2.Утворення давньоруської держави

Основним чинником процесів, що привели до створення Києво-Руської держави, були:

1. внутрішні: основані на еволюційному розвитку східнослов'янських племінних груп;

2)зовнішні: принесені (але не насаджені) готами, гунами, аварами, хозарами, норманами.

Творцем Києво-Руської держави була південна група східних слов'ян – предків українського народу. Створена ця держава була на українській землі (північно-східні землі Київської Русі слід розглядати як її провінції). Як імперія Рюриковичів, Київська держава на якийсь час (Х-30-ті рр.. ХІІ ст.) об'єднала всі частини східного слов'янства і надала їм назву династії князів: Русь. Це було політичне (з прийняттям християнства—й ідеологічне) утворення і аж ніяк не єдина давньоруська народність.

Центром зародження східнослов'янської державності було Середнє Подніпров'я, де сформувалося Полянське князівство з центром у Києві, виникнення якого відноситься до кінця V ст. Першим полянським князем літопис називає Кия, який з братами Щеком і Хоривом та сестрою Либіддю заснував Київ. Щодо особи Кия, одні літописці вважають, що він був перевізником через Дніпро, інші, не погоджуючись з прихильниками думки про просте походження Кия, відзначають, що Кий ходив до Царгорода, його з почестями приймав візантійський імператор. Повертаючись із Візантії, Кий мав намір осісти на Дунаї, де збудував містечко, але під тиском місцевих племен змушений був повернутися до Києва. Після смерті Кия Полянське князівство перейшло до його нащадків.

Розвиток виробництва у східних слов'ян зумовив зростання продуктивності праці, вдосконалення землеробських знарядь. Відпала потреба в спільному обробітку землі. Земля і все вирощене на ній переходило у власність окремих родин. Сім'ї, що жили на одній території, об'єднувалися в сусідську територіальну громаду. Поміж членів громади посилювалось майнове розшарування. Родоплемінна знать, старійшини, воєначальники зосереджували в своїх руках багатства. Перш за все—ділянки орної землі, на яких застосовувалася праця рабів або збіднілих членів громади. Поступово племінна верхівка перетворювалася на землевласників, а вільні общинники поповнювали категорії залежного населення.

З розкладом родоплемінного ладу замість племінних союзів поступово утворювалися нові територіальні об'єднання—князівства, на чолі яких стояли князі. Центрами їх стали "городи": у полян—Київ, у ільменських словенів—Новгород, у сіверян—Чернігів тощо. Для утримання влади, захисту своїх земель та завоювання нових територій князі формували військові загони—дружини.

Процес об'єднання слов'янських князівств в єдину державу прискорювало ускладнення зовнішньополітичної ситуації, зумовлене "великим переселенням народів". Через південні східнослов'янські землі йшли на Дунай болгари та угри, хвилями накочувалися кочовики, великого лиха завдали авари, хозари, з півночі слов'янам загрожували нормани.

Для боротьби із навалою зовнішніх ворогів окремі князівства об'єднувалися. Вже в VII—IX ст. існували три великі східнослов'янські державні утворення, які арабські автори називали так: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля), Артанія (Причорноморська Русь).

Найбільшим було державне об'єднання, до якого входили поляни, деревляни й сіверяни. Літописець називає його Руською землею. Історичним її ядром стало Середнє Подніпров'я. Сучасники—арабські й візантійські автори—називали перше державне об'єднання східних слов'ян Руссю, а народ, що населяв його,--русами. Оскільки центром цієї держави був Київ, у історичній літературі воно дістало назву Київська Русь.