2. Становлення і розвиток класичної соціології.

Історію становлення та розвитку соціології як науки можна поділити наряд етапів.

Перший етап — 30-40 роки XIX ст. Його особливістю є те, що він став етапом становлення соціології і початком її розвитку. Засновником соціології є Огюст Конт — визначний французький мислитель. В своїй шеститомній праці "Курс позитивної філософії" він вводить в науковий обіг термін "соціологія". За Контом соціологія — це позитивна наука про найбільш складні явища соціального життя. Нову науку мислитель поділяє на два великих розділи: соціальну статику, або теорію суспільного порядку, і соціальну динаміку, або теорію суспільного прогресу. Перша вивчає загальні закони організації і функціонування суспільства як цілого, друга — аналізує основні етапи суспільного розвитку і загалом усієї культури людства.

Саме Конт поставив питання про відокремлення соціології, створення нової галузі науки. Він вважав, що дослідження соціальних явищ повинно проводитись так само, як і в природничих науках, а тому назвав соціологію "соціальною фізикою", маючи на увазі створення позитивної науки про суспільство, предметом якої є фундаментальні закони. Основними методами пізнання визначив спостереження та експеримент.

Аналізуючи історію, Конт дійшов висновку, що в своєму розвитку суспільство проходять певні послідовні стадії. Зокрема, він визначив такі: теологічну, метафізичну та позитивну. На його думку, людські уявлення про світ і власне життя спочатку набувають релігійних форм. На позитивній стадії релігія поступається місцем науковому знанню, на основі якого стає можливим бурхливий процес розвитку промисловості і всебічне вдосконалення форм суспільного життя.

У середині 40-их років XIX ст. Конт зробив спробу перетворити соціологію на практичну, прикладну науку, здатну перебудувати суспільство. На жаль, це прагнення здійснити не зміг. Намагання вченого продовжили його послідовники.

Важлива роль у виникненні соціології як науки належить видатному англійському вченому Герберту Спенсеру /1820-1903 рр./. Високо оцінюючи ідеї свого французького попередника, Спенсер водночас не погоджувався з контівським розумінням смислу і закономірностей суспільного розвитку. Зокрема, суспільство змінюється не в наслідок прогресу, а в результаті соціальної еволюції. Соціальна еволюція в його розумінні не тільки ліквідує багатоманітність суспільних явищ, а й сприяє їх вияву. Саме тому суспільний розвиток немислимий без діяльності вільних індивідів, благо яких є вищою метою існування суспільства. Він прирівнював суспільство до живого, біологічного організму, розглядаючи його складові /державу, освіту і т. п./ певними частинами організму. Спенсер вважав, що землеробство і промисловість виконують функції харчування, інститут торгівлі — функції кровообігу, армія — шкіряного покриву, транспорт — судинної системи. А оскільки біологічні організми розвиваються, він припустив, що і суспільство розвивається від простого до складного, поступово пристосовуючись до умов навколишнього середовища.

Але зводити вчення Спенсера до грубого натуралізму не слід. В його працях багато реалістичних підходів до вивчення суспільства. Зокрема, вчений виділяє 6 типів соціальних інститутів: промисловий, професійний, політичний, церковний, обрядовий, домашній, кожен з яких детально розглядає у їх розвитку.

Характеризуючи соціальні процеси, він бачив в них дві сторони: інтеграцію і диференціацію. Цей підхід соціологи використовують і нині. Вчений ввів у науковий обіг ряд понять: система, функція, структура, інститут тощо, запропонував такі принципи та підходи до аналізу соціальних явищ, що сприяють розвитку методології даної науки: еволюційно-історичний, структурно-функціональний, системний. В подальшому ідеї Спенсера знайшли свій розвиток у так званої біоорганічної школи в соціології та теорії структурного функціоналізму.

Третім відомим мислителем, праці якого вплинули на формування соціологічної думки був німецький філософ, економіст і політичний діяч Карл Маркс /1818-1884 рр./. В ідейно-теоретичному відношенні він виступає своєрідним антиподом О.Конта та Г.Спенсера. Маркс як і Конт переконаний в тому, що в капіталістичній системі особливу роль відіграє незнане раніше промислове виробництво, яке забезпечило не тільки прогрес в економічному розвитку суспільства, але й привело до загострення конфліктів між найманими робітниками і роботодавцями. Маркс підкреслював, що ці конфлікти неможливо вирішити в рамках існуючої капіталістичної соціальної системи. А тому її необхідно ліквідувати та замінити досконалішою. З цим погоджувався і Спенсер, але він вважав, що людство до нового соціального устрою прийде завдяки дії закону соціальної еволюції. Маркс же наполягав на прискоренні, підштовхуванні подій, на насильницькій зміні існуючого соціального ладу. Вченому належить і ряд інших соціальних ідей. Він розглядав людину, особистість не тільки як об'єкт, але й суб'єкт соціального життя; в основі соціальних відносин і змін він бачив перш за все економічний розвиток; розробив концепцію відчуження праці; одним з перших проводив соціологічні дослідження серед робітничого класу; вважав, що нове соціальне суспільство повинно забезпечити всебічний гармонійний розвиток кожної людини, ліквідувати антагоністичні протиріччя між класами, націями та народностями.

Маркс наполягає на матеріалістичному розумінні історії. А це визнання первинності матеріального життя; відокремлення зі всієї сукупності суспільних відносин виробничих відносин як визначальних; бачення в зміні суспільно-історичних формацій /первісний лад, рабовласництво, феодалізм, капіталізм тощо/ сутність історичного процесу, його закономірність; розуміння того, що рушійною силою суспільного розвитку є класова боротьба, протиріччя між суспільним характером виробництва і приватновласницькою формою присвоєння продукту, між продуктивними силами і виробничими; відносинами, які ведуть до соціальної революції. Важливе місце в його праці належить теорії додаткової власності, котра, на думку Маркса, розкриває таємниці капіталістичної експлуатації.

Другий етап — кінець XIX ст. та початок XX ст. На даному етапі швидко зростає чисельність міського населення, насамперед промислових робітників, посилюється соціальна нерівність, соціальна напруга тощо. В наслідок цього збільшується соціальний попит на об'єктивну інформацію про стан соціального життя і тенденції його змін. Соціологія набуває значного поширення: її починають викладати в ряді західноєвропейських та американських університетах, створюються кафедри соціології у вузах Москви та Ярославля, соціологічний факультет при Петроградському університеті, починають видавати наукові і соціологічні журнали та праці видатних вчених. Зростає і вимога до соціології як науки. Зокрема, все відчутнішою стає потреба усунення розриву між теорією та емпіричними дослідженнями, чіткішого визначення предмета і методів соціологічної науки.

Велика заслуга у реформуванні теоретико-методологічних засад соціології належить таким мислителям, як Е. Дюркгейм, М. Вебер, В. Парето, а також представниками психологічного напрямку в соціології — Г. Лебону, Г. Тарду, Ч. Кулі та ін.

Еміль Дюркгейм /1858-1917 рр./ — відомий французький соціолог, фактичний засновник соціології як науки. Мислитель запропонував новий принцип аналізу суспільства, що отримав назву соціологізм. Його сутність полягає у розумінні суспільства як соціальної реальності, що складається з соціальних фактів. Тобто соціологія повинна мати справу лише з соціальними явищами і процесами, а не з уявленнями про них. Концепцію "соціальна солідарність" вчений розглядав як згоду, до якої йде суспільство. На його думку, люди зрештою об'єднаються не тільки заради ліквідації індивідуальної або групової ворожнечі, а в зв'язку з глибокою і взаємною потребою один в одному. Це особливо він пов'язував з розподілом праці, де взаємозалежність людей виявляється найбільше.

В ряді останніх робіт Дюркгейм звертається до релігії, її ролі в утворенні та підтримці соціальної єдності. Соціолог бачив, що в світі стає все більше людей, які незадоволені своїм життям. З цим процесом він пов'язував поняття "аномія", сутність якої полягає у відчуженні людини від суспільства, розчарування в житті, злочинність. В своїх творах Дюркгейм розглядає причини самогубства в суспільстві /твір "Самогубство"/ і доходить висновку, що воно є наслідком, в першу чергу, впливу соціального середовища.