2. Польсько-литовське зближення у хіv ст. Кревська унія

14 серпня 1385 р. у м. Крево (тепер Білорусь) між Польським королівством та Великим князівством Литовським була укладена персональна династична унія. Кревська унія передбачала об’єднання Польщі і Литви в єдину державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвиґи і литовського князя Ягайла (шлюб укладено 1386 р.). За умовою унії Ягайло ставав польським королем, одночасно залишаючись великим князем Литовським. Польська сторона – на відміну від литовської – сприймала унію як приєднання Литви до Польщі. Литва згідно унії зберігала незалежність, але зазнавала всередині країни значно посиленого польського впливу. Виконуючи умови унії, в 1385 р. Ягайло разом з усіма підданими прийняв католицизм, змінивши своє ім’я на Владислав. Від Ягайла-Владислава ІІ започатковано нову династію польських королів – Яґеллони.

Основною метою унії з боку Польщі і Литви було об’єднання сил двох держав для боротьби проти агресії Тевтонського ордену. Зовнішня загроза тевтонців залишала актуальною Кревську унію аж доти, поки знесилена Пруссія не визнала протекцію польського короля (1466). Окрім того Польща мала намір оволодіти українськими землями, що перебували у складі Великого князівства Литовського. Безпосередньою причиною унії був пошук поляками претендента для відновлення своєї занепалої династії (Ядвиґа була дочкою Людовика Угорського з Анжуйської династії). Крім того, у Литві проти Ягайла, який прийшов до влади всупереч принципу спадкового старшинства, зріло невдоволення на чолі з Вітовтом.

Наслідком Кревської унії стало зростання впливів польської шляхти в Україні. Литовсько-руська знать вбачала в цій унії загрозу для державної незалежності Великого князівства Литовського. Проти Кревської унії виступила литовсько-руська опозиція на чолі з Вітовтом, яка підняла повстання. Першим невдоволення політичними положеннями Кревської унії уже в 1386 р. проявив полоцький князь Андрій Ольґердович, а у 1389 р. до нього приєдналася знать Литви та Чорної Русі. На чолі опозиції став Вітовт Кейстутович (саме у Кревському замку свого часу був ув’язнений і убитий з наказу Ягайла Кейстут, батько Вітовта).

Наслідком цієї боротьби стала Острівська угода 4 серпня 1392 р., згідно з якою Вітовт Кейстутович (1392–1430) був визнаний польським королем Владиславом-Ягайлом як довічний правитель Великого князівства Литовського. Ця угода фактично заперечувала умови Кревської унії, до того ж 1398 р. Вітовт проголосив себе повновладним великим князем. Литовсько-українська знать домоглася збереження незалежності Великого князівства Литовського. Знову великого князя литовського обрали окремо. Ягайло залишився польським королем. Щоправда, зберігалася його номінальна зверхність над великим литовським князем. Таким чином, угода в Острові (тепер Білорусь) була компромісною. Після поразки литовсько-руського війська на р. Ворсклі (1399) Вітовт змушений був вести нові переговори із Польською короною. У їх результаті, в 1401 р. було укладено нову міждержавну угоду – Віленсько-Радомську унію. Вона ще раз підтверджувала номінальну зверхність польського короля: Вітовт правив Литвою самостійно до смерті зі збереженням над собою верховної влади Ягайла ІІ Владислава (як найвищий князь Литви). Крім того було укладено й взаємний оборонний союз, завдяки чому обидві держави дістали значну перевагу проти тевтонських рицарів.

Таким чином, в силу зовнішніх і внутрішніх чинників, в кінці ХІV ст. розпочався процес об’єднання Польського королівства і Великого князівства Литовського. Це неминуче мало призвести до зміни становища українських земель, що перебували у складі Литви.