4.Рівні та ознаки стилю

Поняття стиль має як би декілька рівнів. Поняття «стиль» вже в стародавньому світі стало позначати літературний стиль, індивідуальну манеру. Воно й нині вживається для позначення сукупності художніх особливостей, властивих творчості письменника, художника, музиканта і т.д. (наприклад, стиль Мікеланджело, стиль А. С. Пушкіна), або навіть окремому періоду його діяльності (наприклад, стиль пізнього Рембрандта). Поняття стиль широко використовується і при визначенні типових для якої-небудь епохи художніх напрямків або тенденцій, які мають специфічне поєднання ознак. Як характер і межі, так і найменування таких стилів («стильових напрямів») вельми різноманітні («суворий стиль» в образотворчому мис-тецтві давньогрецької класики, «м’який стиль» в образотворчому мистецтві пізньої готики, «преціозний стиль» у французькій літературі 17 ст., «псевдо-російський стиль» у російській архітектурі 19 ст. і т.д.). Стилем вважаються і стійкі особливості архітектури та образотворчого мистецтва будь-якого народу, притаманні йому протягом тривалого часу і надалі стали предметом наслідування («давньоєгипетський стиль», «китайський стиль»).

Напрям – це певна принципова ідеологічна та світоглядно-естетична спільність художніх явищ на основі відношення митців до світу та художньої традиції. Явища одного напряму характеризуються спільною концепцією світу і особи, типом художньої реальності, схожими методами творення та засобами виразності, що проявляються через сукупність творів та через програмні теоретичні маніфести, які проголошують та обґрунтовують принципи їх створення. Напрям може проявлятися як у кількох, так і в одному виді мистецтва, в його межах можливе виокремлення художніх течій та шкіл. Художні течії, як правило, утворюються за певних національних та історичних умов і об’єднують художників, що діють спільно з метою вирішення конкретних завдань.

Нарешті, поняття «стиль» позначає періоди історії мистецтв («істо-ричні стилі», наприклад романський стиль, готика, бароко), що відрізняються єдністю образно-пластичного ладу в творах різних мистецтв.

Співвідношення між індивідуальними стилями стильовими напрямами та історичними стилями складався по-різному в різні епохи. Як правило, в ранні періоди розвитку мистецтва стиль був єдиним, всеохоплюючим, суворо підлеглим панівним релігійно-ідеологічним нормам: в межах загального стилю виділяються великі культурні пласти (офіційний, фольклорний і т.д.) і місцеві школи, але напрями та індивідуальності ще не завжди помітні. З епохою Відродження значення індивідуального стилю різко зростає. Стиль Мікеланджело, Тиціана, У. Шекспіра має не менше значення, ніж стиль, що панував в їхню епоху, оскільки вищі прояви стилю ніяк не вичерпуються його загальною характеристикою. Разом з тим кожен новий історичний стиль втрачає якусь частину своєї загальності у порівнянні з більш ранніми стилями. Первісна цілісність стилю піддається розмиванню, дробленню. Наростають і протиріччя всередині стилю (класичні тенденції в бароко, романтичні – у класицизмі і т. д.), що посилює хиткість, рухливість сти-лістичних кордонів. У 19 ст. яскравість індивідуальних стилів і стильових напрямів має свій зворотний бік – розпад великих стилістичних спільностей. У 2-ій половині 19 – початку 20 ст. тяжіння до нового синтезу мистецтв і до формування на новій основі цілісного стилю виявляється лише в обмеженій сфері – у музичній драмі Р. Вагнера, а також в архітектурі та декоративному мистецтві стилю «модерн» і конструктивізму.

Розквіт індивідуальних стилів, що пов’язаний з перемогами реаліс-тичного мистецтва 19–20 ст., утвердив множинність стилістичних рішень як одну з головних закономірностей розвитку художньої культури. У свою чергу, модернізм з його великою кількістю різнорідних плинів вніс хаотич-ність у стилістичну картину сучасного мистецтва.

Ознаки стилю позначаються по-різному в різні історичні епохи і в різних мистецтвах. Відродження та класицизм яскраво проявили себе в багатьох мистецтвах, але такі стилі, як бароко і рококо, наочно і чітко позначені переважно в мистецтвах пластичних. Стосовно до останніх і була раніше всього вироблена загальна теорія історичних стилів. Такі поняття, як театр бароко або музика рококо, виникають за аналогією з пластичними мистецтвами і не є загальноприйнятими.

При вивченні стилю пластичних мистецтв центральне місце займає категорія історичного стилю як етапу історії мистецтва, коли виробляється цільна художня система, що володіє внутрішньою (змістовною) і зовнішньою (формальною) єдністю. У цьому сенсі говоримо про стиль давньогрецької архаїки і класики, про елліністичний стиль, романський і готичний стиль, про стилі ренесансу, бароко, рококо і класицизму в мистецтві нового часу.

До середини 19 ст. категорії стилю, що застосовувалася в різних сенсах, в мистецтвознавстві не надавалося принципового значення. Наприк-лад, німецький історик мистецтва Йоган Йоахим Вінкельман (1717–1768) називав окремі періоди давньогрецького мистецтва стилю за їх зовнішніми ознаками (строгий стиль, високий стиль, витончений стиль). У естетичних концепціях класицизму проблема стилю, «стильності» прирівнювалася до суворого дотримання нормативному ідеалу прекрасного. Німецький теоретик Г. Земпер розглядав генезис стилю як результат певних історичних умов, в першу чергу – матеріальної практики. Завдяки цьому категорія стилю по-ступово стала розумітися як вираження того чи іншого типу художнього мислення або бачення, а історія мистецтв розпочала трактуватися як законо-мірне чергування або зміна стилю.

Стиль не є байдужим до соціального змісту епохи. У великих історичних стилях отримують вираз кардинальні проблеми часу, які по-різному тлумачаться відповідно до громадянської позиції митця. Стиль – це об’єктивна категорія, що виражається в системі формальних ознак, але має глибокі соціально-історичні підстави. Мистецтво в своєму історичному розвитку не завжди кристалізується у формі певного стилю, що володіє послідовно розвиненим внутрішнім змістом за чітко виявленою і ясною формальною побудовою. Тому найбільш правомірно застосування поняття історичного стилю до тих епох і видів мистецтва (архітектура, декоративне мистецтво), де систематична впорядкованість формальних прийомів і засобів виразності виявляється найбільш послідовно. Стилістична єдність у мину-лому (наприклад, в античному і середньовічному мистецтві), як правило, мало однією з передумов синтетичність всієї художньої культури, перева-жання тенденцій до злиття різних мистецтв в єдине ціле. Боротьба напрямів і розвиток творчої індивідуальності, що принесли художній культурі 16-20 ст. найбільші досягнення, послідовно вели до розхитування стилістичної спіль-ності. На порубіжжі 19–20 ст. пошуки нової цілісності художньої свідомості багато в чому були позначені пафосом «боротьби за стиль», що призвело до дослідів створення стилістичної єдності в мистецтві «модерну», а пізніше в архітектурі і дизайні конструктивізму, який мав сильний вплив на стиліс-тичні пошуки в архітектурно-художній практиці 20 ст.

У широкому сенсі стиль – наскрізний принцип побудови художньої форми, що має відчутну цілісність, єдиний тон і колорит. У 18 ст. термін «стиль» засвоюється філософської естетикою. Гете і Гегель пов’язують поняття стилю з художнім втіленням, «опредмечуванням» істотних рис буття («... стиль спочиває на найглибших твердинях пізнання, на самій суті речей, оскільки нам дано його розпізнавати у зримих і відчутних образах»⁹. Напри-кінці 19 – початку 20 ст. стиль стає центральною естетичною категорією і нерідко тлумачиться досить розширено – як художня «фізіономія» культурної епохи.