Іі модуль (20 кредитів)
Заняття 19 – лекція 13. (2 години). Морфологія ландшафту.
Заняття 20 – лекція 14 (2 години). Класифікація ландшафтів.
Заняття 21 – лекція 15 (2 години). Основні різновиди ландшафтів України.
Заняття 22 – лекція 16 (2 години). Основи геохімії ландшафтів.
Заняття 23 – лекція 17 (2 години). Основи геофізики ландшафту.
Заняття 24 – лекція 18 (2 години). Антропогенне ландшафтознавство (І). Поняття, предмет і завдання. Природно-антропогенні, антропогенно-природні, антропогенні ландшафти.
Заняття 25 – лекція 19 (2 години). Антропогенне ландшафтознавство (ІІ). Антропогенно-техногенні і техногенні ландшафти. Техногенний відділ ландшафтної сфери.
Заняття 26 – лекція 20 (2 години). Урболандшафтознавство, предмет і завдання. Урбанізовані ландшафти, визначення, ознаки, основи класифікації.
Заняття 27 – лекція 22 (2 години). Типологія міських ландшафтів і її застосування у містобудівному мистецтві.
Заняття 28 – лекція 23 (2 години). Культурний ландшафт.
______________
Закінчення другого модулю. Внутрішньо-семестрова атестація. На атестацію виноситься 20 кредитів.
Ііі модуль (30 кредитів)
Заняття 29 – практичне заняття 3 (2 години). Зображення рельєфу і елементів будови ландшафту на топографічних картах.
Заняття 30 – практичне заняття 4 (2 години). Основи ландшафтного картографування – підурочище і урочище (І – рекогносцирувальний польовий етап).
Заняття 31 – практичне заняття 5 (6 години). Основи ландшафтного картографування – підурочище і урочище (ІІ – основний польовий етап картографування).
Заняття 32 – практичне заняття 6 (4 години). Основи ландшафтного картографування – підурочище і урочище (ІІІ – заключний камеральний етап картографування).
_________________
Закінчення третього модулю. Залік – здача і прийом курсової роботи, якою є складена студентами карта ПТК рангу урочищ і підурочищ на модельний садово-парковий об’єкт. На залік виноситься 30 кредитів (20 кредитів використано при внутрішньо-семестровій атестації).
Розподіл навчального часу
|
Семестр |
Всього |
За семестрами та видами занять |
Заліки | |||
|
Лекції |
Практичні |
Семінарські |
Самостійні | |||
|
І |
46 |
24 |
8 |
4 |
8 |
2 |
|
ІІ |
36 |
20 |
14 |
– |
– |
2 |
|
Загалом |
72 |
44 |
22 |
4 |
8 |
4 |
Структура курсу і зміст навчального матеріалу і модуль (50 кредитів)
Заняття 1 – лекція 1 (2 години). Вступ. Ландшафт і ландшафтознавство, предмет і завдання курсу. Література до заняття: (9), [1], [3], [6]
Ландшафти є об’єктивними утвореннями на земній поверхні, консистентними (цілісними) природними тілами із своєрідними, неповторюваними властивостями. Ландшафти, як територіальні виокремлення, мають об’єктивні границі, в межах яких пізнаються (ідентифікуються), як цілісності, за створюваними ними усталеними образами. Вони вивчаються накою ландшафтознавством. Ландшафтознавство є підрозділом науки географії.
Навіщо ландшафтному архітекторові, дизайнеру ландшафтознавчі знання, адже ні з мистецтвознавством, а ні із самим мистецтвом ландшафтознавство, як таке, нічого спільного не має?
Ландшафтний дизайнер, архітектор працює з ландшафтом, як з матеріалом, подібно тому, як художник працює з фарбою, композитор зі звуком, хореограф з рухом тощо Значить для ландшафтного архітектора / дизайнера необхідні знання про ландшафт, як про вихідний матеріал, субстрат своєї творчості.
Ландшафт, у вигляді штучного, перетвореного, антропогенного, або трансформованого природного, є також кінцевим продуктом творчого процесу ландшафтного архітектора / дизайнера. Що вийде в результаті творчого акту? які фізичні, біологічні, геологічні та інші природні властивості матиме цей об’єкт – перетворений ландшафт? – це митець також має передбачити і прогнозувати. Адже спираючись лише на естетичні критерії і художні закони, стійкого і закінченого ландшафтного твору створити неможливо. Необхідні знання внутрішніх, обумовлених природою властивостей ландшафту.
Ландшафт є тлом творчого процесу, джерелом натхнення, емоцій, образів. Ці його аспекти вивчає особлива дисципліна естетика ландшафту, але у великій мірі образотворчий потенціал ландшафту обумовлюється його об’єктивними, природними, не залежними а ні від уяви, а ні від емоційних оцінок, а ні від історичних епох, властивостями. Їх необхідно знати.
Таким чином дисципліна «ландшафтознавство» є базовою природничою дисципліною для майбутнього ландшафтного архітектора / дизайнера.
Вивчення природних і обумовлених діяльністю людини властивостей ландшафту (крім естетичних) і складає ціль даного навчального курсу.
Основними його завданнями буде висвітлення таких питань:
історія виникнення поняття ландшафту, його сенс і сутність;
ландшафт, як наукова категорія;
трояке трактування ландшафту;
ландшафтні компоненти; окремо і в особливості – геологічна (літогенна) основа ландшафту; геоморфологія
морфологія ландшафту і дрібномасштабне ландшафтне картографування;
класифікація ландшафтів, основні ландшафти України;
антропогенні і техногенні ландшафти (змінені і створені людиною);
урбанізовані ландшафти (ландшафти міст).
Ландшафтознавство – дуже молода наука. Воно почало формуватися в наприкінці XVIII – початку ХІХ ст. працями Олександра фон Гумбольдта і Карла Ріттера. У другій половині – наприкінці 19-го ст. ландшафтознавство інтенсивно розвивалося в Германії. Власне саме поняття ландшафтознавства виникло у 1885 році (його запровадив німецький географ І. Віммер). Наприкінці ХІХ ст. у розвиток ландшафтознавства великий внесок зробили російські вченні, зокрема В. В. Докучаєв, який заклав основи сучасного розуміння ландшафту. На початку ХХ ст. його наступник Л. С. Берг сформулював сучасне розуміння ландшафту, чим був даний могутній поштовх розвитку науки про ландшафт у ХХ ст. Минуле сторіччя – час бурного розвитку ландшафтознавства, насамперед у СРСР і Германії, в меншій мірі у Франції і англомовних країнах – Великобританії і США. В рамках ландшафтознавства виникають такі науки, як екологія ландшафту, геохімія ландшафту, геофізика ландшафту та ін. В період популярності теорії систем (1970-1990-ті рр.) формується вчення про геосистеми. Виокремлюються такі гілки ландшафтознавства, як антропогенне ландшафтознавство (вивчає змінені і створені людиною ландшафти), урболандшафтознавство (вивчає ландшафти міст), морське ландшафтознавство, естетика ландшафту та ін. Наприкінці 20-го ст. спостерігається сплеск інтересу до ландшафтознавчих знань, поняття ландшафту набуває великої популярності і починає широко застосовуватися у найрізноманітніших сферах життя і діяльності людини. Настає час його глибоко філософського осмислення. Водночас учбова дисципліна «ландшафтознавство», що раніше викладалася практично лише професійним географам, виходить за освітянські межі географії і починає викладатися майбутнім спеціалістам ландшафтним архітекторам і дизайнерам, землевпорядникам, меліораторам та ін.
Питання для самоперевірки. До якого циклу наук відноситься наука «ландшафтознавство»? Яка роль у становленні йландшафтознавству О. фон Гумбольдта? Чим є ландшафт для ландшафтного дизайнера, архітектора? В яких галузях господарства і природокористування сьогодні застосовуються ландшафтознавчі знання?
Заняття 2 – самостійне заняття 1 (6 годин). Подати життєпис і розкрити внесок в науку ландшафтознавство таких вчених: Д. Л. Арманд, Л. С. Берг, Відаль де ля Блаш, І. П. Герасімов, К. І. Геренчук, М. А. Гвоздєцкий (Н. А. Гвоздецкий), М. А. Глазовська, А. О. Григор’єв (А. А. Григорьев), В. В. Докучаєв, У. М. Девіс, А. Г. Ісаченко, С. В. Калесник, А. М. Краснов (А. Н. Краснов), А. А. Краукліс, О. М. Маринич (А. М. Маринич), Г. П. Міллер, Ф. М. Мільков (Ф. Н. Мильков), Г. Ф. Морозов, З. Пасарге, Б. Б. Полинов, В. С. Преображенський, Л. Г. Раменський, Г. Ріхтер, М. А. Солнцев (Н. А. Солнцев), В. Б. Сочава, К. Троль, Г. І. Швебс.
Кожний студент у групі отримує персоналію вченого, яку вивчає, пише реферат, і наприкінці 1-го семестру доповідає свій реферат перед групою на семінарському занятті.
Реферат складається на основі аналізу основної і додаткової навчальної літератури (№№ (3), (7), (9), [1], [3], [5], [6], [10], [11], [12], [16]), на основі літературних джерел, які вказуються викладачем кожному студентові персонально, а також на основі використання ресурсів Інтернету. Ключові словосполучення в пошукових системах складаються із прізвища вченого і його ініціалів, а також зі слів «ландшафтознавство» / «ландшафтоведение», «географія» / «география», «географ».
Реферат виконуються на аркушах А4 в обсязі 3-5 або більше аркушів (але не менше 3-х), в рукописній формі. Роздруковані тексти до розгляду і оцінювання не приймаються. Термін здавання рефератів на перевірку викладачем – перша декада грудня поточного навчального року.
Заняття 3 – лекція 2 (2 години). Поняття ландшафту. Генезис та етимологія слова. Література до заняття: [5], [14]
В українській мові аналогами німецького слова Landschaft є слова «краєвид», «виднокрай» і «видноколо». Але а ні в українській, а ні в будь якій іншій мові народів світу, не існує поняття і слова, котре на 100% передавало б і повторювало б сенс німецького слова Landschaft. Тому «калька», тобто транслітерація цього слова стала інтернаціональною і заполонила всі мови світу, в тому числі і не індоєвропейської мовної сім’ї. В романських мовах довгий час замінником германського «ландшафту» було слово латинського походження «пейзаж». Але в останні роки і в цих мовах слово «ландшафт» починає застосовуватися поруч з автентичним поняттям пейзажу. В чому криється секрет такої популярності і розповсюдженості у мовах світу транслітерації з німецького Landschaft’у? – У його безпрецедентній смисловій ємності.
Слово Landschaft є складеним, його частини – Land и schaft. Перша складова «Land» має давнє індоєвропейське походження і відповідники-аналоги практично у всіх індоєвропейських мовах, і навіть деяких фіно-угорських: укр. лан – «безлісна рівнина; рівний широкий простір; поле; велика безліса територія землі, що оброблюється»; рос. лядина «орна ділянка серед лісу на місці вирубки або пожежі», «пустош, бур’яни, густий чагарник»; білорус. ляда – «вирубка, ділянка вирубаного лісу; місце, розчищене у лісі під посіви або саджанці; незоране поле у бур’янах і дрібному чагарнику». В других індоєвропейських та деяких уральських мовах, як сучасних, так і колишніх, аналогічно: болг. лєда – («нов, гірський луг»); сербохорв. лєдина – «пустош, нов, цілина»; словен. ledina и чеш. lada – «необроблене поле» і lado – «пустош, пар»; польск. lad – «суша, материк, континент»; ісп. llanura – «рівнина»; ср.-кімр. llan – «рівнина, двір»; бретон. lann – «степ»; ірл. lann и land – «вільне місце» і дав.-ірл. lundr – «гай»; нім. land, д.-в.н. lant і с.в.-н. lenden – «земля, країна, край»; шв. lindа – «пар»; фінск. lansi – «низина»; готськ., дав.-англ., дав.-сакс. land – «простір землі, вільний від лісу»; дав.-пруськ. lindan – «долина» і т. д. Всі ці слова походять від прадавнього і.-євр. слова *lendh. З перелічених значень дериватів пра-індоєвропейського *lendh неважко зрозуміти сенс першої складової «ландшафту» – land. Найпоширеніше сучасне його словникове значення у німецькій мові – «країна». Друга складова «ландшафту» – -schaft – у сучасній німецькій мові є полісемічним суфіксом, що вживається для створення сенсу цілісності, об’єднаності, взаємозалежності.
Сучасне німецьке слово Landschaft – це є сучасна форма давньоверхньонімецького слова lantscaf. Воно виникло у 830-й році, як слово-конструкт пр. перекладі євангельских текстів з латинської мови. Десяттю роками пізніше в давньонижньонімецький мові було застосовано слово landsсipe, яке було аналогом lantscaf, але застосовувалося вже не для переклада, а в цілком оригінальному тексті (поемі «Геліанд»). Від давніх саксонців в Х ст. це слово проникло в Англію, але не прижилося там, і лише пізніше, під час завоювання її норманами, у вигляді вже запозичення зі скандинавських мов, дало початок англійському слову landscaрe. Так що англійська мова, навіть у своєму давньоанглійському варіанті, ніякого відношення до виникнення «ландшафту» не має.
Необхідність утворення нового слова в ранньосередньовічних германських землях обумовлювалася багатьма чинниками. Але основним з них була історична необхідність у виробленні поняття, як б передавало сенс територіальної єдності у всіх без виключення аспектах – природно-фізичному, господарському, етнографічному, політичному, ідеологічному і навіть сакральному. У Каролінгській імперії мав місце процес об’єднання давніх германських племен в єдину націю і державу, відбувалася християнизацій язичників. Нові історичні реалії вимагали нових понять. А в силу того, що німецька мова має чи не найбільше серед мов світу здатність утворювати складені слова із сполученими смислами, нове для культури поняття-слово «ландшафт» і виникло саме в ній. Попервах слово «ландшафт»: мало приблизно такий сенс: здебільшого рівнинна або долинна, вільна від лісу, територія, де має місце господарська діяльність людини в «цьому» житті, і куди її душа «переселиться» після смерті, яка має певний вигляд, оформлена згідно духовному і матеріальному плану, має властивості цілісності і є місцем взаємовідношень між людьми, які їх об’єднують. Як бачимо, первинний сенс поняття ландшафт був дуже ємний і глибоким, поняття включало в себе найрізноманітніші аспекти території, як цілісності. Ці аспекти («скриті смисли») первинного поняття ландшафту могли розгортатися, проявлятися згідно соціальним умовам і історичним обставинам, згідно вимогам часу, але всі вони були нібито згорнуті у новому понятті культури. Саме безпрецедентною смисловою глибиною поняття, яке винайшли давні німці, й пояснюється його широке застосування у культурі майже всіма мовами народів світу: в інших мовах такого за глибиною і ємністю «просторового» поняття не існує.
Під час феодальної роздрібненості в Германії (з другої половини ІХ ст.) поняття ландшафту набуло політико-адміністративного сенсу, ним стали позначати адміністративно-територіальні одиниці і збори людей, що ними управляють (щось на кшталт «земства»). Під час Реформації і Контреформації смислорозгортання поняття ландшафт проявилося у набутті ним естетичного значення: пейзаж. Першим у такому сенсі поняття ландшафту використав Альбрехт Дюрер у 1521 році, і цей його сенс був «підхоплений» близькою до німецької голандською мовою, оскільки саме Голандія тоді була одним із світових центрів малярського мистецтва. А в ХІХ сторіччі поняття ландшафту почало набувати наукових трактувань.
Щодо поняття «пейзаж», то воно утворилося з давньофранцузького слова рауs, яким позначалася єдність території і її мешканців, , тобто це те, що ми звемо країною. Рауs, у свою чергу, походить від латинського слова рagus, яким позначалася сільська місцевість разом з її мешканцями. Принцип територіальної комплексності, як бачимо, в понятті пейзажу закладено, але смислової глибини і ємності ландшафту воно не має. Тому пейзажем неможливо замінити поняття ландшафту. Згодом поняття пейзажу набуло чисто естетичного смислу і стало застосовуватися в художньому розумінні, або як поняття яким позначається «зовнішній вид ландшафту».
Питання для самоперевірки. З яких частин складається німецьке слово Landschaft? Якими є індоєвропейські корені слова «ландшафт»? Співставте слова «ландшафт» і «краєвид»; чим вони розрізняються за смислом? Звідки походить поняття пейзажу? Чому, на Ваш погляд, поняття слово lantscaf виникло саме у ІХ ст. і саме у Франкській імперії? Якими були історичні умови надання поняттю ландшафту насамперед естетичного трактування?
Заняття 4 – лекція 3 (2 години). Ландшафт – поняття географічної науки. Література до заняття: (9), (11), [1], [3], [5], [6], [10], [16]
Як наукове, поняття ландшафту формувалося наприкінці ХVІІІ – ХІХ ст. Видатну роль в наданні ландшафту наукового значення відіграли німецькі географи Олександр Гумбольдт і Карл Ріттер. Зокрема, вони першими вказали на комплексну, складну природу і сутність ландшафту. Це принциповий момент для ландшафтознавства: розуміти, що ландшафт, як складається з найрізноманітніших частин, які у своїй взаємодії утворюють якісно новий цілісний об’єкт. Ця цілісність, маючи територіальну природу, повинна мати якісь більш або менш чітко окреслені просторові границі. Такі основні ландшафтознавчі положення. Що випливають з робіт Гумбольдта і Ріттера.
Але чіткої дефініції поняття ландшафту ці вченні не залишили. Першою спробою наукового трактування ландшафту вважається його визначення німецьким географом Георгом Гоммейєром, яке датується 1805-м роком. Він першим вказав на природні границі ландшафту, як на границі об’єктивні, тобто такі, що залежать лише від природних умов і не залежать від уявлення людини. За Гоммейєром ландшафтом вважається “оточуюча територія або сукупність місцевостей, що проглядається з найближчих командних висот – перш за все гір та височин”. Час, в який працював Гоммейєр, був часом наполеоновських війн. На протязі століть поняття ландшафту несло значне політико-адміністративне навантаження (згідно своїм первинним значенням), отже при виділенні ландшафтів в просторі часто керувалися політико-адміністративними кордонами. Але Наполеон наочно переконав європейську спільноту, що такі кордони вкрай ненадійні і штучні: він буквально перекроїв політичну карту Європи. В таких умовах традиційний підхід до виокремлення ландшафт. як політико адміністративної одиниці втратив своє значення, став відносним. Абсолютно непевним, стовідсотково суб’єктивним способом виокремлювати ландшафт у просторі була також художня уява митця, якою він керувався під час створення пейзажного твору. Тому після робіт Гумбольдта і Ріттера, в умовах політико-адміністративного «безладу», вчиненого у Європі Наполеоном, виникла необхідність вказати на якісь сталі просторові границі для ідентифікації ландшафту, як комплексного територіального утворення. І на такі границі – природні – першим вказав Гоммейєр. Цим вченим було надано ландшафтним границям, так би мовити, властивостей природничності, що зробило територіальні комплекси об’єктивно існуючими.
Другим принциповим моментом щодо становлення наукового розуміння категорії «ландшафт» у ХІХ ст. було формування розуміння того, що ландшафт є саме комплексним феноменом природи. Він не є а ні геологічним, а ні ботанічним, а ні господарським, а ні будь-яким іншим територіальним утворенням, а органічно сукупним, емерджентним (як кажуть філософи) територіальним утворенням, в котрому враховуються усі моменти і явища, що мають місце, спостерігаються на певній території. Таке трактування ландшафту вироблялося поступово зусиллями, в основному німецьких географів (після Гумольдта і Ріттера, О. Пешелем, З. Пассарге, О. Вімером, О. Шлютером та ін.). В кінцевому підсумку наприкінці ХІХ ст. в географічній науці викристалізувалося уявлення про ландшафт як територіальне комплексне утворення, що має об’єктивні границі у просторі.
Великий внесок у становлення науково розуміння ландшафту зробили наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. зробили вітчизняні вчеені – В. В. Докучаєв і Л. С. Берг. Перший зіграв особливу роль в формуванні сучасного наукового розуміння ландшафту. Наприкінці ХІХ ст. він обгрунтував уявлення про грунт, як самостійне, цілісне природне тіло, що не розкладається на складові частини. Грунт, як відомо, складається із мінеральної основи (подрібнених гірських порід), органічної речовини (гумус), дрібного тваринного населення, корінців рослин, мікроорганізмів, грунтової вологи і грунтового повітря. Але до жодної з цих субстанцій він не зводиться. Взаємодіючи, вони, формують якісно нове утворення, якісно нове природне тіло – грунт. Далі Докучаєв цю саму логіку застосував до поняття ландшафту, згідно ній ландшафт, що теж складається з тіл і субстанцій різної природи, також є якісно новим природним утворенням. Свої ідеї щодо ландшафту В. В. Докучаєв розвинути не встиг, але його справу продовжив видатний вітчизняний географ Л. С. Берг, який у 1915 (за іншими даними у 1913) році дав визначення ландшафту, яке вважається прообразом його сучасного наукового розуміння. Згідно Бергу, “географічний ландшафт є такою сукупністю, або угрупуванням, предметів і явищ, в якій особливості рельефу, климату, вод, грунтового і рослинного покриву і тваринного світу, а також до певної міри, діяльності людини, зливаються в єдине гармонійне ціле, що типово повторюється на протязі даної зони Землі”. Зауважимо, що до бергівського визначення ландшафту звертаються і досі. Особливо полюбляють його архітектори, оскільки в ньому напряму заявляється, що «сукупність» має бути гармонійною, а поняття гармонії, як відомо, є одним із наріжних у естетиці і мистецтві.
Після Берга німецькими і радянськими географами було запропоновано цілий ряд визначень ландшафту, що уточнювали ті чи інші моменти його наукового розуміння, доповнювали і розвивали його. Для спеціалістів архітекторів і ландшафтних архітекторів корисним буде запам’ятати такі визначення ландшафту.
Б. Б. Полинов: “Ландшафтом називається частина земної поверхні, на просторі якої клімат, геологічна будова, рельєф, басейни, рослинність, грунти і тваринне населення зберігають певний склад і властивості в такій мірі, в якій це обумовлює однорідність процесів взаємодії між ними”.
К. Троль: “Під географічним ландшафтом ми розуміємо частину земної поверхні, яка за зовнішнім виглядом і взаємодією своїх проявів і взаємозв’язків, як внутрішніх, так і зовнішніх, утворює просторові єдності конкретного змісту і з ясно вираженими границями, зя якими даний географічний ландшафт переходить в ландшафт іншого роду”.
Й. Шмітхюзен: “Ландшафт являє собою сукупність властивостей ділянки геосфери в географічно припустимому масштабі, яка сприймається за своїм загальним характером як єдність”.
Існує і цілий ряд інших визначень ландшафту. Зокрема, автор даного курсу дає таке: “Ландшафт – це територіальна цілісність, що має об’єктивні границі і сталий образ”. Наше трактування ландшафту може бути також корисним саме для архітекторів, ландшафтних архітекторів і ландшафтних дизайнерів тому, що в ньому висувається вимога, щоб крім об’єктивних природних об’єднавчих чинників, були наявні суб’єктивні – усталеність образу. Поняття образу – базове поняття мистецтва. Якщо ландшафтний архітектор або дизайнер створює щось таке, що називає ландшафтом, але це «щось» не має художнього образу, бодай елементарного, або навіть викликає неприємні відчуття (зустрічаються і такі «творіння»), то гріш ціна такому «митцю».
На протязі ХХ ст. наукове поняття ландшафту багатогранно ускладнювалося, набувало різних формалізацій (зокрема позичених з теорії систем, із методології структуралізму та ін.), іноді його намагалися звести до екологічних трактувань, а деякі дослідники – і взагалі вилучити з наукового кругообігу. Були пропозиції замінити поняття ландшафту поняттями «краєвид», «екосистема», «геосистема». Але поняття ландшафту «встояло», і сьогодні є плідною науковою категорією, що з кожним роком знаходить все більше і більше галузей і областей для свого застосування. Для архітектора, ландшафтного архітектора, ландшафтного дизайнера воно є одним з базових понять, як в аспекті теоретичної думки, так і в царині практичної діяльності.
Питання для самоперевірки: Якими були історичні передумови надання поняттю «ландшафт» наукового смислу? Яка ознака ландшафту послужила першою формальною причиною для перетворення його в наукове поняття? Що так емерджентність? Як поняття грунту пов’язане із виникненням сучасного поняття ландшафту? Що означає поняття гармонії у визначенні ландшафту Л. С. Бергом? Продекламуйте напям’ять два визначення ландшафту, які Ви вивчили.
Заняття 5 – самостійне заняття 2 (2 години). Самостійне осмислення поняття ландшафту. Студентам дається навчальна (№№(9), (11), [1], [3], [5], [6], [10], [16]) і наукова (підбирається окремо викладачем) література і пропонується вивчити на пам’ять два визначення ландшафту. Визначення для вивчення обираються студентами самостійно. Ставиться завдання осмислити вивчені визначення ландшафту, а також матеріал попередніх лекцій, і сформулювати запитання до викладача, якщо студентові не до кінця зрозумілі ті чи інші моменти визначення і поняття ландшафту. Питання в кількості 2-3 або більше записуються в зошиті. Самостійне заняття «2» є підготовкою до семінарського заняття «1».
Заняття 6 – семінарське заняття 1 (2 години). Аналіз поняття ландшафту і його визначень. Викладач перевіряє питання, сформульовані студентами на практичному занятті «1», і записані у зошит. Вибірково студенти опитуються на знання напам’ять визначень ландшафту. За вибором викладача, розглядаються спірні і незрозумілі студентам моменти визначення і поняття ландшафту. У формі довільного діалогу викладача зі студентами проводиться обговорення цих моментів і їх роз’яснення викладачем. Участь студентів у обговоренні сутності поняття ландшафту, знання ними напам’ять визначень ландшафту, а також сформульовані на самостійному занятті «2» питання, оцінюються викладачем, за підсумками семінарського заняття проводиться перша атестація студентів із розрахунку «10 кредитів».
Заняття 7 – лекція 4 (2 години). Три трактування ландшафту в науці ландшафтознавстві і їх використання у практиці ландшафтної архітектури, ландшафтного дизайну. Література до заняття: (4), (9), (11), [1], [3], [6], [10], [16]
В радянському ландшафтознавстві виокремилися три наукові школи, які розуміли ландшафт з суттєвими особливостями. Його територіальність, цілісність і об’єктивність ніхто під сумнів не ставив, але те, чим були обумовлені ці властивості ландшафту, бачилося по різному.
Найпершим виникло загальне розуміння ландшафту. У вище наведених класичних визначеннях ландшафту відбите, насамперед, саме таке його розуміння. У вітчизняній географії найбільш в концентрованому вигляді загальне розуміння було сформулювало видатним радянським ландшафтознавцем Д. Л. Армандом. Він вважав, що поняття ландшафту є просто синонімом будь-якого територіального (акваториального) комплексу і писав, що “слово «ландшафт» застосовувати не тільки до будь-яких таксономічних одиниць, можна, наприклад говорити: ландшафт лісової поляни, ландшафт Кольського півострову ландшафт шельфів, але і в загальному сенсі, на кшталт поняття «грунт», «клімат» тощо”. Йому ж належить і такий афоризм: «От кочки до географической оболочки – всё ландшафт» (рос.). Інший відомий радянський географ – В. С. Преображенський запропонував таку модель загального розуміння ландшафту: рис. 1.
Рис. 1
Загальна (моносистемна) модель ландшафту за В. С. Преображенським
з доповненням автора.
Загальне поняття ландшафту є найбільш широким його науковим трактуванням, і в цьому смислі воно найбільш відповідає первинному сенсові поняття ландшафту взагалі. Загальне поняття ландшафту – це сильний методологічний інструмент, що дає можливість дослідникові підходити до розгляду будь якої об’єктивно існуючої територіальної (акваторільної) єдності на планеті, як до ландшафту. Але в широті ж застосування загального поняття ландшафту криється і його обмеженість. В суто методичному відношенні, в практиці ландшафтознавчої роботи, в тому числі і ландшафтно-архітектурної, воно є мало конкретним і розпливчатим, мало операбельним. Його цінність для архітектора і ландшафтного архітектора є більше теоретичною і концептуальною.
Інші два трактування обмежують смислову ємність поняття ландшафту, роблять його «теоретично» вужчим, але практично більш операбельним.
Існує типологічне розуміння ландшафту. Один із розробників теорії типологічного трактування ландшафту М. А. Гвоздецький писав: “ Ландшафт – це тип, підтип, вид и т. д. території (місцевості) як фізико-географічного комплексу”. «Формула» ландшафту у типологічному трактуванні ландшафту дуже проста: ландшафт = тип ландшафту. Ландшафт тут може бути територіально «розірваним» («дирявим» за виразом Гвоздецького). Фактично у типологічному трактуванні під ландшафтом таким розуміється сукупність розповсюдження тих чи інших типів територій на будь якому масштабному рівні їх виділення, якщо ці типи розглядаються за комплексом ознак і параметрів. Основним критерієм виділення ландшафту стає критерій відносної однорідності типу території, що розглядається комплексно. Говорять про болотяні і лісові ландшафти, про долинні, балкові і плакорні, гірські і рівнинні, субтропічні і тропічні ландшафти тощо. Всі болотяні, або всі лісові, або всі долинні ландшафти, де б вони не знаходилися територіально, вважаються одним ландшафтом.
Регіональне, або індивідуальне трактування ландшафту є своєрідною протилежністю типологічному трактуванню і повною протележністю загальному трактуванню ландшафту. Згідно цій точці зору, ландшафтом є територіальний комплексний виділ певного масштабного (таксономічного, ієрархічного) рангу («рангу ландшафту»); ані нижче за масштабом, ані вище ландшафти, як такі не виділяються. Цей територіальний комплекс є унікальним і ніде більше на планеті не повторюється; прихильники індивідуального трактування ландшафту «своїм» ландшафтам навіть дають власні імена. Типологічні комплексні територіальні одиниці (прибічники індивідуального трактування ландшафту звуть їх ПТК – «природно-територіальні комплекси») існують, але вони виділяються або в середині власне ландшафтів, як їхні «морфологічні частини», або є сукупностями ландшафтів на вищих об’єднавчих рівнях територіальної ієрархії (ландшафти природної зони, ландшафти географічного поясу тощо). Ландшафти ж, як такі, в індивідуальному трактування вважаються такими собі «ключовими», «вузловими», «реперними» ділянками і понятійними категоріями як для нижчих, так для вищих рівнів ландшафтознавчої класифікації. І, нарешті, ландшафт в індивідуальному трактуванні має границі, що обов’язково обумовлюються лише геолого-геоморфологічними («морфо-літогенними», як кажуть прибічники індивідуального трактування), і ніякими іншими чинниками. Як бачимо, в теоретичному відношенні, індивідуальне трактування ландшафту серед всіх інших є найбільш жорстким і залишає найменше можливостей для нечітких і двояких, а тим паче багатосенсових розумінь.
В радянській географії був час, коли прихильники трьох трактувань ландшафту сперечалися між собою і навіть ворогували. Подекуди це можна побачити і сьогодні. Але час показав, що усі три точки зору на ландшафт вірні, вони не виключають, а взаємодоповнюють одна одну, і тому теоретичні суперечки між ними сьогодні виглядають вже як анахронізм. Цікаво, що такий взаємний зв’язок всіх трьох трактувань ландшафту намітився вже у класиків. Прихильники і загального трактування ландшафту, і типологічного, і індивідуального, звертаються, зокрема до наукової спадщини Л. С. Берга, у якого знаходять зародки всіх трьох способів трактування ландшафту.
Ландшафтним архітектором / дизайнером будь яке трактування ландшафту має оцінюватися, насамперед, у практичній площині: що корисного воно може дати творчому процесу. конкретній ландшафтно-архітектурній (-дизайнерській) роботі. З цієї точки зору, загальне трактування ландшафту, як вже підкреслювалося, для ландшафтного архітектора / дизайнера має, насамперед, теоретичне, концептуальне, в деякій мірі навіть ментальне значення. Воно привчає архітектора – дизайнера дивитися на світ очима ландшафтознавця, як на єдність оточуючих нас тіл і процесів, як на комплексні просторові феномени природи і людського суспільства. Ландшафтний архітектор має справу не з рельєфом, кліматом, камінням, водою, чагарниками, малими архітектурними формами і так далі; він перетворю ландшафт, адже всі конкретні об’єкти ландшафтної творчості не існують окремо і у відриві один від одного, а у тісному територіальному зв’язку: зачіпи один – обов’язково відреагують всі інші. Розбиратися у тонкощах природних і суспільних взаємозв’язків на території і вчить нас загальне трактування ландшафту.
Цінність типологічного трактування ландшафту для ландшафтного архітектора полягає в наступному. Якщо ландшафтний проект створено для якихось одних природних умов, то не варто створювати «з нуля» такий самий проект для аналогічних умов, навіть в тому випадку, якщо вони повторюються на зовсім іншій території. Достатньо лише відкорегувати існуючий. Наприклад, проект для болотяного ландшафту буде п р и б л и з н о однаковим і на Волині, і на Чернігівщині. Звичайно, умови там і там дещо відмінні, але аналогій між болотяними ландшафтами двох регіонів буде більше, аніж відмін. Те саме можна сказати, наприклад, про степовий ландшафт Приазов’я і Одещини, або про боровий ландшафт тераси Прип’яті і Десни, і т. д.
Найбільшу практичну цінність для ландшафтного архітектора і дизайнера має індивідуальне трактування ландшафту, особливо вчення про морфологію ландшафту. Взагалі індивідуальне трактування ландшафту у великій мірі виникло завдяки практичним потребам. Один з творців індивідуального трактування ландшафту акад. С. В. Калесник писав: “Визначаючи об’єкт, краще обрати таке трактування цього об’єкту, при якому його загальна діагностика і розпізнавання у польовій обстановці зможуть спиратися на максимальне число конкретних ознак. В цьому смислі поняття про ландшафт як географічний індивідуум має явні переваги”. Для ландшафтного архітектора найбільш важливим у індивідуальному розумінні ландшафту є те, що останній має так звані морфологічні частини – природно-територіальні комплекси (як по суті є типологічними ландшафтними одинцями). Ці морфологічні частини виділяються на трьох масштабних (таксономічних) рівнях: місцевість – урочище – фація. Іноді виділяють також складне урочище і підурочище. Саме морфологічні частини ландшафту-індивідууму за просторовими (масштабними) характеристиками найбільш підходять для роботи з ними ландшафтного архітектора / дизайнера, як конкретні об’єкти творчих перетворень і маніпуляцій. Фахівці з садово-паркового будівництва звичайно мають справу із місцевостями і урочищами, а ландшафтні дизайнери – з найменшими морфологічними частинами ландшафта-індивідуума – фаціями і підурочищами, рідше – з урочищами. Виділення місцевостей, урочищ, фацій на території, з’ясування їх характеристик, визначення параметрів, важливих при створенні ландшафтного проекту і композиції, досить детально і гарно розроблені у вченні про морфологію ландшафту. Зокрема, розроблено методики ландшафтного картографування і профілювання території. Ландшафтні карти, які показують розподіл у просторі фацій, урочищ, місцевостей є дуже корисними при розробці ландшафтних проектів на різних просторово-масштабних рівнях.
Питання для самоперевірки: Як ландшафтний архітектор / дизайнер у своїй роботі використовує загальне трактування ландшафту? Як ландшафтний архітектор / дизайнер у своїй роботі використовує типологічне трактування ландшафту? Як ландшафтний архітектор / дизайнер у своїй роботі використовує індивідуальне трактування ландшафту?
Заняття 8 – лекція 5 (2 години). Компоненти і елементи ландшафту, його цілісність і консистентність. Література до заняття: (1), (3), (7), (11), [1], [4], [10], [15].
В основі ландшафтної концепції лежить постулат про те, що ландшафт є територіальною цілісністю, своєрідним і неповторним природним тілом, що складається з ландшафтних компонентів. У класичному ландшафтознавстві до ландшафтних компонентів звичайно відносять гірські породи (літокомпонент), поверхневі і океанічні води (гідрокомпонент), атмосферне повітря (атмокомпонент), грунт (педокомпонент), рослини (фітокомпонент) і тварини (зоокомпонент). Рослини, тварини, гриби, а також мікроорганізми іноді об’єднують поняттям біокомпонент. В останні роки до складу ландшафтних компонентів почали відносити також штучні об’єкти і засоби виробництва, створені людиною (техногенний компонент) и саму людину (біосоціальний компонент). Але з включенням останніх до складу геокомпонентів згодні поки що не всі географи. В еліпсах на рис. 1 показані геокомпоненти.
Дуже часто, особливо в минулі роки, ландшафтними компонентами вважали рельєф і клімат. Це не зовсім вірно, оскільки останні є властивостями відповідно гірських порід і повітряних мас, а не ними самими. Із переліку ландшафтних компонентів, або геокомпонентів (це синоніми) неважко помітити, що основним критерієм їх виділення є відносна агрегатно-субстанціальна і термодинамічна однорідність і спорідненість. Тобто геокомпонент має бути певною субстанцією, речовинним утворенням, тілом. Рельєф же і клімат не є такими, вони – властивості і способи існування відповідних субстанцій і тіл. Тому виокремлювати їх у геокомпоненти є помилкою. Те ж саме стосується і такого поняття яка «інформація». Її теж інколи пропонують розглядати в якості геокомпоненту. Але, очевидно, це явна помилка, оскільки інформація не є а ні субстанцією, а ні речовиною, а ні тілом, це зовсім інша фізична і онтологічна категорія. Зрідка в якості окремого гекомпоненту виділяють підземні води. Більшість ландшафтознавів з цим не згодна.
Деякі ландшафтознавці (особливо прихильники індивідуального трактування ландшафту) вважають, що ландшафтні компоненти відіграють у будові ландшафту різні за значенням і важливістю ролі, а тому поділяються на «головні», «підлеглі», «другорядні» тощо. М. А. Солнцев, наприклад, «за важливістю» для ландшафту розташовував геокомпоненти так: земна кора – атмосфера – води – грунт – рослинність – тваринний світ. Д. Л. Арманд пропонував іншу схему: рельєф (гірські породи) = клімат (гази і пара тропосфери) – води – рослини = тварини – грунт. Хоча на перший погляд ранжування гекомпонентів згідно їхній «важливості» для ландшафту і виглядає логічним, погоджувалися з таким підходом далеко не всі ландшафтознаці. Зокрема Ф. М. Мільков наполягав на тому, що всі геокомпоненти у загальному випадку для ландшафту є рівнозначними, а про їх ранжування слід говорити тільки у кожному конкретному випадку. Дійсно, якщо вважати ландшафт загальним поняттям, то те як гекомпоненти розмістяться в ряд згідно своїй «важливості» для ландшафту, буде залежати від ієрархічного рівня, на якому виокремлюється даний ландшафт і від набору конкретних факторів і причин його утворення. Мільков вказував, що навіть тварини в окремих випадках можуть виступати провідним ландшафтоутворюючим компонентом чи фактором. На Харківщині є дивовижні ландшафти байбачин – луки, що перериті байбаками і «прикрашені» горбиками викинутої ними з нір землі. А в африканських саванах відомими утвореннями тварин є термітники, які у сукупності можуть формувати дуже своєрідні на вигляд ландшафти.
Якщо уважніше придивитися до поняття «гекомпонент», то неважко побачити, що воно є певним узагальненням і абстракцією. По-перше, коли ми говоримо, наприклад, як про гекомпонент, про воду, то ми маємо на увазі всі можливі форми самостійного перебування води у ландшафті – всю, так би мовили, воду. Але «всієї» води ми ніколи не бачимо, завжди – тільки окремі водні об’єкти. Навіть повітря – найбільш гомогенізований ландшафтний компонент – може представати перед нами то білими хмарами, то яскравою веселкою, то полум’яною ватрою, то буревієм: у різних формах. По-друге, ландшафтні компоненти пронизують один одного, проникають одне в одне. Іноді їх фізично, навіть чисто гносеологічно, важко відділити один від одного. Так, бактеріальний аерозоль – це частина атмокомпоненту, чи це біокомпонент? А корені рослин, особливо малі, – це частина педокомпоненту, чи все ж таки фітокомпонент? Таким питань можна поставити багато, і всі вони будуть свідчити, що субстанційно-термодинамічна межа між гекомпонентами є досить умовною.
В певній мірі абстрактне поняття геокомпоненту конкретизується поняттям елементу ландшафту. Елемент ландшафту – це дана, конкретна частина геокомпоненту. Наприклад в лісовому ландшафті серед елементів його фітокомпоненту бачимо дерева, чагарники, трав’яний покрив, гриби (доречі мікокомпонент1). Серед гідрокомпоненту річкової долини бачимо саму річку, струмки, що в неї течуть, старики, болітця, навіть окремі калюжі після дощу. В сучасному ландшафтознавстві ідуть далі і розрізняють так звані геомаси. Геомаса – це свого роду ідеальний елемент ландшафту будь якого розряду геокомпонента, що не містить «домішок» елементів із груп інших гекомпонентів. Наприклад, якщо повітря – то тільки гази, без пилу, бактерій і навіть водяної пари; якщо грунт – то тільки мінеральний дрібнозем, без живих організмів і навіть без органічної речовини. Поняття геомаси – це теж абстракція. В реальності їх не існує.
Ландшафтні компоненти об’єднуються в цілісність ні ім’я «ландшафт». Це – одне із основних теоретичних тверджень ландшафтознавства, його своєрідна аксіома. Вважається, що ландшафт по відношенню до свої компонентів є емерджентним об’єктом. Тобто таким, що має якісно нові властивості, аніж його складові частини. Це так званий принцип холізму, згідно якому ціле не зводиться до суми своїх частин. Холістичний принцип в ландшафтознавство, як зазначалося, ввів В. В. Докучаєв, перенісши логіку грунту, як самостійного природного тіла, на ландшафт. Він ніким не ставиться під сумнів, але якщо уважніше придивитися до ландшафту, то неважко побачити, що принцип холізму для нього є більш декларативним, аніж таким, що відбиває реальний стан речей. А останній є таким. Так, ландшафт по відношенню до своїх компонентів є цілісним утворенням. Але ми цього утворення, як такого не бачимо і не відчуваємо. Ми спостерігаємо тільки геокомпоненти, навіть не геокомпоненти, а елементи ландшафту. А їхній взаємозв’язок, форми якого є надзвичайно різноманітними, просто декларується. Ця декларація відбиває сутність ландшафту, як природного тіла, але ми тієї сутності не бачимо. Де ландшафт, як самостійне тіло? Його немає, є тільки геокомпоненти.
Цей парадокс можна досить легко розв’язати за допомогою сучасного філософського поняття консистенції. Це поняття споріднене поняттю цілісності, але на відміну від нього обов’язково враховує той факт, що є частини і ці частини є обов’язковими у своїй наявності. Деякі філософи навіть обґрунтовують поняття частини-цілого, або вважають ціле підпорядкованим своїм частинам, а не навпаки. В консистенції, на відміну від цілісності, як тіла або організму, складові-частини ідентифікуються обов’язково і після холістичних декларацій нікуди не «зникають» навіть теоретично, навіть подумки. А от розривів і пустот між ними немає ані в яких формах, ані в яких проявах. Саме таку ситуацію в реальності ми спостерігаємо у ландшафті. Тому, згідно сучасним філософським уявленням, про ландшафт ліпше говорити не «цілісність», а «консистенція».
Цей момент є важливим для архітектора. З одного боку, він розміщує свій окремий об’єкт у ландшафті. Тобто практично архітектор працює не з самим ландшафтом, а з його компонентами. Візуалізується конкретна споруда або насадження, ним створене, а не ландшафт, як такий. Але з іншого боку, вмішуючись у ландшафт, як цілісність архітектор втручається у всю систему найскладніших і найтонших взаємозв’язків між ландшафтними компонентами, що формують ландшафт як цілісність. І якщо він не розуміє цього, вважаючи, що досить створити окремий об’єкт і просто розмістити його у «середовищі», то від «творіння» такого архітектора ландшафтові буде більше школи, аніж користі. Поняття консистенції дає архітекторові важливий методичний інструмент: воно утверджує ландшафт, як візуальну окремішність тіл і явищ, які можна комбінувати, пересувати, вилучати і створювати, і в той же час забов’язує його відноситися до цієї окремішності, як до суцільної консистенції, в якій все взаємопов’язане і немає жодних розривів і лакун. Тільки при збереженні балансу окремішності тіл і явищ, як конкретного матеріалу ландшафтної і архітектурної творчості, і їх а б с о л ю т н о г о взамозв’язку аж до стану суцільної консистенції, як фундаментального принципу, завдяки якому власне і існує ландшафт, можливе дійсно вдале і цінне створення ландшафтного або архітектурного твору.
Питання для самоперевірки: Чим компонент ландшафту відрізняється від елементу ландшафту? Чим компонент ландшафту відрізняється від геомаси? Чим поняття цілісності щодо ландшафту відрізняється від поняття консистенції? Що так мікокомпонент ландшафту?
Заняття 9 – лекція 6 (2 години). Атмо- і гідрокомпоненти ландшафту. Література до заняття: [11]
Компонентами ландшафту є атмосферне повітря і поверхневі та океанічні води. Іноді в якості окремого компоненту ландшафту виділяють підземні води, що є неправильним: підземні і грунтові води є елементом літокомпоненту, гірських порід.
Атмоферне повітря є сумішшю газів, що складається з азоту (75,5 % по масі), кисню (23,15 %), аргону (1,29 %), вуглекислого газу (0,046 %), парів води (перемінний вміст) та сили силенної інших газових домішок, кількість яких у повітрі, в цілому, мала або мізерна. Атмосферне повітря зібрано в суцільну атмосферу, що має шарувату будову (тропосфера, стратосфера, мезосфера, термосфера, екзосфера). В найближчому до Землі шарі – тропосфері (8-18 км) виділяють особливий приземний шар повітря. Це той шар, в якому відчувається найбільш сильний безпосередній вплив на метеорологічні процеси земної поверхні – її рельєфу, рослинного покрову, будівель, водних поверхонь і т. ін. Його висота не стала і коливається на рівнинних територіях від 50-100 м до 200-250 м (а над містами може досягати 2 км).
З точки зору ландшафтної архітектури і садово-паркового мистецтва, найбільш важливими є ті властивості атмосфери, що визначають умови життя і розвитку рослин. Це кліматичні умови (з точки зору екології рослин, біокліматичні). Клімат визначають статистичний режим атмосферних умов – умов погоди, що є характерним для кожного місця Землі в силу його географічного положення. Клімати поділяють за територіальним масштабом прояву «статистичних режимів» («ансамблів погод»). В межах всієї планети і окремих її регіонів виділяють макроклімат. Макроклімат визначає біокліматичні умови в межах природної зони і фізико-географічних провінції. Не треба особливо пояснювати, що в поліській і степовій зонах Україні біокліматичні умови, а відповідно і рослинність, є різними. Провінційна ж різниця у макрокліматичних умовах спостерігається із заходу на схід країни. В західних областях вологіше і тепліше, тут ростуть буки і ялини. На сході ж України біокліматичні умови (вологість, сезонні коливання температури) не сприятливі для цих рослин, і вони з природних ландшафтів зникають. Очевидно, знання біокліматичних макропоказників є обов’язковим для успішного втілення в життя будь яких ландшафтно-архітектурних / ландшафтно-дизайнерських проектів. Ці показники містяться в даних метеостанцій, кліматичних довідниках.
Існує ряд класифікацій кліматі земної кулі. Найпростішою і найзрозумілішою є класифікація Б. П. Алісова, згідно якій розрізняють такі клімати: екваторіальний, екваторіальних мусонів (північної і південної півкуль) тропічний (північної і південної півкуль), субтропічний (північної і південної півкуль), помірний (північної і південної півкуль), субарктичний і субантарктичний, арктичний і антарктичний.
На нижчих масштабних рівнях розрізняють мезоклімат («місцевий клімат») і мікроклімат. Границю між ними провести важко. Вважають, що мезоклімат – це клімат крупної складової частини географічного ландшафту (в індивідуальному трактуванні), а мікроклімат – клімат невеликої території всередині географічного ландшафту. Мезокліматичні умови можуть визначатися, наприклад, наявністю великої водойми – озера або водосховища (виникає бризова циркуляція); клімат великого міст – теж можна віднести до розряду мезокліматів. Мікрокліматичні умови формуються під безпосереднім впливом локальних чинників земної поверхні (її шорсткистість, теплоємність і теплопровідність, вологість і т. ін.). Всім, наприклад, відомі мікроклімати північних і південних схилів горбів або западин. Мікроклімат поля, лугу, лісу, узбережжя, долини – ось інші приклади мікрокліматів. Іноді, щоб розрізнити вплив на властивості повітряної маси найменших за розміром неоднорідностей земної поверхні, говорять про наноклімат. Наприклад, наноклімат болотяної кочки. Коли на початку сніготанення ми спостерігаємо, що навколо комлю дерева сніг тане швидше, ми також стикаємося з явищем наноклімату.
Мезокліматичні і мікрокліматичні умови також слід неодмінно враховувати при розплануванні ландшафту, роботі з рельєфом, підборі і висадці рослинного матеріалу (наприклад, на схилах північної і південної орієнтації не варто висаджувати одні і ті ж трав’янисті і чагарничкові рослини). Але, що для ландшафтного архітектора / дизайнера є ще більш важливим, так це те, що в процесі створення своїх садово-паркових і ландшафтних композицій, маніпулюючи із насадженнями, штучним рельєфом і водоймами / водотоками, він може сам створювати мікроклімат і навіть частково мезоклімат (у великих масивах насаджень). Штучний мікроклімат, в якому регулюється вологість повітря і його вітровий режим, освітленість місця тощо, може значно підсилювати приваблюваність тієї чи іншої ландшафтної композиції. А може, навпаки, при невмілому застосуванні законів мікрокліматології, погіршувати, ба навіть зводити нанівець результати «творчої роботи» горе-архітектора чи дизайнера.
Найважливішими метеорологічними показниками, що характеризують клімат будь якого ландшафту, будь якої ділянки земної поверхні є такі:
тривалість сонячного сяйва і склад сонячної радіації;
температура повітря (максимальна, мінімальна, середня за добу, місяць, рік) і температурні інверсії (потужність, повторюваність);
вологість повітря (абсолютна, відносна, точка роси);
хмарність (кількість і форми хмар);
атмосферний тиск;
швидкість і напрямок вітру;
кількість рідких (дощ) і твердих (сніг) атмосферних опадів (максимальна, мінімальна, середня за добу, місяць, рік), для снігового покриву – висота, терміни його встановлення і сходження;
гідрометеори (роса, ожеледь, ожеледиця, паморозь, ) і тумани (вид туманів і їхня повторюваність);
температура, теплоємність, теплопровідність, вологість грунту;
атмосферне електричество (грози, блискавки, коронні розряди та ін.);
явища атмосферної оптики (веселка, гало, фата моргана тощо).
Зазначимо, що деякі метеорологічні елементі і явища можна успішно використовувати при створенні ландшафтних композицій, провокуючи підсилення (послаблення) природних, або викликаючи штучні. Наприклад, дуже живописними є низькі тумани, що стеляться над землею. Створення ставу спровокує виникнення такого живописного туману, в наявність навколо нього горбиків і куртин чагарників, наполовину скритих туманами, зробить ранковий / вечірній ландшафт загадковим і романтичним. Регулюючи вітровий режим, можна штучно підсилити наростання живописної паморозі у зимовому саду. Гра світотіні викликається прямим впливом на інсоляцію за допомогою насаджень і т. д.
Води річок, ручаїв, озер, ставків, водосховищ, боліт звуться поверхневими (вони – на поверхні землі), а морів і океанів – океанічними. Вони складають гідросферу. Ландшафтний дизайн і архітектура сьогодні ще не освоїли поверхні морів і океанів, тому зупинимося лише на поверхневих водах.
Водні об’єкти характеризуються, насамперед, гідрологічним режимом: швидкістю і напрямком течій (якщо такі є), а також витратами води; температурою водних мас на різних глибинах і її коливаннями; часом встановлення і сходження, а також формами льодового покриву (льодовий режим); хвильовою діяльністю (хвильовий режим). Важливими характеристиками водних об’єктів є їх морфометричні параметри: довжина, глибини, звивистість, перепади висот русла водотоку або ложа водойми. Іноді температурний режим водойм і водотоків позначають поняттям гідроклімату (за аналогією поняттю клімату щодо повітря, але вужче за значеннями). Дуже важливою характеристикою водних об’єктів є їхній хімічний склад, особливо насиченість киснем, органічними речовинами, карбонатами, сполуками заліза, марганцю і алюмінію, розчинними солями та ін. Стан і коливання хімічного режиму водойм і водотоків позначають поняттям гідрохімічного режиму. Від гідрохімічного режиму і гідроклімату водних об’єктів безпосередньо залежать умови заселення їх вищою і нижчою водною рослинністю і гідробіонтами – тваринним населенням водного середовища. Все це має безпосереднє відношення до ландшафтної архітектури і дизайну, адже створення штучного або використання у ландшафтній композиції природного водотоку чи водойми, особливо насичених (заселених) водними рослинами і тваринами, є одним з найважливіших способів художнього ландшафтотворення або перетворення ландшафту.
В ландшафтознавстві і ґрунтознавстві говорять про так званий тип водного живлення ландшафту. Якщо вода надходить у ландшафт лише з атмосферними опадами, говорять про автоморфний тип водного живлення (або просто про автоморфні ландшафти, іноді їх звуть ще елювіальними). Це звичайно ландшафти підвищених ділянок. Якщо вода надходить у ландшафт і у вигляді атмосферних опадів, і у вигляді бокового притоку (з річки під час повені або зі схилів), а також у зв’язку із високим рівнем грунтових вод (живлення грунтовими водами) то говорять про гідроморфне водне живлення (або про гідроморфні ландшафти). Очевидно, це ландшафти низовин і западин. Проміжне положення між ними займають ландшафти напівгідроморфні, які живляться атмосферними опадами і боковим стоком зі схилу – це ландшафти схилів або западин із низьким рівнем грунтових вод. Очевидно, тип водного живлення ландшафту є одним із вирішальних чинників, що обумовлюють вибір посадкового матеріалу, підбір асортименту рослин при створенні будь якої ландшафтної композиції будь яких розмірів.
Питання для самоперевірки: Як ландшафтний архітектор / дизайнер працює з макрокліматом? Як ландшафтний архітектор / дизайнер працює з мікрокліматом? Перерахуйте типи кліматі за Б. П. Алісовим. Як в ландшафтному дизайні використовуються гідробіонти? Чим напівгідроморфні ландшафти відрізняються від гідроморфних і автоморфоних?
Заняття 10 – лекція 7 (2 години). Грунти, рослинність, тваринне населення2. Література до заняття: (4), [4], [11].
Рослини і тварини, а також мікроорганізми (які не є окремим компонентом ландшафту) у своїй єдності і взаємодії складають екосистему, або біоценоз. Біоценоз – це таке ж комплексне угрупування, як і сам ландшафт, але з врахуванням лише або переважно живих організмів. Біоценоз, як і вміщуючий його ландшафт, має властивості цілісності. Якщо крім живих організмів, до складу цієї цілісності зараховують й інші ландшафтні компоненти, насамперед грунти, то говорять про біогеоценоз. Іноді для позначення угрупувань живих організмів у ландшафті застосовують поняття ценозу. Часто біоценози розглядають окремо – за рослинним покривом і тваринним світом. В першому випадку говорять про фітоценози (рослинні угрупування), в другому – про зооценози. Іноді в тих та інших виокремлюють ще більш дрібні за формами життя ценози. Так у фітоценозах розрізняють мікоценози (угрупування грибів), альгоценози (угрупування водоростей) та ін., а в зооценозах часто окремо виділяють ентомоценози – угрупування комах. Можливі й ще більш звужені угрупування живих організмів, наприклад в ентомоценозах розрізняють аеробій (угрупування комах, що літають у повітрі), герпетобій (угрупування комах, що живуть на травах) тощо. Мікробоценози в біогеоценозах розглядають окремо, поряд з фітоценозами і зооценозами.
Біоценози розміщуються в біотопах або едафотопах – певних місцинах із певними грунтовими і мікрокліматичними умовами, які тісно пов’язані із рельєфом і режимом грунтових вод. Рослинний покрив, існуючи в едафотопі, в той же час, активно впливає на його формування, зокрема через процеси ґрунтоутворення і через мікроклімат (мікроклімат, що створюється рослинністю, іноді називають фітокліматом). Властивості едафотопів щодо умов росту і життя рослин характеризують як едафічні умови. Якщо бажають зробити наголос на таких важливих грунтових умовах росту рослин, як вологість грунту, то говорять про гігротопи. Коли ж слід охарактеризувати грунтові умови росту рослин, перш за все за наявністю у грунтах поживних речовин, тоді говорять про трофотопи. За умовами зволоженості едафотопів і насиченості грунтів тривними речовинами, видатним українським вченим П. С. Погребняком запропонована класифікація едафічних умов щодо лісових екосистем (рис. 2).
Рис. 2.
Класифікація лісових екосистем за едафічними умовами
П. С. Погребняка
Спеціальні екологічні поняття застосовуються для характеристики водної рослинності і тваринного населення водойм і водотоків, які поєднані в гідробіоценози. Найдрібніших мешканців водойм, що знаходяться в них у звислому стані, називають планктоном – зоопланктон для найдрібніших тварин (циклопи, інфузорії, сонячники, амеби) і фітопланктон для найдрібніших водоростей (синьо-зелених, діатомових, форамініферових та ін.). Більш крупних мешканців водойм називають гідробіонтами. Гідробіонти поділяються на нектон (сукупність організмів, що живуть у товщі води і здатні активно протидіяти течії), бентос (мешканці дна) і перифітон (рослини і тварини, що прикріплюються на різноманітних штучних і природних об’єктах, що знаходяться у товщі води, в т. ч. на днищах плавзасобів), нейстон (організми, що живуть на/під поверхневою плівкою води, прикріплюючись до неї завдяки силам поверхневого натягування).
Важливими для ландшафтного дизайнера / архітектора є також такі екологічні поняття, як рослинна асоціація, консорція і синузія. Рослинна асоціація – це найменше за розміром однорідне угрупування рослинного покриву, яке розрізняється на місцевості. На практиці, особливо при роботі іх трав’янистими і чагарниковими рослинами, ландшафтному архітекторові/дизайнерові найчастіше приходиться мати справу саме із рослинними асоціаціями. Консорція – це своєрідні відцентрова структура біоценозу, що складається з якогось «центрального», основного, великого організму – едифікатора, і пов’язаних з ним топічними (місце проживання) і трофічними (харчовими) зв’язками інших, менших організмів. Наприклад, будь яке дерево, дає притулок і їжу птахам, комахам, епіфітним рослинам, паразитичним грибам – вони утворюють з ним консорцію. Під синузією розуміють структурні одиниці біоценозу, що складаються с організмів одного, або близьких видів, або видів однакових життєвих форм. Наприклад сукупність лишайників на стовбурі дерева створює лихеносинузію. Синузіальні і консорційні форми організації живих організмів продуктивно застосовуються в ландшафтій архітектурі. Наприклад, дерево, на якому ростуть епіфіти (мохи, лишайники, папороті, орхідні та ін.), може мати романтичний, таємничий вигляд; квіткові рослини-епіфіти можуть додатково еффектно розцвічувати стовбури і гілки. Традиційним у садово-парковому будівництві є використання консорційних зв’язків між деревами і птахами – комахоїдами або співочими.
Сукупність видів усіх рослин будь якої території звуть флорою, а сукупність тварин – фауною. У складі фауни часто розрізняють окремі «підфауни» – за систематичними групами тварин, а саме: теріофауна або маммофауна (ссавці), орнітофауна або авіфауна (птахи), герпетофауна (плазуни і земноводні), іхтіофауна (риби), малакофауна (молюски), ентомофауна (комахи), арахнофауна (павуки).
Питання для самоперевірки: Чим біоценоз відрізняється від біогеоценозу? Чим асоціація відрізняється від фації? Що таке «сітка Погребняка»? Назвіть основні екологічні групи водних організмів, що вони собою являють? Як в ландшафтному дизайні використовуються консорції? Що таке арахнофауна?
Заняття 11 – лекція 8 (2 години). Літокомпонент ландшафту. Література до заняття: (3), (4), (11), (13), (14).
Літокомпонен ландшафту – це речовинні геологічні утворення: гірські породи і мінерали. Мінерали – це природні хімічні сполуки, що входять до складу будь-яких геологічних об’єктів, є однорідними за своєю фізичною будовою і властивостями (питома вага, теплопровідність, кристалічна гратка тощо) і, що найголовніше, – хімічним складом. Кожному мінералові відповідає хімічна формула. Іноді ця формула дуже складна, іноді вона відбиває перемінний у певних межах хімічний склад мінералу, але кожен мінерал має свою хімічну формулу. Гірські породи на відміну від мінералів хімічних формул не мають, оскільки вони складаються із мінералів, являють собою їхні закономірні сполучення, сукупності, поєднання, що виникли природним шляхом в результаті різноманітних фізичних і фізико-хімічних процесів, що йдуть в глибинах Землі і на її поверхні (наприклад, кристалізація магматичного розплаву, осадження звислих речовин з водойм, цементація кам’янистого матеріалу та ін.). Звичайно гірські породи складаються з різних мінералів. Деякі з них можеть складатися майже з одного мінералу, але все рівно домішки інших мінералів мають біти (цінний облицювальний камінь лабрадорит, наприклад, складається переважно з мінералу лабрадору, але в ньому є також домішки – 5-7 % - інших мінералів, зокрема піроксенів).
Мінерали у «чистому вигляді» рідко складають літогенну основу ландшафту. Серед мінералів є багато таких, що мають красиві форми і колір. Дорогоцінне і напівдорогоцінне каміння – це здебільшого мінерали. Красиві мінерали використовуються у дизайні інтер’єру, рідко – екстер’єру (наприклад, оздоблення з мінералу малахіту).
Звичайно літогенна основа утворюється гірськими породами і їхніми поєднаннями – геологічними тілами. Гірські породи – традиційний будівельний і облицювальний матеріал, що використовується людиною з давніх давен. Вони також – вихідний матеріал для мистецтва скульптури. Значення гірських порід у архітектурі і ландшафтній архітектурі завжди було непересічним. Навіть сьогодні, коли будівництві набули широкого вживання найрізноманітніші штучні і синтетичні будівельні матеріали, природні гірські в архітектурній творчості є незамінними.
Гірські породи є важливими у фізичному і хімічному відношенні. Інженерно-геологічні умови території завжди у центрі уваги будівельника. Зокрема тому, що саме вони визначають властивості основ і фундаментів споруд. Щодо хімічних властивостей гірських порід, то вони у вирішальній мірі визначають геохімічні властивості грунтового покриву. А останній, очевидно, є провідним чинником, що визначає структуру і функціонування рослинного покриву. Тобто хімізм гірських порід буде прямим чином впливати на умови життєдіяльності рослин, що використовуються в мистецтві ландшафтної архітектури.
Природне залягання гірських порід на земній поверхні має форму що зветься рельєфом. Форма, яку гірські породи мають на денній поверхні Землі, є їхньою невід’ємною властивістю, що обумовлюється їхніми внутрішніми (фізичними і хімічними) властивостями, а також дією сил земних надр (наприклад, землетрусів) і земної поверхні (клімат, вплив текучих вод та ін.). Не відриваючи форму гірських порід від їхнього речовинного складу, ландшафтознавці часто називають їх морфолітогенною основою ландшафту.
Рельєф земної поверхні є одним з основних містобудівних факторів, він визначає силует міста і розпланування міських ландшафтів. Його врахування є обов’язковим в архітектурі, найбільш вдалі витвори мистецтва архітектури утворюються тоді, коли зодчому вдається «вписати» споруду в рельєф, зробити її нібито його продовженням і доповненням. Створення, перетворення, трансформація рельєфу – один з найважливіших прийомів у мистецтві ландшафтної архітектури і дизайну.
Крім рельєфу, фізичних і хімічних властивостей гірських порід, в архітектурі і ландшафтній архітектурі важливим є знання про геологічні процеси. Здебільшого вони проявляються у поступових, довготривалих змінах земної поверхні і надр, що йдуть на протязі тисячоліть і мільйонів років (існує навіть таке поняття – «геологічний час»). Але не такі вже рідкісні і досить швидкоплинні геологічні процеси, що безпосередньо впливають як на споруди і будівлі, на умови їх зведення, так і на рослинні насадження і штучні ландшафтні композиції з рельєфу, водойм тощо. Це такі процеси, як зсуви, обвали, суфозія, ерозія, землетруси та ін. Здебільшого вони шкідливі для архітектури і ландшафтної архітектури, тому знання про них для архітектора / ландшафтного архітектора є обов’язковими. Зрідка геологічні процеси можна і ефектно і ефективно використовувати у ландшафтному будівництві, наприклад діяльність гейзерів, грязьовий вулканізм, карстові процеси і деякі інші.
Питання для самоперевірки: Чим мінерал відрізняється від гірської породи? Чому гірські породи називають морфолітогенною основою ландшафту?Яке значення для ландшафтної архітектури мають геологічні процеси?
Заняття 12 – практичне заняття 1 (4 години). Мінерали і гірські породи. Література до практичного заняття: (13), (14)
Практичне заняття проводиться викладачем у геологічному музеї. Студенти знайомляться з класифікацією мінералів і гірських порід, їх походженням і основними властивостями, важливими для використання в архітектурній творчості і ландшафтному дизайні. Запам’ятовують найбільш визначні, відомі і корисні мінерали і гірські породи, описують їх в зошитах. За результатом практичної роботи студенти складають р е ф е р а т. Кожному студентові видається персональне завдання охарактеризувати певне угрупування мінералів або гірських порід (обсяг угрупувань, що пропонуються для опрацювання залежить від кількості студентів у групі – в середньому 12-15). Реферат виконується на протязі одного тижня після проведення практичної роботи, оцінюється викладачем, оцінка враховується при проведенні чергової атестації. Реферат здається викладачеві тільки у рукописному виді. Обсяг реферату 3-5 сторінок формату А4.
Заняття 13 – лекція 9 (2 години). Рельєф, морфоструктури. Література до заняття: (6), (13), (14)
Рельєф земної поверхні утворюється під дією сил двоякої природи. З одного боку, це сили, що виникають в надрах Землі і обумовлені енергією природного радіоактивного розпаду. З іншого боку, це сили, що діють на поверхні Землі і обумовлені енергією Сонця. Важлива також роль сили тяжіння – гравітації, вона проявляє себе, як в надрах планети, так і на її поверхні. На останній певну рельєфоутворюючу роль відіграють також сили Коріоліса (виникають внаслідок обертання Земної кулі навколо своєї вісі), а в земних надрах важливими є сили пружності.
Процеси і чинники утворення рельєфу, що обумовлюються внутрішніми силами Землі, звуться ендогенними, а ті, які творять рельєф на поверхні планети – екзогенними.
Ендогенні сили обумовлюють виникнення форм рельєфу, що звуться морфоструктурами. Це найбільші за масштабами форми рельєфу, зокрема, поділ планети на материки та океанічні западини, на гори і рівнини, на височини і долини та інші крупні форми рельєфу. Для практики будівництва і архітектури, найбільш важливими формами рельєфу, що обумовлені ендогенними чинниками, є форми рельєфу, приурочені до тектонічних структур земної кори. Тектонічні, тобто викликані ендогенними силами Землі, рухи земної кори бувають складко-утворюючими, розривоутворюючими і вертикальними коливальними. Складко-утворюючі рухи формують антикліналі і синкліналі – відповідно опуклі і вігнуті дуго- або куполоподібні структури: гори, міжгірські западини, долини, куести та ін. Розривні рухи утворюють тріщини і розломи (глибокі тріщини). По тріщинам можливі зміщення блоків і масивів гірських порід. В результаті виникають глибово-тектонічні, скидово-тектонічні, столові глибові, складчато-глибові, скидові гори, горсти, грабени, антицендентні ущелини і долини, шарьяжі та ін.
Найостанніші у геологічному часі тектонічні рухи і утворені ними розломи земної кори звуться неотектонічними. До неотектонічних розломів приурочені долини річок, балок, окремі підняття і западини, низини і підвищення. Неотектонічні розломи проходять у різних напрямках, розбивають земну кору на своєрідні блоки, що звуться неотектонічними. Неотектонічні блоки мають велике значення для локалізації у земному просторі ландшафтів, як індивідуальних категорій.
Коливальні рухи земної кори створюють різні форми рельєфу земної поверхні не складчастої природи. Масштаби їх прояву – від планетарних до регіональних. Вертикальні коливальні рухи земної поверхні вступають у взаємодію з її розривними порушеннями. Завдяки розривним порушенням і коливання і формуються неотектонічні блоки: тектонічні розриви розбивають земну кору на блоки, а коливання земної кори спричиняє їх відносне опускання або піднімання.
Тектоніка – найважливіший чинник закладання річкової мережі будь якої території. Річища, як правило, намагаються зайняти найнижчі гіпсометричні позначки у рельєфі, що мають лінійне прости рання. А такі місця і приурочені до давніх, або новітніх розривних порушень земної кори. Малюнок гідрографічної сітки у великій мірі повторює просторову структуру тектонічних розломів, навіть якщо останні у рельєфі виражені і не дуже чітко. Річкова мережа активно впливає на розпланування ландшафту. Значить можна сказати, що на нього опосередковано діє і тектонічні структура території.
Подекуди, здебільшого у гірських країнах, важливу рельєфоутворюючу роль відіграє таке ендогенне явище, як магматизм. Магматизм – це підняття розпеченої магми до поверхні землі і або її виливання на денну поверхню (ефузивний магматизм), або застигання на деякій глибині із наступним відбиттям у рельєфі денної поверхні цих застиглих форм (інтрузивний магматизм). З ефузивних магматичних форм рельєфу найбільш відомими є вулкани. Менш відомі ступінчастоподібні лавові плато (трапи), кімберлітові трубки та деякі інші форми рельєфу. В Україні давні вулкани, що потухли, є в Криму (Кара-Даг, Чатир-Даг), та в Карпатах (так звані Вулканічні Карпати). У Приазов’ї зустрічаються кімберлітові трубки. Інтрузії, що застигли під землею (пізніше шари пухких гірських порід можуть бути з них змиті), відомі з Криму – гори Аю-Даг, Кастель та ін. Такі гори звуться лаколітами. Дуже глибокі і об’ємні інтрузії, що застигли відносно глибоко і не проявили себе у гірських підняттях, звуться батолітами, або плутонами. В Україні найбільш відомим є Коростенський плутон. Від лаколітів і батолітів можуть відходити менші за розмірами жилоподібні відгалуження магми – дайки, сіли, які проявляються у рельєфі, як стовпчасті і ступінчасті структури.
Питання для самоперевірки: Що таке неотектоніка? Які ви знаєте в Україні форми рельєфу, створені ефузивним магматизмом? Назвіть батоліт з Житомирської області.
Заняття 14 – лекція 10 (2 години). Рельєф, морфоскульптури. Схили, флювіальний рельєф. Література до заняття: (6), (13), (14)
Морфоструктури формують на земній поверхні найбільш загальні інженерно-геоморфологічні умови будівництва і ландшафтного будівництва. Очевидно, будівельні роботи в горах і долинах, на просторих рівнинах і на вузьких узбережжях, на пересіченій місцевості і у вогких западинах будуть суттєво відрізнятися. І все це обумовлюється морфоструктурами.
Але а ні архітектори, а ні ландшафтні архітектори безпосередньо з морфоструктурами не працюють. Вони не можуть на них впливати в силу їх масштабу і потужності, вони можуть тільки «підкорятися» їм, підпорядковуючи геологічним умовам методи і способи роботи з ландшафтом.
Безпосереднім же об’єктом-рельєфом, з яким може працювати ландшафтний дизайнер / архітектор, перетворюючи чи створюючи його, є морфоскульптура. Вона, як зазначалося, виникає завдяки дії екзогенних процесів і чинників.
Елементарними екзогенними процесами, що мають місце приблизно на 80% площі земної поверхні, є схилові процеси. Вони протікають на субгоризонтальних поверхнях, що мають нахил 2-3º і більше. Самі такі поверхні здебільшого виникають завдяки діє ендогенних сил і є елементами будови морфоструктур. Але все що потім відбувається на них має екзогенну природу і виникає завдяки дії сил гравітації.
За кутами нахилу, схили поділяють на круті (більше 35º), середньої крутизни (15º – 35º), відлогі (5º – 15º) і дуже відлогі (2º – 5º). За довжиною розрізняють схили довгі (більше 500 м), середньої довжини (50 – 500 м) і короткі (менше 50 м). За формою їх поділяють на прямі, опуклі, вігнуті і опукло-вігнуті. З генезисом схили екзогенного походження ділять на ткі групи.
Обвальні схили. Обвалом називається процес відриву від основної маси гірських порід крупних глиб і наступного їхнього швидкого переміщення вниз. Обвальні схили поділяються на стінки відриву і ніші у верхній частині і масивів накопичення продуктів обвалу у нижній. Обвальні схили характерні для гірських місцевостей, а також для штучних форм рельєфу – для кар’єрів. Продукти обвалу звуться дерупцієм.
Осипні схили. Утворення осипів пов’язане здебільшого з поступовим фізичним саморуйнуванням гірських порід (вивітрювання) і поступовим, а не раптовим, як у випадку обвалів, переміщенням продуктів цього руйнування вниз під дією сил гравітації. У верхній частині осипний схил складається гірською породою, що руйнується, в ній формуються осипні лотки-заглиблення. Знизу осипний схил складається конусом осипання. Продукти осипання звуться колювієм.
Зсувні схили. На відміну від обвальних та осипних схилів, зсувний схил утворюється шляхом відриву і переміщення вниз суцільного блоку гірської породи. Зсуви утворюються практично на всіх схилах, які складені пухкими гірськими породами, і мають високі рівні стояння грунтових вод при відносно близькому до денної поверхні заляганні водотривів (які часто виклинюються в нижніх частинах схилів). Зсуви утворюються на гірських схилах, на схилах узбереж, ярів, балок і долин, а також в глибоких кар’єрах. Безструктурна маса гірської породи, що зсунулася, зветься деляпсієм.
Схили відсідання утворюються в умовах залягання твердих кристалічних порід на пластичних осадових – глинах та суглинках. Вони є досить рідкісним різновидом схилу.
Соліфлюкційні схили утворюються в умовах сезонного промерзання грунтів шляхом дуже повільного сповзання останньіх вниз по схилові поверхні в період їх весняного або під час відлиг відмерзання. Особливий різновид соліфлюкційних схилів – схили повільної соліфлюкції. Вони утворюються не тільки в умовах сезонного промерзання грунтів, але і в теплих краях, в тих випадках, коли маса гірських порід постійно перенасичується вологою. Тоді вона набуває пластичних властивостей і повільні переміщується («стікає», «сповзає») вниз під дією сили тяжіння.
Дефлюкційні схили, на відміну від соліфлюкційних не пов’язані, з перезволоженням грунтів. Останні навіть в звичайних умовах зволоження, що спостерігаються на більшості силових поверхонь, мають здатність до дуже повільного переміщення-сповзання вниз. Таке самочиее сповзання пухких порід по схилові зветься дефлюкцією або крапом. Якщо землиста маса сповзає не суцільним шаром, а блоками, на поверхні схилу утворюються поперечні тріщини-розриви задернованого грунту, які можут перетворюватися навіть у своєрідні мікротераси. Так явище зветься децирацією.
Делювіальні схили утворюються при змиванні дощовими або талими водами дрібноземистого матеріалу у верхніх і середніх частинах схилової поверхні і його перевідкладення на її нижніх ділянках. Матеріал, що пере відкладається, зветься делювієм. Делювіальні процеси спостерігаються практично на всіх схилах (навіть виположених) складених пухкими гірськими породами, в регіонах, де випадає достатня кількість опадів для змиву і транспортування змитого матеріалу. Звичайно делювій представлений суглинками і супісками. На великих і подовжених схилах делювій утворює суцільний покривний «плащ» – делювіальний шлейф.
Схили і схилові поверхні відіграють дуже велику роль у ландшафтній архітектурі і дизайні, оскільки саме вони визначають геопластику рельєфу. Робота із схилами – ви положення, підрізання, закріплення, терасування та ін. – є невід’ємною частиною роботи ландшафтного архітектора і дизайнера. Будівельні роботи на схилах мають свої інженерні і технологічні особливості.
Флювіальний рельєф. Флювіальними називаються процеси, що обумовлені лінійними потоками, сконцентрованими у водотоках. Будь який водотік починається на верхніх позначках рельєфу і закінчується на нижніх – в морі, озері, ставку, болоті, водосховищі або в іншому потоці. Те місце із своїми позначками рельєфу, де даний потік припиняє сою течію, зветься базисом ерозії. Чим коротша відстань і чим більші перепади висот між витоком і базисом ерозії, тип стрімкішим є потік, тип сильнішою є його розмиваюча сила, що обумовлю глибинну ерозію – розмивання потоком русла вглибину. Розмивання потоком русла по бокам зветься боковою ерозією. Розмитий матеріал переноситься вниз по течії і пере відкладається на тих ділянках, де швидкість потоку падає. Перевідкладений потоком матеріал, здебільшого пісковий, рідше галечниковий, зветься алювієм, а сам процес його перевідкладення і накопичення – акумуляцією.
Відповідно до двох головних геологічних процесів, що спостерігаються у річищі – ерозії і акумуляції, потік утворює ерозійні і акумулятивні форми рельєфу.
Ерозійний флювіальний рельєф утворюється поступово, починаючи із силових поверхонь. Спочатку на схилові спостерігається площинна ерозія – водний потік плине майже суцільним шаром і проводить свою розмиваючу роботу. Але суцільний шар потоку гідр динамічно не стійкий, і вода починає концентруватися у маленькі річища-канавки. Далі вони поглиблюються і перетворюються в ерозійні борозни. Борозни переростають в ерозійні промоїни, які потім ростуть до розмірів ярів. Яр з часом трансформується у балку, а балка – в річкову долину.
Річкова долина – сама розповсюджена форма флювіального рельєфу, вона є одним з найвиразніших елементів пейзажу, має виключні геопластичні якості і виступає одним із самих ефектних і привабливих природних ландшафтів для будь яких творчих ландшафтно-архітектурних пошуків і перетворень. Будова, тобто морфологія, річкової долини залежить від тектонічних умов території (системи розломів), від складу гірських порід, що їх на своєму протязі перетинає потік (пухкі, тверді, чергування пухких і твердих), від сили потоку (перепаду висот між витоком і базисом ерозії). У гірських умовах, або на рівнинах в місцях виходу на поверхню скельних порід, стійких до розмивання, формуються долини з крутопадаючими бортами (боковими схилами): тіснини з майже вертикальними схилами; ущелини з V-подібними профілем; каньони – теж із V-подібними схилами, але ускладненими ступінчатими терасами. На більш-менш пухких гірських породах у рівнинних умовах формуються долини з ящико- або коритоподібним профілем (відрізняються шириною). Це найбільш розповсюджені форми рівнинних долин. Класична річкова долина рівнини має такі елементи морфологічної будови: річище (русло); заплаву; надзаплавні тераси. Річище може мати складну будову, в ньому виділяють плеси, перекати, осередки, коси, водоспади ті інші форми ерозійного або акумулятивного рельєфу. Від основного річища можуть відходити протоки, затони (річкові заливи), заводі, старики. У місці впадіння річки в море або озеро можуть формуватися дельти, естуарії, лимани. Типова заплава рівнинної річки має тричленну будову і складається із дещо підвищеної прируслової заплави, центральної і заболоченої притерасної заплави. Розрізняють низькі заплави (такі, що затоплюються повенями щорічно) і високі заплави – затоплюються повенями раз у декілька років, або навіть раз у декілька десятиріч. В будові річкових терас розрізняють внутрішній край тераси, або тиловий шов, площадку тераси, її бровку, уступ і підніжжя уступу.
Питання для самоперевірки: Назвіть основні типи схилів. Що таке дерупцій? деляпсій? колювій? Який тип схилів є найбільш розповсюдженим? Як побудована річкова долин? Чим прируслова заплава відрізняється від притерасної?
Заняття 15 – практичне заняття 2 (4 години). Зсуви і боротьба з ними. Література до заняття: (6), (14)
Практичне заняття – у формі екскурсії. Екскурсі проводиться з метою спостереження зсуву і вивчення на місцевості інженерних способів боротьби із зсувами. Викладач заздалегідь обирає об’єкт вивчення і організовує екскурсію. Під час польових робіт студенти під керівництвом викладача вивчають особливості будови зсувного рельєфу, його елементи, знаходять виходи на денну поверхню джерел і водотривіть, фіксують протизсувні інженерні споруди, Викладач на місцевості вказує на елементі будови зсуву: брівку відриву, зсувне тіло, зсувний цирк, підніжжя зсуву ті ін. Якщо вдається знайти інженерні споруди протизсувного призначення (свердловини спостереження за рівнем підземних вод, штольні, дренажні колодязі, підпірні стінки та ін.), студентам роз’яснюються їх призначення і принципи будови. Під час проведення екскурсії студенти нотують розповідь викладача, дають самостійний опис побаченого, а також замальовують схилові форми рельєфу і протизсувні споруди. Потім все це оформлюється в робочому зошиті у вигляді практичної роботи. Виконання практичної роботи оцінюється викладачем.
Оцінки практичних робіт «1» і «2». Складають оцінку другої атестації (10 кредитів).
Заняття 16 – лекція 11. (2 години). Рельєф, морфоскульптури. Карст, суфозія, берегові форми рельєфу. Література до заняття: (6), (14)
Карст. Під словом карст розуміють сукупність специфічних форм рельєфу, що утворюються в результаті наземного і підземного розчинення водою таких гірських порід, як вапняк, доломіт, сіль, гіпс. Іноді розрізняють глиняний карст, який утворюються не в результаті розчинення, а як наслідок вимивання водою дрібних глинистих часточок. Найбільш розповсюдженим є карт у вапнякових гірських породах. Найінтенсивніше він розвивається в тих випадках, коли вода насичена СО2.
В результаті процесів картування утворюються такі форми рельєфу:
- кари і шратти: ритвини і борозни, що розділяються гребнями. Утворюються на денній поверхні, здебільшого у гірських умовах. При масовому розвитку цих мікроформ рельєфу, вони зливаються у карові поля;
- понори: квазівертикальні канали проходження води атмосферних опадів вглиб гірських порід, що карстуються;
- карстові лійкі: понори із сильно розширеною лійкоподібною верхньою частиною;
- природні колодязі и природні шахти: понори із розширеною, але вертикальною, а не лійкоподібною верхньою частиною;
- сліпі яри: яроподібні видовжені або розгалужені форми рельєфу, що утворилися шляхом злиття понорів, шахт і карстових лійок;
- пол’я: великі за площею плоскодонні і звичайно з крутими бортами пониззя;
- печери: найбільш відомі карстові утворення, що мають високу естетичну і пізнавальну цінність. «Інтер’єр» деяких карстових печер, «прикрашений» сталактитами (звисають зі «стелі») і сталагмітами (піднімаються з «підлоги») відрізняється особливою мальовничістю і чарівністю. Зараз у печерах стало модним влаштовувати концертні зали (печери мають унікальну акустику), лікувальні заклади (їх мікроклімат має цілющі властивості), музеї (гірничої історії, геологічні), виробничі цехи підприємств харчової промисловості (у виноробстві). Таким чином, печери являють інтерес не тільки для дизайнерів ландшафту, але і для дизайнерів інтер’єру.
Карстові форми взагалі є дуже живописними , особливо в умовах так званого тропічного карсту (баштовий карст, конічний карт). Але у зв’язку із особливими грунтовими, ландшафтно-геохімічними та інженерно-геологічними умовами, закарстовані ландшафти вимагають спеціальних способів будівництва і специфічного підбору асортименту рослин у насадженнях. Ландшафтний дизайн з використанням форм карстового рельєфу дуже ефектний, але технологічно складний.
В Україні форми вапнякового карсту широко розповсюджені на Поділлі і на Опіллі, в Кримських і Кременецьких горах, в Малих Карпатах і подекуди на Донецькому кряжі. Соляний карст зустрічається на Луганщині (район міста Артемівська). Глиняний карст, точніше, псевдокарст, можні спостерігати на Керченському півострові.
Суфозія. Близьке до карсту явище суфозії. По суті, так званий глиняний карт, є проявом суфозії. Тому його більш вірно називати псевдокарстом. Карст виникає завдяки хімічному розчиненню гірської породи водою. А суфозія не супроводжується хімічними процесами розчинення, вона обумовлюється тільки механічними процесами – зменшенням у об’ємі грунтових пор або взагалі їхнім руйнуванням (запливання), і виносом дрібних грунтових часточок водним потоком. В результаті гірська порода нібито зморщується, ущільнюється і зменшується у об’ємі. В глинах спостерігається переважно водно-механічне винесення дрібнозему, тому порожнечі у глинах і відносять до карсту, хоча і з уточненням «псевдо-». А от у лесах – пухких гірських породах, що дуже розповсюджені в Україні, спостерігається і запливання пор (порозність лесів сягає 40 % об’єму), і вимивання дрібнозему водою. Для лесових відкладів характерно утворення «класичних» суфозійних форм рельєфу, які представлені воронками просідання і степовими «блюдцями». Суфозія – шкідливе геоморфологічне явище. Вона спричиняє руйнування ландшафтних композицій через зміну гіпсометричних рівні рельєфу і, що більш важливо, через зміну умов зволоження в едафотопах. Ландшафтний архітектор / дизайнер має передбачати протисуфозійні заходи в регіонах розповсюдження гірських порід, схильних до природного просідання.
Берегові форми рельєфу. Ці форми рельєфу виникають на морських, озерних і водосховищних узбережжях завдяки прибійній діяльності хвиль. Не всі внутрішньо-континентальні водойми мають умови (кліматичні, гідрологічні, геологічні) для виникнення хвиль такого розміру, щоби вони активно впливали на узбережжя, але на морях такі умови формуються як правило. Хвильова діяльність виникає завдяки вітру, його тертю об водну поверхню. Коливання рівнів води у морях, що можуть впливати на формування берегових форм рельєфу, обумовлюються також землетрусами (хвилі цунамі) і приливами – відливами. Для умов України останні два чинника не актуальні.
Гарно розігнані вітром високі хвилі мають велику енергію. На узбережжях їх «робота» проявляється двояко: 1) як руйнація берегової лінії – абразія; 2) як перенос і перевідкладення пухких, в основному піскових та дрібно-галечникових відкладів – акумуляція. Відповідно і берегові форми рельєфу поділяються на абразивні і акумулятивні.
До перших відносять такі:
- хвильоприбійні ніші і горизонтальні порожнечі у твердих і напівтвердих гірських породах берегової лінії, що «виїлись», «вибились», «висвердловились» у березі хвилями;
- кліфи, або абразивні обриви – вертикальні уступи, що виробилися у березі через злиття і обрушення ніш о порожнеч. У підніжжя кліфу формується слабо нахилена в бік м водойми площадка – бенч.
Акумулятивні форми берегового рельєфу утворюються шляхом переносу і перевідкладення піскового і галечникового матеріалу у перпендикулярних і косих напрямках до берегової лінії. До акумулятивних берегових форм рельєфу відносяться:
- пляжі – видовжені і більш або менш розлогі накопичення піскового або дрібногелечникового матеріалу у смузі прибою;
- підводні вали і бари – підняття, сформовані первідкладеним матеріалом, що мають горбисту форму і видовжені паралельно береговій смузі. Вони знаходяться під водою. Але можуть виходити і на поверхню (через падіння рівня води, через навівання на їхню поверхню піску вітром). Близькі до урізу води, або навіть осушені бари, можуть частково відокремлювати від моря ставоподібні неглибокі водойми, що звуться лагунами.
- коси – смуги піскових наносів, що розташовуються по відношенню до лінії під гострим-тупим кутом, вони виникають завдяки вздовж береговому переміщенню акумулятивного матеріалу. В Україні на коси багате азовське узбережжя.
Використання у ландшафтній архітектурі берегових форм рельєфу є дуже ефектним і плідним. Береги, урізноманітнені абразивними і акумулятивними формами, самі по собі вирізняються великою живописністю. Вміле ж розташування на межі суходолу і водойми ландшафтних композицій взагалі дає непересічні художні результати. Але садово-паркове і ландшафтне будівництво на узбережжях у межах впливу хвильової діяльності технологічно складне: берег – динамічна, не стійка структура, він постійно змінюється. Тому ландшафтний архітектор має або вдаватися до комплексну інженерних берегозакріплюючих заходів (що знижує художню цінність ландшафтного твору), або враховувати і використовувати динаміку природних геоморфологічних процесів, що важче, але набагато перспективніше з точки зору ландшафтного мистецтва.
Питання для самоконтролю: Чим карт відрізняється від суфозії? Де в Україні спостерігаються карстові явища і чому саме там? Перерахуйте основні форми карстового рельєфу. Що так абразія? Якими є особливості створення ландшафтних композицій у зонах хвильо-прибійної діяльності?
Заняття 17 – лекція 12 (2 години). Рельєф, морфоскульптури. Льодовиковий, водно-льодовиковий, еоловий рельєф. Література до заняття: (6), (14)
Льодовиковий і водно-льодовиковий рельєф. Льодовиковий рельєф формується масою криги, а водно-льодовиковий – зовнішніми по відношенню до криги талими водами.
В земних умовах крига утворюється двома шляхами: 1) прямим замерзанням води; 2) накопиченням снігу і його поступовою трансформацією у лід шляхом ущільнення і перекристалізації. Якщо крига існує багато років і не тане влітку, то в таких умовах формується зледеніння. Зледеніння буває морським і материковим. Материкове зледеніння. В свою чергу, поділяється на покровне і гірське. Та частина ландшафтної сфери, де земні опади випадають лише, або переважно у твердому стані і через це утворюються багаторічні льодовики зветься хіоносферою.
В Україні немає хіоносфери, тому для наших природних умов форми рельєфу, утворені сучасним зледенінням не актуальні. Людовикові форми рельєфу України мають реліктовий характер, вони утворилися в минулі геологічні епохи. Найважливіше рівнинне зледеніння минулого – Дніпровьске – на території нашої країни було у плейстоцені. Дніпровський льодовик долиною Дніпра дійшов до широти міста Канева. Своїм зовнішнім краєм гігантське тіло покровного льодовика при русі зминало і переорювало великі масиви осадових гірських порід, в результаті чого утворилися своєрідні низькогірні або масивно-горбисті форми рельєфу, що звуться гляціодислокаціями. Вони відомі з околиць Канева та міста Ржищева Київської обл.
Головна зона розповсюдження давнії форм рельєфу, утворених під час Дніпровського зледеніння, в Україні приурочена до Полісся, саме тут знаходилася основна маса покровного льодовика. Форми рельєфу, що їх створив льодовик у Поліській зоні звуться моренними. Вони складені особливою гірською породою – мореною. Морена представлена відкладами піску, супіску, суглинку, іноді глини, що містять несортований кам’янистий матеріал – від дрібного гравію до великих валунів. Наявність кам’янистого матеріалу – відмінна риса моренних відкладів. Морена – це той мінеральний матеріал, що містився безпосередньо у тілі льодовика, або на його поверхні. Після танення тіла льодовика він спроектувався на земну поверхню і залишився на тому ж місці. де колись була крига.
Самим розповсюдженим різновидом моренного рельєфу є горбисто-западинний моренний рельєф – відносно хаотичне, невпорядковане чергування горбів, складених мореною і понизь, часто заболочених, або навіть із озерцями. Інша форма – друмліни: витягнуті асиметричні горби довжиною 1 – 15 км, шириною 100 – 200 м і висотою 5 – 25 м. Ози – форми рельєфу, складені відкладами внутрішньольодовикових потоків, а ками – внутрішньо льодовикових озер. Перші мають видовжену звивисту форму (нібито звивисті залізничні насипи), другі – горби с пласкими вершинами. Особливо великі камені, глиби, що були принесені тілом льодовика, звуться відторженцями. Якщо ніяких особливо виражених на місцевості форм рельєфу мореною не утворюється, якщо вона залягає на території більш менш рівномірно, суцільним або переривчастим покривом, то говорять про моренні рівнини. Звичайно вони дещо хвилясті або слабогорбисті.
По периферії льодовика, в так званій перегляціальній зоні, сформувався рельєф, утворений відкладами талих вод, що виносили пісковий або глинистий матеріал з тіла льодовика. Кам’янистий матеріал вони не виносили. Такі відклади звуться флювіогляціальними (водно-льодовиковими), форми рельєфу, ними створені, звуться так само. Звичайно флювіогляціальними відкладами у перегляціальній зоні утворені слабо хвилясті водно-льодовикові або зандрові рівнини (іноді їх звуть просто зандрами). Іноді зандри набувають лінійних обрисів, в такому разі гворять про долинні зандри. Характерними для перегляціальної зони є також прохідні долини. Вони були вимиті талими водами льодовика, що текли з півночі на південь, і тому мають завжди субмеридіональний напрямок – навіть тоді, коли сучасні річкові долини мають субширотне простягання. Часто моренні і флювіогляціальні відклади перемежовуються, їх стає важко розділити у просторі. В такому випадку говорять про моренно-зандрові форми рельєфу, зокрема про моренно-зандрові рівнини.
В Україні зоною розповсюдження моренних і флювіогляціальних форм рельєфу є Полісся (включаючи Мале і Подільське Полісся), а прохідні долини спостерігаються і в межах Лісостепу, в його північній частині.
Еоловий рельєф. Еол в давньогрецькій міфології – бог вітрів. Отже еоловий рельєф – це рельєф, утворений діяльністю вітру. Вітер видуває дрібнозем і пісок в одних місцях (вітрова ерозія, дефляція), переносить його в інші місця і там, випадаючи з вітрового потоку при зменшенні його швидкості дрібноземисто-пісоквий матеріал відкладається (еолова акумуляція). Для повноцінного розвитку еолових форм рельєфу необхідні відповідні кліматичні і літологічні умови: більш-менш сталі і достатньо потужний вітровий режим біля земної поверхні і наявність пухкого матеріалу. Такі умови найчастіше формуються в пустелях. Саме там найбільшого розповсюдження набули еолові форми рельєфу. В Україні пустель немає і масштабного розвитку еолові форми рельєфу у нашій країні не отримали. Але локально вони виникають досить часто в долинах річок і на узбережжях морів, де є більші або менші масиви піщаних відкладів (зокрема, пляжі) Найбільшим районом розповсюдження еолових форм рельєфу у нас є Олешківські (Нижньодніпровські) піски на Херсонщині. Менші площі під еоловими формами рельєфу спостерігають в заплава і на перших надзаплавних терасах практично всіх річок, в долинах яких наявні піскові відкладі. В умовах України розповсюджені такі форми акумулятивного еолового рельєфу:
- горбики-коси. Утворюються при обтіканні вітром, що несе пісковий матеріал, будь якої перепони (камінь, горб, кущ);
- нерухомі дюни. Утворюються поступово з горбика-коси шляхом відкладення піскового матеріалу не тільки за перепоною, а й перед нею, і його накопичення вище висоти самої перепони;
- рухомі дюни. Утворюються з нерухомої дюни шляхом постійного пересипання-передування піскового матеріалу з навітренного боку на підвітренний при високих швидкостях вітру;
- параболічні дюни. Утворюються з рухомих дюн у тому разі, коли по краям дюн пісок рослинністю закріплений краще, аніж в її центральній частині. В плані параболічна дюна схожа на півмісяць.
Вітро-ерозійні, або дефляцій ні форми рельєфу в межах нашої країни представлені котловинами видування – пониззями рельєфу довжиною в десятки метрів, орієнтовані у напрямку вітру. Специфічні форми вітро-ерозійного рельєфу утворюються в результаті так званої коразії: вітер, що на великій швидкості несе пісковий матеріал, за допомогою цього матеріалу, як абразиву, висвердлює, вибиває, виїдає заглиблення у відносно твердих гірських породах, наприклад вапняках. З боків скелі і їхні залишки обточуються і набувають заокруглених форм, іноді досить примхливих. Явище вітрової ерозії на оголеному грунті (зокрема на ріллі) – дуже небезпечний геологічний процес, що завдає великих збитків сільському господарству (видувається верхні родючий шар грунту).
Еолові форми рельєфу досить живописні і привабливі для використання у ландшафтній архітектурі. Але, по-перше, в районах їх розповсюдження відносно жорсткі гідрокліматичні і грунтово-рослинні умови, а, по-друге, ці форми рельєфу динамічні, і це їх робить технологічно дуже складним для ландшафтно-архітектурного облаштування.
Питання для самоперевірки: Що таке гляціодислокації? Чим водно-льодовиковий рельєф відрізняється від льодовикового? Що таке прохідні долини? Де в Україні найбільш розвинені форми еолового рельєфу? В яких місцях в умовах України найчастіше утворюються дюни і чому?
Заняття 18 – семінарське заняття 2 (2 години). Історія ландшафтознавства.
Семінарське заняття «2» проводиться наприкінці 1-го семестру, безпосередньо перед сесією. На ньому студенти доповідають теми своїх рефератів із персоналій ландшафтознавців, як вони отримали на початку семестру (самостійне заняття «1»). Викладачем проводиться тотальний контроль виконання студентами завдання. Кожна доповідь оцінюється, оцінка враховується на заліку.
_______________________
Закінчення першого модулю. Залік. На залік виноситься 30 кредитів (20 кредитів використано при поточних семестрових атестаціях)