5.“Новий порядок” на окупованій території (територія Росії та Білорусії). Рух опору. Колабораціонізм.

На початку вересня 1941 р. вся територія Білорусії була окупована військами. Окупаційна німецька влада планувала виселити та знищити 75% білорусів. З боку білоруських національних діячів, які покладали свої надії на фашистську Німеччину, 22 жовтня 1941 р. було створено Білоруську народну самодопомогу. Керівником цієї колабораціоністської організації був призначений І. Єрмаченко. Функціями, які виконувала ця організація, були: здоров’я населення, громадська опіка, освіта та культура в умовах окупаційного режиму. Німецька окупаційна влада на чолі з В. фон Кубе робила ставку на місцевий національний рух з метою послаблення соціальної бази для розгортання антифашистської боротьби та створення певного авторитету окупаційної влади для більшої експлуатації Білорусії. Робилися такі кроки: відкриття початкових шкіл, будинків культури, читальних залів, бібліотек, білорусизація церковного життя, видавалися 4 білоруські часописи, були організовані Білоруське наукове товариство, профспілки, Жіноча ліга, отримано з боку окупаційної влади дозвіл на використання білоруських національних символів. Поступово було створено центральний та місцевий аппарат Білоруської національної самодопомоги. 29 червня 1942 р. було обіцяно формування білоруського Вільного корпусу з метою боротьби із партизанськими силами, однак його організація залишилася незавершеною і його було ліквідовано внаслідок виступів проти цього керівництва СС. 22 червня 1943 р. було створено також Спілку білоруської молоді під керівництвом М. Ганько та Н. Абрамової, що займалася виховною роботою у національному дусі, але реалізація її ідей була утопічною в умовах окупаційного режиму. 22 вересня 1943 р. німці дали дозвіл на створення при окупаційному режимі дорадчого органу – Білоруської центральної ради, президентом якої було призначено Р. Островського – фігуру вельми одіозну та безпринципну у білоруському національному русі. 23 лютого 1944 р. було створено за наказом окупаційної влади Білоруську крайову оборону, 45 батальйонів якої використовувалися для боротьби з партизанами. В часи окупації існувало також нечисленне білоруське національне антифашистське підпілля (Партія білоруських націоналістів на чолі із Я. Станкевичем та В. Івановським), яке покладало надії на підтримку з боку західних держав.

Найбільш масовим та діючим у боротьбі з окупантами був радянський партизанський та підпільний рух. З квітня 1942 р. почала діяти 1-а Білоруська партизанська бригада під командуванням М. Ф. Шмирова. Мужньо боролися з окупантами партизани бригади К. С. Заслонова. У Мінську було 70 комсомольських та молодіжних організацій і груп, що боролися проти фашистів. В роки війни у Білорусії в рядах партизан були 374 тис. чол., у підпіллі – понад 70 тис. чол. У серпні 1943 р. розпочалася “рейкова війна” проти фашистів, що мала три етапи (на третьому було допущено ряд прорахунків).

На території Західної Білорусії у 1942–1944 рр. діяла також Армія Крайова (найбільше у Новогрудській окрузі, де налічувалося 7 тис. бійців АК). Завданням АК було повернення Польщі озброєним шляхом білоруських земель у межах до 1939 р., що не підтримувала частина білоруського населення, і це призводило до терору проти нього. У жовтні 1943 р. командуванням АК було розроблено операцію “Буря”, що передбачала захоплення Західної Білорусії, Західної України та Віленщини в момент відступу німецько-фашистських військ. Радянські партизани у Білорусії підтримували із загонами АК союзницькі відносини до весни 1943 р.; пізніше нерідкими були сутички між ними.

За роки окупації у Білорусії загинули 2,2 млн. жителів, 380 тис. чол. вивезено на примусові роботи до Німеччини; було також знищено близько 9200 населених пунктів, з них 627 подібно до Хатині, 186 не змогли бути відновленими після війни). Проводилися карні операції з боку фашистів щодо партизан та мирних жителів. За неповними даними, під час 28 таких операцій загинули більше 70 тис. чол. За час окупації на території Білорусії було створено більш як 260 німецьких концтаборів. Концтабір смерті у Тростянці під Мінськом був на третьому місці після Освенцима та Майданека – у ньому було знищено 206500 чол. У самій столиці Білорусії та її околицях знаходилося ще декілька таборів смерті. У Мінському гето загинули 100 тис. євреїв (усього на території Білорусії їх було 70). Було знищено 10 тис. промислових підприємств, вивезено багато матеріальних і духовних цінностей. За оцінками фахівців, Білорусія постраждала від війни більше, ніж будь-яка країна Європи.