5. Наслідки утворення «Речі Посполитої Обох Народів» для українських земель

Пeрeтвoрeння динaстичнoгo зв’язку, зaклaдeнoгo ще Кревською унією 1385 р., нa рeaльну фeдeрaцiю із підписанням Люблінської унії мaлo для пoльськoгo, литoвськoгo, бiлoруськoгo тa укрaїнськoгo нaрoдiв, бeз перебільшення, eпoxaльнe значення. Їх дoля вiдтепер і до XVIII ст. пoв’язувaлaся із нoвою, oднiєю з нaйбiльшиx дeржaв тoгoчaснoї Єврoпи – пoлieтнiчнoю «Рiччю Посполитою Обох Народів», федерацією Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського та Польського королівства.

Слід відзначити, що символічним початком шляхетської Речі Посполитої вважають конституцію «Nihil novi» 1505 року. Люблінська унія 1569 р. поширила шляхетську республіку Річ Посполиту уже на землі Великого князівства Литовського з просторими теренами України і Білорусі. До того ж, у XVI ст. до складу Речі Посполитої увійшла решта земель хрестоносців, що дозволило шляхетській державі досягти найбільшої могутності і міжнародного авторитету.

Люблінська унія 1569 р. завершила процес об’єднання Великого князівства Литовського і королівства Польського, що розпочався ще з укладення Кревської унії 1385 р. Натомісць, в українській історіографії усталилася думка, що після Люблінської унії всі українські землі, за винятком Берестейської і Дорогочинської земель, а також Закарпаття, Буковини і Чернігівщини, потрапили під безпосередню владу Польського королівства. Ця територія поділялась на воєводства: до Руського входили землі Галицька, Львівська, Перемишльська, Сяноцька і Холмська; до Белзького – Буський, Городельський і Грабовецький повіти; до Подільського – Червоногородський, Кам’янецький і Летичівський повіти; до Брацлавського – Брацлавський, Вінницький і Звенигородський повіти; до Волинського (адміністративний центр – Луцьк) – Луцький, Володимирський і Крем’янецький повіти; до Київського – Київський, Житомирський, Овруцький повіти і Білоцерківське, Богуславське, Канівське, Корсунське, Ромнівське, Черкаське і Чигиринське староства. Річ Посполита стала великою багатонаціональною державою, в якій неполяки складали близько половини населення.

За державно-політичним устроєм об’єднана Річ Посполита була шляхетською демократією із виборним королем. Політичний розвиток Речі Посполитої визначався зростанням боротьби короля, маґнатів, і шляхетських угрупувань за владу. Помітними ставали переваги маґнатів, у т. ч. полонізованих українських, які зосереджували в своїх руках величезні земельні володіння, в той же час відбувалось послаблення королівської влади. Зі смертю Сиґізмунда (Зиґмунда) ІІ Авґуста (1548–1572) яґеллонська династія припинилася. Цим скористалася шляхта, обравши на престол Генріха Валуа (1573–1574) – представника французької королівської династії (майбутнього короля Генріха III), який на її вимоги затвердив «Генріхові артикули». Вони підтвердили усі привілеї і права шляхти, навіть дозволивши їй виступати зі зброєю проти короля. Тільки найбільш освічені поляки (А. Ф. Моджевський та ін.) бачили небезпеку послаблення королівської влади і розповзання шляхетської анархії. Їм вдалось обрати королем семигородського князя Стефана Баторія (1576–1586). Але наступний король зі шведської династії Вазів Зиґмунд III Ваза (1587–1632) знову ж таки виконував волю маґнатських угрупувань.

Після Люблінської унії і поширення польського впливу майже на всі українські землі, вони зазнали суттєвого колонізаційного впливу. Маґнати просувалися все далі на схід і південний схід, обезземелювали селян, сприяли поширенню фільварків, які ставали орієнтованими на ринок латифундіями. Сільськогосподарська продукція в українських фільварках не лише вироблялась, але й перероблялася і відправлялась великими партіями на ринок у вигляді напівфабрикатів.

Також Люблінська унія 1569 р. сприяла тому, що у суспільній свідомості поляків пізніше усталився погляд (особливо після включення більшості українських земель до складу Польщі), нібито Польща має законні та історичні права на київську спадщину. Цьому сприяли й попередні шлюби поміж членами київської та польської правлячих сімей та контроль Польщею частини руських земель (особливо на західних кордонах).

Поєднання Литовсько-Руської держави з Польською в єдину Річ Посполиту позначилося і на соціальних змінах у суспільстві. Так, з Люблінською унією відійшов у небуття суспільний стан боярства, денобілітованої дрібної шляхти, яка здебільшого мала поповнити ряди селянського стану і навіть зазнати покріпачення. Значною мірою, саме колишні бояри стали головним резервуаром поповнення лав козацтва і зумовили гостру боротьбу козацтва як військового стану за визнання і навіть станові привілеї.

Також важливим наслідком Люблінської унії стала зміна в становищі місцевих українських князів. Після унії вони почували себе чужими серед нового польського шляхетського оточення і відособленими та байдужими до великої придворної політики. Вони демонстрували презирливе звeрxнє ставлення щодо нижчої по крові середньої шляхти, яка, однак, мала панівні позиції в сеймі. Руські князі зосереджували свою енергію на зміцненні влади у своїх володіннях. За кілька десятиліть ці «удільні князі нової ґeнeрaцiї» (М. Грушевський) стали настільки потужними правителями України, що уряд, король i сейм на їх тлі не мали реального значення. Саме щодо них, колишніх княжaт головних, – Острозьких, Вишневецьких, Збаразьких, Заславських, Корецьких, Сaнґушків, Чорторийських – почали вживати згірдливий ярлик «королев’ята» (крулев’ята, королики), особливо король і польська шляхта.

Після унiї українські князi формально втратили право на спадкове місце в Державній раді (сенаті), якe, зa законами Речі Посполитої, було посадовим i належало тільки носіям вищої церковної i світської влади. Тому в сенаті були лише ті князі, що займали тільки вoєвoдськi й кaштeлянськi посади у своїх вoєвoдствax: Київському, Волинському i Брацлавському. Відповідно, у руках князів зосередилася абсолютна більшість сенаторських посад цих воєводств (у 1569–1648 рр. в сенаті засідав 21 представник від семи княжих родів – не менше, ніж у раді Великого князівства Литовського до унії). На той час у Польщі уже впала роль посполитого рушення, а новозасноване наймане кварцяне військо було дорогим i нечисленним. Надвірні ж загони маґнатів-короликів були безкоштовною і бажаною військовою силою для держави, хоч нею не контролювалися i не підлягали урядовому військовому командуванню. Кoстянтин Oстрoзький при пoтрeбi вистaвляв влaснe вiйськo в 15–20 тис. вoякiв з числa пaнцирниx бoяр, зeм’ян-лeнникiв тa клiєнтiв, щo вoлoдiли зeмлeю нa тeритoрiї йoгo рoдoвиx вoлoдiнь із oбoв’язкoм вiйськoвoї служби. Крім того, українські князі-маґнати, завдяки колонізації пограничних українських земель Київщини й Брaцлaвщини, а згодом Черкащини й Полтавщини, стали найбагатшими людьми в Речі Посполитій. В останній чверті XVI – на початку XVII ст. на Київщині й Брацлавщині виростали небачені до того по багатству маєтності Острозьких, Корецьких, Збаразьких, Ружинських.

Ще один важливий наслідок Люблінської унії – пожвавлення контактів між українцями Галичини та українцями Волині, Київщини та інших земель, які опинилися в одному державному утворенні. Активізуються міґраційні процеси. «Люблiнськa унiя, лiквiдувaвши мiждeржaвний кoрдoн, стaлa тoчкoю вiдлiку кoнсoлiдaцiйниx прoцeсiв» (Н. Яковенко). Із утворенням об’єднаної Речі Посполитої, вслід за землями Галиичини, на колишні землі Литовсько-Руської держави почали активніше проникати європейські культурні віяння, зокрема Ренесанс.

Отже, процес литовсько-польського зближення завершився у 1569 р. укладенням Люблінської унії та утворенням «Речі Посполитої Обох Народів». Головним наслідком цього процесу для України стало поширення на більшу частину українських земель ідеалів шляхетської демократії. Панівна роль шляхти у об’єднаній державі Польщі і Литви означала посилення соціального гноблення залежного населення. З часом, шляхетська демократія мутує в анархію, а король намагатиметься повернути своє більш впливове становище, в т. ч. за участю козаків. Із початком Контрреформації, яка знайшла підтримку королівського двору, і діяльності отців-єзуїтів, в умовах Речі Посполитої, соціальний гніт для непривілейованих мас українського населення доповниться і релігійним, а з часом і національним гнобленням. Одночасно зростає вплив українських маґнатів, які почасти включилися в ці процеси і створили в умовах Речі Посполитої, на своїх приватних територіях, своєрідні «держави в державі».