2. Радянсько-фінляндська війна. Підготовка срср до війни з Німеччиною.

Підписавши договори про взаємодопомогу з державами Прибалтики, СРСР звернувся до Фінляндії з пропозицією укласти аналогічну угоду. Фінляндія відповіла відмовою. Міністр закордонних справ цієї країни Е. Еркко заявив, що "Фінляндія ніколи не прийме рішення, подібного до тих, які прийняли Прибалтійські держави. Якщо це і станеться, то лише у найгіршому випадку". Витоки радянсько-фінляндської конфронтації багато в чому пояснюються украй ворожою, агресивною позицією правлячих кіл Фінляндії відносно СРСР. Колишній президент Фінляндії П. Свінхувуд, при якому Радянська Росія добровільно визнала незалежність свого північного сусіда, говорив, що "будь-який ворог Росії має завжди бути другом Фінляндії". В середині 30-х рр. М. М. Литвинов у бесіді з фінляндським посланцем заявив, що "не в одній сусідній країні не ведеться така відкрита пропаганда за напад на СРСР і відторгнення його території, як у Фінляндії".

Після Мюнхенської змови західних країн радянське керівництво виявляло особливу наполегливість по відношенню до Фінляндії. Протягом 1938–1939 рр. велися переговори, в ході яких Москва прагнула забезпечити безпеку Ленінграда, пересунувши межу на Карельському перешийку. Замість Фінляндії пропонувалися території Карелії, причому набагато більші за розмірами, ніж землі, які передбачалося передати СРСР. Окрім цього, радянський уряд обіцяв виділити певну суму для переселення жителів. Проте, фінська сторона заявила, що територія, якою поступається СРСР, – це недостатня компенсація. На Карельському перешийку була непогано розвинена інфраструктура: мережа і шосейних залізниць, будівлі, склади та інші споруди. Територія ж, яка мала бути передана Радянським Союзом Фінляндії, була місцевістю, покритою лісами і болотами. Для того, щоб перетворити цю територію на придатний для життя та господарських потреб район, необхідно було вкласти чималі кошти.

Москва не залишала надії на мирне розв’язання конфлікту і пропонувала різні варіанти укладення договору. Водночас Сталін твердо заявив: "Оскільки ми не можемо пересунути Ленінград, ми пересунемо межу, щоб його забезпечити". Тому з обох сторін межі розгорнулося велике військове будівництво. Радянський Союз готувався до наступальних операцій, а Фінляндія – до оборонних.

Радянський Союз та Фінляндія не пішли шляхом пошуку прийнятного для них компромісу. Імперські амбіції Сталіна дали себе знати і цього разу. У другій половині листопада 1939 р. методи дипломатії поступилися місцем загрозам і брязканню зброєю. Червона Армія спішно готувалася до бойових дій. 27 листопада 1939 р. В. М. Молотов виступив із заявою, у якій повідомив, що "учора, 26 листопада, фінська білогвардійщина зробила нову мерзотну провокацію, обстрілявши артилерійським вогнем військову частину Червоної Армії, розташовану в селі Майнила на Карельському перешийку". Спори з питання про те, з якого боку були зроблені ці постріли, ведуться й досі (сучасні українські історики вважають, що це була, скоріш за все, провокація радянських спецслужб). Фінни вже в 1939 р. намагалися довести, що обстріл не міг бути зроблений з їх території, а уся історія з "майнильским інцидентом" є не що інше, як провокація Москви.

29 листопада СРСР розірвав договір про ненапад з Фінляндією. 30 листопада розпочалися військові дії. 1 грудня на фінській території, в місті Теріоки (Зеленогорськ), куди вступили радянські війська, за ініціативою Москви було утворено новий, "народний уряд" Фінляндії на чолі із фінським комуністом О. Куусиненом. Наступного дня між СРСР і урядом Куусинена (т. зв. Фінляндської Демократичної Республіки) було укладено договір про взаємодопомогу та дружбу. Однак,ці заходи та пропагандистська кампанія під гаслом «визволення фінських трудящих від буржуазії», виявилися неефективними. Фінське населення розцінило дії СРСР як пряму агресію і стало на захист своєї батьківщини.

Події, проте, розвивалися не так, як сподівалися в Кремлі. Перший етап війни (30 листопада 1939 р. – 10 лютого 1940 р.) був особливо невдалим для Червоної Армії. Значною мірою це було зумовлено недооцінкою боєздатності фінських військ. Прорвати з ходу лінію Маннергейма – комплекс оборонних укріплень, споруджених у 1927–1939 рр. і які розтягнулися по фронту на 135 км, а в глибину до 95 км, – не вдалося. Ця лінія була обладнана майже двома тисячами довготерміно­вих та деревоземляних вогневих споруд, частина з яких була здатна витримати пряме попадання 152–203-міліметрових сна­рядів, нараховувала численні мінні поля, штучні протитанкові і протипіхотні перешкоди. В ході боїв Червона Армія зазнала величезних втрат.

У грудні 1939 р. командування припинило невдалі спроби наступу углиб фінської території. Почалася ретельна підготовка прориву. Було утворено Північно-західний фронт на чолі із С. К. Тимошенко і членом Військової Ради А. А. Ждановим. До складу фронту увійшли дві армії, які очолили К. А. Мерецков і В. Д. Грендаль (замінений на початку березня 1940 р. Ф. А. Парусиновим). Загальна чисельність радянських військ була збільшена в 1,4 разу та доведена до 760 тис. осіб. Попри численні офіційні мітинги на підтримку політики СРСР, котрі проводились по всій країні і на яких лунали закли­ки «розчавити як кузку білофінську гадину», радянсько-фін­ляндська війна сприяла поглибленню кризи довіри до сталін­ського керівництва, посиленню незадоволення його внутрішньою і зовнішньою політикою. Про негаразди з рівнем дисципліни у радянських військах і небажання воювати за незрозумілі цілі свідчить те, що спільним наказом наркоматів оборони та внутрішніх справ від 24 січня 1940 р. за п'ятьма діючими на фронті радянськими арміями бу­ло розміщено 27 контрольно-загороджувальних загонів НКВС по 100 чоловік у кожному. З майже 1800 військовослужбовців, засуджених у цей період військовим трибуналом, 40 % складали дезертири.

Зміцнювала свою армію і Фінляндія, отримуючи з-за кордону бойову техніку і спорядження. Із Скандинавії, США та інших країн прибуло 11,5 тис. добровольців для боротьби з Радами.

11 лютого 1940 р. почався завершальний етап війни. Радянські війська перейшли в наступ і прорвали лінію Маннергейма. Головні сили Карельської армії Фінляндії були розгромлені. Суттєвим фактором, який спонукав СРСР сісти за стіл перего­ворів з Фінляндією, стала загроза втручання у війну на боці фінів Англії та Франції. 12 березня в Кремлі після нетривалих переговорів було укладено мирний договір. Військові дії припинялися 13 березня. Відповідно до підписаного договору, до складу СРСР включався Карельський перешийок, західне і північне узбережжя Ладозького озера, окремі острови у Фінській затоці. Радянський Союз отримав в оренду на 30 років півострів Ханко для створення військово-морської бази, "здатної обороняти від агресії вхід у Фінську затоку".

Ціна перемоги в "зимовій війні" виявилася виключно високою. Радянський Союз як "держава-агресор" був виключений з Ліги Націй. В ході 105 днів війни армія втратила не менш, ніж 127 тис. чоловік убитими, померлими від ран і зниклими без вісті. Близько 250 тис. військовослужбовців було поранено, обморожено, контужено. Втрати фінської сторони складали 50 тис. поранених і тих, хто пропав безвісти, та 23 тис. убитих і померлих від ран. 900 фінських вояків (з них 10 офіцерів) опинилися в радянському полоні. До фінського поло­ну потрапили до 6 тис. чол., у тому числі понад 300 командирів. Чималу частку військовополонених становили українці.

Вже після війни за домовленістю із Фінляндією радянські військовополонені (за винятком близько 200 чоловік, які відмо­вилися повернутися на батьківщину), були передані ра­дянській стороні. 777 з них визнано такими, що «себе скомпро­метували», і здебільшого засуджено до різних строків ув'яз­нення (232 чол. до розстрілу). Решта– майже 4,5 тис. чоловік, на яких не було знайдено матеріалів для притягнення до суду,–як «підозрілих осіб» відправлено до концтаборів.

Висновки.

• "Зимова війна" продемонструвала великі прорахунки в організації і підготовці військ Червоної Армії. Гітлер тоді зробив висновок, що радянська армія – це "колос на глиняних ногах", з яким вермахт легко впорається. Певні висновки з військової кампанії 1939–1940 рр. зробили і в Кремлі. Так, К. Ворошилова на посту наркома оборони замінив С. М. Тимошенко. Розпочалася реалізація комплексу заходів, спрямованих на зміцнення обороноздатності СРСР.

• Не було досягнуто істотне зміцнення безпеки на північному заході. Хоча межа й була відсунута від Ленінграда та Мурманської залізниці, це не завадило тому, що в ході Великої Вітчизняної війни Ленінград потрапив у кільце блокади.

• Фінляндія не стала дружньою або хоч би нейтральною для СРСР країною – в її керівництві запанували реваншистські елементи, які зробили ставку на підтримку гітлерівської Німеччини.

Е. Енгл та Л. Паананен (Советско-финская война. Прорыв линии Маннергейма. 1939–1940. – М., 2006) зазначають у висновках, що ця війна, хоч і завершилася катастрофою для фіннів, все ж була славною та героїчною сторінкою їх історії. Помилками радянського військового командування були: недооцінка, недостатня увага до особливостей театру воєнних дій та сили супротивника; використання у діючій армії комісарів, інертність офіцерів та солдатів, слабка ініціатива та страх відповідальності за здачу в полон (загроза репресій). По відношенню до СРСР ненависть фінляндського керівництва взяла гору над здоровим глуздом. Радянський Союз мав патологічну підозрілість до Фінляндії. Остання стала на бік Німеччини в надії на повернення своїх територій. Формально Фінляндія не була союзницею Німеччини; армії їх воювали окремо.

Підготовка СРСР до війни з Німеччиною.