1 Польсько-литовське зближення і утворення Речі Посполитої

1. Становище західноукраїнських земель під владою Польського королівства

Починаючи з 40-х років XIV ст., західноукраїнські землі були об’єктом експансіоністської політики Польщі і Угорщини, яким тоді протистояв литовсько-руський князь Любарт-Дмитро. В кінці 1380-х років, після походу на Галицьку Русь Ядвиґи і Ягайла (1387), ці землі остаточно увійшли до складу Польського королівства під назвою Королівства Русі (назва, надана ще Казимиром ІІІ). У 1434 р. відбулася інкорпорація цих земель до складу Польщі. Галичина втратила свій автономний статус. З українських земель у складі Королівства Польського утворено три воєводства: Руське (центр – Львів), Белзьке і Подільське (Кам’я- нець). У них було скасовано давньоруське право, судочинство, а боярство стало складовою частиною польської шляхти.

Соціально-економічне життя краю було суперечливим. Воно характеризувалося не лише розвитком сільського господарства, міст та ремесел, внутрішньої та зовнішньої торгівлі, але й закріпаченням українського селянства, яке завершилося у 1505 р. Це викликало цілу низку селянських повстань, найбільше з яких відбулося під керівництвом Мухи та Борулі (1490–1492). Вже у першій половині XV ст. на Прикарпатті та Гуцульщині розгорнувся соціальний розбійницько-повстанський рух опришків. Спільний польсько-молдавсько-угорський кордон дозволяв малочисельним ватагам опришків уміло маневрувати.

Міграція поляків, євреїв, вірмен привела до зростання чисельності нових міст і містечок, у XVI ст. тільки на нинішній Тернопільщині їх налічувалося близько 40: Бережани, Борки, Буданів, Гусятин, Залісці, Микулинці, Язловець тощо. У XVI ст. суттєво почастішали татарські набіги. У 1540 р. з метою оборони від татар, руський воєвода Іоанн Амор з Тарнова (Ян Амор Тарновський) (1488–1561) заснував фортецю Тарнополь (Тернопіль), яка поступово витісняла провідну роль Теребовлі і стала головним містом Галицького Поділля. Більшість міст належала польським маґнатам, однак значна частина з них здобувала самоврядування на основі маґдебурзького права. Цей процес був більш активним у першій половині XVI ст.

В містах розвивалися ремесла, торгівля. Ряд міст отримував привілеї, в т. ч. право проведення ярмарок (Бучач, Золотий Потік, Кременець, Почаїв, Теребовля, Тарнополь, Чортків, Язловець та ін.). Здійснювалася й міжнародна торгівля з Волощиною, Молдовою, Московщиною, Семигородом, Угорщиною, Туреччиною, Грецією. Особливістю розвитку міст у Галичині було те, що вони ставали багатонаціональними за складом свого населення. Крім корінних русинів-українців, у містах проживало чимало німців, вірмен, поляків, євреїв тощо. Якщо спочатку чисельну перевагу мали німці, то з часом її поступово здобували поляки.

Щоб зрозуміти особливості становища західноукраїнських земель під владою Польщі, треба глянути на систему влади, яка почала складатися в Польському королівстві у XV ст. Незважаючи на те, що в XV ст. польські королі займали трони Чехії та Угорщини, вони прагнули здобути опору серед шляхти, а тому продовжували надавати їй все більше привілеїв. У 1454 р. Казимир IV був змушений видати Нешавський привілей, який фактично ставив короля у залежність від шляхти. У XV ст. в Польщі склалась станово-представницька монархія, головними рисами якої були загальні і земельні сейми (з’їзди) шляхти як станові представницькі органи. Пйотрковський привілей Яна Ольбрахта (1496) надав завершального вигляду польській монархії. Її основою був сейм, що складався з сенату (маґнати і королівська адміністрація) і палати послів (посланці шляхетських сеймиків у воєводствах). У 1505 р. король Олександр Казимирович затвердив, прийняту вальним сеймом Радомську конституцію «Nihil Novi» (з лат. – «нічого нового»), яка ще більше обмежувала владу короля на користь шляхти і забороняла йому запроваджувати будь-які зміни у державі без згоди сейму. Цю подію й прийнято вважати відправною точкою впровадження шляхетської демократії.

Станова демократія ставала підґрунтям для поширення анархії і свавілля різних шляхетських угрупувань, які вели між собою боротьбу за владу. Спроби зміцнити владу короля, до яких вдались Сиґізмунд І Старий (1506–1548) і особливо його дружина Бона Сфорца, наштовхнулись на збройний опір-«рокош» шляхти. Привілейований статус шляхти мав своєю зворотною стороною зростання залежності селян. Особливо ця тенденція поширилась із зростанням числа фільваркових господарств. У зв’язку з розвитком внутрішнього і особливо зовнішнього ринку (мануфактурне виробництво західноєвропейських країн потребувало сільськогосподарської сировини) у феодалів виникла потреба організації власного господарства з виробництвом хліба на продаж і переробкою сільськогосподарської продукції. Саме в Галичині у XV ст. вперше на українських землях з’явилися фільварки (з польськ. folwark, від нім. vorwerk – хутір, ферма). Фільварок ставав багатогалузевим шляхетським господарством, яке ґрунтувалося на дармовій праці закріпачених селян. На українських землях, що входили до складу Великого князівства Литовського, фільваркова система господарювання почала запроваджуватися із сер. XVІ ст., оскільки новосформований шляхетський стан прагнув економічної стабільності господарства в умовах постійного перебування шляхтичів у військових походах.

Таким чином, загальноєвропейські економічні зрушення, пов’язані із розвитком товарно-грошових відносин, викликали на українських землях Польської корони складання фільварково-панщинної системи господарства, заснованої на великому землеволодінні і панщинній селянській праці. Ця система зміцнила економічні і політичні позиції шляхти, посилила позаекономічну залежність та політичне безправ’я селянства. Такий політичний і економічний статус шляхти в Польському королівстві не міг не привабити молодий шляхетський стан Великого князівства Литовського. В прагненні до здобуття привілейованого становища в суспільстві литовсько-руська шляхта прагнула все тіснішого об’єднання своєї держави із Польським королівством.