4. Етапи спілкування.
Кожний акт спілкування складається з кількох етапів:
1) підготовчий (складання плану спілкування, збирання матеріалів із предмета спілкування, умотивування аргументів на користь своєї позиції та контраргументів іншої сторони),
2) встановлення контакту, початок спілкування (створення доброзичливої атмосфери – поговорити про спільні інтереси,сказати щось приємне співрозмовникові), не протиставляти себе співрозмовникові, демонстрування поваги й уваги до співрозмовника (погляд, усмішка), уникати критику, зверхність, негативні оцінювання);
3) обговорення питання (проблеми) із дотримання правил: лаконічно й доступно викладати власну інформацію, уважно вислуховувати співрозмовника й адекватно сприймати його, пам’ятати, що спілкуванню властивий діалоговий характер, аргументувати свою позицію, наводити переконливі докази). Аргументування – це важливий спосіб переконання за допомогою вмовативованих, обґрунтованих логічних доказів.
4) прийняття рішення (ухвала) (щоб прийняти правильне рішення, потрібно: запропонувати кілька варіантів вирішення проблем, вислухати аргументи співрозмовника, визначити за настроєм (поведінкою) співрозмовника час закінчення зустрічі й запропонувати кращий варіант прийняття рішення; не виказувати роздратованості, навіть якщо мети не було досягнуто, триматися впевнено).
5) вихід із контакту: ініціатива завершення розмови має належати особі:
1) жіночої статі; 2) старшій за віком; 3) вищій за соціальним станом.
Наприкінці спілкування треба підсумувати результати зустрічі, попрощатися і висловити сподівання на подальші взаємини і спільну діяльність.
Мета професійного спілкування – регулювати ділові стосунки у виробничо-професійної діяльності через розв’язання професійних завдань.
Успіх професійного спілкування залежить від:
– мовця як особистості з індивідуальними ознаками;
– його знання сучасної української літературної мови як основи професійного спілкування;
– уміння ефективно застосовувати ці знання залежно від мети, ситуації спілкування.
5. Мова, мовлення, спілкування.
Критерії розмежування та онтологічний (пізнавальний) статус термінів «мова» і «мовлення» до цього часу не мають однозначного тлумачення.
З одного боку, мова – це засіб мовлення, механізм, за допомогою якого породжується і розуміється мовлення, з іншого – це система правил і набір одиниць, які становлять узагальнені фахівцями факти мовлення.
Мова є картиною, «зліпком» реального світу. Зрозуміло, що кожна мова являє собою неповторну картину дійсності (наприклад, у нас одне слово «сніг», а в ескімоській – кілька десятків слів на означення цього поняття; у різних мовах по-різному розчленовані одні й ті ж фрагменти світу). Прикро, коли з тих чи інших причин існують у мові великі лакуни, тобто незаповнені ділянки, які змушують народ дивитися на світ чужими очима, порушують національну цілісність духовної культури. Найчастіше це трапляється з «непрестижними» мовами, які не мали можливості лінгвалізувати певні сфери пізнання і діяльності людини. Ідеться передусім про сфери науки, техніки, виробництва, соціально-економічних відносин тощо.
Мовлення – конкретно застосована мова, засіб спілкування в його реалізації. Інакше кажучи, мовлення – це процес застосування мови для спілкування, це мова в дії.
Мова і мовлення тісно між собою пов’язані: мова не тільки породжує мовлення, реалізується, виявляється, об’єктивується в ньому, а й живиться ним, змінюється, розвивається під його впливом. Реалізуючись у мовленні, мова виконує своє комунікативне призначення. Мовлення розглядається як один із видів загальнолюдської діяльності, що використовується для соціальної або особистої взаємодії.
Спілкування – це процес обміну інформацією за допомогою мови.