Розділ 2

В процесі дослідження історіографії Берестейської церковної унії значну роль посідає безпосереднє вивчення питання виникнення, розвитку і реалізації унійної ідеї, як історико-культурного явища. Адже без врахування особливостей об’єкту дослідження не можливо проаналізувати особливості її вивчення різними науковцями. Насамперед дослідника цікавили умови за яких виникла і розвивалась унійна ідея.

2.1 Передумови та причини укладення унії

1569 року було підписано Люблінську унію, згідно з якою, основна частина українських територій остаточно перейшла під владу Польщі. Ця злука Великого Князівства Литовського із Королівством Польським відкрила нову сторінку в історії руських земель. Русь втратила автономність, польська влада польська влада розпочала активну експансію на українські землі. «В колонізаційному поході провід вели польські магнати. Опанувавши Галичину, Холмщину і Поділля, вони перейшли на Волинь, Брацлавщину, Київщину і Лівобережжя» [40, c. 140] Разом із тим зростала кількість польсько-українських шлюбів «Коли траплялося, що була панночка-одиначках з маєтністю, або вдова багата, то королі своїх поляків-шляхтичів посилали помагаючи їм своїми впливами, ті женилися зчаста, наповнили Русь і завели віру правовірну, католицьку-римську. Решту зробила пильність пастирів, так ,що навіть панове з русі перейшли до єдності з римським костелом, покинувши православну схизму»[61, с.320].

Для поунійний років характерним є перехід до фільваркової системи господарювання. Це було зумовлено тим, що в Європі стрімко зростав попит на збіжжя та іншу сільськогосподарську продукцію, а глибоко натуральне господарство Великого Князівства Литовського та Русі не могло задовольнити цих потреб. Виникає необхідність створення сільськогосподарських угідь нового типу – фільварків, продуктивність праці яких напряму залежала від ручної праці селян, а отже все ширшого розмаху набирало кріпацтво. Саме в поунійний період селяни втрачають свої основні права: право суду, право власності на землю, заборонялися самовільні переселення селян. В наслідок чого селянин перетворюється на безправну робочу силу. Подібні процеси відбувалися і в містах. Ремесло стало цеховим, куди ускладнився доступ для українців і некатоликів. Що згодом привело до майже цілковитого спольщення і зєврейщення українських міст.

У цій не простій політико-економічній ситуації змінились також умови релігійного життя українських земель. На переважно православних територіях посилюється роль католицької церкви. Отримавши вплив на руські землі внаслідок польського поступу, католицьке духовенство захоплене впливами контрреформаційних ідей починає активну діяльність. На запрошення польського короля у 1564 році до Речі Посполитої прибувають єзуїти, які розгортають активну просвітницьку, латинізуючу діяльність. «Польське королівство прагнуло зміцнити свою владу на Україні та релігію в латинському обряді. У зв’язку з тим, що єпископи латинського обряду були водночас сенаторами польського королівства, а примас посідав почесне місце віце-короля, державна політика асиміляції українців мала відчутну підтримку польської церкви » [61с.54].

Разом із цим не слід забувати, що центром католицької церкви був Рим, котрий мав набагато ширші інтереси ніж польська корона. Іноді ці інтереси не просто не співпадали із польськими, а й прямо їм суперечили. На цьому зокрема наголошує польський дослідник Казимеж Левицький, він провадить думку, що унія православ’я із Римом була шкідливою для Речі Посполитої. У даному випадку інтереси Риму не узгоджувалися із державними інтересами Речі Посполитої, пропаганда римської церкви не співпадала із пропагандою польськості[111, с 152].

Попри розбіжності у поглядах різних дослідників на роль католицької церкви у суспільно-релігійному житті українських земель у другій половині XVI століття її вплив на хід української історії є незаперечним, і сама діяльність церкви латинського обряду на Україні стала однією з основних причин підписання Берестейської унії.

Разом із тим на українські землі в той час просочилися ідеї Реформації, вони не мали тут того успіху, що в Західній Європі, але внесли особливий колорит в духовне життя Речі Посполитої. «Протестантські рухи поширилися і на Україну, хоч і охопили, майже виключно, шляхетські не широкі кола. Але значення реформаційних течій для цих не широких кіл було величезним»[89, с.78]. Саме ці течії привели своїх прибічників серед української шляхти й, почасти, міщанства до тіснішого зв’язку з духовою культурою західної Європи. Лише деякі відгуки ідей Реформації пройшли до ширших кіл українського народу.

«Серед протестантських церков найбільшого поширення набули: кальвіністська, анабаптистська та антитринітаристська. На відміну від західної Європи, де проповідниками, наприклад, кальвінізму, була буржуазія, у Речі Посполитій та Україні це була шляхта. Загалом же, поширення протестантизму в Україні тривало не довго. Вже в другій чверті XVII століття більшість представників шляхти відійшли від іновірства»[45, с.158]. Адже перемозі Реформації поставилися на опір католицькі сили, що почали похід і проти православної церкви [89, с.96].

В наслідок цих процесів різко погіршується становище православного духовенства, яке поступається своїми представницькими повноваженнями католицькому кліру. Крім того, через підпорядкування державній владі вище церковне духовенство також призначалося світськими особами «під польською владою православна церква втратила упривілейоване становище, яке вона мала у Великому Князівстві Литовському і опинилася перед загрозою знищення. Вищі духовні посади обсаджувала державна влада і протегувала на них людей, що були їй за слухняне знаряддя» [40, с.144]. Особливістю життя білого духовенства було те, що духовні становища вважалися спадщинними: після смерті батька парохію одержував син. Так в одному місці нерідко сторіччями проживав один і той самий рід. Отже до священства приходили не з покликання серця, а із поєднання звичаєвих норм і економічних міркувань, що негативно відбилося на моральному стані православного кліру.

Значний негативний вплив мало, також, покатоличення та навернення у протестантизм значної частини шляхти, адже від часів хрещення Русі саме знать опікувалася церквою і школою. Звичним явищем у XVI столітті стає виродження поняття патронату, основна маса руської шляхти буквально розчинилася у процесі полонізації.

Активно розгорнулася діяльність братств, що мала важливе значення для збереження життєздатності православної церкви на українських землях у другій половині XVI століття, але вона не мала достатньої потужності, щоб докорінно змінити ситуацію, що склалася під впливом багатьох внутрішніх і зовнішніх факторів. Ідея об’єднання грецької та римської гілок християнства на теренах України викликала надзвичайно широкий резонанс як серед православних так і серед католиків.

Гостра релігійна полеміка, що перетворила церковне життя з приватної справи вірних на об’єкт суспільно-політичної уваги, пішла на користь і старій — традиційній і ново витвореній — уніатській конфесіям, підштовхнувши обидві до реформ і впорядкування. [92, с. 273]

Ідея об'єднання християнської церкви постала чи не відразу ж після її розколу в 1054р. на православну та католицьку вітки. А проблема релігійного порозуміння між православною і католицькою конфесіями на теренах України-Русі постала наприкінці XIV ст., коли вперше були об’єднані під одним державним дахом поляки, литовці та русини. Спроби реалізувати її робилися не один раз, але відповідні умови для цього склалися лише в XVI ст.

Оскільки унія укладалася двома сторонами – православним та католицьким духовенством, доречно буде окреслити причини для з’єднання, котрими керувалась кожна.

Для православних єпископів основними причинами укладання унії були:

Стан православної церкви. «Необхідність кардинальних реформ була очевидною для кожного, хто критично дивився на деморалізацію церковних верхів, заклопотаних боротьбою за прибуткові вакансії, а не за душі пастви, та на разючу неосвіченість і принижене становище нижчого кліру, залежного від примх світських великих землевласників. Пожвавлення релігійного життя в католицькій церковній спільноті, започатковане Тридентським собором, ставило східну церкву в особливо програшне становище, виопуклюючи її вади і підкреслюючи симптоми застою»[92, с. 256]. На цьому також акцентує увагу І. Шевченко «Кризовий стан православної церкви в Україні, що проявлявся у занепаді церковної дисципліни, непорозумінні між церковними братствами та ієрархією, різкому зменшенні матеріальної підтримки тощо, привів її керівників до переконання, що унія з високоавторитетною, добре організованою католицькою церквою забезпечить серед православних жаданий порядок та дисципліну, а отримання ними рівного з католицькими ієрархами статусу, в т. ч. й місць у сенаті, сприятиме зростанню їхнього авторитету серед духовенства та мирян» [91, с. 45].

Невдоволення втручанням у церковні справи організованого в братства міщанства «щодалі більше прикростей для православної ієрархії створювала і діяльність міських братств, з останньої чверті XVI ст. густо замішана на реформаційній практиці»[92, с. 258].

Бажання визволитися від своїй підпорядкованості східним патріархам, які не мали достатньої влади для захисту стану православної церкви в Речі Посполитій. «Як могла грецька Церков сама мертва дати житє другій? Занята власним пониженєм з причини музулманського гнету, роздерта внутрішними незгодинами, не мала вона часу займатися справами іншої Церкви. Від початку XVI. в. аж по 1586. р. царгородські патріархи не дбають цілком про руську Церков, та навіть не запитають, що в ній дієтья. Аж коли забракло грошей, появляють ся на Русі»[115, с. 29].

Необхідність зберегти своє привілейоване становище в новій державі і домогтися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті, мали титули «князів церкви» і підкорялися тільки владі Папи та короля; «прийняття унії, на думку українських єпископів, мало вирішити проблему полонізації та окатоличення православних українців, бо, ставши частиною єдиної церкви, вони отримали б повну рівноправність у Речі Посполитій, зокрема українські міщани більше не зазнавали б дискримінації в містах, а православну знать перестали б ігнорувати при розподілі службових посад»[91, с. 50].

Поширення ідей реформації і їх вплив на соціальне і духовне життя. Н. Яковенко наголошує «загрозливим сигналом став, зокрема, помітний відплив вірних з елітарного прошарку до протестантських віровчень»[92, с. 260]. Крім того на ролі реформації в формуванні ідеї унії наголошує М. Грушевський «Реформаційний рух, перешумівши, а не запустивши глубшого коріння в масах, почав сам собою слабнути серед спорів і боротьби різних католицьких доктрин. Жадно кинувшись на новинку, польська шляхта починає в розчарованню вертатися до „старої віри”, що знайшла дуже важну поміч в новоствореній гвардії відродженого католицизму — єзуїтській громаді»[22, с. 609]. Приділяє увагу цій проблемі і Е. Ліковський «Русь перед Берестейською Унією сама не знала, в що вірила, пере­довсім від часу, коли до своїх шкіл почала спроваджувати учителів аріян і лютеранів, як то учинив князь Острожський і виленське брацтво св. Духа. Не раз боронила Русь найочевидніший блуд аріянський, лютеранський або кальвінський думаючи, шо се правда віри східної Церкви.

Світський патронат над церквою - «надавання королями так званих «столиць духовних» і «хлібів духовних», тобто ієрархічних становищ у церкві, зокрема важливої, ключової для життєдіяльності тодішньої православної церкви митрополичої кафедри, а також єпископств, архимандритств, монастирів людям світським, привілейованим, заслуженим перед державою і королем. Ці люди здебільшого не мали «духовного покликання», дбали лише про матеріальні вигоди, які давали їм високі церковні посади. Внаслідок цього відбувалася деморалізація і розлад на нижніх щаблях церковного життя»[94, с.143].

Низький рівень освіти православного духовенства «Головною прикметою низшого руського духовенства як світського, так монашого XVI. в. є груба темнота т. є. цілковитий брак загального образованя і знання елемен­тарних правд віри, якої оно мало учити других. Моральний упадок і брак всякого впливу на нарід був лиш безпосереднім і природним наслідком тої темноти»[115, с.55]

Саму унію православні єпископи розглядали як рівноправне об'єднання церков під керівництвом Папи Римського, який після захоплення турками Константинополя залишався єдиним вищим церковним ієрархом, який мав реальну владу.

Що ж до основних причин укладення унії для католицьких священиків і польської шляхти, слід розуміти, що католицькі священики і польська шляхта розглядали унію як:

Необхідність ідеологічного обґрунтування захоплення польськими магнатами українських земель.

Можливість збільшити кількість підвладних Ватикану парафій за рахунок православної церкви при неможливості прямого насадження католицизму в Україні, яка мала стійкі довголітні традиції православ'я майбутня уніатська церква сприймалася ними як другорядна тимчасова організація для підкорених українських «хлопів», покликана зміцнити польсько-католицький вплив на приєднаних українських землях «унію активно підтримували польські можновладці, які сподівалися, що вона прискорить остаточну інтеграцію українських та білоруських земель до складу Речі Посполитої»[91, с.115]. Прагнення католицької церкви відновити втрати, завдані реформаційним рухом, за рахунок розширення своїх впливів та володінь на Сході[91, с. 115].

«Врешті, несподівано з’явився додатковий політичний стимул, що пришвидшив події. 1589 р. було проголошено автокефалію російської церкви, митрополит якої став патріархом Московським і всієї Русі, що в підтексті містило претензії на українсько-білоруські землі. Останнє автоматично робило прихильниками унійної ідеї і короля, і політичні верхи Речі Посполитої» [92, с.302]. Дещо інакше трактування ролі політичних стосунків Речі Посполитої з Москвою в розвитку унійних ідей дає Михайло Грушевський «А то тим більше, що і ті політичні моменти, які відстрашили були литовське правительство від унійних заходів на початку XVI в. — гравітація православних до Москви й небезпечність вмішання в сю справу Москви, зникли з 70-80-ими роками: кривавий терор Івана IV зробив кінець гравітації православної аристократії до Москви, а кампанія Баторія підірвала воєнний престиж Московщини в очах литовських політиків. Вони чули свої руки розв’язаними супроти свійської Русі»[22, с 611].