1.Приєднання до срср Західної України і Західної Білорусії. Включення Литви, Латвії, Естонії, Бессарабії і Північної Буковини до складу Радянського Союзу.

Радянсько-польська (Вереснева) війна, на думку частини сучасних українських істориків, (зокрема, авторів «Політичної історії України» в 6 т. – Т. 4), стала прямим наслідком таємних домовленостей між СРСР і нацистською Німеччи­ною від 23 серпня 1939 р. щодо розподілу сфер впливу в Європі. Проголошена німецько-польська і неоголошена радянсько-польська війни стали складовими єдиного процесу «четвертого поділу Польщі» та початку Другої світової війни.Однак, таку думку не поділяють як певна частина українських, так і сучасних російських істориків та юристів. Наприклад, В. С. Макарчук, укр. докт. юрид. наук, пише, що всупереч усталеній в історико-правовій науці думці, ані пакт Ріббентропа-Молотова, ані т.зв. "секретний протокол" до нього деліктами вважатися не можуть. Розподіл світу на сфери впливу – один з найтиповіших інститутів "старого" міжнародного права. Відомо, що прем’єр Великобританії У. Черчілль протягом Другої світової війни кілька разів відверто пропонував Сталіну розділити Східну і Центральну Європу на "сфери впливу". Російський історик О. В. Вішльов (Накануне 22 июня 1941 года. – М.: Наука, 2001) зазначає:«Нельзя согласиться с утверждением, что вступление советских войск в Польшу было «предопределено» секретным дополнительным протоколом к советско-германскому договору о ненападении. Такого рода утверждения не соответствуют действительности. Они направлены на то, чтобы представить СССР если не как агрессора, то, по крайней мере, как военного союзника нацистской Германии. Ни по договору, ни по протоколу СССР не брал на себя обязательств вести войну против Польши, участвовать в войне Германии против Польши либо оказывать помощь германским вооруженным силам в ведении боевых действий против польской армии. СССР и Германия обязались лишь не нападать друг на друга, проводить консультации по вопросам, затрагивающим их интересы, а также разграничить сферы интересов сторон в Восточной Европе. В широком плане значение советско-германских договоренностей, заключенных 23 августа 1939 г., состояло в том, что с их помощью правительству СССР в тот момент удалось ограничить германскую экспансию в Восточной Европе определенными географическими рамками и лишить Германию возможности в случае ее победы единолично решать вопрос о судьбе польской государственности.»

Підготовка СРСР до війни з Польщею розпочалася у формі прихованої військової мобілізації. Вже 3 вересня 1939 р. Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило таємне рішення щодо продов­ження на місяць строку служби червоноармійців і молодших ко­мандирів, які підлягали демобілізації, внаслідок чого в РСЧА було затримано понад 310 тис. чол.

Західна Білорусія і частина Польщі на схід від річок Нарев, Вісла і Сян увійшли до сфери впливу СРСР. 14 вересня 1939 р. німецькі війська зайняли м. Брест. Німеччина наполягала, щоб радянські війська вступили у війну з Польщею, але Сталін відтягував наступ, щоб створити враження нейтралітету СРСР. Лише 17 вересня 1939 р., коли польська армія переважно була розбита, радянські війська перетнули кордон і зайняли територію Західної України та Західної Білорусії. Західна Білорусія до 25 вересня була повністю зайнята Червоною Армією. Вже 22 вересня 1939 р. німецький генерал Гудеріан та комбриг Кривошеїн на головній вулиці Бреста прийняли парад німецьких та радянських військ, після чого останні було відведено за р. Буг.

Окремі польські загони намагалися про­битися із захоплених радянськими і німецькими військами районів Польщі до рятівних кордонів Румунії та Угорщини. Ці операції Червона армія також нерідко проводила у взаємодії з частинами вермахту.

Загальні втрати поляків у ході радянсько-польської війни нараховували 3,5 тис. чол. вбитими і 20 тис. пораненими. Всього понад 452 тис. польських вояків опинилися в радянському полоні. Переважна більшість із них була розпущена переможцями по домівках, проте в таборах НКВС залишилося 125,4 тис. чол.

Втрати радянської сторони у польській кампанії складали до 3 тис. чоловік, у тому числі 795 загиблих, до 2200 поранених та зниклих безвісти. Це пояснювалось в цілому слабкою підготовкою особового складу частин та з'єднань Червоної армії (значну частину яких складали запасники), а також незадовіль­ним керівництвом військами командними кадрами, що було прямим наслідком «великої чистки». Радянські військові доку­менти цього періоду свідчили про низьку ефек­тивність ведення бойових дій, численні випадки паніки і дезор­ганізації в частинах Червоної армії.

В ході радянсько-польської війни Червона армія про­сунулась на захід від старих радянських кордонів на відстань від 250 до 350 км, зайнявши територію 195 тис. кв. км з населенням майже 13 млн. чол. 28 вересня 1939 р. радянсько-німецьким дого­вором про дружбу і кордони був оформлений статус цих земель як окупованих. Відтак Польща припинила своє існування як дер­жава, її етнічні території потрапили під німецьке правління, а українські та білоруські етнічні землі увійшли до УРСР і БРСР - складових Радянського Союзу. До сфери радянських інтересів, згідно з вищезгаданим договором, відійшла також територія Лит­ви. Натомість Радянський Союз передав Німеччині землі Люблінського і Варшавського воєводств.

Українське та єврейське населення Західної України, на відміну від поляків, загалом радо вітало прихід Червоної ар­мії. Нерідкими були напади українців на польську поліцію з метою її роззброєння, допомога радянським військам у вияв­ленні і затриманні польських вояків тощо. Однак, ейфорія від приходу радянської влади була викликана більше визволенням з-під влади непопулярного польського режиму, ніж прорадянськими чи прокомуністичними уподобаннями і настроями.

Протягом 1939–1941 рр. відбувалася радянізація Білорусії. У листопаді – грудні 1939 р. відбулася націоналізація підприємств (великих, середніх, більшої частини дрібних) та банків. Було створено на території Західної Білорусії 1115 колгоспів, що об’єднали 6,7% господарств та 7,8% землі. Перехід до колективізації викликав опір з боку частини заможних селян. Одночасно сталінське керівництво проводило тут політику викорінення “ворогів народу”. У квітні–травні 1940 р. по справах військовополонених було розстріляно 21857 чол., в т. ч. 14700 з таборів для військовополонених в Козельську, Осташкові, Старобільську.

Приєднання Західної Білорусії у 1939 р. до БРСР було, на думку переважної частини сучасних білоруських істориків, актом історичної справедливості. Це поклало край поділам Білорусії, відновило її територіальну цілісність, об’єднало білорусів в одну сім’ю. Незважаючи на командно-адміністративну систему, західні області Білорусії зробили за два роки до Великої Вітчизняної війни значні кроки у соціально-економічному розвитку та культурних перетвореннях. На думку О. О. Ковалені, директора Інституту історії НАН Білорусі, унаслідок подій 17 вересня 1939 року відбулося возз’єднання білоруського народу, зміцнення територіальної цілісності БРСР, ліквідація національного приниження білорусів, перспективи розвитку господарського життя, науки та культури. На подібний висновок можна натрапити в О. Вабищевича. Без 17 вересня 1939 року, яке стало ліквідацією наслідків ганебного Ризького договору, могло б і не бути грудня 1991 року, коли білоруси здобули незалежність, як стверджує історик О. Трусов.

Однак окремі історики дотримуються інших поглядів на ці події. Наприклад, О. Смолянчук вважає, що у вересні-жовтні 1939 року асиміляційний гніт ІІ Речі Посполитої щодо білорусів змінився на радянський. Характерними рисами курсу комуністичної влади в Білорусі були: фізичне винищення її національної еліти, русифікація та радянізація основної маси населення. Спроби виправдання нібито "національними інтересами" такої політики він оцінює як ненауковий і неморальний підхід. Білоруські історики-емігранти та колишні колабораціоністи дотримуються подібної думки. Сучасний білоруський історик А. В. Трофімчик досліджував проблему сприйняття західнобілоруським населенням подій Другої світової війни. Зазначається, що населення Білосточчини (поляки і білоруси) події вересня 1939 р., коли Радянський Союз поділив із фашистською Німеччиною II Річ Посполиту, сприймає не інакше як агресію, а не яке-небудь там звільнення, а період 1939–1941 рр. – як воєнний час. Населення ж Гродненської і Брестської областей, яке мало у той час спільну із Білосточчиною долю, прихід більшовицької влади вважало справедливим актом історії, з іншої боку розчарувалося в аграрній політиці цієї влади.

СРСР і держави Прибалтики

Після початку Другої світової війни зобов'язання, узяті Німеччиною відносно Прибалтики по секретному протоколу від 23 серпня, вже не могли задовольнити СРСР. У Москві було визнано необхідним вжити додаткові заходи безпеки і укласти з Балтійськими країнами договори про взаємодопомогу, що передбачали розміщення на їх території окремих радянських військових частин. 31 серпня 1939 р. голова Раднаркому і нарком закордонних справ СРСР В. М. Молотів виступив із заявою, в якій заперечував наявність яких-небудь домовленостей з Німеччиною про поділ сфер державних інтересів. Передбачалося, що це внесе заспокоєння в політичні крути Естонії, Латвії і Литви. Радянська зовнішня політика на прибалтійському напрямі у той час мала яскраво виражений оборонний характер, оскільки спроба радянізації Прибалтики могла викликати різку реакцію Англії і Франції. Правда, на випадок відхилення прибалтійськими республіками радянської пропозиції про укладення пактів про взаємодопомогу у Москви була і військова альтернатива. До цього, проте, справа не дійшла.

28 вересня 1939 р. відбулося підписання пакту про взаємодопомогу між CCСP і Естонською республікою. Договірні сторони брали на себе зобов'язання надавати один одному усіляку допомогу, у тому числі й військову, у разі нападу або загрози нападу з боку будь-якої великої європейської держави. СРСР також зобов'язався надавати Естонії допомогу постачаннями військових матеріалів на пільгових умовах. Радянський Союз отримав право мати на естонських островах Сааремаа і Хийумаа, а також в портах Палдиски і Таллін бази військово-морського флоту і декілька аеродромів на правах оренди. Протоколом передбачалося, що загальна чисельність радянських гарнізонів в Естонії на час війни, що йде в Європі, не перевищуватиме 25 тис. осіб. 5 жовтня відбулося підписання пакту про взаємодопомогу між СРСР і Латвією. Текст його в основному співпадав з текстом радянсько-естонської угоди. 10 жовтня було укладено договір про взаємодопомогу між Радянським Союзом і Литвою. Згідно з протоколом Литві передавалася її давня столиця Вільно (Вільнюс), захоплена Польщею в 1920 р. і що відійшла до СРСР у вересні 1939 р. Чисельність радянських військ в Литві визначалася у 20 тис. чоловік. Майже одночасно з підписанням пактів про взаємодопомогу Радянський Союз відновив торговельні угоди з прибалтійськими країнами. Радянські постачання створювали для них безперечні економічні вигоди.

Політика невтручання Москви у внутрішні справи Прибалтики в цей час простежувалася дуже чітко. Молотів, наприклад, вимагав припинити там "всякі загравання і спілкування з лівими колами". У наказі наркома оборони від 25 жовтня 1939 р., відданому у зв'язку зі вступом частин РККА в Прибалтику, від особового складу вимагалося "ні в якому разі не втручатися у внутрішні справи" Естонії, Латвії і Литви, а будь-які розмови серед військовослужбовців про "радянізацію" цих країн повинні були бути припинені негайно. Дотримуватися подібної лінії Москву примушувало те, що країни Прибалтики мали дружні відносини з Англією і Францією. Активніші дії СРСР в цьому регіоні могли бути розцінені в Лондоні та Парижі як ворожі і спрямовані проти великих європейських держав. Невизначеність ситуації в ході війни в Європі примушувала сталінську дипломатію до певного моменту не форсувати події.

Ситуація різко змінилася до літа 1940 р. Швидка перемога Німеччини у весняній кампанії 1940 р. на Західному фронті означала, що Гітлер отримував свободу дій відносно СРСР. З'являлася реальна загроза втілення в життя намірів фюрера. За обставин, що склалися, СРСР необхідно було подумати про зміцнення своїх західних оборонних рубежів. У розумінні Сталіна та його найближчого оточення це означало включення нових територій до складу СРСР і подальше розміщення там радянських військ.

До літа 1940 р. у прибалтійських республіках були сформовані прорадянські уряди. 21–22 липня сейми Литви, Латвії та Державна дума Естонії прийняли декларації про державну владу і про входження цих країн до складу СРСР. 3–6 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР ухвалила закони про вступ Латвії, Литви і Естонії до складу Союзу РСР як союзних республік.

Бессарабія і Північна Буковина

Міжнародне становище, незважаючи на підписання в 1939 р. договорів між Німеччиною і СРСР, продовжувало погіршуватися. Навесні 1940 р. Румунія висловила побажання зміцнити та розширити співпрацю з Німеччиною в усіх сферах. У цих умовах радянський уряд вирішив невідкладно врегулювати питання про возз'єднання Бесарабії, яка була захоплена Румунією на початку 1918 р. в ході військової інтервенції. Дипломатичний тиск СРСР на Румунію з вимогами «повернути Бессарабію» значно посилився наприкінці Зимової війни, у лютому 1940 р. Свої претензії на Бессарабію, а згодом і Північну Буковину, радянська сторона обґрунтовувала належністю їх до українських етнічних територій та наявністю в них значної частки етнічних українців. Військово-організаційна підготовка до повернення Бесарабії, як вважають українські історики, розпочалася заздалегідь. Однією з перших ознак переключен­ня уваги радянського уряду з польського на румунський театр воєнних дій стало створення у жовтні 1939 р. нового Одеського військового округу.

Москва повідомила Берлін про свої наміри. 25 червня німецький уряд через посла Шуленбурга повідомив, що він "повною мірою визнає право Радянського Союзу на Бесарабію". Після цього Молотів в ультимативному тоні запропонував румунському посланцеві виконати вимоги СРСР.

Радянське військове командування розробило два варіанти «розв'язання бессарабського питання». Перший передбачав повномасштабне ведення бойових дій, другий виходив з можли­вості залагодження конфлікту політичними засобами. 28 червня 1940 р. радянські війська під командуванням Г. К. Жукова увійшли на територію Бесарабії та Північної Буковини. Як повідомлялося в радянських військових документах, відступаючи, румунські війська намага­лися евакуювати обладнання з підприємств, зерно і худобу, продукти. Відбувалися ексцеси між відступаючими румунськими військами і місцевим українським населенням: випадки роз­стрілів селян, ґвалтування жінок, забирання худоби, пограбу­вання тощо. Зага­лом Червона армія, за неповними даними, втратила під час «безкровної» румунської кампанії 119 чоловік. Були втрати і з румунської сторони.

Кордон СРСР було перенесено на захід від Дністра більш, ніж на 200 км. Він проходив тепер по річках Лозина і Дунай. Цим серйозно покращувалася стратегічна обстановка на південно-західних кордонах країни. Розширення радянського контролю до гирла Дуная не лише забезпечувало необхідну глибину оборони Одеси і Севас­тополя, що знаходилися лише в 40 км від румунського кордону, а й дозволяло ефективніше контролювати чорноморські прото­ки і водночас створювало плацдарм для нападу Червоної армії на Балкани («Політична історія України» в 6 т. – Т. 4).

Проте ситуація залишалася виключно напруженою. У Кремлі незабаром стало відомо про висловлювання німецьких військових, які намагалися заспокоїти румунське керівництво: "Віддайте Радянському Союзу усе, що він вимагає. Через декілька місяців ми допоможемо вам забрати усе назад зі збільшенням території". Німеччина підписала з Румунією серію економічних угод, направила туди свою військову місію для підготовки армії до війни проти СРСР. Частини вермахту з'явилися в Румунії. Обстановка на Балканському півострові загострювалася з кожним новим кроком Німеччини. На початку 1941 р. стало зрозумілим, що наступною країною, яка потрапить в орбіту впливу рейху, стане Болгарія. 1 березня вона приєдналася до потрійного пакту – військового союзу Німеччини, Італії та Японії.