распеч

Самостійна робота

Тема. Творчість Л.Мартовича (1871 – 1916)

1. Повість «Забобон» (1911). Зображення соціального паразитизму, суспільної байдужості як ґрунту морального, духовного виродження людини.

Індивідуальна робота

1. Законспектувати статтю Ковалець Л. «Драматизм соціальних і морально-психологічних конфліктів оповідання Леся Мартовича «Мужицька смерть»« (Див.: Ковалець Л. Драматизм соціальних і морально-психологічних конфліктів оповідання Леся Мартовича «Мужицька смерть» // Слово і час. – 2005. – №7. – С 45 – 48).

Самостійна робота

Тема. Творчість Марка Черемшини (1874 – 1927)

1. Цикл новел про післявоєнне село («Верховина», «Ласка», «Писанка»).

2. Аналіз проблематики новел «Село потерпає», «Зрадник», «Бодай їм путь пропала», «Після бою», «Перші стріли». Автобіографічна новела «Бо як дим підоймається».

Практичне заняття №3

Тема. Творчість Марка Черемшини (1874 – 1927)

План

1. Марко Черемшина – письменник революційного напрямку. Загальний огляд життєвого і творчого шляху письменника.

2. Характеристика першого періоду творчості (1895 – 1901). Цикл поезій в прозі «Листки»:

• Трагедія одинокої приреченої на самотню смерть бабусі – «Весна»;

• Безпросвітного сирітського життя – «Симфонія»;

• Тема еміграції – «Осінь»;

• Віра в силу народу і його майбутнє – «Обнова»;

• Осуд несправедливого поділу суспільства, натяк на потребу знищення верхів – «Щоб не тії гори».

3. Автобіографічна новела «Карби». Картини безпросвітної нужди і горя в новелах «Святий Миколай у гарті», «Чічка», «Основини». Сила життя, його перемога над смертю в новелі «Грушка». Соціальне прозрівання народних мас, перші прояви протесту – «Раз мати родила».

4. Показ трагічної долі дітей-сиріт «Злодія зловили», дівчат-покриток – «Зведениця». Типовість каліцтва дівчини «Більмо», невиліковна хвороба – «Лік».

5. Другий період творчості. Цикл новел «Село за війни» – новелістична повість про страхіття війни (твори на вибір).

6. Викриття моральної звироднілості п’явок народу різних шарів в новелі «Верховина». Риси нового світосприйняття в гуцульському селі («Коляда», «Ласка»), образ гуцульщини в новелі «На Івана, на Купала».

7. Мотив туги дівчини за коханим у ліричній поемі-симфонії «Туга». Образ Романа Мокина, Івана Падалюка і його дружини (Писанки).

8. Значення творчості письменника.

Модуль 2. «Літературний процес кінця XIX – початку XX століття»

Тема 1

Самостійна робота

Тема. Творчість А.Тесленка (1882 – 1911)

1. Тематика, образна система, автобіографічні елементи в творах «Немає матусі», «Свій брат», «Поганяй до ями!», «Що б з мене було?», «В тюрмі».

Практичне заняття №4

Тема. Творчість А.Тесленка (1882 – 1911)

План

1. Літературно-естетичні погляди письменника. Загальний огляд життєвого і творчого шляху А.Тесленка.

2. Гуманістичний пафос оповідання «За пашпортом».

3. Художні прийоми відтворення життя у творі «Хуторяночка». Трагічна доля наймички в оповіданні «У городі». Проблема становлення нової людини («Мати»).

4. Викриття лібералізму, філософії «любові до ближнього» в оповіданні «Любов до ближнього». Самобутність образів отця-схимника і старенької бабусі в оповіданні «У схимника».

5. Осуд фальшивої філософії братання бідноти з куркульством («Дід Омелько»). Гостре спрямування оповідання «Радощі», «Що б з мене було?». Доля дитини у новелі «Школяр». Тема трагічної материнської любові в новелі «Наука».

6. Зображення процесу духовного випрастовування робочої людини в оповіданні «Истинно русский человек».

7. Повість «Страчене життя» – помітне явище в демократичній прозі першого десятиріччя XX століття:

• Проблематика твору, особливості композиції;

• Образи нових людей із середовища демократії;

• Образ отця Полієвкліта – крок вперед і викритті філософії «любові до ближнього».

8. Автобіографічні твори «Поганяй до ями!», «Немає матусі», «Прощавай, життя».

9. Викриття царської тюрми – душителя народного духу в новелах «В тюрмі», «На чужині», «В пазурах людини», «Свій брат». Автобіографічна основа цих творів.

Індивідуальна робота

1. З’ясувати, чому А.Тесленка називають найтрагічнішою постаттю в історії української літератури.

2. Підібрати цитати для характеристики образів.

Самостійна робота

Тема. Творчість С.Васильченка (1879 – 1932)

1. Зображення трагічної долі талановитої сільської молоді у повісті «Талант».

2. Образи дітей у творах радянського періоду, майстерність психологічної характеристики («Приблуда», «Авіаційний гурток», «Олив’яний перстень»).

Практичне заняття №5

Тема. Творчість Степана Васильченка (1879 – 1932)

План

1. С.Васильченко – прозаїк, драматург, педагог. С.Васильченко і Глухів.

2. Тема селянського життя у творчості письменника («На чужину», «Відьма», «На хуторі», «На розкоші»).

3. Тема трагічної долі талановитої людини з народу («У панів», «Талант»).

4. Зображення нових соціально-політичних зрушень, пробудження села в оповіданні «Мужицька арифметика».

5. Новий підхід письменника до змалювання селянства в новелі «Осінній ескіз».

6. Майстерність художнього синтезу в оповіданні «Чайка».

7. Тема вчительської долі в тогочасному суспільстві («З самого початку», «Вова», «Вечеря», «Над Россю»).

8. Різкий соціально-психологічний контраст між душевною чистотою дітей і нестерпними соціальними умовами в оповіданні «Дощ», «Дома». Ліричний герой оповідань «Басурмен», «Свекор», «Циганка».

9. Другий період творчості:

• Оповідання «Приблуда»;

• Повісті «Авіаційний гурток», «Олив’яний перстень».

10. Загальний огляд драматичних творів письменників: водевіль «На перші гулі», лірична комедія «Не співайте півні, не вменшайте ночі».

Індивідуальна робота

1. Простежити, як відображені педагогічні погляди письменника в його творчості.

2. З’ясувати особливості творів для дітей.

3. Визначити, в чому полягає новаторство письменника.

4. Законспектувати статтю Логвин Г. «Про деякі особливості стилю «українського Чехова» – С.Васильченка» (Див.: Логвин Г. Про деякі особливості стилю «українського Чехова» – С.Васильченка // Українська мова і література в школі. – 2000. – №1. – С. 30 – 34).

5. Самостійна робота

   Тема. Особливості української новелістики кінця XIX – початку XX ст.

   План

1. Загальна характеристика малої прози кінця XIX – початку XX ст.

2. Олена Пчілка «Збентежена вечеря».

3. Наталія Кобринська «Перша вчителька», «Душа», «Чортище», «Брати».

4. Андрій Чайковський «Ні разу не вдарив», «Як у нас виконується закон проти п’янства».

5. Дніпрова Чайка «Дівчина-чайка», «Мара», «Плавні горять», «У школі».

6. Михайло Грушевський «Неробочий Грицько Кривий», «Предок».

7. Михайло Яцків «В казармі», «Лісовий дзвін», «Дівоча грудь у скрипці», «За горою».

8. Катря Гриневичева «Як знайти день», «З книг вигнаного народу».

Самостійна робота

Тема. Українська драматургія II половини XIX – початку XX ст.

План

1. Т.Сулима «Дячиха».

2. О.Кониський «Порвана нитка».

3. Г.Цегельський «Торгівля жемчугами».

4. Д.Маркович «Не зрозуміли».

5. Б.Грінченко «Арсен Яворенко».

6. І.Франко «На склоні віку».

7. Л.Старицька-Черняхівська «Гетьман Дорошенко».

8. С.Васильченко «Куди вітер віє».

Повість «Забобон» - цінний здобуток українського красного письменства переджовтневого часу

Повість «Забобон», як і вся літературна творчість Леся Мартовича, була живим відгуком на злободенні питання тогочасної галицької дійсності. Письменник-демократ з позицій захисника інтересів народу показав безправне, злиденне животіння сільського трудового люду, протиставивши йому сите й розбещене життя панівних верств галицького суспільства, польської шляхти, уніатського попівства. У жодному іншому творі Мартович так гостро й безкомпромісно не викрив «мертві душі» галицької провінції, як у «Забобоні». Визначаючи ідейний зміст повісті, Ф. Федорців прийшов до висновку, що вона є обвинувальним актом-проти буржуазно-міщанської інтелігенції, яку письмениик-сатирик посадив на лаву підсудних, виніс їй безкомпромісний вирок [14, 32]. Викриття мертвотності цієї інтелігенції, паразитизму й ретроградності галицького попівства - основна тенденція повісті, саме вона визначає загальне сатиричне спрямування твору. Водночас у «Забобоні» важливе значення має й інша тенденція, що проходить крізь всю повість, а саме: утвердження моральної сили трудового селянства, яке прагне звільнитися від духовного «невільництва», виступає за «новий світ», в якому був би господарем «порядний чоловік», той, хто працює, а не злодій і розбійник». Лише разом взяті ці аспекти дають повне уявлення про ідейне спрямування твору Леся Мартовича.

Сюжет повісті розгортається двома основними лініями: історія забобонного й безцільного життя поповича Славка, в образі якого письменник втілив характерні риси тогочасної буржуазно-клерикальної інтелігенції, та показ важкого життя народних мас, народження нових сил у галицькому селі, їх боротьба проти світу зла й несправедливості. Таким чином, з одного боку - духовно убоге галицьке попівство (образи Матчуків - батька і сина, Тріщина, Радовича та інших), розбещена й вороже настроєна до мужика польська шляхта (образ Краньцовського); з другого боку - знедолена й безправна селянська маса, яка шукає шляхів боротьби за свої права (образи Неважука, Оском'юка, Гаєвого, Грицишина та інших), демократична народолюбна інтелігенція (образ студента Потурайчина), яка, незважаючи на переслідування властей, стає на захист інтересів трудового люду, закликає його до єднання й боротьби з «невільництвом» за «новий світ».

Звичайно, було б неправильним розглядати ці протиборствуючі сили, що виступають у повісті, відокремлено одна від одної і вважати, що буржуазну інтелігенцію, представлену образом Славка, письменник змальовує лише в негаїивному аспекті, що він не бачить у цьому середовищі людей, здатних тверезо мислити, а народні маси показує тільки в позитивному світлі. При всій своїй любові до пригноблених і знедолених, письменник, чесно дивлячись своєму народові у вічі, говорить і про темні сторони життя й побуту відсталої, забитої частини селянства. Лесь Мартович належав до тієї генерації українських прозаїків, яка руйнувала усталену в народницькій літературі традицію романтичної ідеалізації селянства. Цілком слушно зауважив О. Назаріїв, що оповідання Мартовича - це талановиті сатиричні твори, пересипані яскравими перлинами живого і теплого гумору, про негативні сторони селянської психології [4, 23].

У центрі повісті - життя попівської родини Матчуків: старого здитинілого панотця, його дружини - роботящої і чесної жінки, дочки Галі, звихненої польсько-шляхетським вихованням, сина Славка - головного персонажа твору. Це попівське середовище доповнює отець Тріщин, ретроград і цинік, та зять Матчука - Радович - п'яниця і невіглас. Основне завдання, яке поставив перед собою Мартович, виводячи на сцену цих представників буржуазно-клерикальної інтелігенції, полягало у викритті духовного убозтва, моральної ницості, соціальної шкідливості уніатсько-попівської касти, яка вважала себе проводирем народу, «цвітом нації», подібно до того, як польська шляхта - «основами суспільності». Яке смішне, дивакувате й жалюгідне те клерикальне середовище, що його змалюнав письменник! До Леся Мартовича, за винятком І. Франка, ніхто з українських письменників у Галичині не показував попівської інтелігенції в такому непривабливому світлі. Ніхто так рішуче не зривав з неї масок добропорядності й благочестивості, ніхто не наважувався так широко розпанахати ту запліснявілу заслону, за якою «значна частина галицької інтелігенції продовжувала животіння в оточенні задушливих традицій псевдопанства», серед «святощів гнилого багна умової нерозвитості, безхарактерності, повного безвілля, безсердечності». Така повість як «Забобон» могла з'явитися лише після того, як інтелігенція в Галичині, згуртована навколо І. Франка й М. Павлика, виступила проти старосвітських рабських традицій у громадському житті, почала розхитувати віками утверджуваний церквою авторитет духовних пастирів народу, оголосила нещадну війну войовничій клерикальній реакції.

Клерикальне середовище в «Забобоні» зображене в гостросатиричному, а подекуди навіть шаржованому плані. Характерні риси старшого покоління галицького попівства Лесь Мартович втілює в образі дикуватого й недолугого панотця Матчука. Його характер письменник розкриває у зіткненні з рідними, з наймитом Іваном, парафіянами. Образи добродушних «старосвітських батюшок» в українській літературі добре відомі з творів І. Нечуя Левицького, А. Свидиицького. Деякими звичками, манерою поведінки Матчук нагадує традиційні образи панотців з творів названих письменників. Але, разом з тим, Мартовичів Матчук - цілком оригінальний художній тип, що міг постати лише на галицькому ґрунті в конкретно-історичних умовах, свого часу [15, 161-163].

Отець Матчук, його син Славко навіть не знають, що в їхньому селі Вороничах закладається читальня. Надії читальників почути від Потурайчина, як змінити свої давні звичаї, «щоби стати до боротьби зі старим пережитим світом», «обновити життя», не виправдалися. Промова, на яку чекали селяни з увагою і завзяттям, не відзначалася ні новизною ідей, ні практичними порадами:

«Потурайчин говорив дуже плавно й своїм звичаєм дуже хутко, не договорюючи деяких слів до кінця. Сам зміст його промови не додавав слухачам духу. Те, що треба голосувати на Сосновича, а не на кого іншого, вони вже знали. В самій промові хотіли ж дослухатися того заповіту, як їм повести своє життя, щоби переродитися на нових людей. Для того більше цікавили їх ті частини промови, на які Потурайчин покладав найменшу вагу, а саме: поклик до боротьби, до єднання мужицьких сил. Потурайчин був політичний агітатор, поза програму своєї політичної партії нічого більше слухачам не роз'ясняв. Не почував навіть потреби дати їм щось більше понад таке роз'яснення. А зрештою, не був навіть свідомий того, чого прагне мужицька душа від нього довідатися. Та ще питання, чи мав би він чим заспокоїти те бажання своїх слухачів» [13, 318].

Об'єктом своєї повісті Л. Мартович обрав не дрібні побутові теми, а суспільно-значущі явища, що само по собі знаменувало дальший розвиток сатири. Повість присвячено гострому розвінчанню антинародної політики австро-угорської монархії, діяння реакційних партій, «свинській» конституції, а найбільше - деградації, виродженню української інтелігенції, її псевдопатріотизмові, духовній убогості. Тип такого здеградованого до карикатури інтелігента виведено в образі Славка Матчука - гнилої колоди із запитами живота і плоті - типу без знання, без світогляду, без життя.

М. Рудницький вважає, що «в характері «героя» - Славка, Л. Мартович схопив не одно власне переживання - можна зрозуміти, скільки глуму і їди вмів він добувати з себе, щоби глядіти на людину таким стуленим оком!» [17, 42], з чим можна погодитися лише частково. Проникнення в зміст творів будь-якого письменника фактів і портретних рис рідних, коханих і приятелів - типове явище, властиве і Лесеві Мартовичеві. Так, деякі риси матері письменника вгадуються в образі їмості - єдиної з персонажів повісті, що зберігає рівновагу і здоровий глузд. Ще помітніші автобіографічні відгуки статусу «залізного правника» в образі Славка. Його внутрішній світ, моральні муки через нескладені іспити, комплекс неповноцінності як людини і чоловіка, що не заслуговує на увагу не тільки служниці Пазі, а й сільської повії Варвари - виписані з тонким осягненням і з великою силою живого особистісного почуття презирства, оповитого співчуттям. Так, без сумніву, міг написати автор, який опанував цим типом не лише як художник, а й як людина, що сама мала тривалу й безпосередню причетність до подібної проблеми [13, 589-593].

Постійне відчуття ущемленості запаморичили думку і розум Славка такою мірою, що він поповнив групу тих людей, до котрих значення розмови доходило лиш «рік над нею подумавши, та й то лиш тоді, коли затямлять собі нехотячи слова тої розмови. Якийсь туман, якась хмара відділює їх розум від слуху. Заки той туман розійдеться, то слух уже глухий: не має що розумові передати» [13, 222].

«Інколи Славко дивувався, де інші находять час до якоїсь-науки? Хіба ті люди ніколи не їдять, не сплять і не спочивають? Ні! Тут щось інше мусить бути, - роздумував собі Славко. - Певно, інші розумніші від мене. їм вистачить раз прочитати та й уміють. А я йолоп і туман. Де мені братися до науки?!

Від таких думок мав себе за посліднього дурня. Уважав себе за гіршого від усякого іншого товариша. Тратив відвагу й охоту до життя» [13, 195].

Лесь Мартович наголошує на причинах деградації патентованої псевдоінтелігенції, найголовнішою з яких є духовний занепад суспільства, домашнє та шкільне виховання. Після гімназії чи семінарії сильніші духом ідуть до університетів, записуються в академічні, просвітні товариства і тим заповнюють прогалини гімназійної науки; більшість випускників виходять звідти духовно бідними, не підготовленими до самостійної праці, «попадають дуже скоро в зневіру й нидіють». До останніх належав і Славко Матчук:

«Гімназіальна наука не дала йому ніякого світогляду на життя. Та й він його тоді не потребував. Тепер же, коли задумував жити сяк-так незалежним життям, вироблював собі той світогляд. Але яке життя - такий світогляд. Дотеперішнє життя не дало Славкові розумного досвіду. А якісь неясні відблиски перебутої шкільної науки творили в його голові якесь замішання, якийсь дивогляд» [13,198].

Отже, на фоні великих епічних форм сатирична повість «Забобон» Л. Мартовича своєю формою, змістом, сутністю створених характерів і способом їх змалювання, колоритом і мовою вирізняється новаторським характером, виражаючи філософію народу, його соціальні, політичні, етичні й естетичні устремління.

Перша світова війна принесла багато лиха землякам Марка Черемшини. Не випадково збірку, куди увійшли антивоєнні твори, автор назвав „Село вигибає”. До неї письменник включив новели „Село потерпає”, „Перші стріли”, „Зрадник”, „Село вигибає”.

Твір „Село потерпає” – своєрідний заспів, яким починається збірка. Бої ще далеко, а вже тремтить село, бо ще війни не бачить, але чує. Ревуть гори. Австрійські війська відступають, наступний бій має відбутися в селі. І від властей надійшов наказ всім селянинам залишити домівки. Тікають гнані війною люди невідомо куди, забираючи злиденне майно. Тривожний настрій, переляк, страждання селян передав Черемшина з великою художньою силою.

Художні засоби, якими він скористався, - паралелізми, персоніфікації, символіка. Не тільки нещасні люди, а й місяць перелякався, тікаючи за гори і вказуючи блідим пальцем на спорожніле, немов мертве, село.

В антивоєнних творах Марко Черемшина також використав засоби народних пісень, дум, невільницьких плачів, щоб розкрити справжні людські трагедії, які породила війна.

Влітку 1919 р. західноукраїнські землі і Волинь опинились під протекторатом Польщі. Посилився соціальний і національний гніт. Марко Черемшина і далі лишається „мужицьким адвокатом” у Снятині, разом зі Стефаником допомагає бідному українському люду. В цей час починає писати твори про долю бідноти в умовах нової окупації краю, про грабунок, розбій, що чинились на його батьківщині. Ці твори склали збірник „Верховина”, яка була видана в 1929 р., уже після смерті автора. У збірнику „Верховина” письменник відтворив картини повоєнного життя Гуцульщини під владою Польщі. До збірки увійшли твори „Верховина”, „Ласка”, „Анюта”.У цикл «Село за війни» входить вісім тво рів: «Село потерпає», «Перші стріли», «Поменник», «Бодай їм путь пропала!», «Зрад ник», «Після бою», «Йордан», «Село виги бає». Органічна єдність сюжету, зумовлена від творенням цільного епічного художнього за думу, пройнята «наскрізною» ідеєю, загаль ним пафосом. Кожна з восьми новел має свій закінчений зміст, разом з тим всі вони зв'язані спільними героями, однією сюжет ною лінією. Композиція циклу теж дає підстави роз глядати його як новелістичну повість. Від повідно до конфлікту (а він у даному ви падку антагоністичний) згруповані персо нажі. З одного боку — село й окремі його жителі, з другого — ворожа вояччина і Дзельман як бридке породження війни. в циклі вза галі, можна говорити про образ автора — очевидця подій, який розповідає або пре бачене в минулому, або про те, що відбувається на його очах. Автор не тільки констатує хід думок і події, а й вболіває за долю героїв, що виражається через ліричну відступи — прямі звертання до людей. Черемшина застосовує різні способи від творення життя: принцип «прямої» автор ської розповіді з складними зіставленнями; форму оповіді героїв про себе, про своє життя (Митро Пужливий); зображення об'єктивної реальності з погляду тих чи ін ших персонажів. У «Поменнику» таким пер сонажем виступає село.

Напруга досягає кульмінації в новелах «Після бою» і «Село вигибає». Село стікає кров'ю. Смерть стає масовою. Поле вкрите трупами («Після бою»). Синонімічні вирази і евфемізми діалогу уточнюють головну думку новели: село ви гибає. І все ж своєрідна «відкрита» роз в'язка твору говорить про інше. Крім блу каючих по воєнних дорогах, у вимираючому селі залишилися живими баба, козак, мо лода дівчина. Життя продовжується. Надзвичайно цікавий, оригінальний і ба гатогранний метонімічний образ села — спільний для всіх новел циклу. Селу суди лося винести основний тягар війни — най страшнішої, найжорстокішої. Як справжній товариш пізнається в біді, так війна випро бовує характер всього народу, його мораль ну стійкість. Зміни обличчя села, його психології, зумовлених війною, Черемшина відтворює в найрізноманітніших відтінках. Ось воно стривожене, перестрашене, «як старі двері з виглоданих одвірків, за свій поріг упало»; «у личко пісніє і потерпає» («Село потер пає») ; робить «волю і хорватам, і пушка рям і поволі привикає до війни, гей до ярма» («Перші стріли»); зазнає згубного впливу війни: «Гей, та ж бо то на світі пу сте село! Один одного в лижці води втопив би» («Поменник»); «гудить і харчить, гейби за горло душене» («Бодай їм путь пропала!»); недобите «чупер собі миче» («Після бою»); вимирає («Село ви гибає»). Характерним є оповідання "Зрадник”, бо зрадником став селянин, котрого чорна корова у літню спеку перебігла лінію фронту. В оповіданні "Поменник” показано, як розстріляно цілий гурт селян тільки за те, що під час перебування в селі "москалів” піп поміняв їм старі поминальні книжки на нові з православним хрестом. Через цикл оповідань на теми війни проходить образ шинкаря Дзельмана, який уміє вислуговуватись. Він підступно позбавляється ненависних йому селян, беручи одночасно хабарі ніби для їхнього врятування від розстрілу, є звичайним мародером, який роздягає трупи вбитих вояків. Заключним акордом є оповідання "Село вигибає”. Письменник показав війну і всі її жахливі наслідки через призму сприймання селянина-гуцула, якому вона несла руїну і загибель. Він не міг розуміти справжніх причин, але добре бачив її наслідки, дивився на неї "знизу”, відчув її тягар на своїх плечах. Порівнюючи героїв новел «Карби» з ге роями циклу «Село за війни», бачимо, що останні змальовані далеко повніше. Село загартоване, сильне, вольове, оптимістичне. У новелах довоєнного періоду село виступає як суб'єкт, що змушує прислухатись до свого голосу, у післявоєнний період цей суб'єкт наказує вірити у свою силу, бо ця сила здатна витримувати і найбільші удари, вона може подолати і найважчі труднощі та випробування. Якщо герої збірки «Карби» задихалися сплачуючи податки («Святий Николай гарті»), просили смерті для себе («Чічка» «Грушка», «Бабин хід»), закінчували життя самогубством («Дід»), слабо протестували («Раз мати родила»), то герої циклу «Сел за війни» проклинають насильників («Перші стріли», «Зрадник», «Бодай їм путь про пала!»). Для ко­мендантів, австрійських жовнірів, лихварів і панів Черемшина знаходить зовсім інші барви, інші слова. Тут лірик поступається перед сатириком у викритті жорстокості, цинізму, жадібності, безчестя. Дві домінуючі риси характеру неприятеля — жалюгідне боягузтво і жадобу до зба гачення — підкреслює Черемшина, викори стовуючи засіб контрасту не тільки в зма люванні дій, вчинків персонажів, а й у зов нішньому вигляді.

У збірці «Село вигибає» Марко Черемшина далі розвиває ті ж композиційні, жанрові, мовностилістичні засоби, які характе­ризували його першу збірку. Він часто вдається до ритмізованої мови, до поетики голосінь, дум та коломийок. Вибір ритмічної структури визначається змістом твору або його частин. У межах однієї новели ритм розповіді може змінюватися залежно від змісту. Так, у новелі «Зрадник» чергується ритмомелодика думи і голосіння. У новелі «Перші стріли» в коломийковому темпі по дано опис свята («храму») і ритм авторської розповіді передає ритм танцю. Характерною ознакою творчого почерку митця і в цей період є лірична настроєність, для створення якої письмен ник членує, як і в ряді творів збірки «Карби», абзац на окремі речення. Сюжети мають фрагментарний характер. Є і безсюжет ні твори («Село потерпає»). Образи персонажів окреслені по­біжно, як правило, без деталізації зовнішності, здебільшого без цілісної портретної характеристики; в центрі уваги – настрій людини («Зрадник»).