4.1. Берестейська церковна унія 1596 року в польській історіографії хvi – початку хх ст.

Світська польська історіографія підкреслювала насильницькі способи ліквідації унії російським урядом і боротьбу за її збереження. Загалом, історики розглядали окреслену тему з церковного (католицького чи православного), національно-політичного (польського, російського, українського) погляду в уніатсько-католицькій історіографії: вона завжди базувалася на здобутках полемічних творів доби Берестейської унії, в яких хронологічно і фактографічно повторювалася відома загальна інформація. Особливої уваги заслуговують єзуїт Петро Скарга із твором «Про єдність церкви божої», ректор Ярославської єзуїтської колегії Бенедикт Гербест – автор брошури «виклад віри римської церкви», Я.Дубович “Ієрархія”, К.Жохович “Колоквіум Любельський”, праці Я.Суші, І.Кульчинського, а також єзуїтські хроніки, наприклад, “Історію Литовської провінції Товариства Ісуса” Т.Ростовського. Здобутком католицької історіографії XVII-XVIIIст. є також, велика увага до біографій церковних діячів. Незважаючи на це, католицька історіографія завжди хибувала на тенденційне ставлення до руської церкви як меншовартісної християнської конфесії. Відповідно, унії відводилося лише “своє” місце в історії польського костьолу.

Найяскравішими представниками проунійної полеміки стали єзуїт Петро Скарга із твором «Про єдність церкви божої» та ректор Ярославської єзуїтської колегії Бенедикт Гербест – автор брошури «виклад віри римської церкви», Важливість вивчення творів полемічної літератури як джерела з історії української церкви полягає у тому, що ці праці дають історику можливість поглянути на стан православної церкви на українських землях на зламі XVI – XVII століть крізь призму світогляду сучасників. Проте, слід пам’ятати, що твори полемічної літератури є специфічним джерелом, їх особливість зумовлена тим, що авторами цих творів здебільшого були церковні діячі, часто безпосередні учасники подій, тому оцінка яку вони дають певним подіям чи явищам часто є суб’єктивною.

Як зазначалося вище, полеміку розпочав Петро Скарга твором «Про єдність церкви божої» (O iedności Kościoła Bożego pod iednym pasterzem y o greckim od tey iedności odstąpieniu z przestrogą y upominaniem do narodów ruskich przy Grekach stoiących). Він переконував читача, що істинною є лише одна церква – римо-католицька, тож корисніше для Русі було б відкинути помилки греків і об’єднатися із столицею істинної віри.

На меті Скарга мав зняття напруги між православними і католиками, викорінення «єретиків», себто протестантів, підвищення культурного рівня і соціального престижу руського духовенства. «Петро Скарга пише про низький рівень освіти православного клиру. Однією з причин занепаду Руської церкви він вважав незнання душпастирями латинської мови. Хоч він і не мав рації у визначенні церковнослов’янської мови, як однієї з причин цього занепаду, безперечним було те, що у його часах без знання латини вища освіта була немислима»[64, с.55].

Єзуїт наголошував, що для з’єднання церков досить, щоб київського митрополита благословляв не константинопольський патріарх, а папа, і щоб православні, визнавши його зверхність, прийняли католицьку догматику, лишаючись при власній обрядовості й мові богослужіння.

Схожу програму викладав і Бенедикт Гербест у праці «виклад віри римської церкви» (Wiary kościoła rzymskiego wywody y greckiego niewolstwa historya). Він гостро виступав проти протестантів – євангеліків, зате дуже приязно відгукувався про русинів. Саме у його творах вперше з’являється ідея унії православної та католицької церков у межах Речі Посполитої. Письменник дуже оптимістично дивився на цю справу і не вбачав жодних труднощів на шляху її укладення, у його листах привертає увагу й той факт, що він висловлювався за надання грецькому віросповіданню значних свобод.

У німецькомовній двотомовій праці Юліана Пелеша (1878), яка вважається першим системним викладом історії уніатської церкви, про проголошення унії в Бересті коротко повідомляється наприкінці першого тому. Як це не дивно, але діяльність унійного собору, фактично, автором не розкрита, за винятком констатації того, що він викляв православних. Крім того, Ю.Пелеш опублікував текст декларації унії в перекладі німецькою мовою. Назагал, унія представлена як богоугодна справа. Авторські характеристики окремих постатей періоду Берестя дуже суб’єктивні. Так, на приклад, Кирило Лукаріс – “грецький перебіжчик”, два православні єпископи, які відкинули унію, – “відщепенці”. Православні, зібрання котрих названо “лжесобором”, запрошували митрополита на своє засідання лише з метою “посміятися” над ним. Хоча певні аргументи православних окреслені доволі реалістично. Саме Ю.Пелеш започаткував уніатську історіографічну традицію, для якої було характерним паплюження православного собору і абсолютизація аргументів уніатів.

До 1918 р. польська історіографія характеризується різнорідністю опрацювань і відсутністю наукового об’єктивізму.

Широке зацікавлення польської історіографії унійною проблематикою припадає на другу половину ХІХ ст., це стало можливим завдяки публікації джерел [25, с. 167].

Друга половина ХІХ ст. була часом інтенсивної публікації та вивчення пам’яток полемічної літератури кінця XVI – першої половини XVIIст. Зрозуміло, що це не могло не вплинути на поповнення джерельної бази проблеми та більш критичний аналіз джерел. православних делегатів, за Е.Ліковським, є дуже упередженими: грек Никифор – “удаваний” представник Царгородського патріарха, К.Лукаріс – навпаки, “правдивий”. Перебільшення ролі іновірців на православному соборі базувалося на неточних даних (“кільканадцять”). За “Ектезисом” автор подав кількісний склад делегацій із місць, але без узагальнюючих підрахунків. Відповідно, унійний собор представлений як “правовірний”, православний – як “антисинод”, “зборище”, “зібрання”. Автор часто цитує джерела, публікує декілька документів: польськомовний варіант тексту декларації унії, протестацію православного собору. Маємо підстави стверджувати, що підбір відомих джерел Е.Ліковським є, певною мірою тенденційним.

Наприкінці ХІХст. були опубліковані два джерельні видання, які значно поповнили документальну базу дослідження події. У збірці документів Львівського Успенського братства, підготовленій А.Мільковичем, побачили світ два анонімні описи соборів.

В цей період з’являються перші узагальнюючі оцінки здобутків і недоліків церковної історіографії. Так, В.Закшевський відзначив незадовільний стан церковно-історичних досліджень [30]. У 1925 р. стан унієзнавчих досліджень був предметом наукового обговорення на IV з’їзді польських істориків у Познані [96]. Питання розвитку унієзнавства спеціально обговорювалося на VI з’їзді польських істориків у Вільно (1935). Так, з’їзд звернувся до Головної управи Польського історичного товариства з пропозицією утворення спеціального Комітету досліджень церковної унії [86].

Досліджуючи концептуальну парадигму праць ХІХ – початку ХХ ст., слід зауважувати, що для ґрунтовної оцінки їхнього доробку необхідно брати до уваги те, що історіографія окреслювала не тільки традиційні міжконфесійні стосунки, але й політичну ситуацію. Так, польська історіографія певною мірою була спробою відповіді на русифікаційну політику російського уряду та православної церкви на землях, що належали колись Речі Посполитій. Унію трактовано як велику місійну справу, побудову мосту до православного Сходу [100, с. 44]. Для тогочасної історичної літератури характерне надмірне емоційне ставлення до проблеми, адже тоді утвердився образ православ’я як меншовартісної конфесії, ворожої римо-католицькому костьолу і “польськості”; образ уніатства як кращого від православ’я, ближчого до католицизму і пов’язаного з “польськістю” [63, с. 48].

Предметом загальної дискусії в польській церковній історіографії стала оцінка значення унії в історії Польщі, тобто відповідність її державним інтересам Речі Посполитої та католицького костьолу. Можна виокремити в польській історіографії т. зв. “противників” і “прихильників” унії. Перші обстоювали погляд, що кориснішим для костьолу та держави було зміцнення на східних землях католицизму в латинській версії, і на підтвердження цього вказували на роль греко-католицизму у формуванні українського сепаратизму в Східній Галичині. Інші й надалі акцентували, що унія була найкращою формою державної асиміляції українців і білорусів і відповіддю на експансію православного російського Сходу. Наукові візії стосовно унії зумовлювалися двома факторами: конфесійною належністю громадськості, яка керувалася “добром” для власної церкви, а також національною і державною ідентифікацією.

Розкриваючи національно-політичні чинники, що впливали на концепції науковців при висвітленні історії унійних рухів, слід зауважити дві протилежні позиції: з одного боку, націй, політично, економічно і культурно домінуючих – російської і польської, а з другого – української і білоруської..

На початку ХХ ст. польські історики приділяли велику увагу унійному собору. Це характерно для розлогої праці Й.Третяка про Петра Скаргу, яка вийшла 1912р.27 Проте ряд особливостей соборів автор витлумачив досить специфічно. Так, наприклад, присутність на православному соборі уповноважених східних патріархів він пояснив відсутністю в середовищі православних учених-теологів. Начебто, брак теологічної підготовки мали компенсувати протестанти. Авторські характеристики учасників соборів також доволі симптоматичні: “удаваний” екзарх Никифор, він же – “підозрілий”, “втікач” та ін. Православний собор названий в дусі полемічної літератури “схажкою”. Увага автора зосереджена на розкритті ролі Петра Скарги, який мав найбільший вплив на уніатів і був переконаний, що православні перебували під впливом аріан та інших єретиків.