6. Невербальні засоби комунікації.

Техніка усного мовлення. Паралінгвістичні засоби (жести, міміка, поза).

Жест – це рух рукою чи іншою частиною тіла, який щось означає, супроводжує або випереджає мовлення.

Є жести прості, що складаються з одного руху, складні – з декількох однорідних рухів і складені – з декількох неоднорідних рухів.

Розрізняють жести:

1) за зверненням на себе,

2) за зверненням до іншого,

3) взаємні (рукостискання).

Жести поділяють також на:

– умовні (одні й ті ж жести у різних народів мають різне значення),

– неумовні (зрозумілі всім),

– підкреслювальні (допомагають з’ясувати думку),

– ритмічні (виражають сумнів) – потискування плечима,

– емоційні (передають відтінки почуттів) – бити себе в груди, стукнути по столу,

– вказівні (показати на двері тощо),

– зображальні (вносять додаткові відомості про предмет мовлення) тощо.

Семантику жестів розглядають із погляду необхідності, можливості й достатності. Існування жестів у світі усного спілкування пояснюється тим, що трапляються ситуації, коли використання звукової мови є зайвим, тому частину інформації в життєво важливій ситуації потрібно вміти висловлювати без мови. Жести й мовна форма дотикаються там, де за умов спілкування граматична спеціалізація мовної форми виявляється надлишковою.

Міміка – виражальні рухи обличчя, одна з форм виявлення тих чи інших почуттів, настроїв людини. Вона підсилює значення слова, допомагає глибше його розкрити.

Розрізняють міміку чисто фізіологічну й комунікативно значущу, або, інакше кажучи, – довільну й мимовільну.

Виділяють також міміку динамічних рухів обличчя і вираз обличчя, як застиглу міміку.

Відповідно до динамічних рухів обличчя є міміка очей, губів, брів, бороди. Їхнє поєднання виражає настрій людини, емоції.

Особливої уваги заслуговує погляд – мова очей, оскільки очима можна виразити почуття радості, гніву, захоплення, любові, ненависті, презирства, сумніву, довір’я, лагідності тощо.

Особливо високо цінується у спілкуванні посмішка, яка, не збіднюючи мовця, обдаровує слухача і магічно позитивно на нього впливає.

У науці відомий вислів «вокальна міміка», тобто динамічний бік мовлення (інтонація, тембр, ритм), який може бути вирішальним в інтерпретації значення озвучених висловлювань.

Окремі систему становлять ритміко-інтонаційні невербальні засоби: інтонація, гучність, темп, тембр, тональність.

Інтонація – це зміна основного тону, інтенсивності, тембру й довготи речень, що звучать. Термін «тон» у мовленні розуміють як висоту голосних, сонорних і дзвінких шумних приголосних. У результаті коливання голосових зв’язок виникає основний тон звука, найважливіший компонент мовленнєвої інтонації.

Фонаційний супровід, наприклад, діалогічних висловлювань може виражатися м’якою, вкрадливою, грубою, задирливою, глузливою, крізь зуби, радісною, привітною, понурою, сердитою чи іншою інтонацією.

Монотонність мовлення вважається значним недоліком.

Інтенсивність звучання залежить від напруження й амплітуди коливання голосових зв’язок. Чим більша амплітуда коливання, тим інтенсивніший звук. Взаємодія тону та інтенсивності посилює гучність мовлення.

Темп мовлення – це швидкість промовляння елементів (слів, речень). Знання інтонації і вміння нею користуватися вважають вродженою навичкою. Інтонація тісно пов’язана з емоціями. В усному мовленні вона передає смислові та емоційні відмінності висловлювань, відображає стан і настрій мовців, їх ставлення до предмета розмови чи один до одного.

Тембр голосу часто називають окрасою звука, колоритом, «кольором голосу». За тембром голосу визначається голос співака (баритон, тенор, бас, альт, сопрано).

Поза – це мимовільна або зумисна постава тіла, яку приймає людина. Є закриті й відкриті пози.

Важливою у системі спілкування є дотримання дистанції між учасниками спілкування: інтимна (0 см - 45 см), особиста (45 см -120 см), соціальна (120 см – 400 см), громадська (400 – 750 см).