЦК КП(б)У було прийнято з 1946 по 1951 рр. 12 постанов з ідеологічних питань. Серед них особливо погромницьким характером відзначалися саме ті, які приймалися з ініціативи Кагановича. Під керівництвом сталінського «посланця» розгортається брутальна критика письменників Ю. Яновського, І. Сенченка, М. Рильського, А. Малишка, П. Панча та інших. «Викривалися» також «помилки» та «перекручення» в роботі інституту історії Академії наук УРСР, ряду колективів істориків, що видали свої праці в 1941–1944 рр. Однак це не задовольняло Кагановича. За його ініціативи велася підготовка плену-
448
Тема 17. Україна: друга половина 40-х — 80-і роки
му ЦК КП(б)У з порядком денним «Боротьба проти націоналізму як головної небезпеки в КП(б)У». Це свідчить про те, що Каганович і ті, хто підтримував його, не просто ідейно тероризували інтелігенцію, деяких представників партійно-державної номенклатури в Україні, а готували черговий тур фізичних репресій і розправ. Однак у грудні 1947 р. Сталін відкликав його до Москви, вірогідно тому, що не хотів загострювати і без того складну ситуацію в Україні і сподівався, що Хрущов врахує «урок» і більше не буде проявляти проукраїнські настрої та симпатії. До того ж у «викритті» українського націоналізму Хрущов проявляв досить «бурхливу активність», слухняно виконуючи вказівки Сталіна. І після переїзду в 1949 р. Хрущова до Москви, де він обіймав посади секретаря ЦК ВКП(б) та секретаря Московського міськкому ВКП(б), ця лінія продовжувалася. Навіть у 1951 р. була роздмухана кампанія критики поезії В.Сосюри «Любіть Україну» — твору патріотичного, а не націоналістичного. Всі ці постанови та звинувачення були частково зняті у 1958 р. і повністю скасовані у 1988–1990 рр., як несправедливі.
У1948 р. в Україні, як і загалом в СРСР, розгорнулася боротьба проти «низькопоклонства перед Заходом», а згодом — з космополітизмом. У пресі з’явилися статті, в яких творчі працівники звинувачувалися в антипатріотизмі, схилянні перед Заходом, замовчуванні культурних зв’язків українського і російського народів і в яких підкреслювалася велич російської культури. Насправді це була антиєврейська кампанія, яка супроводжувалася несправедливими переслідуваннями і репресіями єврейської творчої інтелігенції. Діяльність багатьох з них була по- в’язана з Україною. Частину їх звинувачували у зв’язках з Єврейським антифашистським комітетом (ЄАК), фабрикація справи якого почалася
у1946 р. і закінчилася розстрілом у 1952 р. в Москві його активних діячів. До того ж, антисемітизм добре уживався в діяльності сталінських катів з українофобією, і було немало випадків, коли висувалися звинувачення у спільних діях єврейських та українських «націоналістів».
Уцей період відбуваються широкомасштабні дискусії з питань філософії, політекономії, мовознавства, однак інакомислення в них не допускалося. Учені могли лише цитувати і коментувати положення «генія людства» Сталіна та класиків марксизму-ленінізму. В суспільних науках все більше утверджувався диктат та догматизм. У ці післявоєнні роки в біологічній науці була розгромлена «реакційна» теорія генетики, піддані жорстоким переслідуванням визначні вчені-генетики М. Гришко, Е. Гершензон, І. Поляков, Л. Делоне та інші. Ця «боротьба» негативно позначилася на розвитку літератури, мистецтва та науки в Україні, ускладнювала, вносила суперечності в суспільно-політичне життя в республіці, розпалювала громадянську війну в Західній Україні.
449
Частина IІ. Національне відродження. Державність
Політичне життя західних областей УРСР характеризувалося загостренням протиріч між керівними кадрами, які в основному прибули зі східних областей республіки, і місцевим населенням, якому не довіряли. У західний регіон лише до середини 1946 р. прибуло понад 86 тис. партійних, радянських і комсомольських працівників, спеціалістів різного профілю. До середини 1946 р. на керівну роботу в партійні, радянські органи, заклади освіти, культури було висунуто 53 тис. активістів з місцевого населення, але вони обіймали переважно другорядні посади на рівні села або району. Мало місцевих жителів було в складі парторганізацій КП(б)У. Так, у 1950 р. з 23 тис. членів львівської обласної парторганізації лише 10% становили вихідці з місцевого населення. У зв’язку з тим, що вирішальну роль у житті цих областей відігравали прибулі керівники, погано обізнані з місцевими умовами, до того ж недостатньо освічені та компетентні, в діяльності керівних органів допускалося багато серйозних помилок, прорахунків і зловживань, особливо в період колективізації та боротьби з оунівським підпіллям.
Одним із надзвичайно жорстоких кроків, який боляче зачіпав інтереси мільйонів людей, було знищення греко-католицької церкви (УГКЦ), яка охоплювала 3040 парафій, 4440 церков, Духовну академію, п’ять духовних семінарій, дві школи, 127 монастирів. Під її впливом перебувало близько п’яти мільйонів віруючих. Церкву очолював митрополит, якому підпорядковувалися 10 єпископів та 2950 священиків. УГКЦ була національною церквою і відігравала надзвичайно велику роль у духовному житті Західної України. Значний вклад в її піднесення своєю багатогранною діяльністю зробив А.Шептицький, який обіймав митрополичий престол від 17 січня 1901 до листопада 1944 року.
У березні 1945 р. з’явилася схвалена особисто Сталіним інструкція про ліквідацію УГКЦ. При цьому розгорнулася пропагандистська кампанія щодо дискредитації УГКЦ як «слуги Ватикану», «ворога народу», висувалися звинувачення у співпраці з нацистами. Розпочинаються репресії, і всі священики найвищого рангу, які знаходилися в СРСР, були заарештовані. В травні 1945 р. під контролем органів безпеки формується «ініціативна група», яка повела агітацію за розрив унії з католицькою церквою. Її головою став священик Г. Костельник, який мав великий вплив на уніатів. 8–10 березня 1946 р. під контролем працівників держбезпеки СРСР відбувся Львівський собор — з’їзд представників УГКЦ, на якому більшістю голосів ухвалили скасувати Берестейську унію 1596 р. і возз’єднати галицьку церкву з руською православною. Г. Костельник, який виконував головну роль у цьому спектаклі, 20 вересня 1948 р. загинув при загадкових обставинах. Його вбивця покінчив життя самогубством. У 1949 р. рішення про припинення діяльності уні-
450
Тема 17. Україна: друга половина 40-х — 80-і роки
атської церкви під тиском властей приймає Мукачівська єпархія. Однак залишилося п’ять мільйонів віруючих, які продовжували молитися за своїми звичаями, а це означало незнищенність УГКЦ.
Після Львівського собору серед уніатського духовенства розповсюджується відозва із закликом приєднуватися до нової церкви. Священиків, які відмовлялися від цього, одразу заарештовували. Через кілька місяців після собору понад 1400 священиків та монахів були заарештовані і заслані до Сибіру, 200 — розстріляні.
Уполітичному житті Західної України в перші післявоєнні роки розповсюдженою формою насильства були масові депортації українців. Вони відбувалися не лише в радянських районах, а й у південно-східних регіонах сусідньої Польщі.
Найбільш «активним» періодом вивезення на схід українців із західних областей УРСР був 1947 р., коли посаду першого керівника УРСР обіймав Л. Каганович. Тисячі сімей вояків УПА, членів ОУН та багатьох інших вивозили не лише до Сибіру, а й на вугільні шахти Казахстану, Півночі Російської Федерації (Печорський басейн), в Середню Азію, на Чукотку. За 1944–1952 рр. із Західної України було вивезено 200 тис. сімей, близько 800 тис. осіб. Це за чисельністю населення майже стільки, скільки депортованих у 1944–1945 рр. з Криму та Кавказу.
У1947–1948 рр. польський уряд здійснив примусове виселення з південно-східних районів Польщі автохтонного українського населення, яке там ще залишалося і відмовлялося будь-куди виїздити. Цим разом польська влада переселяла українців на захід, на колишні німецькі землі, переважно в Ольштинське воєводство. Цією акцією вона намагалася не лише розв’язати в своїх егоїстичних інтересах українське національне і територіальне питання, а й знищити УПА, яку підтримувало місцеве населення. Переселення здійснювала армія, Генеральний штаб якої розробив план «Вісла», розрахований на повне виселення українців та їх ополячення. На другий день після затвердження плану воїнами УПА
вперестрілці був убитий віце-міністр оборони Польщі К.Сверчевський. Це загострило ситуацію.
СРСР і Чехословаччина підтримали своїми прикордонними військами цю акцію. Переселення здійснювали шість дивізій польської армії, які оточили українські села і силоміць вивезли їх мешканців. Для тих, хто намагався чинити опір, був створений концтабір «Явожно», що знаходився на філії німецького концтабору Освенцім. Членів ОУН–УПА розстрілювали (близько 500 осіб). Взаємини між українцями і поляками в ті часи відзначалися надзвичайною жорстокістю. Всім переселенцям заборонялося жити у містах, навчатися рідною мовою, вступати до вузів, над ними здійснювався жорсткий поліцейський нагляд.
451
Частина IІ. Національне відродження. Державність
Більш довготривалою і виснажливою була боротьба радянської влади проти УПА і підпілля ОУН у післявоєнний час. Бандерівський провід змінив тактику, перетворивши всі військові підрозділи на невеликі бойові групи по 10–15 осіб, що дислокувалися у лісових масивах. Виникла широка мережа підпільних «боївок», які контролювали велику територію (майже 150 тис. км2). Вони намагалися утвердити і зберегти національ- но-державні структури, альтернативні органам радянської влади. Керівництво УРСР та уряд СРСР для утвердження своєї влади відрядили туди великі сили і перетворили Західну Україну на театр воєнних дій. Виникло протистояння, в якому страждало передусім мирне населення. Загинули десятки тисяч працівників радянських та партійних органів, спеціалістів, що приїхали зі Сходу, військовослужбовців, воїнів УПА, місцевих жителів.
Зрештою сталося те, чого слід було чекати: переважаюча військова сила, підкріплена репресивно-каральними органами МВС і КДБ, придушила опір ОУН–УПА. Блокади, прочісування величезних територій, арешти і депортації, розстріли, провокації, коли спецзагони держбезпеки, замасковані під УПА, чинили свавілля, безперервні бої та сутички — ось ті форми, що все більше використовувалися у боротьбі проти ОУН– УПА. За 1944–1953 рр. було заарештовано майже 103 тис. осіб — «бандитів» та «бандпосібного елемента».
Надії керівництва ОУН–УПА на радянсько-американський конфлікт не справдилися, та попри все їхня боротьба продовжувалась, хоча було зрозуміло, особливо в кінці 40-х років, що вона безперспективна. Збройне підпілля все більше відчувало нестачу зброї, амуніції, харчів, бракувало скоординованості дій. Після загибелі в березні 1950 р. поблизу Львова командувача УПА Романа Шухевича (Т. Чупринки) УПА остаточно втрачає боєздатність, хоча окремі «боївки» протрималися до середини 50-х років. Чималу роль в ослабленні і розгромі УПА відіграла потужна пропагандистська кампанія радянської преси, яка використовувала будь-який привід (убивство при загадкових обставинах письменника Я. Галана), а також соціально-економічні зміни, особливо результативну індустріалізацію краю. Дорогою ціною заплатили західноукраїнські борці за національну свободу і державність України. Започаткувавшись у першій половині XIX ст. як рух невеликої групи інтелігенції за національне відродження України, боротьба розвивалася, наростала, втягуючи все ширші маси. Найвищої точки вона досягла в кінці Другої світової війни та в перші повоєнні роки. На цьому шляху було багато натхнення, героїзму, величезних жертв, помилок і поразок. Проте боротьба з незрівнянно могутнішими сусідами була приречена. Та її поразка не перекреслила її звитяжності. Боротьба в 40-х роках
452
Тема 17. Україна: друга половина 40-х — 80-і роки
відзначалася надзвичайною жорстокістю і кривавістю. Це ставить перед наступними поколіннями питання про доцільність терору та збройних повстань і про нові підходи до вирішення національних проблем.
17.3. Хрущовська відлига. Десталінізація та економічне реформування. Лібералізація культурного життя і крах реформ
У березні 1953 р. помер Сталін. Це стало початком пошуків нових форм і методів будівництва соціалізму. Першою ознакою змін було «колективне керівництво», посилення ролі партійних організацій, що прийшло на зміну одноосібному управлінню «вождя народів». «Колективне керівництво» по своїй суті було своєрідним комітетом управління, який складався з вищих партійних та урядових кадрів. Однак у ньому незабаром зав’язалася боротьба за владу. На місце «вождя» претендував грізний шеф КДБ Берія, який до останніх днів життя Сталіна був поряд з ним, виконував криваві вказівки і користувався його незмінною довірою. Він розгорнув бурхливу підготовку до захоплення влади в свої руки, але прорахувався і заплатив за це життям. Деякий час на політичній авансцені країни знаходився Г. Маленков, але переможцем вийшов Микита Хрущов, чия кар’єра була тісно пов’язана з Україною. Фактично він став «грати роль» першого керівника уже в березні 1953 р., але формально був обраний першим секретарем ЦК КПРС у вересні. Вже перші кроки його діяльності були спрямовані в напрямі десталінізації. Хрущовське керівництво домагалося зростання ролі партії в житті країни та посилення контролю її організацій над органами КДБ і МВС.
В союзних республіках відбуваються кадрові зміни. У червні 1953 р. пленум ЦК КПУ звільнив з посади першого секретаря ЦК Л. Мельникова, який обіймав її після переходу Хрущова до Москви. Мельников був звинувачений в русифікації вищої школи, дискримінації місцевих кадрів у Західній Україні та антиєврейських акціях. Керівником республіканської парторганізації було вперше обрано українця — О. Кириченка. Вищі урядові посади зайняли Д. Коротченко, М. Кальченко, драматург О. Корнійчук, син західноукраїнського письменника С.Стефаник та інші гро- мадсько-політичні діячі української національності. Деякі з них увійшли до складу Політбюро ЦК КПРС — О. Кириченко, М. Підгорний, Д. Полянський, П. Шелест, зайняли високі посади в уряді СРСР маршали Р. Малиновський, А. Гречко та ін. Ця повага до українців була прямо протилежною ворожому ставленню до них Сталіна.
453
Частина IІ. Національне відродження. Державність
У1954 р. для зміцнення російсько-української дружби з надзвичайною урочистістю було проведено святкування 300-річчя Переяславської угоди. З нагоди ювілею були опубліковані Тези про 300-річчя «воз- з’єднання» України з Росією (1654–1954 рр.), в яких стверджується, що, борючись за національне визволення, український народ начебто прагнув до возз’єднання з російським, і його опорою в цій боротьбі стала централізована Російська держава. Ці та інші ненаукові оцінки історичних явищ в галузі історії України визначили на кілька десятиліть характер досліджень історичної долі українського народу.
Узв’язку зі святкуванням місто Проскурів було перейменоване в Хмельницький, а Кам’янець-Подільську область — в Хмельницьку. На честь 300-річчя Переяславської Ради Кримська область указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. була передана до складу УРСР. Це рішення аргументувалося спільністю економіки, територіальною близькістю і тісними господарськими та культурними зв’язками між Кримом і Україною. Однак при цьому замовчувалося, що «дарунок» є батьківщиною кримських татар, яких так брутально виселив сталінський режим. Та й утримання Криму породжувало багато матеріальних проблем, бо економіка його знаходилася у стані занепаду, а також політико-ідеологічних, оскільки більшість там становили росіяни. Та й були то росіяни, яких режим «нагороджував» місцем поселення — колишні працівники органів безпеки та військові. Вони завжди були готові виявити свою ворожість до всього українського, бо воно для них чуже, «буржуазно-націоналістичне». Слід відзначити, що Хрущов ще в 1944 р. звертався з такою пропозицією до Сталіна, однак отримав відмову. Тому передача півострова Україні також була до певної міри антисталінським кроком.
Розширюючи десталінізацію, Хрущов дав згоду на створення в 1954 р. центральної та місцевих комісій щодо перегляду справ осіб, засуджених у 1934–1953 рр.: у 1955 р. — для вивчення матеріалів про масові репресії членів і кандидатів у члени ЦК ВКП(б), обраних XVII з’їздом партії. Пізніше також створювалися інші органи аналогічного характеру. За період з 1954 по 1956 рік Верховною Колегією Верховного Суду СРСР було реабілітовано 7679 чоловік, серед них багатьох з тих, що працювали в Україні. Поступово критика злочинів сталінської доби набувала дедалі більшої сили.
Важливим кроком у десталінізації став XX з’їзд КПРС (1956 р.). В ніч
з24 на 25 лютого 1956 р. на закритому засіданні Хрущов виголосив таємну доповідь, присвячену культу особи Сталіна. Перед делегатами постав новий образ «вождя всіх народів» — жорстокого, малокомпетентного тирана, який послідовно створював свій культ, безжалісно
454
Тема 17. Україна: друга половина 40-х — 80-і роки
знищуючи опонентів і колишніх соратників. І хоча у доповіді не було аналізу фундаментальних причин виникнення та існування культу особи, а зводились вони лише до негативних рис характеру «вождя» та ворожої діяльності капіталістичного оточення і внутрішніх класових ворогів, все ж ця критика помітно вплинула на політичну і морально-пси- хологічну атмосферу в країні. У липні 1956 р. була опублікована постанова ЦК КПРС «Про подолання культу особи і його наслідків», яка чітко розкривала основні підходи хрущовського керівництва до минулого СРСР і пошуки шляхів у майбутньому. Цей момент можна вважати початком звільнення радянського суспільства від деяких його найбільш негативних рис, процесу розгортання часткової лібералізації і демократизації багатьох сфер життя суспільства. Це був початок масової десталінізації, «відлиги» в культурному житті, деякого розширення прав республік і місцевого самоуправління, обмеження русифікації та глибоких змін в економіці. Починається болісний поворот у суспільній свідомості, критичне переосмислення усталених цінностей. Слід підкреслити, що це була і певною мірою боротьба з аморальністю політичного життя в минулому. Комуністи України, її інтелігенція і населення в цілому схвально зустріли новий політичний курс. Більшість розуміла, що нові явища в житті країни і всього світу вимагали глибоких змін. Західні країни вступали в еру тотальної модернізації, що диктувалося науково-техніч- ною революцією. Відчувалося наростання «змагання двох систем» — соціалістичної і капіталістичної, необхідність прискорення економічного поступу, нових кроків у розвитку радянського суспільства, підвищення його життєвого рівня та поглиблення духовності. Однак це була не ліквідація тоталітарної системи, а її реформування, звільнення від елементів надцентралізму, майже повної самоізоляції і духовної скутості. До цього приєднувалися суб’єктивні прагнення частини «середньої» партійно-державної бюрократії потіснити «верхні ешелони влади», захопленої сталінськими «висуванцями», амбіційні намагання «технократів», роль яких швидко зростала у всьому світі у зв’язку з новими економічними явищами. Сталінські «кадри» теж посилювали опір новим реформаторським явищам. Все це створювало досить складну ситуацію в суспільно-політичному, духовному і культурному житті.
Однак чи не найбільшою проблемою було те, що реформування «сталінської моделі» соціалізму відбувалося за канонами системи, яку створив Сталін. Партійно-бюрократична ієрархія виконувала вказівки «верхів», зберігаючи в той же час старі ідеологічні шаблони. В Україні процес «десталінізації» проходив повільніше, ніж у центральних районах, оскільки українські керівні кола мали більший досвід «репресивних часів», та й сильнішим був вплив «захисників» старого у зв’язку з громадянською
455
Частина IІ. Національне відродження. Державність
війною у Західній Україні. Тому тон і зміст критики сталінських зловживань минулих років був стриманішим, а зміни торкалися переважно сфери культурного життя. Суперечливість нового політичного курсу, непослідовність десталінізації наочно проявлялися у процесі реабілітації жертв репресій. На кінець 50-х років органами КДБ і прокуратури республіки було переглянуто справи майже 5,5 млн чоловік, які перебували на обліку репресивних органів. З них фактично реабілітовано 58% справ. Поза законом залишалася більшість жертв репресій 20 — початку 30-х років, діячі ОУН–УПА. Фактично не були нереабілітовані майже всі, хто так чи інакше пов’язувався із звинуваченнями у «націоналізмі».
Паралельно з цим продовжувалися репресії за «антирадянську діяльність». Протягом 1954–1959 рр. в Україні було притягнуто до відповідальності близько 35 тис. чоловік. У 1961 р., коли піднялася нова хвиля засудження злочинів Сталіна і його мумію, за рішенням XXII з’їзду КПРС, винесли із мавзолею, в Україні була репресована група львівських юристів, які вели агітацію за конституційний вихід України зі складу СРСР (Конституція СРСР і УРСР давала таке право). Членів групи (Л. Лук’яненка, І. Кандибу, С. Віруна та ін.) звинуватили у «зраді Батьківщини» і засудили на максимальні строки ув’язнення. Продовжувалися також утиски та переслідування членів ОУН–УПА і їхніх сімей.
Поряд з непослідовністю політики хрущовського керівництва певну роль у суперечливості його курсу відігравали і опозиційність, спротив, який чинили соратники Сталіна, з вини яких загинула величезна кількість людей в роки репресій. Все більшої гостроти набуває боротьба проти реформ групи, до якої входили члени Президії ЦК КПРС, голова уряду Г. Маленков, його заступник В. Молотов, керівник Держкомітету праці і зарплати Л.Каганович. У січні 1955 р. Г. Маленков був усунутий з посади голови Ради міністрів СРСР, яку зайняв маршал М. Булганін. Але боротьба продовжувалася і досягла свого піку влітку 1957 р., коли сталінська гвардія згуртувалася проти Хрущова і спробувала усунути його від влади. У цій боротьбі керівництво України повністю підтримувало Хрущова.
Опозиція була розгромлена, політичний курс на реформи і оновлення — збережений. Після цього преса, члени партійного та радянського керівництва посилили критику не лише культу Сталіна, а й його помічників, у тому числі Кагановича. Вперше прозвучала правда про його ганебну і криваву «діяльність» в Україні, яку називали «чорними днями» для республіки.
Паралельно з «відлигою» в галузі суспільно-політичного життя відбувалося реформування економіки. Від успіхів у цій галузі залежало багато, оскільки, випередивши Захід в економічному відношенні, СРСР тим самим зміцнив би своє внутрішнє становище і одночасно показав
456
Тема 17. Україна: друга половина 40-х — 80-і роки
світові, що комунізм є справді передовою системою. У Кремлі в період «колективного керівництва» точилися гострі дебати про те, які економічні реформи і в якій послідовності мають здійснюватися.
Найбільші труднощі переживало сільське господарство, і тому перші реформаторські заходи були спрямовані на його піднесення. А це мало важливе значення для України, основної житниці СРСР. Серед цих заходів першочерговим було збільшення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію: протягом 1953–1958 рр. на зерно в 7 разів, на картоплю — у 8, продукти тваринництва — в 5,5 раза. У 1953 р. з колгоспів була списана заборгованість. Підвищується оплата праці колгоспників.
У 1954 р. почалося освоєння цілинних земель в районах Казахстану, Сибіру, Уралу та Північного Кавказу. Вже у 1956 р. там працювало понад 75 тис. українських юнаків і дівчат. Однак цілинна програма, дещо збільшивши виробництво зерна, одночасно консервувала екстенсивний характер сільського господарства. Для України це були і додаткові витрати в інтересах інших республік СРСР. Щоб далі нарощувати обсяги виробництво зерна, за прикладом США вирішують різко розширити посівні площі під кукурудзу, не рахуючись з природними і кліматичними умовами. Якщо у 1953 р. в Україні її посіви займали близько 2,2 млн га, то у 1955 р., за рішенням лютневого (1955 р.) пленуму ЦК КПУ, — 5,2 млн га. В результаті у багатьох районах України суттєво скоротилися посіви пшениці та кормових культур. Несприятливі кліматичні та інші умови привели до незначних зборів кукурудзи, зменшення зернового балансу України та СРСР.
З ініціативи українського керівництва у 1958 р. відбулася ліквідація МТС і продаж техніки колгоспам, що скоротило управлінський апарат та розширило їх самостійність. Непослідовністю відзначалася політика по відношенню до підсобних господарств колгоспників. Якщо у 1953 р. їх розміри збільшувалися та значно знижувалися податки, то в кінці 50-х років з’явилися невиправдані обмеження присадибних ділянок і худоби. Влітку 1959 р. прийнято Указ Президії Верховної Ради УРСР про заборону тримати худобу в містах і робітничих селищах, вводилися й інші обмеження. У результаті за 1954–1964 рр. поголів’я великої рогатої худоби в підсобних господарствах в УРСР скоротилося майже на 15%, а на колгоспних ринках зменшився продаж тваринницької продукції. Часто це робилося для того, щоб подолати «приватновласницькі настрої» колгоспників і підвищити інтерес до колективного господарювання. Уже вкотре економічною доцільністю і розрахунками нехтували на догоду ідеологічним догмам, що знижувало продуктивність сільського господарства. Після 1958 р. темпи його розвитку не перевищували 2%
457
Частина IІ. Національне відродження. Державність
на рік, тваринництво майже не розвивалося, а певну кількість зерна стали закуповувати в США та інших країнах.
Значним і своєрідним було реформаторство в промисловості, яка в часи відбудови швидко розвивалася — до 20% приросту на рік. Оскільки основне гніздо бюрократії і консерватизму знаходилося в керівництві промисловістю, Хрущов намагався скоротити його управлінські структури. Була зменшена кількість союзних (з 30 до 20) та союзнореспубліканських (з 21 до 13) міністерств, розширилася кількість республіканських. З 1953 по 1956 рік близько 10 тис. підприємств та установ були передані в підпорядкування Української РСР, що збільшило частку республіканської промисловості з 36 до 76%. Було розпочато скорочення управлінських штатів на підприємствах і в трестах: за 1954– 1956 рр. вивільнено понад 61 тис. чоловік. У лютому 1957 р. була здійснена децентралізація управління: місце старої системи галузевого вертикального централізованого управління зайняла система раднаргоспів, які проводили територіальне планування і управління промисловістю та будівництвом у відповідних адміністративних районах. В Україні було створено 11 раднаргоспів, яким підпорядковувалася основна частина промислових підприємств. Тепер майже вся промисловість республіки знаходилась у підпорядкуванні Ради Міністрів УРСР, у тому числі раднаргоспів і Рад депутатів трудящих. Однак нова система породила нові проблеми, зокрема місництво, коли місцеві інтереси ставилися вище інтересів інших районів, республік, отже, уповільнювався технічний прогрес.
За територіальним принципом було також перебудоване і керівництво сільським господарством. У 1962 р. здійснено реформування і партійних органів: районні, міські і обласні парторганізації тепер поділялися на промислові і сільські і будувалися за виробничою ознакою. Пізніше відповідні перетворення були проведені в системі радянських, комсомольських та профспілкових органів.
Все це на перших етапах сприяло нарощуванню випуску продукції. Поряд з важкою зростала легка та харчова промисловості. За часів керівництва Хрущова життєвий рівень суспільства значно зріс. В побут увійшла техніка: телевізори, магнітофони, пральні машини і навіть автомашини. Розгорнулося житлове будівництво, що дозволяло десяткам тисяч людей переселятися з «комуналок» і підвалів у невеликі, але окремі квартири. Значно поліпшилося становище колгоспників: регулярні аванси, зарплати і т.ін.
Однак «реформаторський» хаос в економіці, часто авантюристичні експерименти і проекти призвели до дестабілізації соціально-побуто- вої сфери, особливо на початку 60-х років. Періодично виникав дефі-
458
Тема 17. Україна: друга половина 40-х — 80-і роки
цит найнеобхідніших товарів, навіть хліба, що викликало масове невдоволення політикою держави та її керівництва, яке тільки те й робило, що давало урочисті обіцянки, більшість з яких залишалися невиконаними. Заклик «у найближчі роки наздогнати і перегнати США по виробництву м’яса, масла і молока на душу населення», програма побудови матеріально-технічної бази комунізму за 20 років — все це послужило підставою для звинувачення Хрущова в суб’єктивізмі та волюнтаризмі.
Сфера культури у післявоєнний час швидко відновлювалася і розвивалася. Відбудовувалися зруйновані під час війни освітні заклади, наукові установи. В 1944–1950 рр. у республіці було побудовано, а також відбудовано 1669 шкіл на півмільйона учнівських місць. Однак це не задовольняло потреб, і багато шкіл працювали в дві–три зміни. Швидко зростала мережа вечірніх та заочних шкіл. У 1953 р. здійснюється перехід до обов’язкової семирічної освіти. У 1956 р. була скасована плата за навчання в старших класах.
Упіслявоєнний час була реорганізована мережа вищих освітніх закладів, і кількість вузів зменшилася, а чисельність студентства зросла з 99 тис. у 1946-му до 325 тис. у 1956 році. Серйозним гальмом у розвитку загальноосвітньої та вищої шкіл була заідеологізованість навчаль- но-виховного процесу, закостенілість його форм і методів навчання.
У1958 р. Верховна Рада УРСР затвердила новий шкільний закон, який був спрямований на поліпшення підготовки дітей до життя, на поглиблення знань. Однак і ця реформа була суперечливою. Закон надавав батькам право вибирати для своїх дітей мову навчання, а це фактично привело до русифікації, бо російська мова в умовах її широкого використання у вузах, технікумах та інших сферах життєдіяльності суспільства СРСР мала беззаперечні переваги, що й визначало позицію більшості батьків.
В складних умовах післявоєнних сталінських репресій та переслідувань працювали українські письменники і поети. Та попри все у 40–50-х роках було створено чимало художніх творів, які залишили помітний слід
вкультурі українського народу. До них слід віднести твори Ю. Яновського, П. Панча, Ю. Смолича, В. Сосюри, О. Вишні, О. Довженка, О. Гончара, В. Козаченка, А. Малишка, Л. Первомайського, М. Рильського, П. Тичини та інших.
За десятиліття після XX з’їзду КПРС літературне життя стало динамічнішим, менш регламентованим і розкутішим. Письменники користувалися новими можливостями для творчого пошуку. З позицій «розширеного трактування методу соціалістичного реалізму» були написані і видані нові твори О. Довженка, В. Сосюри, Л. Первомайського, Гр. Тютюнника, В. Симоненка, М. Руденка, Л. Костенко, Д. Павличка, М. Вінграновського,
459
Частина IІ. Національне відродження. Державність
Р. Лубківського, Ю. Мушкетика, І. Драча та В. Шевчука. Активно працювала літературна критика, яку представляли І. Дзюба, Е. Сверстюк, І. Світличний, В. Мороз та інші.
Політична «відлига» посилила увагу громадськості до питання про збереження української мови та розширення сфери її вживання. З цих позицій виступали газети, письменники, вчені, навіть значна частина партійних працівників. Після введення у 1958 р. шкільного закону, який ослабляв позиції української мови, поширюється кампанія на її захист. Під її впливом і перший секретар ЦК КПУ П. Шелест кілька разів виступав на захист української мови і культури.
Літератори також виступили за повернення імен незаслужено забутих або репресованих діячів культури. Особливу активність проявляв у цьому Маким Рильський, який домігся реабілітації поетів О. Олеся, М. Вороного та ін. Значну роботу провели Комісії щодо впорядкування посмертної спадщини літераторів. Вони опрацювали твори В. Чумака, В. Еллана-Блакитного, В. Бобинського, О. Досвітнього, Г. Косинки, М. Ірчана, М. Куліша, Д. Фальківського. Після довгих років репресій до літератури повернулись М. Андрущенко, М. Годованець, М. Доленко, О. Ковінька, В. Мисик та ін. Твори реабілітованих, аналіз їхньої творчості широко розповсюджуються в Україні і поза її межами.
«Відлига» породила і таке явище в суспільно-культурному житті, як «шістдесятництво» — рух творчої молоді, яка працювала над оригінальною тематикою, висловлювала нові думки, відмінні від офіційних, стала ядром духовної опозиції політичній владі в Україні. Важливим документом нової хвилі відродження стала праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Провідною постаттю серед молодих поетів став В. Симоненко, головною ідеєю творчості якого була безмежна любов до рідної землі. Нові, непересічні ідеї, образи створила вже в перших творах, що вийшли в ці роки, молода талановита поетеса Л. Костенко. Покоління молодих літераторів початку 60-х років зазнало великого впливу гуманістичної західної культури, яка потрапляла в Україну через переклади та іншими шляхами.
У Києві, а згодом і у Львові створюються клуби творчої молоді (КТМ), які стають центрами громадської діяльності «шестидесятників». Часто вони сприяли розповсюдженню українських позацензурних видань, що дістали назву «українського самвидаву».
Однак офіційна партійна критика, партійно-урядове керівництво виступало проти цієї течії. Молоді українські літератори піддавалися критиці вже на серпневому (1962 р.) Пленумі ЦК КПУ. Але широкий наступ на «шестидесятників» розгорнувся у кінці 1962 р., після зустрічі партійного і урядового керівництва з представниками творчої інтелі-
460
Тема 17. Україна: друга половина 40-х — 80-і роки
генції Москви та відвідання Хрущовим виставки модерністського мистецтва, яке він не зрозумів і не сприйняв, а тому різко розкритикував. Ця боротьба проти новацій і абстракціонізму була підхоплена і продовжена в Україні. Знову під жорсткий адміністративний контроль ставилася творча праця. Були піддані гострій критиці роботи І. Дзюби, І. Світличного, Є. Сверстюка, а також твори І. Драча, М. Вінграновського та С. Голованівського. Ця боротьба продовжувалася у 1963 і 1964 роках. Поряд з критикою почалися обмеження в друкуванні творів молодих авторів, заборонялися їхні творчі вечори, закривалися клуби. У відповідь поширюються твори «самвидаву», у яких вміщувалися не лише українські, а й російські твори О. Солженіцина, Б. Пастернака, А. Ахматової. В «самвидаві» з’являються політичні статті про злочини сталінізму та становище України в СРСР. В них не йшлося про ревізію основ радянської системи. Більшість авторів «самвидаву», позацензурних статей і творів прагнули вдосконалення радянської влади, орієнтувалися на «справжній» соціалізм. Частина «шестидесятників» схилялася до організації опозиційного руху, стояла на порозі формування політичної опозиції, але тоді ще не антирадянської.
У післявоєнні роки значна увага в СРСР приділялася розвитку науки як умови досягнення успіхів у військовій галузі та швидкого зростання всієї економіки. В Україні центром наукових досліджень була Академія наук, структура якої удосконалювалась і розширювалась. Зростала мережа науково-дослідних установ різних типів і напрямів: у 1945 р. їх нараховувалося 267, а в 1950 — 462, в тому числі 30 академічних інститутів. Зміцнювалася матеріальна база наукових установ, особливо тих, що займалися дослідженнями в нових галузях електроніки, фізики ядра та автоматики. Зусилля вчених спрямовувалися передусім на розв’я- зання актуальних проблем індустріального та сільськогосподарського розвитку, створення нових видів озброєння і техніки.
Незважаючи на некваліфіковане втручання в наукове життя партійних чиновників та репресії, українські вчені збагатили науку багатьма фундаментальними розробками, винаходами і відкриттями. Зокрема, вони багато зробили для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії у військових і мирних цілях. Генеральним конструктором будівництва космічних кораблів з 1956 р. був український вчений С. Корольов. Широке визнання як конструктор турбореактивних двигунів отримав академік А. Люлька, а одним із творців атомної бомби був генерал-лейтенант М. Духов.
Широкий спектр досліджень у галузі фізики атомного ядра проводився в Харківському фізико-технічному інституті. Видатними досягненнями характеризується діяльність інституту електрозварювання АН УРСР,
461
Частина IІ. Національне відродження. Державність
який з 1953 р., після смерті Є.Патона, очолює його син, академік Б. Патон. Значні досягнення були і в розвитку хімічних та геологічних наук. В УРСР проводилися широкі дослідницькі роботи в галузі сільськогосподарських, біологічних та медичних наук, вивченні і використанні гідроенергетичних ресурсів Дніпра та інших річок республіки. Однак значної шкоди розвитку цих галузей завдала діяльність Т. Лисенка, який організовував переслідування генетиків та інших вчених.
В особливо складних умовах розвивалися гуманітарні науки. Найбільш переслідуваною була історична наука. В постанові ЦК КП(б)У від 29 серпня 1947 р. було піддано нищівній критиці практично весь науковий доробок інституту історії України АН УРСР. Незважаючи на ці перешкоди, колектив інституту продовжував досить плідно працювати. Значних результатів досягли економісти, літературознавці, мовознавці, етнографи, філософи, правознавці, мистецтвознавці, хоча їхня праця здійснювалася в умовах ідеологічного тиску, некомпетентного втручання, безпідставних звинувачень у «безідейності» та «націоналістичних збоченнях». Критичні «проробки», гоніння, звільнення з роботи були нормою життя наукових колективів гуманітарних закладів.
З початком «відлиги» змінюється атмосфера у сфері наукової діяльності. Партійно-державне керівництво надає допомогу в розвитку всіх галузей науки. В середині 50-х років створюються нові наукові центри: Академія будівництва і архітектури, Українська сільськогосподарська академія, започатковано видання «Українського історичного журналу», першої «Української Радянської енциклопедії», багатотомних праць з історії української літератури, літературної мови та ін.
Більш плідною в новій суспільно-культурній атмосфері стала творчість композиторів як традиційного, так і нетрадиційного напрямів у музиці. Українське музичне мистецтво збагатилося творами Б. Лятошинського, А. Кос-Анатольського, С. Людкевича, братів Г. Майбороди та П. Майбороди, Ю. Мейтуса, Д. Штогаренка та ін. Новаторством була позначена музика композиторів-«шестидесятників» Л. Грабовського, В. Годзяцького, В. Сильвестрова, В. Загоруєва.
Вільніше розвивалося образотворче мистецтво, яке поповнилося творами М. Дерегуса, М. Божія, К. Трохименка, О. Шовкуненка, В. Бородая. «Шестидесятники» Г. Яблонська, В. Зарецький та інші стали основоположниками фольклорного напрямку в українському образотворчому мистецтві, що зберігся й розвивався, хоч і з труднощами, в наступні десятиріччя. Пожвавлення в національно-культурному житті сприяло зростанню інтересу до театрального мистецтва: протягом 1958–1965 рр. кількість глядачів у театрах республіки зросла з 14,3 до 15,5 млн на рік. Багатьох приваблювало мистецтво таких майстрів сце-
462
Тема 17. Україна: друга половина 40-х — 80-і роки
ни, як В. Добровольський, Ю. Лавров, Є. Пономаренко, М. Романов, К. Хохлов, Н. Ужвій та ін. Традиції Л. Курбаса творчо наслідували його учні — режисери Г. Юра, М. Крушельницький, Б. Тягно та В. Скляренко.
Після смерті Сталіна деякою мірою пом’якшилося ставлення Радянської держави до церкви. В 1954–1955 рр. приймається кілька постанов ЦК КПРС та Ради Міністрів, якими обмежувалося втручання державних органів у справи духовенства. У 1956 р. повертаються репресовані священики, у тому числі ліквідованої в 1946—1949 рр. Української греко-католицької церкви. Однак і в цій сфері незабаром виявилися суперечності та непослідовність. Проголосивши курс на форсоване будівництво комунізму, КПРС на початку 60-х років змінює свою політику. Посилюється адміністративне втручання в справи церкви, створюється законодавча база для спрощення процедури її закриття. Місцеві органи влади, діставши відповідні права, встановлюють жорсткий контроль за священиками, релігійними громадами та їх фінансовою діяльністю. У 1958 р. Рада Міністрів СРСР прийняла низку постанов, спрямованих на ліквідацію монастирів. Обмежується і господарська діяльність, відчужується і та невелика кількість землі, що була в їх користуванні. З 32 монастирів і 8 скитів, які існували в Україні, лише в 1959 р. було закрито 8. Цього ж року закрилися і 260 церков. Протягом наступних років кампанія проти духовенства набрала ще більшого розмаху: в 1960 р. закрили 747 церков і молитовних будинків, у 1961 — 997, у 1962 — 1144. У середині 60-х в Україні залишилося лише 9 монастирів. Посилюється переслідування представників незареєстрованих сект, насамперед п’ятидесятників та єговістів. Ця непослідовність призвела до загострення стосунків влади з частиною віруючих. «Відлига» дещо розкріпачила творчий потенціал українського народу, сприяла піднесенню самосвідомості, примноженню його культурних цінностей. Новими ідеями та творчими досягненнями збагатила суспільне і духовне життя українська інтелігенція, особливо та її частина, яка розпочала творчу діяльність в 60-х роках, сформувавшись в атмосфері десталінізації і лібералізації. Проте в 1964 р. період «мирного співіснування» радянської системи з інакомисленням закінчився.
На початку 60-х років становище в СРСР та в УРСР ускладнюється. Плани розвитку сільського господарства майже не виконуються. Особливо загострилася ситуація в 1963–1964 рр., коли неврожай, пов’язаний значною мірою із засухою, поглибив продовольчу проблему. Значно зменшився валовий збір зерна, знизилася продуктивність тваринництва, яке гостро відчувало нестачу кормів. Як наслідок, восени 1963 р. з’я- вилися довгі черги за хлібом і молоком у багатьох містах країни. Все це призвело до подальшого наростання невдоволення населення.
463