Транспортна мережа
Вокзал у Козятині, пам'ятка архітектури 19 століття
Основні залізничні вузли — Козятин, Жмеринка, Вінниця, Вапнярка, Калинівка,Рудниця.
Через область проходять автомобільні магістральні дороги:
М12 — а/д Стрий-Тернопіль-Кіровоград-Знам'янка — 181,9 км
М21 — а/д Житомир-Могилів-Подільський — 178,1 км.
Регіональні дороги:
Р08 а/д Немирів-Ямпіль — 118,6 км
Р17 а/д Біла Церква-Тетіїв-Липовець-Гуменне — 93,7 км
Р31 а/д Кременець-Козятин-Біла Церква — 45,0 км
Р32 а/д Бердичів-Хмільник-Літин — 58,7 км
Р36 а/д Немирів-Могилів-Подільський — 107,1 км
В перспективі через область будуть проходити транспортні коридори: Лісабон—Неаполь—Будапешт—Київ, Варшава—Одеса(«Балтійське море—Чорне море»). Всі населені пункти області зв'язані з районними центрами дорогами з твердим покриттям. За щільністю залізничних колій на одну тисячу квадратних кілометрів території область займає п'яте місце в Україні. По річках здійснюється вантажно-пасажирське судноплавство. Центр області пов'язаний авіалініями з іншими великими містами України.
Успішно розвивається галузь зв'язку, особливо в містах обласного значення: Вінниці, Жмеринці, Козятині, Ладижині, Могилів-Подільському, Хмільнику. Вводяться нові цифрові телефонні станції, системами мобільного зв'язку UMC, Київстар покриваються міста і території, прилеглі до автомобільних доріг державного значення.
Збільшується кількість операторів електрозв'язку, які включені в волоконно-оптичні лінії зв'язку (ВОЛЗ): «Дністер», «Захід», а з часом — «Поділля», а також ті, що працюють в системах радіорелейного зв'язку (РЛЗ). ВОЛЗ і РЛЗ забезпечують високу швидкість і якість передачі інформації.
Історія
Вінниця. Малюнок Наполеона Орди
На території, займаною сучасною Вінницею, людина селилася з незапам'ятних часів. Археологи знайшли тут знаряддя праці епохи неоліту, поховання бронзового століття, славянські поселення, що відносяться до черняховської культури; пізніше тут жили племена, що входили до складу Київської Русі, Галицько — Волинського князівства.
З географічної точки зору це землі, що лежать в середній течії Південного Бугу, або, по-старому, Бога, званого у Геродота Гипанісом.
У літописні часи, за Нестором, «Уличі і тиверці сиділи по Дністру і з'єднали з Дунаєм. Була їх множина». Пізніше київський князь Олег, розширюючи володіння, стягував дань і володарював «над полянами, і древлянами, і мешканцями півночі, і радимичами, а з уличами і тиверцями воював», як повідомляє «Повість временних літ» під 885 роком. Незабаром Середнє Побужжя увійшло до складу Київської Русі, і вже в 907 році у відомий похід на Царгород Олег узяв з собою «тиверців, відомих як товмачі».
В період феодальної роздробленості Київської Русі ці землі пішли до складу Галицько-Волинського князівства. Оскільки стольні міста цього князівства Володимир-Волинський і Галич розташовувалися: перший — на північ від басейну річки Дністер, а другий — у верхній течії Дністра, то землі, що лежали на південь від них, в нижній течії безлічі лівих приток Дністра, одержали назву Поніззя.
Коли ж в 1240 році під ударами орд Батия пав Київ, татарські завойовники рушили на захід і незабаром вторглися в Поділля — так з тих часів стало називатися Поніззя. Не знайшовши у західних сусідів допомоги і підтримки в боротьбі з нашестям, галицько-волинський князь Данило Романович вимушений був визнати залежність від Золотої Орди. Татари розділили на тьми Подільський улус, брали з нього дань, а самі кочували в Дикому полі — в степах на південь від річок Ягорлик, Синюха, Тясмин.
На багате, хоч і ослаблене безперестанними поборами Поділля, до того ж контрольоване Ордою лише часом, стали зазіхати угорські, польські, литовські феодали. У 1362 році великий князь литовський Ольгерд, зібравши значне військо, розбив в битві на річці Синюха орди братів Кутлубуга, Хачибея і Дмитра. Як сказано в літописі, «оттолі від Поділля ізгна влада татарську». Знов придбані землі Ольгерд роздав своїм племінникам Федору, Юрію, Олександру і Костянтину Коріатовичам, що продовжували в своїй діяльності державні традиції Київської Русі.
Уздовж меж Дикого поля брати звели замки для захисту від набігів неспокійних південних сусідів. Ці замки і з'явилися основою для зростання таких міст, як Вінниця, Черлений град, Брацлав, Ров-Бар та інші. Звичайно, поселення в цих зручних для життя і оборони місцевостях існували задовго до приходу Коріатовичей, що підтверджується археологічними даними. Проте початок згаданих міст відноситься до 1362–1363 років.
Заснування Вінниці пов'язана з ім'ям Ольгердова племінника Федора Коріатовича. У 1363 році він заклав дерев'яну фортецю на високій кручі, нижче впадання в Буг лівої його притоки — річки Віннички. Урочище Замкова гора, обернене років сто тому в каменоломні, в 1890 році зникло зовсім, перетворившися у фундаменти міських будинків і бруківку. Назва «Вінниця» зустрічається вже в документі, підписаному 13 червня 1385 року в Кракові королем Владиславом Ягело. З багатьох версій, що пояснюють назву міста, мабуть, найвірогідніші ті, які ґрунтуються на наступних словах: «вінниця» — винокурня, де варилося пиво винні, старослов'янське «в'но» — посаг, придане, одержане Коріатовичами, і Вінничка — річка.
Невеликий дерев'яний замок у ряді інших степових зміцнень, звичайно, не радував ординців. З 1400 по 1569 рік він піддавався тридцять разів тільки крупним нападам, горів і знову вставав над Бугом. Після Кревськой унії 1385 року, що об'єднала Польщу і Литву, що охрестилася, посилився наступ польських феодалів на Україну. У 1434 році вони захопили подільські землі аж до річки Мурафи, утворивши Подільське воєводство, і рушили на схід. Проте стійкий опір місцевого населення змусив їх відступити. Середнє Побужжя залишилося під владою Литви і називалося за головним містом Брацлавщиною.
У другій половині XV століття Вінниця за привілеєм Олександра Казимировича вже користувалася магдебурзьким правом. Самоврядування здійснювалося виборним магістратом, куди входила рада — рада з восьми чоловік на чолі з бургомістром, лава — суд з п'яти лавников з войтом во главі і ґміна з дванадцяти чоловік. Ремісники об'єднувалися в цехи, а в Краєзнавчому музеї можна побачити старовинні цехові знаки. Швидкому зростанню економічного значення міста сприяв також торговий тракт з Молдавії до Москви. За часів Івана III між двома державами зав'язалися активні торгові зв'язки. У XVI сторіччі почастішали набіги кримчан на подільські землі, і вінницький замок деколи вже не вміщав тих, що всіх прагнули в ньому сховатися. У 1541 році татари особливо жорстоко спустошили околиці Вінниці і захопили багато полонених, яких, правда, вдалося відбити.
У 1558 році звели новий замок на неприступніших земляних валах острівця Кемпа, лежачого проти правобережного горба, що огинається Бугом. Але цей замок також був дерев'яним, і в 1580 році його спалили татари. У вогні загинули всі даровані місту грамоти, а з ними і без того куці права міщан. За Люблінською унією 1569 року Брацлавщина перейшла під владу Речі Посполитої і була перетворена в Брацлавськоє воєводство. Шляхта, що кинулася сюди, захоплювала кращі землі. У 1598 році до Вінниці були переведені всі урядові установи, і вона стала столицею Брацлавського воєводства, тому що Брацлав ще частіше піддавався нападам татар, та і неспокійна Запорізька Січ знаходилася близько. Це зумовило наступний етап зростання Вінниці — забудову правого берега Бугу. Нове розташування замку, що зайняв найважливіше місце в структурі міста, сформувало і планувальну мережу вулиць Правобережжя, пучком тих, що сходяться до моста, пізніше перекинутого на замковий острів Кемпа, а з нього — на лівий берег. Ця схема вулиць існує і нині.
Після Андрусовського перемир'я 1667 роки Брацлавщина, як і вся Правобережна Україна, залишилася під владою польської корони. Проте шляхетськая Польща настільки слабшала, що не змогла встояти перед натиском Високої Порти і за Бучачським миром 1672 року віддала туркам значну частину Подільського, Брацлавського і Київського воєводств. Двадцять сім років, до 1699 року, володарювало на цих землях створене турками князівство Сармата. Трактат «Про вічний світ» 1686 роки повернув Польщі все Правобережжя, правда формально, і розтерзаний війнами край перетворився на пустелю, що роздирається внутрішніми суперечностями. Польська держава розхитувалася під ударами конфедерацій власної шляхти, поки не розсипалося, тричі розділене між могутніми сусідніми монархіями — Росією, Австрією і Пруссією. Боротьба конфедератів проти царських військ продовжувалася з 1768 до 1772 року. В жовтні 1768 на стороні Барської конфедерації виступила Туреччина, яка оголосила війну Росії. Французький уряд для керівництва збройними силами конфедератів вислав гененерала Дюмур'є. Проте, незважаючи на значну міжнародну підтримку, в 1772 році головні сили конфедератів були розбиті російськими військами під командуванням О. Суворова. Поразка Барської конфедерації стала однією з передумов першого поділу Польщі у 1772 році. Після другого розділу 1793 року Поділля і Брацлавщина відійшли до Росії і утворили Подільську губернію, до західної частини губернії увійшло власне Подільське воєводство, в східну — Брацлавське воєводство.
Після приєднання Поділля до Росії Вінниця стала губернським містом, але після установи Подільської губернії з центром вКам'янці була переведена в штат повітового міста. Розвиток Вінниці пішов набагато швидшим після споруди в 1870 році поблизу міста залізниці Київ — Балта — Одеса. З'явилися фабрики і заводи, в місті стали будувати кам'яні будівлі.
31 жовтня — 1 листопада 1921 р. під час Листопадового рейду через Літинський та Хмільницький райони теперішньої Вінницької області проліг шлях Подільської групи (командувач Михайло Палій-Сидорянський) Армії Української Народної Республіки.
Вінницька область була заснована 27 лютого 1932 року, тоді вона займала території нинішніх Вінницької, Хмельницької, частини Житомирської області, і до її складу увійшли 2 міста (Вінниця і Бердичів) та 71 район. Але у 1937 році, після утворення Кам'янець-Подільської та Житомирської областей, у складі Вінниці залишається два міста обласного підпорядкування — Вінниця і Могилів-Подільський та 42 райони.
Під час другої світової війни в липні 1941 року область була окупована німецькими та румунськими військами. Всьому народному господарству було нанесено великих збитків — спалено 14 сіл, спалено та зруйновано 25909 будинків, 1586 шкіл, 22 технікуми, 148 клубів, театрів і музеїв, 236 бібліотек, 236 лікарень і амбулаторій, 41 дитячий заклад, зруйновано або знищено 1939 колгоспів, 376 промислових підприємств, знищено або вивезено до Німеччини 101367 сільськогосподарських машин. До того ж, на примусові роботи вивезено 74344 мирних громадян. Область звільнена у березні 1944 року. 137 вінничан у роки Другої Світової війни за проявлений героїзм удостоєні найвищої нагороди — звання Героя Радянського Союзу.
Туризм
В області взято на державний облік 580 пам'яток архітектури та містобудування, 1507 пам'ятки археології, 1660 пам'яток історії, 98 пам'яток монументального мистецтва[6]. До Списку історичних населених місць включено 24 пункти Вінничини: Козятин, Бар,Бершадь, Браїлів, Брацлав, Вінниця, Вороновиця, Гайсин, Дашів, Жмеринка, Іллінці,Копайгород, Могилів-Подільський, Муровані Курилівці, Оратів, Погребище, Немирів,Ситківці, Томашпіль, Тульчин, Хмільник, Чечельник, Шаргород, Ямпіль.[7]
Найцікавіші історико-культурні місця і пам'ятники:
Немирівське скіфське городище;
Державний історико-культурний заповідник «Буша» (у тому числі скельний храм з давньослов'янським рельєфом);
Вінницький обласний краєзнавчий музей;
Ставка Гітлера «Вервольф»;
музей-садиба М. І. Пирогова;
літературно-меморіальний музей М. М. Коцюбинського;
дерев'яні церкви Миколи (1746 р.) і Юрія (1726 р.);
комплекс укріплених монастирських будівель «Мури» у м. Вінниці (XVII–XVIII ст.);
Меморіальний комплекс-музей Д. К. Заболотного;
Пам'ятник другої світової війни, с.Дзигівка
залишки замку в Шаргороді (XVI ст.);
руїни замків у Бару, Озаринцях, Селищі, Хмільнику;
культові споруди XVI–XIX ст. у Шаргороді, Браїлові, Немирові, Вінниці, Могилеві-Подільському;
палаци у Тульчині (XVIII–XIX ст.), Немирові (XIX ст.), Мурованих Курилівцях (1805 р.);
літературно-меморіальні музеї Марка Вовчка та М. О. Некрасова у Немирові;
музей М. Д. Леонтовича у м. Тульчині;
музей С. В. Руданського у с. Хомутинці Калинівського району;
музей М. С. Грушевського у с. Сестринівці;
меморіальний комплекс Слави (1958 р.);
пам'ятник М. І. Пирогову (1971 р.);
пам'ятник Другої світової війни, с. Дзигівка;
меморіальний комплекс на честь воїнів-визволителів і воїнів-земляків у смт Тиврів (1978 р.).