8.Суспільний устрій

Політична система Київської Русі базувалася на князівсько-дружинному устрої при одночасному збереженні місцевих (вічових) органів самоуправління. У політичному устрої поєднувались три тенденції: монархічна (князь), аристократична (боярська дума), демократична (віче). Винятковим правом князювати володіла династія Рюриковичів , причому порядок переходу князівської влади у спадщину був заплутаний і породжував численні конфлікти між спадкоємцями. На чолі держави стояв київський князь, який зосереджував у своїх руках законодавчу, виконавчу, судову й військову владу. Він же розпоряджався всіма доходами (поділу майна на державне і приватне князівське не існувало). Князі носили особливе вбрання і владні символи (діадеми). Гербом княжої держави був тризуб.Внутрішнє управління здійснювали довірені люди князя (посадники, тисяцькі, дворецькі, тивуни та ін.). Князівська влада спиралася на постійну військову дружину. Князь час від часу міг радитися з боярською думою, де представлені були також церковні ієрархи, але самостійних постанов дума приймати не могла. У важливих випадках князем чи городянами скликалось віче, яке давало оцінку князівській політиці і могло укладати з князем "ряд" (угоду). Князі, як правило, зважали на думку громади, представленої вічем. Постійного складу віче не мало. Керівну роль в ньому могли відігравати як визначні бояри чи міщани, так і соціальні низи.

Київська Русь сформувалась як одноосібна монархія і розвинулася у федерацію або конфедерацію окремих князівств. Історія Київської держави свідчить, що проблема верховної влади постійно була основною політичною проблемою Русі і, незважаючи на численні спроби, так і залишилась нерозв'язаною. Це дозволяє стверджувати, що Україна-Русь не приймала завершеного монархічного устрою і протягом учієї своєї історії тяжіла до республіканських форм.

Населення Київської Русі було соціально розшарованим. Соціальна структура держави відповідала її економічній (феодальній) системі. Феодальні верхи, пов'язані між собою системою васальних взаємин, протистояли решті населення. Верховним власником усієї державної території був великий князь київський. До панівного стану входили: "світлі князі" і родова аристократія—земські бояри ("мужі"). Найбільші з них володіли окремими князівствами й містами. Бояри користувалися правом спадкового володіння маєтками (вотчинами). До міської верхівки належали "мужі градські"—великі купці і фінансисти, а також княжі управителі (посадники, тисяцькі, тивуни, огнищани). До минш впливових і бідних городян належали крамарі й ремісники, а також наймані робітники (чернь). Величезну більшість населення (85%) становили вільні селяни-общинники (смерди), зобов'язані феодалові лише даниною (продуктовою рентою). Феодальнозалежним населенням були рядовичі, закупи. ізгої. На становищі рабів перебували холопи і челядь. Окрему соціальну групу, що постійно зростала, становило духовенство й т.зв. "церковні" люди. Таким чином, соціальна структура києворуського суспільства була досить строката: водночас із новими групами (феодали і залежні селяни) існували реліктові форми попередніх епох (вільні общинники), а також зародки нових буржуазних верств (міські торговці й ремісники).

Давньоруське суспільство характеризувалося соціальними суперечностями, які іноді переростали в масові повстання і рухи (1068-1069, 1113, 1146-1147, 1157 рр.у Києві1219 у Галичі та ін.). Учасниками їх були зубожілі міські верстви, рідше—селяни. Після народних виступів уносилися деякі зміни в законодавство ("Правда Ярославовичів"—доповнення до "Руської правди" Ярослава, "Устав про закупів" Володимира Мономаха). Наявність власного законодавства була характерною рисою руської державності, причому правові поняття були досить високо розвинені. Завжди визначався публічний характер злочину: винуватець повинен був компенсувати завдану шкоду і, при необхідності, понести грошове покарання. При цьому панівна верхівка забезпечувалася правовою охороною краще, ніж інші верстви населення. Смертної кари Русь не знала—навіть за вбивство можна було відкупитися грішми. Основу грошової системи становила гривна (фунт срібла). За Володимира Великого почалося карбування монети. У грошовому обігу перебувала також валюта інших держав.