Khoma_istor_kultr

Стародавня культура українських земель

41

На основі скіфського ужиткового мистецтва сармати утворили так званий новий звіриний – «поліхромно-інкрустаційний» стиль. У ювелірні вироби, виконувані на замовлення сарматської знаті, в майстернях міст Північного Причорномор’я вмонтовувалась велика кількість дорогоцінних каменів. У той період сарматська знать асимілювалась із грецьким та різноплемінним населенням боспорських міст.

Суспільний лад сарматів характеризувався стійкою родоплемінною організацією, вони, на відміну від скіфів, не перейшли від племінного об’єднання до державного. Сарматські жінки мали значний вплив у суспільному житті. У Соколовій могилі на Південному Бузі (Миколаївській обл.) знайдено багате поховання сарматської жриці І ст. від Р. Х. Вона була вдягнена в дорогий одяг з шовкової тканини. Її одяг був прикрашений різнокольоровими намистами, золотими бляшками, золотою вишивкою. Чобітки теж були розшиті золотими бляшками. Поруч лежала велика кількість речей з коштовним камінням, сріблом і золотом. Одним із найбагатших сарматських поховань є могила «цариці» в кургані Хохлач на Подонні. Вона відома як «Новочеркаський скарб», бо в ній знайдено 700 золотих бляшок.

Шедевром сарматського мистецтва вважається парадний кинджал із пишно оздобленою піхвою. Клинок залізний довжиною 23 см. Перехрестя кинджала у вигляді поперечного бруска, обрамленого золотою бляхою, стикування із залізом старанно запаяні. До перехрестя акуратно припаяна обкладка руків’я.

Участь жінок у військових походах разом з чоловіками породила у греків міф про амазонок. За легендою, що її переказував Геродот, сармати походили від союзу скіфів з амазонками – міфічне жіноче плем’я, яке жило без чоловіків, народжуючи дітей від своїх полонених і залишаючи в живих лише дівчат. Войовничий дух сарматів, які згодом витіснили скіфів-кочівників у Крим, викликав здивування й захоплення сусідніх народів. З історичних джерел відомо, що жінки в сарматів користувалися такими самими правами, як і чоловіки. Дуже часто племена очолювали в них жінки, котрі керували громадою в усіх справах, зокрема й у військових.

Майже єдиним видом сарматських пам’яток в Україні є кургани, поширені насамперед у Степу та Лісостепу. Сарматська поховальна споруда мала вигляд вузької прямокутної або овальної в плані ями, перекритої деревом, іноді кам’яним перекриттям. Ховали

42

Розділ 2

головою на південь або північ. Чоловіків супроводжували на той світ ножі, мечі, іноді посуд, шматки м’яса; жінок – найчастіше прикраси.

Сарматська кераміка зроблена без допомоги гончарного кола. Існувало ковальське, шкіряне, деревообробне, бронзоливарне виробництва, але рівня ремесел вони ще не досягли. Бронзові казани на високій ніжці були і в сарматів. Культура сарматських племен яскрава та самобутня, але існувала не ізольовано. Вона була тісно пов’язана з культурою місцевих племен.

Зброя сарматів відрізняється від скіфської. На озброєнні піхоти були луки і короткі мечі, на озброєнні кінноти – луки, довгі мечі, списи. Сарматські воїни захищали своє тіло від ударів ворога шкіряними панцирами і шоломами, шкіряними щитами з гнучких дерев’яних прутів та рогових пластин. У багатих воїнів на шкіряні панцири були нашиті залізні пластини.

Про одяг сарматів та їхній зовнішній вигляд свідчать боспорські надгробки і зображення на пантікапейських склепах. Знатний сармат носив коротку сорочку, пояс, м’які чоботи і плащ, який на плечі застібувався фібулою.

З середини III ст. від Р. Х. сармати втрачають провідне становище в причорноморських степах. У цей період тут з’явились вихідці з Прибалтики – готи, а в другій половині ІV ст. тюркомовні племена – гуни.

Отже, витоки українські культури тісно переплетені з культурою кочових іраномовних народів, час перебування яких становить понад 1000 років і характеризується високим рівнем розвитку.

Питання для самоконтролю

1.Особливості культури первіснообщинного ладу на території

України.

2.Хронологічні межі, територія розселення та пам’ятки три-

пільської культури.

3.Феномен трипільської культури.

4.Антична культура на українських землях Північного Причор-

номор’я: час проникнення та розквіту, територія поширення.

5.Центри античної культури Північного Причорномор’я.

6.Пам’ятки античної культури в Україні.

7.Час проникнення, перебування, ореол поширення скіфської культури на території України.

8.Пам’ятки скіфської культури на українських землях.

9.Скіфський «звіриний стиль».

Стародавня культура українських земель

43

10.Час проникнення, перебування, ореол поширення культури сарматів на території України.

11.Пам’ятки сарматської культури на українських землях.

Найважливіші факти

Палеоліт (давній кам’яний вік) – 2 мільйони – ХІ тис. років до Р. Х. Мезоліт (середній кам’яний вік) – Х–VII тис. років до Р. Х.

Неоліт (новий кам’яний вік) – VI–IV тис. років до Р. Х.

Енеоліт (мідно-бронзовий вік) – IV–IІ тис. років до Р. Х. Залізний вік – І тис. років до Р. Х.

Трипільська культура – IV–IІІ тис. років до Р. Х.

1 млн. років до Р. Х. датується найдавніша стоянка в Україні біля с. Королево, що на Закарпатті.

1873 р. – археолог Ф. Камінський біля с. Гінці на Полтавщині розкопав першу палеолітичну стоянку в Україні.

У період пізнього палеоліту (40–11 тис. років до Р. Х.) фор-

мується людина сучасного фізичного типу – «homo sapiens» – людина розумна.

До пізнього палеоліту зараховують перші пам’ятки мистецт-

ва – знайдені на Радомишльській (Житомирська обл.), Мізинській (Чернігівська обл.), Амвросіївській (біля м. Амвросіївка Донецької обл.) стоянках.

На Мізинській стоянці у період пізнього палеоліту знайдено ансамбль музичних ударних інструментів.

Кам’яна могила – найвідоміша стоянка доби мезоліту в Україні, яка складається з гротів та печер.

1896 р. – археолог В. Хвойка відкрив трипільську культуру. Майданецьке поселення одне із найбільших трипільських

поселень.

З VII ст. до Р. Х. території Північного Причорномор’я починають заселяти греки.

Удругій половині V–IV ст. до Р. Х. в Пантікапеї споруджено один

знайбільших античних храмів Північного Причорномор’я.

Античні міста-держави Північного Причорномор’я забудовувались за гіпподамовою системою.

Зкінця ІІІ ст. до Р. Х. до IV ст. від Р. Х. в Херсонесі діяв амфітеатр, який вміщав до трьох тисяч глядачів.

ЗVII ст. до Р. Х. південь України заселяють іраномовні племена

скіфів.

До IV ст. до Р. Х. належить курган «Товста могила», де знай-

дено найвідомішу пам’ятку ювелірного мистецтва «золоту пектораль». Кінець V – поч. III ст. до Р. Х. – формування Кам’яного городища –

найбільше місце степової осілості скіфів.

До І ст. до Р. Х. належить поховання сарматської жриці «Соколова могила».

44	Розділ 3

Розділ 3 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА КНЯЖОЇ ДОБИ

3.1.Дохристиянська культура східних слов’ян

3.2.Культура Київської Русі

3.2.1.Християнізація, розвиток писемності, освіта, література

3.2.2.Архітектура, образотворче мистецтво та музика

3.3.Особливості формування та розвитку культури ГалицькоВолинського князівства

3.3.1.Містобудування та архітектура, малярство, скульптура

3.3.2.Література, освіта, наукові уявлення

3.1. Дохристиянська культура східних слов’ян

Етногенез слов’ян є складним історичним процесом. Початок народження слов’янства поклала індоєвропейська мовна спільнота, прабатьківщина якої і час існування є проблематичним.

Праслов’янська спільнота утворилася на просторах лісостепу і лісу між Дніпром і Західним Бугом, а можливо, і Віслою. Давньослов’янський пеpiод на території України охоплює час з кінця I тис. до Р. Х. – першу половину І тис. від Р. Х. До праслов’ян дослідники зараховують племена пшеворської (Західна Україна – ІІ ст. до Р. Х – IV ст. від Р. Х.), зарубинецької (басейни Прип’яті, середнього і частково верхнього Дніпра – ІІ ст. до Р. Х. – IІ ст. від Р. Х.), липицької (верхнє Подністров’я – ІІ ст. до Р. Х – IІІ ст. від Р. Х.), черняхівської (вздовж Дніпра, Південного Бугу, Дністра, Західного

Етногенез – це процес формування етнічних груп.

До індоєвропейців зараховую багато давніх та сучасних народів: вірменів, балтів, германців, греків, іллірійців, індійців, іранців, італіків, кельтів, слов’ян, тохарців, фракійців, фрігійців, хеттів. Вчені по-різному локалізують прабатьківщину індоєвропейців. Одні в Малій Азії, інші Центральній Європі, Північному Причорномор’ї та інших місцях. Більшість з них вважають, що індоєвропейці з’явилися в Україні в ІІІ тис. до Р. Х. і пов’язують їх з племенами культури шнурової кераміки, які на початку ІІ тис. до Р. Х. розселились на великих просторах Європи, заселили більшу частину території України. У першій половині ІІ тис. до Р. Х. ці племена були ще нерозчленованими германо- балто-слов’янами, тобто мова в них була такою, що вони розуміли одні одних.

Українська культура княжої доби

45

Бугу – ІІ–V ст. від Р. Х.). Поєднання археологічних і лінгвістичних даних дає змогу вважати геродотівських скіфів-землеробів VI–IV ст. до Р. Х. праслов’янами. Дослідники найбільше уваги зосереджують на їхній самоназві – сколоти.

Найдавніші писемні джерела, в яких слов’яни вперше виступають під своїм власним ім’ям (етнонімом), належать до VI ст. (твори готського історика Йордана, візантійських авторів Прокопія Кесарійського, Псевдо-Кесарія, Іоана Ефеського, Менандра Протиктора, Феофілакта Сімокатти). Більш-менш ймовірно етнічна присутність слов’ян може бути реконструйована в творах римських авторів перших століть від Р. Х. (Плінія Старшого, Тацита, Птолемея).

Для вирішення питання про етногенез слов’ян особливо важливе значення мають відомості, що їх подав Йордан в славетному творі «Про походження і дії гетів» («Гетика» – 551 р.). З цього твору маємо уявлення про окремі етапи їхньої історії, оскільки достатньо точно визначено географічне розселення окремих груп. За «Гетикою», в VI ст. було три групи слов’ян: венеди – у басейні Вісли, анти – в Подніпров’ї, слов’яни (склавини) – у Подунав’ї. Колись у них було одне ім’я – венеди, але з часом, коли останні розселилися, змінилися й назви. У часи Йордана ще зберігалася мовна спорідненість цих племен. Отже, готський хроніст фіксує певний етап етногенезу. Деякі дослідники вважають, що йдеться про перший поділ слов’ян на західних, південних і східних. Саме антів Михайло Грушевський вважає безпосередніми предками українців.

Візантійський історик VІ ст. Прокопій Кесарійський у книзі про історію війни з готами, згадує про склавинів та антів. Зокрема, пише про те, що вони «не стоять під володінням одного мужа», живуть як державні народи, вірять в одного бога Громовержця, який панує над світом, жертвують йому різних звірів, не визнають долі, віддають божественні почесті та приносять пожертви річкам, джерелам та демонам. Живуть у невеличких житлах, у військові походи виступають пішим ходом з малими щитами та списами, панцирів не носять, деякі навіть не носять верхнього і нижнього одягу, а тільки штани. Говорять варварською мовою, всі вони дуже великі та сильні. Згадує і про військові дії антів у союзі з візантійськими полководцями.

46

Розділ 3

УVІІ ст. візантійські та західноєвропейські автори окреслюють все населення від річки Одер до лівого берега Дніпра назвою «слов’яни».

Упроцесі розпаду первіснообщинного ладу серед східних слов’ян формуються племінні союзи: поляни, сіверяни, древляни, дуліби або бужани, уличі, тиверці, білі хорвати та ін. Назви цих племен наявні в «Повісті минулих літ».

Основу господарства слов’ян складали землеробство, тваринництво, лісові промисли, полювання. Крім орного землеробства, слов’яни займались городництвом та садівництвом. Користувались складними та різноманітними сільськогосподарськими знаряддями: ралом, плугом, косою, серпом, дерев’яними лопатами з залізною оковкою країв, залізними сокирами та ін. Розвивались ремесла, особливо ковальство. Були навіть окремі поселення, які спеціалізувались на певних ремеслах. Наприклад, у Райковицькому городищі (Житомирська обл.) проживало багато ковалів та металургів. Це городище, як і багато інших, цікаве ще й тим, що воно існувало з часів неоліту. Було також розвинене ливарництво, зброярництво, ювелірна справа. Русичі були озброєні мечами, однолезовими палашами, списами, луками і стрілами, бойовими сокирами, щитами.

ВVII ст. у східних слов’ян, раніше ніж в Західній Європі, з’явилась кольчуга. Мечі та кольчуги – роботи давньоукраїнських майстрів – славились по всій Європі. Зброя прикрашалась золотим, срібним орнаментом. Археологи нарахували 150 назв виробів із заліза.

Слов’яни були відомі і як майстри ювелірної справи. Високої досконалості досягли в техніці перегородчастої емалі, яка давала змогу прикрашати вироби кольоровим орнаментом, живописними зображеннями. Майстри виготовляли колти – прикраси на скроні, діадеми, браслети, намиста, пояси, сагайдаки для стріл, парадні піхви для мечів та ін. Вироби оздоблювали зображеннями реальних i фантастичних тварин та птахів. У цих зображеннях дуже помітний вплив скіфського «звіриного стилю». Так, знайдені біля с. Мартинівка (Черкащина) бляшки-нашивки зображують коней і танцюючих людей. Кожне плем’я мало характерну тільки для нього форму жіночих прикрас – колтів, а орнамент на них мав символічне значення. Навіть невелика кількість давньослов’янських прикрас, яка дійшла до нашого часу, вражає своєю красою та майстерністю.

Українська культура княжої доби

47

Широко поширеним було гончарське ремесло – у великих пе- чах-горнах опалювали не лише різноманітний посуд, але й цеглу – плінфу. Відповiдно, в житлах замість вогнищ з’являються печі. Існували склоробне, деревообробне ремесла, ткацтво, обробка шкіри. Розташування на торгівельному шляху «з варяг у греки», який йшов по Дніпру, також на відгалуженні «шовкового шляху», який пов’язував Європу та Азію, сприяли розвитку як ремесел, так і торгівлі. Про широкі торгівельні зв’язки свідчать знахідки східних, європейських, візантійських монет у слов’янських поселеннях.

Переважно слов’яни жили в невеликих укріплених поселеннях. Житла будували з дерева. Можна виокремити декілька типів жител. Серед них землянки з обмазаними глиною стінами, дерев’я- ними опорними стовпами та дахом з крокв, покритого соломою. Будували також напівземлянки зі стінами з колод, по кутах рублених у вінці. Пізніше з’явився повністю наземний дім з дерева, з піднятою на стовпах дерев’яною підлогою та дерев’яним дахом. Подібні житла до середини XX ст. будувались на Півночі України, в Карпатах, Закарпатті. Для Подніпров’я також були характерні житла, подібні до мазанок – стіни обмазані глиною плетень, дах з соломи, з дерева опорні стовпи по кутах, крокви. Будували також споруди для утримання худоби. Поселення оточувались укріпленнями: валами, ровами, дерев’яними стінами зі зрубних конструкцій, заповнених землею, на яких встановлювали вежі з бійницями. В містах стіни досягали висоти 10–12 м.

У зв’язку з цим треба наголосити, що крім поселень, у слов’ян з’явились міста, як центри ремесла i торгівлі. У містах мешкали ремісники, купці, племінна верхівка. Крім одноповерхових жител, у містах стали з’являтись двоповерхові, складні дерев’яні тереми знаті з різьбленими прикрасами вікон, опорних стовпів, шатровими і купольними дахами. До давньослов’янських часів зараховують виникнення таких міст, як Київ, Чернігів, Іскоростень, Переяслав, Путивль та iн. Спочатку це були племінні культові та ремісничі, торгові центри, які пізніше розвинулись у власне міста. У літописах збереглися згадки про слов’янські культові споруди. Їх будували з дерева, багато прикрашали рельєфним різьбленням ззовні i зсередини, сам храм i майдан перед ним оточували огорожею з різьблених стовпів. Для будівництва використовували і випалену цеглу.

48

Розділ 3

Aрxeoлогічні знахідки, свідчення літописців доводять високий рівень розвитку дерев’яної архітектури в слов’ян, існування складних будівельних конструкцій i різноманітних архітектурних форм.

До прийняття християнства слов’яни керувались доволі чітко складеними морально-етичними нормами. Для релігійних уявлень слов’ян є характерним культ предків i поклоніння силам природи, персоніфікованих у пантеоні божеств .

У слов’ян виділився прошарок служителів культу – волхвів, які були знавцями релігійних церемоній, носіями медичних, метеорологічних знань, накопичених на той час, міфологічних та епічних творів. Вважається, що саме волхви для потреб запису культових текстів створили слов’янське письмо «черти i рези», як називали його літописці, зразки якого не збереглись.

Культ охоплював також численні свята, якими відзначали зміни пір року, початок тих або інших сільськогосподарських праць, вшановували богів. До циклу зимових свят належало свято Коляди або народження нового Сонця, яке відзначалось у час зимового сонцевороту. По селах, містах ходили групи перебраних у страшні звірячі і фантастичні маски юнаків, які виглядом, співом, биттям у бубни відлякували нечисту силу. У родинах готувалась cвященна вечеря з 12 страв, яка мала забезпечити добробут у наступному році. Також діти, молодь, ходили по хатах, славили піснями нове Сонце і вітали господарів. На початку березня святкували прихід весни, приліт птахів з вирію. Весь зміст весняного свята супроводжував засівання полів. Широко відомі до нашого часу такі літні свята, як русалії – на початку літа, коли житла прикрашали зеленими гілками, приносили жертву русалкам з річок, колодязів, озер, і свято літнього сонцевороту – Купало. Це свято відзначалось на честь Сонця, Вогню

Верховним божеством слов’ян був Дажбог, бог сонця, врожаю, достатку, але поступово на перший план вийшов культ бога грому i блискавки, покровителя князівської влади Перуна. Богом неба був Сварог, вогню і ковальства – його син Сварожич. Шанувалися бог скотарства, багатства, покровитель музики і обрядової поезії Велес, бог вітру i війни Стрибог, богиня землі та жіночих видів праці Мокош, богиня кохання i шлюбу Лада, богиня весни Леля, бог Хорс та ін. Творцем світу вважався Род, але поклоніння йому мало радше родинний характер. Існували культи численних божеств лісу – лісовиків, вод – русалок, полів – полудниць, польових русалок, покровителів дому – домовиків. На честь богів зводились місця для служіння.

Українська культура княжої доби

49

і Води. Вночі запалювали ритуальні вогнища, які мали підтримати силу Сонця, скакали через них, щоб очистились від усього злого. Восени відзначали свято богині Мокоші, під час якого в храм приносили частку врожаю, цілющі трави, квіти. Були свята на честь Перуна, Дажбога та інших божеств. У родинах поклонялись духам предків. З культом душ предків пов’язані слов’янські звичаї запрошувати їх на святкову вечерю, приносити їжу, напої на могили, коли існували спеціальні свята, вшанування душ померлих. Можливо, в житлах існували дерев’яні зображення, які символізували духів предків і яким голова родини принoсив жертви.

З прийняттям християнства знищувались храми, зображення богів, викорінювалась пам’ять про богів, міфи, але й те, що збереглось у фольклорі, народній культурі, про що свідчать літописи, показує, що слов’яни мали розвинену політеїстичну релігію з великим пантеоном божеств з чітко окресленими функціями, міфологічною концепцією будови світу, розвиненою міфологією. До наших часів збереглось дуже мало переказів про слов’янських богів, більше – історичних епосів про засновників міст, подвиги богатирів, захисників від ворогів і чудовиськ. Це билини, які розповідають про богатирів Іллю Муромця, Дуная, Волха, Микулу Селяниновича, Настасю, Латогорку та ін. Вони збереглись у народній культурі до наших днів, але значно християнізовані. Краще збереглась обрядова поезія. Слов’янські свята супроводжувались співами, танцями, музикою. Досі побутують у народній культурі колядки, щедрівки, веснянки, весільні пісні, які мають виразно язичницьку основу. Рештки слов’янських звичаїв зберігаються і у вигляді ігор. Наприклад, ритуальний хоровод перетворився на гру «Подоляночка», обряд поклоніння хлібам, які починають колоситися у гру «Колосок», коли дівчинка іде по мосту з сплетених рук інших учасників гри. Барвиста, складна обрядовість родинних свят відзначення народження дитини, весілля, багато в чому збереглась в українських народних традиціях до нашого часу.

Культ предків у язичницькій культурі слов’ян виконував роль морально-правових відносин між людьми, пов’язувальної ланки між людиною, природним довкіллям і світом мертвих. Це відображено в піснях, веснянках, купальних піснях, обжинкових мелодіях, народ-

50

Розділ 3

них танцях, казках, притчах, приказках, у весільних, родинних та поховальних обрядах.

Важливе місце в світогляді давніх слов’ян посідала складна система уявлення про потойбічний світ. Серед низки проявів звернемо увагу на те, що наші пращури побоювалися самого мерця, а не якоїсь його духовної сутності. Ідея ж виникнення безсмертної надчуттєвої сили, котра мала можливість підніматися на небо та впливати на погоду й життя людей, пов’язана з відомим звичаєм кремації. Спалення мерця на поховальному багатті, коли частинки людського тіла разом з вогнем та димом піднімаються угору, породили віру в те, що кожна людина має особливого безсмертного двійника у вигляді диму чи вогню, який під час кремації лине до неба.

Археологічні джерела свідчать, що більшість мерців ховали у слов’янських курганах головою на захід, хоча відома і східна орієнтація (у радимичів). Це може означати, що давні слов’яни потойбічний світ уявляли на заході (захід сонця) або на сході (схід сонця). Існувало й уявлення про те, що смерть людини не обов’язково мала призвести до розриву сімейних відносин. Тому в деяких випадках одночасно з мертвим чоловіком ховали передчасно вбитих або живих жінок. Так звані «парні поховання» зафіксовані у некрополях Києва, Пскова та інших міст. Можливо, обов’язкова смерть дружини на могилі чоловіка була однією з умов старослов’янського шлюбного договору. Вірили давні слов’яни і в перевтілення людських душ у рослини, тварини, птахів, риб тощо.

На східнослов’янських землях ще до запровадження християнства як державної релігії існувала писемність. Виникнення писемності в східних слов’ян було зумовлене об’єктивними причинами, необхідністю задовольняти потреби в спілкуванні (торговельні, дипломатичні, культурні зв’язки). Торгуючи з греками, предки слов’ян застосовували предметні спроби передання повідомлень («черти» і «рези» – зарубки та різні позначки), про які пізніше згадуватиме болгарський чорноризець Храбр в оповіданні «Про письмена». Арабський письменник Ібн-Фадлан записав у подорожніх нотатках (початок X ст.), що бачив написи по-руськи на окремих уламках дерева. Араб Ібн-ан-Надіма згадує, що руси десь у IX ст. мали письмена, які вирізували на дереві.