Розділ 2 комунікативно-прагматичний аспект функціонування мовних одиниць
Мінімальні одиниці комунікації
У комунікативній лінгвістиці однією з дискусійних проблем є пошук мінімальної одиниці комунікації (дискурсу, спілкування). Такою одиницею називають речення, висловлення, однак вони є одиницями синтаксичного рівня мови й мовлення відповідно. Залежно від аспекту дослідження комунікації дослідники пропонують різні типи мінімальних одиниць. Приміром, у конверсаційному аналізі й аналізі діалогу одиницями вважаються: 1) репліка, або комунікативний (репліковий) крок чи хід, або мовленнєвий акт [26, с. 112]; 2) діалогічна єдність як поєднання реплік «стимул-реакція», названа інтерактивним блоком, обміном, інтеракцією [18, с. 7; 52 , с. 187]. Однак розмова є лише одним із типів дискурсу, за особливостями побутового розмовного мовлення не можна робити висновок щодо відсутності структурації дискурсу в цілому [22, с. 176]. Тематично поєднані діалогічні єдності формують більші за обсягом одиниці – мікродіалог, або трансакцію, топік, абзац, епізод, параграф тощо. Найбільшими одиницями комунікації вважаються мовленнєвий жанр, комунікативна (мовленнєва) подія, дискурсивний жанр, дискурс як зразок інтеракції, дискурсивний комплекс тощо. М. Макаров наголошує на тому, що далеко не завжди критерії, за якими виділяють рівні й одиниці, дотримуються, зберігають логіку і стрункість системних відношень; задана одноманітність часто поступається місцем інтуїтивним, суб’єктивним позиціям [22, с. 180]. Число одиниць варіюється від двох (акт – комунікативна подія) у Д. Хаймза до 12 і більше (у конверсаційному аналізі) [22, с. 175–182]).
На роль найменшої одиниці мовленнєвого спілкування претендує й мовленнєвий акт, що є базовою одиницею вербальної комунікації; інтенційно й ситуаційно зумовленим, граматично й семантично організованим висловленням, що супроводжується відповідними діями мовця, спрямованими на адресата та його реакцію. Ф. Бацевич, слідом за Н. Арутюновою [11, с. 412], подвійно кваліфікує мовленнєвий акт як «цілеспрямовану мовленнєву дію, що здійснюється згідно із принципами та правилами мовленнєвої поведінки, прийнятими в даному суспільстві», і «як мінімальну одиницю нормативної соціомовленнєвої поведінки, що розглядається в межах прагматичної ситуації [11, с. 170]».
Аналіз результатів, отриманих у мовознавстві до теперішнього часу, дозволяє зробити висновок, що вивчення мови як замкнутої самодостатньої системи не може бути вичерпним та повинно бути розширено описом механізму функціонування мови у процесі комунікації [41]. Варто враховувати той факт, що комунікативна функція мови виконується за умови, якщо має місце деякий зміст, що є предметом комунікації. Цей зміст знаходить відображення у семантиці мовних одиниць, які використовуються в комунікації як її оперативні одиниці [25]
Прагматичні компоненти при цьому співіснують з семантичними на всіх рівнях формування семантичного змісту мовного знаку. Таким чином, тільки в комунікації реалізуються всі якості мови, починаючи від її звучання та закінчуючи складним семантичним механізмом однозначного вияву конкретних мовленнєвих актів [4], що допомагає розглядати функціональну значимість даного явища при вивченні комунікативно-прагматичних аспектів функціонування. Оскільки вивчення мови як засобу спілкування, тобто мови в дії, у реальних процесах комунікації є особливістю комунікативно-прагматичного підходу до мовних явищ. Це дозволяє досліджувати дану проблему у функціональному аспекті.
Прагматичний аспект аналізу граматичних категорій розробляється у загальному контексті прагматичного підходу до явищ мовної системи. При цьому варто враховувати, «що багатоаспектна організація речення та синтаксична система – об’єктивні факти мовної дійсності [24, с. 15]», а також те, що вивчення мовної синтаксичної системи здійснюється з урахуванням даних аспектів, що дозволяє розглядати мовленнєві реалізації речення. Така система являє собою багаторівневе утворення та передбачає розгляд граматики у комунікативному аспекті, оскільки граматичні одиниці, будучи лінгвістичними знаками, виконують поряд із семантичною та синтаксичною функціями функцію прагматичну, причому, не ізольовано, а у складі речення-висловлювання як цілісної системи.
Таким чином, граматичні структури відіграють важливу роль у процесі комунікації, формуючи структуру висловлювання. Висловлювання є результатом взаємодії його власно-семантичного (тобто пропозиціонального) змісту з прагматичною настановою, що дозволяє узагальнити та обійняти все те, що, звичайно, розуміють під мовленнєвою ситуацією, яка націлена на комунікацію.
Сукупність комунікативно-прагматичних факторів, яка створює соціопсихологічну ситуацію конкретного мовленнєвого акту узагальнення та детермінує, тим самим, комунікативний однорідний смисл висловлювання, трактується як прагматична настанова. Центральним поняттям прагматичної настанови висловлювання виступає інтенція (комунікативний намір мовця), тобто направленість висловлювання на вирішення визначеного мовного завдання спілкування. Ситуація мовленнєвого спілкування – необхідний для комунікативного акту координаційний апарат висловлювання, так як комунікація в цілому реалізується в конкретних комунікативних актах. А елементарний комунікативний ряд «відправник – повідомлення – отримувач» виступає у ролі кванта комунікації. Якщо відсутній будь-який із цих компонентів, комунікативний акт неможливий. Важливим є те, що певна свобода вибору тих чи інших моделей мови мовцем є характерною особливістю комунікативного акту. Прагматика мовної одиниці змістовна. Якщо говорити про актомовленнєвий зміст висловлювання як про такий, що відображає ситуацію комунікативного акту, то треба враховувати зміст висловлювання. При цьому прагматичний зміст співвідноситься з певними формально-мовними та просто мовними показниками.
У сучасній лінгвістиці найбільш розповсюдженими є два категоріальних підходи до визначення прагматичного аспекту мови:
категорії, орієнтовані на мовця, які передбачають сприйняття ним висловлювання та можливості дати оцінку наданій інформації;
категорії, орієнтовані на співрозмовника, які передбачають вплив на слухача , на особу, до якої звернено дане висловлювання – на адресат.
Треба зазначити, що поняття адресанта, адресата та пов’язуючого їх, спрямованого адресантом у мовленнєвій інтеракції з адресатом висловлювання, є центральними при будь-якому підході до побудови моделі комунікативного акту.
Розглядаючи дані категорії, треба визначити, що, з одного боку, прагматика трактується як комунікативний аспект мови, орієнтований на дослідження кінцевого результату – ефекту мовної комунікації [15, с. 87]. У даному випадку реалізується функція впливу на отримувача інформації, що є кінцевою метою комунікації. Саме це треба враховувати під час розгляду комунікативно-прагматичного ефекту у використанні мовних одиниць. Прагматика досліджує використання мовних одиниць у плані комунікації, що дає можливість мовцю впливати на слухача, тобто на особу, до якої звернене дане висловлювання. Фактор адресата є при цьому визначальним моментом. Для найбільш адекватного здійснення свого наміру з метою безпосереднього впливу на адресата мовець підбирає відповідні мовні форми. Це дозволяє формувати висловлювання. Адресат при цьому виступає як особа або група осіб, якій/яким спрямовується висловлювання, що йде від адресанта.
З іншого боку, треба зосередити увагу на суб’єктивному факторі, тобто коли мовець займає головну позицію. Якщо семантика моделює відношення між мовними знаками, то прагматика вивчає відношення між знаками та тими, хто їх використовує. Цей фактор має важливе значення під час розгляду прагматичного аспекту в процесі комунікації.
Очевидно, що категорія суб’єкта розглядається як центральна категорія прагматики, основа якої полягає в загальній якості мови – у суб’єктивності. Таким чином, можна розглядати відношення «мовець – мовний знак» [24, с. 328].
Розглядаючи поняття прагматичного суб’єкта, можна виділити на формально-граматичному рівні граматичний суб’єкт – підмет речення. Треба враховувати, що кожний член речення є носієм двох значень: граматичного та комунікативного, що дозволяє вивчати взаємозв’язок між граматичною та комунікативною структурою суб’єктно-предикатних значень. При цьому під предикацією треба розуміти відношення даного змісту, даного предмета думки до дійсності, яке відбувається в реченні (на відміну від словосполучення).
Суб’єктно-предикатні відношення, які на комунікативному рівні виникають між двома членами висловлювання, є комунікативним суб’єктом (темою) та комунікативним предикатом (ремою).
У повному своєму вияві комунікативна структура містить обидва елементи – тему (тобто те, що є предметом повідомлення) та рему (тобто те, що повідомляється про цей предмет). Таке речення є комунікативно двочленним (дилемою) [25, с. 50]. Стан двочленності фрази знаходить подальший розвиток під час розгляду інформативної значимості компонентів, які є складником фрази, при цьому суб’єктна частина оцінюється як дане (тематичне, відоме), а предикатний член – як нове (рематичне, невідоме, більш важливе) [23, с. 65]. Комунікативний рівень розкриває інформативний аспект висловлювання та показує, для чого повідомляється дане висловлювання.
Будь-який член речення може входити як в тему (включно «ситуативні елементи» теми), так і в рему, тобто у ядро повідомлення, яке у свою чергу може супроводжуватися безпосередньо незалежними від нього елементами, які не є метою повідомлення, але мають різну міру комунікативного динамізму, тобто спроможність просувати повідомлення [35, с. 169]. Під «ситуативними» елементами теми розуміють умови, у яких відбувається повідомлення та на фоні яких воно розвивається.
У цілому, треба відзначити, що функціонування мови можливе з урахуванням комунікативних особливостей, які дозволяють розглядати комунікативно-прагматичні відмінності вживання мовних одиниць та їх використання у мовленні.
Текст як продукт та інструмент комунікації
Комунікативна лінгвістика, яка є однією з сучасних напрямів мовознавства, висунула на перший план функціонально-комунікативне вивчення мови. Зараз спостерігається переорієнтація досліджень з вивчення мови в ізольованому вигляді до вивчення її функціонування в різних формах мовної діяльності в процесі комунікації. У зв’язку з цим в мовознавстві сформувався особливий напрям, що називається лінгвістикою тексту, «специфічного мовного утворення [39, с. 349]», що розглядає текст як «комунікативну одиницю найвищого рівня, порівняно стійку операційну одиницю мови, в якій забезпечується логічна, тематична, структурна і прагматична зв’язність [20, с. 12]». Згідно з сучасними уявленнями, «текст ніколи не існує сам по собі, як деяка об’єктивна реальність. Він завжди в реальних процесах діяльності («думкомовнодіяльності») і є продуктом та інструментом комунікації [20, с. 15]. Текст розуміється як деяка упорядкована нескінченність речень, об’єднаних різними типами лексичного, граматичного і логічного зв’язку, і здатних передавати певним чином організовану і спрямовану інформацію; як складне ціле, що функціонує як структурно-семантична єдність. На нашу думку, є доцільним розглядати текст як цілісну єдність, що складається з елементів, які мають визначене значення тільки в складі тексту і які втрачають його в ізольованому вигляді. Текст, який є продуктом та інструментом комунікації, складається з двох компонентів – семантичного і прагматичного [Там же, с. 17]. Семантичний компонент тексту розкладається на дві величини: денотативний і сигніфікативний аспекти [Там же, с. 17]. Денотативний аспект пов’язаний з логіко-семантичними відносинами, сигніфікативний – з комунікативно-змістовно-значеннєвими. Найбільш цікавим об’єктом дослідження є усний текст, тому що він подвійний за своєю природою. З одного боку, це «продукт комунікативної діяльності…», з іншого боку, текст звернений до комунікативного акту, до діяльності спілкування [45, с.121]. У вітчизняній лінгвістиці під усним текстом розуміють не обмежене за обсягом, певним чином структуроване висловлення, що характеризується єдністю комунікативного завдання («надзадачею»), відносною автосемантією і експліцитністю засобів усіх рівнів його звукової організації [35, с. 140]. У цьому плані нас цікавить лінгвістичний характер текстового матеріалу як структурованого висловлення. Лінгвістикою тексту розробляються різні проблеми. У результаті в мовознавстві виник цілий ряд напрямів досліджень тексту. До цього часу найбільш чітко визначилися структурно-семантичний і коммунікативно-орієнтований підходи до вивчення тексту. Перший досліджує текст як ізольований одиничний мовний об’єкт, вивчаючи його формально-граматичні категорії, способи його виділення, з’єднання і функціонування на гіперсинтаксичному рівні. Відповідно до цього напряму, текст визначається як просте кількісне розширення поняття пропозиції, як послідовність щонайменше двох речень, що володіють закономірностями внутрішньої структурної організації. Другий підхід розглядає комунікативну орієнтацію тексту, його прагматичну спрямованість, розглядає текст як продукт мовної діяльності, підпорядкований реалізації комунікативної інтенції відправника, що виконує конкретні задачі спілкування [45, с. 121]. Відповідно до другого визначення тексту, будь-яке комунікативне утворення може виступати як засіб передачі та одержання інформації. Особливо варто згадати, що ці підходи ніяким чином не виключають один одного, а взаємно доповнюють. Деякі вчені, які займаються питаннями статусу тексту, говорять про письмовий характер тексту як об’єкта лінгвістичного дослідження. Однак зараз все більше мовознавців схиляються до широкого розуміння тексту, вибираючи як об’єкт дослідження не тільки письмові, але й усні тексти. Дослідження тексту починається з визначення його основних категорій, які виражають властивості й ознаки тексту. Визначення цих категорій залежить від лінгвістичної позиції автора. Так, наприклад, говорять про сім вимог текстуальності: формальну когезивність, когерентність, значеннєву інтенціональність, сприймання, інформативність, ситуаційність та інтелектуальність. Ми вважаємо, що для тексту характерні дві властивості – цілісність і зв’язність. Цілісність не співвідноситься безпосередньо з лінгвістичними категоріями й одиницями і має психолінгвістичну природу. Вона є вертикальною категорією, що зв’язує текст у єдине ціле, створює передумови для формування його як розумового утворення. Крім того, цілісність утворює внутрішню форму змісту тексту, тобто виступає засобом структурування його значеннєвої інформації. З іншого боку, поряд з цілісністю, текст характеризується зв’язністю, що виявляється на його лінійному рівні. Зв’язність (когезія) регулюється в синтагматичному розрізі і є категорією логічного плану, яка дотримується логічних правил. Ця категорія чітко виявляється в письмових чи підготовлених текстах. В усному мовленні логічна зв’язність дозволяє створити текст, оптимальний для усного сприйняття. При цьому зв’язність тексту може бути оформлена двома видами засобів: зовнішніми і внутрішніми. Зовнішні засоби когезії мають формальні показники (граматичні і лексичні засоби), однак домінують внутрішні семантичні засоби зв’язності. Внутрішній зв’язок базується на спільності предмета опису, що є тим «стрижнем», що проходить через весь текст і як би «стягує» усі його частини в єдине ціле [45, с. 13–14]. Структуру будь-якого тексту складає ієрархія надфразових єдностей (НФЄ), що складаються у визначених відносинах один з одним і формують його цілісність. Надфразовою єдністю є послідовність речень, об’єднаних загальною макротемою і різними способами міжфразового зв’язку, що характеризується визначеною структурою, семантичною організацією і відносною значеннєвою закінченістю й автономністю, що ця одиниця зберігає, коли вилучається з тексту. На думку деяких вчених НФЄ зовсім не є кінцевою одиницею тексту. Так, наприклад, Бровченко Т.О. розділяє в межах НФЄ мікротематичні єдності (МікТМє) і макротематичні єдності (МакТМє). Під МікТМє розуміється «функціонально, семантично і структурно спаяна надфразова єдність мовного повідомлення, що виражає семантично зв’язаний виклад автономної частини однієї з тем, що містяться в тексті [20, с. 90]». МакТМє «функціонально, семантично і структурно зпаяна єдність мовного повідомлення, що розкриває тему в цілому, цілком вичерпний її зміст [20, с. 90]». НФЄ є ієрархічно більш високою одиницею стосовно фраз (речень) і синтагм. Під фразою розуміється «мінімальний комунікативно значимий сегмент тексту, що має в мові корелят у вигляді інтонаційної структури [20, с. 18]». Синтагма є «мінімальною одиницею мовного висловлення», яка зв’язана з утворенням «того чи іншого типу інтонаційного контуру на будь-якому слові конструкції 20, с. 89]». Виділення всіх перерахованих вище одиниць тексту допомагає глибше проаналізувати його структуру. Через багатоаспектну природу тексту побудова його наукової класифікації викликає серйозні труднощі. Це залежить від параметрів, що лежать в основі подібних класифікацій, а саме від лінгвістичних і екстралінгвістичних ознак. У першому випадку «текст розглядається як статистичний об’єкт, в іншому – як динамічна система передачі інформації [39, с. 19]». Ми вважаємо, що типологія тексту повинна відображати як комунікативний, так і структурно-семантичний аспект. Ми погоджуємося з думкою Р. Потапової, що «форма тексту мимовільна. Структури текстів відповідають цілям мовних актів і формуються з урахуванням специфіки останніх. Основну задачу текстових форм варто бачити в збереженні знання, що представляє дане мовне співтовариство [3, с. 39]». Інтерес до проблеми породження письмового й усного текстів можна бачити в усвідомленій асиметрії між породженням і сприйняттям тексту, що виявляється, наприклад, у розбіжності активного і пасивного знання іноземної мови, у здатності людини, що не володіє літературним мовним стандартом, зрозуміти мову на цьому стандарті, але без можливості відтворення та ін. Крім того, існують ще дві комунікативні асиметрії: 1. Як правило «говориться менше, ніж повідомляється»; 2. «Розуміється більше, ніж говориться [39, с. 303]». Породження мови (усної і письмової) розуміється також як сукупність прийомів, що дозволяють реалізовувати фрагменти знань у пам’яті за допомогою артикуляторної чи мануальної (ручної) діяльності. Результати цієї діяльності сприймаються як усні чи письмові тексти [39, с. 304]. Найбільш послідовним може вважатися підхід до сегментації тексту, при якому між письмовою й усною мовою не існує принципових розходжень на рівні системи: використовуються однакові правила побудови пропозиції, однак їх реалізація приводить до різних результатів, що особливо чітко виявляється в сфері членування. Якщо для письмової мови основною одиницею є речення, то для усного мовлення ця комунікативна одиниця – висловлення. Іноді границі речення й одиниці висловлення збігаються, іноді одиниця висловлення може бути меншою ніж речення, а може містити в собі кілька речень [39, с. 348]. Існує й інший підхід до типології текстів – комунікативний. При цьому можна виділити наступні основні положення: 1. Без комунікативної функції не існує тексту; 2. Комунікативна функція визначає специфіку мовного процесу.
Підводячи підсумок, ми погоджуємося з думкою, що інтерес лінгвістів до дослідження тексту пояснюється тим фактом, що «текст є основною формою існування природних мов [39, с. 349]».