Укр

 

М. О. Добролюбов у статті «Російська сатира катерининського часу», глибоко проаналізувавши закономірності розвитку і сутність сатири XVIII ст., вказував на її обмеженість і непослідовність: «Замість прямого висновку: «селяни теж люди, отже, поміщики не мають над ними ніяких прав», підставлено інший, дуже неповний: «селяни теж люди, отже, не треба над ними тиранствувати» Ці слова російського критика «можна цілком адресувати авторові «Пана та Собаки». Незважаючи на присутність у байці дещо натуралістичних рис у змалюванні окремих явищ, надмірного захоплення згрубілою лексикою тощо, вона була безсумнівним творчим здобутком поета. Антикріпосницька загостреність, яскравий народний колорит, свіжість сатирично-гумористичних барв у змалюванні тогочасної дійсності — ці риси, якими вона виразно перегукувалася з «Енеїдою» І. Котляревського та російською сатиричною літературою, сприяли збудженню і посиленню антикріпосницьких громадських настроїв, розвиткові реалістичної байки на Україні. Саме починаючи з «Пана та Собаки», байка в повій українській літературі набуває чіткого соціального звучання.

 

Згодом П. Гулак-Артемовський ще не раз звертався до цього жанру, написавши ряд творів, що стоять у ряду перших зразків байки в українському письменстві. Це «казка» «Солопій та Хівря, або Горох при дорозі» і «побрехенька» «Тюхтій та Чванько», а також цикл «приказок» — «Дурень і розумний», «Цікавий і мовчун», «Лікар і Здоров’я», створених у формі лаконічних гуморесок; вони засвідчували творчі пошуки поета в жанрі байки. В них він виступив попєредником Л. Боровиковського, котрий згодом утвердив в українській літературі новий тип байки — байку-приказку.

 

У 1827 р. поет створює ще три байки — «Батько та син», «Дві пташки в клітці», «Рибка», генетично пов’язані, як і всі написані раніше, з сюжетами польського байкаря І. Красіцького і виконані загалом у тому ж стилі. Побудовані на цілком життєвому грунті, вони, проте, належать до іншого жанрового різновиду байки у порівнянні з попередніми. За характером обробки традиційної фабули ці твори ближче стоять до вже усталеного на той час класичного типу байки в російській літературі. Чіткіше проступають тут жанрові ознаки байки, зокрема її алегоричність, повчальний елемент, епічність розповіді. Водночас поет уникає зайвої описовості, бурлескності, характерних для його «казок».

 

Отже, у творчому освоєнні жанру байки П. Гулак-Артемовський ішов від просторої байки-«казки», через байку-«приказку» до байки, з якою згодом успішно виступили в українській літературі Є. Гребінка і Л. Глібов. Кращі банки П. Гулака-Артемовського, передусім «Пан та Собака», як і його інші поезії, збагачували культуру українського художнього слова, сприяли інтенсивності і демократизації літературного процесу на Україні.

 

До перших українських байкарів належить також Л. Боровиковськнй, талановитий поет-романтик. Писати байки він почав під безпосереднім впливом свого університетського наставника П. Гулака-Артемовського на початку 30-х років XIX століття. У 1841 р. до альманаху «Ластівка» ним було подано близько тридцяти творів, з яких цензура дозволила опублікувати лише одинадцять. 1852 р. з’явилась друком збірка Л. Боровиковського «Байки й прибаютки», до якої ввійшло 177 творів.

 

Байки Л. Боровиковського — це переважно лаконічні, гранично стислі поезії з характерною для них згущеністю змісту. Найприкметніша риса їх — органічний зв’язок з фольклором. Часто народне прислів’я служить у нього джерелом сюжету байки-приказки. При цьому автор конкретизує, влучно уточнює народні афоризми, наснажує їх побутовими подробицями. Нерідко у Л. Боровиковського «мысль басни или нравоучеиие выражается формой народной пословицы» (А. Метлинський). Наприклад: «Поки багат, то поти й сват» («Багатий, бідний»), «Хто мовчить, той двох навчить» («Крила у Вітряка»), Іноді приказки і прислів’я виступають у байках Л. Боровиковського і як елементи народної фразеології.

 

У своїй поетичній практиці Л. Боровиковський значною мірою спирався також на байкарський досвід І. Красіцького. У багатьох байках він творчо використав сюжети і мотиви польського поета («Лікар», «Горох» та ін.). Проте у Красіцького український байкар запозичив не стільки конкретні теми і сюжети, скільки саму форму, стислість викладу. Боровиковському імпонував характер побудови поетичних мініатюр польського письменника, таких близьких до віршованих народних прислів’їв і приказок. Лаконізмом, яскравою іронічністю Боровиковський часом перевершує першоджерело — байки Езопа і Красіцького. Приміром, одна з иайкоротших його байок «Мішок з грішми», в основі якої — шестирядковий твір польського поета «Рodvozny», є справжнім афоризмом із своїм сюжетом і драматизмом, гідним кращих зразків народного гумору:

Голодний у степу знайшов мішок з шагами.

Узяв — І кинув геть:— Я думав — з сухарями!

 

Л. Боровиковський, як і інші українські байкарі, зазнав також впливу І. Крилова. Це виявилося як у використанні сюжетів російського поета, так і в тому, що майже всі такі твори ширші його звичайних «прибаюток». Одначе, стискуючи криловський сюжет, Боровиковський позбавляє його сатиричної гостроти, колоритності образів, руйнує моралізаторську частину байки («ІЦука», «Суддя» та ін.).

 

З точки зору ідейного змісту, тематики, мотивів «байки й прибаютки» Л. Боровиковського далеко ие рівноцінні, як не рівноцінні вони і щодо художньої майстерності.

 

 Більшість банок Боровиковського написано на морально-етичні теми, де зачіпаються загальнолюдські вади («Ледащо Йван», «П’яний», «Будяк» та ін.). І лише в небагатьох із них поет виступає проти огидних явищ сучасної йому суспільної дійсності — паразитизму поміщиків, хабарництва судової адміністрації тощо («Суд», «Голова», «Пан»).

 

Влучно визначив характер байкарської творчості Л. Боровиковського М. Рильський: «Окремо стоять байки Боровиковського, написані в хорошій лапідарній манері, але позбавлені глибшого соціального та філософського змісту». Загалом же байки Боровиковського написані у досить дотепній формі народних приказок і прислів’їв, фольклорних гуморесок і не випадково сприймаються як цілком народні.

 

Першим видатним байкарем в українському письменстві перед-шевченківської доби судилося стати Є. Гребінці — «талановитому писателю російсько-українському... по дусі наступнику великоруського байкописа Крилова», — як сказав про нього І. Франко. Славу Гребінці як байкареві принесли його «Малороссийские приказки», що вийшли у Петербурзі двома виданнями (1834 і 1836) і були відзначені прогресивною критикою як один із вагомих здобутків молодого українського письменства. Прихильно до них поставились О. Пушкін, І. Крилов, В. Бєлінський...

 

У «Предуведомлении» до своєї збірки Є. Гребінка підкреслював, що «содержание некоторых приказок взято мною из басен Крылова и других в сем роде баснописцев».

 

 Така вже була традиція. І Лафонтен, і Лессінг, і Сумароков, і Крилов, і Гулак-Артемовський досить часто користувалися традиційними фабульними джерелами. Однак джерела тут мають другорядне значення. Важливіше — як запозичена фабула видозмінювалась у творчості того або іншого письменника, набувала самобутнього характеру, поетичної оригінальності. В. Бєлінський, маючи на увазі І. Крилова, тонко підмітив: «Хоча він і брав зміст деяких своїх байок з Лафонтена, проте перекладачем його назвати не можна: його виключно російська натура все переробляла в російські форми і все переводила через російський дух». Отак і Гребінка, звертаючись до інших байкарів, художньо переосмислював їхні сюжети, теми, образи відповідно до своїх естетичних уподобань, надавав їм виразного народно-національного колориту. «Гребінка, — писав І. Франко, визначаючи самобутність байкарського доробку українського поета, — йшов шляхом, прокладеним в російській літературі Криловим, але йшов досить самостійно, не наслідуючи Крилова, вносячи в свої байки український пейзаж і світогляд українського мужика. Його сатира не широка і не їдка, хоч зовсім не безідейна, гумор вільний і далекий від шаржу, мова прекрасна».

 

Є. Гребінка у ряді байок — таких, як «Ведмежий суд», «Рибалка», «Віл», «Ячмінь», «Будяк да Коногілиночка», наснажених злободенним змістом, користуючись яскравою і влучною алегорією, правдиво відтворював тяжку долю людини-трудівника, ошуканої зажерливими панами, крутійство судових чиновників, зловживання й хижацтво повітової адміністрації тощо. Соціальний протест Гребінки, який виступав у цих творах з помірковано-просвітительських позицій, мав обмежений характер, проте об’єктивно-художня розповідь набувала часом виразного громадянського звучання, наштовхувала читача на сміливі у ті часи роздуми. Показовою щодо цього є, приміром, байка «Ведмежий суд», у якій реалістично зображено судове свавілля — типове явище того часу. Суд, який мав би охороняти законність, карати злочинність, в умовах кріпосницької дійсності перетворюється у знаряддя визиску, грабунку трудових «низів».

 

«Рибалка» — один з найкращих здобутків української класичної байки. В ній Гребінка, йдучи від життєвої правди, змалював кругову поруку нижчих і вищих інстанцій царсько-чиновницького апарату. Повітова адміністрація, по суті, нічим не відрізняється від волосної. Здирство й хижацтво в однаковій мірі притаманне грабіжникам різних рангів. А тому, звичайно, проста, безправна людина не може знайти собі захисту в таких умовах, вона завжди є жертвою свавілля.