1. Компоненти принципи і функції соціально педагогічної діяльності

1. Цільовий або цілепокладання як основний компонент соціально-педагогічної діяльності вимагає визначення цілей діяльності, які необхідно розв'язати спеціалісту. Наступним кроком соціального педагога є пошук шляхів розв 'язання проблеми

2. Мотиваційний компонент. Визначення мотиваційної готовності клієнта до процесу має включати дерево цілей "хочу-можу-роблю-отримую".

3. Соціально-педагогічна діяльність за своєю сутністю є комунікативної. Під комунікативним компонентом розуміють взаємодію соціального педагога і клієнта, метою якої є оптимізація механізмів функціонування індивіда чи соціальної групи. У соціального педагога встановлюються міжособистісні, групові відносини, відносини у громаді.

4. Процесуальний компонент - це конкретний вибір змісту та виду діяльності, її технології. Завданням технології є розробка методик результативного цілеспрямованого впливу.

5. Результативний компонент включає моніторинг та оцінку виконаної роботи. Метою моніторингу в першу чергу є визначення ефективності заходів, уведених у план реалізації соціально-педагогічної діяльності.

Соціально-педагогічна діяльність відбувається на основі дотримання таких принципів:

- законності та прав людини (забезпечення юридично-правовими документами);

- державного підходу;

- зв'язку змісту і форм з конкретними умовами життєдіяльності особистості;

- диференційованого та індивідуального підходу до клієнтів соціально-педагогічної діяльності;

- цілеспрямованості;

- системності;

- інтеграції;

- компетентності та компетенції;

- контролю та перевірки;

- специфічності (вибір адекватної технології);

- гуманізму;

- незалежності (

- клієнтоцентризму - клієнт завжди правий;

- конфіденційності;

- толерантності (діяльність спрямовується на різних клієнтів, тих хто потребує допомоги, не сортуючи їх на "добрих-поганих", "зручних-незручних", "податливих-безнадійних".

Зміст соціально-педагогічної діяльності визначають наступні функції.

Комунікативна функція соціально-педагогічної діяльності полягає в налагодженні взаємодії особистості з різними сферами життєдіяльності.

Організаторська функція характеризує соціально-педагогічну діяльність з точки зору соціального менеджменту, що полягає в структуруванні, плануванні, розподілі різних видів діяльності, координації роботи з різними соціальними інститутами.

Прогностична функція означає передбачення результатів своєї діяльності.

Охоронно-захисна функція спрямована на відстоювання прав та інтересів дітей та молоді.

Діагностична функція покликана виявляти окремі аномалії в певному мікросоціумі.

Попереджувально-профілактична функція має на меті запобігання асоціальних явищ.

Корекційно-реабілітаційна функція полягає у зміні та удосконаленні якостей особистості, особливостей життєдіяльності клієнта.

Соціально-терапевтична функція спрямована на вчасне подолання кризових ситуацій та проблем клієнта.

2. Технології соціально-педагогічної діяльності

Поняття "соціально-педагогічна технологія" пов'язане з такими поняттями як "педагогічна технологія" та "соціальна технологія".

Вимогами до соціальної технології є:

- наявність стратегічної програми, у межах якої буде розв'язуватися проблема;

- алгоритм послідовності операцій для досягнення поставленої мети;

- неперервність зв'язку з клієнтом;

- динамізм змісту, форм і методів соціальної роботи;

- наявність критеріїв оцінки ефективності діяльності фахівця. До спеціальних технологій соціальної роботи належать:

- соціальна діагностика виявлення і вивчення причинно-наслідкових зв'язків розвитку соціальної проблеми;

- соціальна адаптація - підтримка людей у процесі їх соціалізації чи пристосуванні до нових соціальних умов;

- соціальна профілактика - попередження виникнення основних причин відхилень негативного характеру;

- соціальний контроль - нормативне регулювання;

- соціальний патронаж - захист прав і свобод особистості, її майна;

- соціальна реабілітація - відновлення здатності людини до життєдіяльності у соціумі;

- соціальна терапія - корекція соціальних відносин чи соціальних дій;

- соціальне консультування - допомога шляхом застосування інформаційної дії; соціальне страхування; соціальне опікунство та ін.

Основу технологічного процесу складає алгоритм дій (операцій). Розробники соціально-педагогічних технологій пропонують п'ять взаємозалежних етапів:

1)діагностико-прогностичний;

2)вибір (розробка) оптимальної технології;

3)безпосередня підготовка до реалізації обраної технології;

4)реалізаційний;

5)експертно-оцінний

Соціально-педагогічні технології - це інтеграція педагогічної та соціальної технології, яка має свою структуру і вимагає від фахівця алгоритму виконання всіх операцій. А це означає, що соціально-педагогічна діяльність повинна мати власні технології.

Розробити класифікацію соціально-педагогічних технологій допоможуть спільні ознаки (критерії):

o характер, який допомагає виділити тип технології - загальні чи спеціальні технології;

o мета діяльності визначає цільове призначення технології - цільові чи комплексні технології;

o об'єкт застосування. Таким критерієм може виступати наступні характеристики клієнта:

- соціальна - школяр, студент, сім'я, ув'язнений, військовослужбовець та ін.

- вік - дитина, підліток, молодь, люди похилого віку тощо;

- особливості відхилення від норми - поведінка, емоції, побут та ін.

- кількість - особа, група, колектив, спільнота;

o місце застосування - освітні установи, спеціалізовані центри, місце проживання та ін.;

o спосіб реалізації:

- провідний метод - гра, діяльність, психодрама, консультації тощо;

- сукупність основних методик;

- авторські методики.

Наведені критерії класифікації дозволяють виділити такі дві соціально-педагогічні технології.

1. Соціально-педагогічні технології загального типу (соціально-педагогічна робота).

2. Спеціальні соціально-педагогічні технології: діагностичні, діагностично-прогностичні, консультативні, реабілітаційні, корекційні, виховні, профорієнтаційні, патронажні та ін..

3. Методи соціально-педагогічної діяльності

Під методами діяльності в соціальній педагогіці розуміють сукупність прийомів, операцій, за допомогою яких досягається поставлена мета, розв'язується конкретне завдання.

Методичний прийом - це частина методу, яка виконує частковий характер методу.

Операція - це дія спрямована на виконання поставленого завдання.

Засіб - це сукупність матеріальних, емоційних, інтелектуальних та інших умов, які використовуються соціальним педагогом для досягнення мети.

Методи, які використовуються у діяльності соціального педагога носять міждисциплінарний характер. Тобто значна частина методів запозичена з психології, педагогіки, соціології і соціальної роботи. Сукупність методів, прийомів та засобів утворює методику соціально-педагогічної діяльності, яку слід розглядати значно ширше ніж метод.

Методика соціально-педагогічної діяльності - це сукупність методів діяльності соціального педагога і форм організації соціального виховання, спрямованих на розв'язання проблем клієнта.

Методи соціально-педагогічної діяльності можна розділити на:

- педагогічні, які спрямовані на виховання, перевиховання, корекцію, реабілітацію, навчання соціального досвіду;

- соціологічні, які дозволяють зібрати необхідну інформацію: аналіз документів; спостереження, опитування, аналіз змісту газет, кінофільмів, публічних виступів;

- психологічні, які забезпечать зняття психологічного навантаження: тренінг; психотерапія: сугестивна, раціональна, аналітична і групова. 

Усі методи соціально-педагогічної діяльності можна згрупувати, беручи до уваги мету призначення:

1. Методи дослідження.

2. Методи соціального виховання.

3. Методи соціально-психологічної допомоги.

Спеціальними методами в соціально-педагогічній діяльності виступають: патронат, супровід, консультування телефоном, реалізація психотерапевтичної функції, медіація, тренінг.

Патронат - форма опіки, при якій діти, що залишилися без опіки, передаються на виховання іншим громадянам за договором на певний строк (діти до 4-х років передаються органам охорони здоров'я, а діти віком від 4-х до 14 років - органам освіти).

Соціальний супровід - це комплексний метод, який забезпечує створення умов для прийняття розв'язків в складних життєвих ситуаціях. Супровід включає: діагностику проблеми; інформацію про способи розв'язання проблеми; консультацію на етапі прийняття рішення і розробку плану дій; первинну допомогу при реалізації плану. Основний принцип супроводу "Не нашкодь", забезпеч умови надати допомогу "самому собі".

Консультування телефоном - це процес телефонного діалогу.

Медіація - методика посередництва при розв'язанні конфлікту - це створення атмосфери, при якій люди можуть відкритися, знайти спільну мову і виробити свої власні рішення.

Тренінг - це навчання досвідом. Навчання досвідом передбачає, що присутні мають можливість поділитися і обмінятися між собою своїми знаннями та проблемами, а також попрацювати разом для пошуку рішення.

4. Форми організації соціально-педагогічної діяльності

Форми соціально-педагогічної діяльності - це зовнішнє вираження організації взаємодії соціального педагога та клієнта. Класифікація форм організації соціально-педагогічної роботи неоднозначна, їх можна характеризувати:

1.3а специфічними ознаками:

- функціональність, яка вказує на таку форму, яка забезпечить реалізацію окремих функцій соціально-педагогічної діяльності (

- структурність, характеризується специфічними правилами побудови окремих організаційних форм;

- інтегративність передбачає об'єднання різних форм соціально-педагогічної діяльності.

2. За напрямками соціально педагогічної діяльності: - пізнавально-розвивальні; - художньо-естетичні; - спортивні; - трудові.

3. За кількісним складом учасників:

- індивідуальні (робота з окремою людиною);

- групові (робота з малою групою, сім'єю);

- масові (робота з великою кількістю людей - громадою);

4. За домінуючим засобом виховного впливу: словесні, практичні, наочні.

5. За складністю побудови: прості, складні, комплексні.

6. За характером змістового наповнення: інформаційні, практичні, інформаційно-практичні.

7. За напрямами соціально-педагогічної діяльності: превентивні, реабілітаційні, захисні та ін.

Форми соціально-педагогічної діяльності поділяються на традиційні (бесіди, вікторини, диспути, конкурси, усні журнали, тематичні вечори тощо) і нетрадиційні (молодіжні "Інтернет кафе", вуличні ігротеки, профілактичні програми "Підліток-підлітку", "Ровесник-ровеснику" тощо).

Кожна організаційна форма вимагає її проектування. Проект організаційної форми - це пакет інформаційно-практичних матеріалів та рекомендацій щодо її організації та унаочнення, часу, приміщення, зовнішнього виду учасників.

Відкрита соціально-педагогічна система об'єднує соціальні, економічні, політичні, культурні заклади, які сприяють соціалізації молодого покоління. Вона носить багатофункціональний характер, підтримує зв'язки з усіма соціальними інститутами, працює на принципі консолідації, забезпечує індивідуальний розвиток і становлення особистості, захист прав та інтересів різних категорій населення, формує громадянську думку, забезпечує культурно-освітній рівень, який реалізує через комплекс справ і заходів. До неї належать сім'я, школа та вищі навчальні заклади, оточуючі люди, громадські, молодіжні та дитячі об'єднання, спеціальні структури та інші соціалізуючі інститути.

У залежності від сфер діяльності спеціаліста можна визначити такі напрямками соціально-педагогічній діяльності:

o соціально-педагогічна діяльності з сім'єю (проблемною, віруючими батьками, з сім'єю, в якої є обдаровані або хворі діти);

o соціально-педагогічна діяльності в системі шкільної освіти;

o соціально-педагогічна діяльності в мікрорайоні;

o соціально-педагогічна діяльності в притулках;

o соціально-педагогічна діяльність в інтернатних закладах;

o соціально-педагогічна діяльності з важкими дітьми, з дітьми з "групи ризику";

o соціально-педагогічна діяльності у виправних закладах;

o соціально-педагогічна діяльність як організація дозвілля.

Кожен напрям діяльності має відповідну методику, яка здійснюється за певним алгоритмом, має свою стратегію і тактику і своє спрямування. Однак спільним є логіка діагностики клієнта: вивчити, щоб знати; знати, щоб зрозуміти; зрозуміти, щоб допомогти.

Загальна концепція допомоги полягає:

1) у виявленні причин деформації в розвитку клієнта, пошук засобів і способів їх усунення, зміни середовища в інтересах клієнта;

2) розробки адекватної методики соціально-педагогічного процесу, який дозволить нормальному розвитку клієнта.

5. Поняття громади. Типи громади

Групу людей, яка має загальні ознаки, повне або часткове самоврядування називають громадою. Громада завжди впливає на формування суспільної свідомості. Відповідно до української соціологічної традиції громада є центральним осередком соціального життя. Виникнувши в епоху розпаду родових стосунків і склавшись в період феодалізму, вона мала громадське землеволодіння, при якому певні ділянки землі належали селянській громаді. Спочатку громади були основними територіально-адміністративними одиницями, пов’язані з однією оселею, існували також церковні громади, громади спільного користування майном. Характерною ознакою спільнот-громад було широке самоуправління (громадське вече), яке функціонувало в містах і селах України впродовж тривалого історичного періоду.

Для українського народу протягом усієї історії його існування якраз довкола громад будувалося соціальне життя, через них людина входила в це життя і здійснювала зв’язки з ширшими соціальними інститутами, як от держава або політичні партії, рухи.

В даний час термін «місцева громада» широко використовується на сторінках періодичної преси, в наукових статтях і монографіях. І тим не менш, однозначного визначення цього поняття поки не існує.

Основними ознаками територіальних громад як людських спільнот є:

·         Приналежність до території з абсолютно визначеними межами;

·         Відокремленість місця проживання, що дозволяє виділити його в окреме місто, селище, село;

·         Постійність проживання;

·         Відображення населеного пункту в адміністративно-територіальному устрої держави.

За дією механізмів захисту інтересів громадян як членів територіальних колективів розрізняють:

o Основні (місто, село, селище, район);

o Факультативні (мікрорайон, квартал, вулиця, будинок тощо).

Розходження між тими групами територіальних колективів полягає в тому, що органи самоврядування першої групи - місцеві ради, які засновують свою діяльність на широких повноваженнях, закріплених у чинних законах є обов'язковими..

За просторовою межею діяльності територіальних колективів виділяють:

o Територіальні колективи в межах населеного пункту або базових, "природних" територій (місто, село, селище);

o Територіальні колективи в межах адміністративно-територіального колективу, "штучних" територій (райони, області, АР Крим);

o Територіальні колективи в межах великих економічних районів.

Конституція України (ч. 1, ст. 140) і профільне законодавство України про місцеве самоврядування закріплює таку систему територіальних колективів:

o територіальна громада села або добровільне об'єднання в сільську громаду мешканців кількох сіл;

o територіальна громада селища;

o територіальна громада міста.

6. Соціологічний, політично-правовий та соціально-педагогічний підхід до трактування громади

7.Характеристика громади. Роль громади у житті словян за часів київської русі

Громада - це групова соціальна спільнота, члени якої мають спільні географічні та соціокультурні ознаки (місце проживання, інтереси, віросповідання, цінності, національність тощо) та взаємо-діють між собою з метою задоволення певних потреб чи розв’язання проблем.

Виокремлюють резидентні (географічні), ідентифікаційні (про-фесійні, молодіжні, жіночі, релігійні тощо) громади та громади за інтересами. У резидентній громаді люди взаємодіють одне з одним почасти випадково. Основна спільна ознака цих громад те, що вони утворені за місцем проживання. Різновид резидентних громад -територіальна та місцева громада. Відповідно до Закону України „Про місцеве самоврядування” (1997 р.) територіальна громада - це жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об’єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр. Місцева громада - спільнота людей, які проживають на визначеній території й об'єднані певними еконо-мічними, соціальними, культурними зв'язками та самоусвідомлюють себе як цілісність й одноосібність. Іноді поняття „територіальна громада" та „місцева громада” вживають як синонімічні. Це припустимо в тому випадку, коли до складу територіальної громади входить один населений пункт. Якщо ж йдеться про населений пункт (наприклад, село) як складник територіальної громади міста чи селища, то тоді такий окремий населений пункт разом з його жителями - не територіальна, а місцева громада. Тобто територіальна громада може розглядатися як сукупність місцевих громад.

В ідентифікаційних громадах, на відміну від резидентних, формується певна система взаємозв’язків між людьми, яка ґрун-тується на значимих для них спільних цінностях або характеристиках, а проживання людей на різних територіях може не відігравати суттєвої ролі для функціонування таких громад. Громади за інтересами - це найчастіше групи людей, які поділяють стурбованість щодо певної проблеми. Такими громадами може бути об'єднання батьків дітей-інвалідів, молодих матерів, група самодопомоги людей з ВІЛ-позитивним статусом тощо. Люди можуть бути одночасно членами й резидентних, й ідентифікаційних громад, а іноді й громад за інте-ресами.

У соціальній педагогіці громаду розглядають як різновид соціального середовища. Громада як конкретний соціум забезпечує процес соціалізації особистості власними ресурсами, оскільки в ній існує певне „поле” соціокультурних норм і правил, які в процесі соціалізації особистості оформляються в її персональну цінніснонормативну систему. Чим більше розвинута громада в моральному, інтелектуальному, культурному, матеріальному та інших напрямках, тим більше можливостей отримує кожний її член для особистісного розвитку. I навпаки, розвиток громади залежить від рівня розвитку осіб, які її складають. Тобто існує взаємообумовленість між рівнем розвитку громади та її конкретних представників.

Громада є свого роду соціальним інститутом, побудованим на територіальній спільності та соціально-економічному базисі, що виступає регулятором суспільного життя населення. Тому її основними функціями є: виробництво-споживання, соціалізація, соціальний контроль, соціальна участь, взаємопідтримка. Ці функції спрямовані на розвиток життєвого сценарію як самої громади, так і окремої особистості. Завдяки цим функціям громада є тією сферою, де реалізуються всі життєво важливі потреби людини в соціумі: визначаються патерни соціально необхідної поведінки; здійснюється контроль за соціальним функціонуванням індивіда в соціумі через систему формальних принципів; здійснюється підтримка індивіда через різні типи організацій: релігійні, громадські, спеціалізовані.

Провідні соціалізуючі функції громади, як різновиду соціального середовища, такі: ціннісно-орієнтована функція, що забезпечує прийняття членом громади суспільних цінностей, на основі чого формується особистісна система цінностей; культурологічна функція, яка передбачає формування особистісної культури на основі практичного й вибіркового засвоєння кожним членом громади

соціокультурних традицій спільноти; нормативно-правова функція, що базується на закріпленні в поведінці особистості соціальних норм (зразків), схвалених спільнотою; функція соціального контролю, суть якої полягає у виробленні системи групових реакцій на поведінку члена громади у вигляді санкцій (покарання чи заохочення), що є адекватними соціальним цінностям суспільства; інтегративна функція, мета якої - згуртувати людей шляхом опанування ними моделей поведінки, в основі яких лежить усвідомлення потреб та поважання прав інших людей, об’єднання їхніх зусиль для суспільно-корисної діяльності.

Формування гуманістичних традицій у предків українців проходило також під впливом суспільного устрою. Стародавні слов’яни (відомі з історичних джерел від VI ст. н. е.) жили родовими громадами. М.Грушевський, висвітлюючи сутність такого родового устрою, зазначає: "Роди жили окремо, “о собі”, як каже літописець як наші хутори задніпрянські або гірські карпатські села. Люди сходилися на певні місця на ті ігрища святочні межи села, на судні “коповища”, де правили суд над провинниками, вишукували злодіїв. Спільними силами для охорони від ворогів, щоб було де сховатися в небезпечну хвилю, ставили собі “город”, себто місце огороджене, обведене ровами і валами, куди можна було звезти своїх старих і малих, жінок і дітей і всяке добро ." (З, с. 44).

Виконання трудомістких робіт було посильним лише для великого колективу. Саме тому в житті слов’ян особливого значення набула громада. Вона була органом місцевого селянського самоврядування, до компетенції якого належали земельні переділи, оподаткування, судові справи, а також питання допомоги нужденним. Родова громада була об’єднана взаємним обов’язком родичів у матеріальній допомозі, захисті й помсті за завдані кривди. Цей взаємозв’язок був обумовлений як колективним характером виробництва, так і родинними зв’язками між членами роду.

У східних слов’ян закріпились певні громадські стереотипи поведінки, серед яких найважливішими були реципрокація та редистрибуція. Саме ці процеси були в основі ранніх форм соціальних відносин, а їх головне призначення пов’язане з функціями захисту індивіда в системі роду.

З розпадом родових зв’язків (початок ІХ ст.) стародавні слов’яни почали об’єднуватись у територіальні або сусідські громади, що включали в себе кілька родин і володіли певною територією. Такі об’єднання називалися задругами або вервями і створювалися для здійснення спільних справ, у тому числі й допомоги нужденним. Єдність такої громади підтримувалась господарськими зв’язками.

8. Соціальні аспекти діяльності українських братств як православних громад

Братські громади переважно створювалися при церквах, нагадуючи за своєю формою національно-релігійні організації. Одне з палких прагнень братчиків полягало у звільненні членів своїх громад від опіки польського короля і ксьондзів, у зв’язку з чим вони переймали на себе деякі функції діючої влади, зокрема політичні, юридичні тощо. На межі XVI – XVII ст. братський рух набуває масового характеру.

У 1530-1540-х роках українське міщанство, спираючись на досвід об’єднання зусиль для вирішення різних проблем, що існував у сільських громадах та цехових ремісничих групах, створює у Львові та Луцьку братства – національно-релігійні організації міщан, духовенства та селян. Однією з провідних форм функціонування братств були зібрання. На них обиралася старшина – “старші брати”, які відповідали за організаційну та фінансову діяльність братств, обговорювалися різноманітні питання просвітницької та філантропічної діяльності. Свою головну мету братчики бачили у збереженні етнічної самобутності українського народу. Провідним засобом для її досягнення вони вважали культурно-просвітницьку діяльність. Тому однією з найважливіших турбот українських братств була шкільна справа. У кінці ХVІ ст. Львівське братство заснувало власну братську школу. Педагогічні погляди діячів братських шкіл були проникнуті гуманістичними ідеями, що відбилося в організації навчального та виховного процесу. Ставлення вчителя до учня засновувалося на визнанні успіхів останнього. Діяльність братств дає чимало прикладів вирішення ще однієї соціальної проблеми, яка актуальна і донині. Йдеться про найменш захищених представників суспільства – старих, інвалідів, бездомних, сиріт. Братства завоювали повагу й популярність, опікуючись вдовами і сиротами своїх померлих членів, підтримуючи шпиталі й надаючи своїм членам безпроцентні позички. У створюваних братствами шпиталях запроваджувалося самоврядування. Обрані мешканцями цих закладів старости, займалися питаннями внутрішнього життя шпиталів. Вони, зокрема, складали кошториси, вирішували, як краще розпорядитися різними доходами. Братства відкривали особливі “старечі” шинки, доходи від яких йшли на утримання шпиталів.

Аналізуючи роботу братств щодо соціальної підтримки населення, можна констатувати, що вона далеко виходила за межі філантропічної діяльності, а скоріше була втіленням гуманістичних поглядів українців на немічність, старість, убозтво. Залучення до діяльності братств широких верств населення перетворило їх на загальнонаціональну інституцію – православну громаду, що брала активну участь у суспільно-політичному і культурно-національному житті України наприкінці XVI - початку XVII.

9. Сільська громада як інститут соціальної підтримки незахищених верств населення

Найбільш активно в українських письмових джерелах ХV-ХІХ ст. згадується селянська громадаз її звичаєвим правом та своєрідними традиціями соціальної підтримки бідних і знедолених. Сільська громада, зберігаючи  Коли громада або староста я метою лікування зверталися за допомогою до лікаря, кошти за цс лікування сплачувала громада. Громада мала заопікуватися і особами, котрі захворіли на її терп торії аж до часу видужання, але при цьому їй необхідно було повідомити громаду, до якої належав хворий. Повернення грошей за лікування здійснювалося при посередництві староства. Не забувала громада про своїх бідних односельців під час великих релігійних свят. Звичай збирати продукти під час освячення паски для нужденних був започаткований саме в сільських громадах. На свято Миколая з громадських фондів виділялися гроші на придбання одягу та солодощів для дітей -сиріт. Однією з найбільших колективних форм взаємодопомоги при виконанні нагальних і трудомістких робіт у сільській громаді була толока (поміч, клака), яка збереглася і до сьогодні. Народна толока грунтувалася на стичних засадах співжиття в громаді, її основним принципом була щира безкоштовна допомога погорільцям, забудовникам тощо. Серед традиційних форм взаємодії членів громади між собою і з членами сусідніх громад були храмові свята або празники. Кожна громада мала такий празник - день посвяти діючої церкви. До цього свята готувалися псі односельці як до своєрідної форми громадського огляду та гостинності. Тому громада дбала, щоб в цей день біля кожного двору була особлива чистота та порядок. В окремих громадах для бідних сімей виділялися кошти на те, щоб привести до порядку оселю та дворище. Ці традиції продовжують зберігатися до нашого часу. Більше того, можна навіть говорити проте, що вони дали життя таким новим формам соціальної роботи в умовах територіальної громади, як День міста. День довкілля. Свято вулиці тощо. Сільську громаду можна вважати і колискою сучасних молодіжних організацій, бо саме тут діяли своєрідні громади в громаді. колись в Україні існували по наших селах та дрібних містечках дівочі та парубочі громади. На чолі дівочої громади стояла старша дівка - та, яка вела порядок між дівчатами, називали її отаманшею. На чолі парубочої громади був старший парубок - отаман". Такі громади організовувалися за статевовіковою ознакою і діяли в межах чітко визначених етичних та правових норм громадського життя своїх сіл. Молодіжні громади регулювали стосунки між сільською молоддю, захищали інтереси та честь своїх членів і виступали організаторами власного дозвілля та загально сільських урочистостей. Парубки та дівчата брали участі, у колядуваннях. Частину отриманих від цього коштів віддавали сільському старості для нужд церкви та бідних, а на решту влаштовували вечорниці та святкування особливих днів: Катерини (для дівчат) та Андрія (для парубків)."Обов'язками дівочої громади були ще такі; квітчати церкву перед великими святами, впорядковувати самітні гробки на цвинтарі і перед поминанням мертвих і допомагати працею старим та немічним у селі". Таким чином, можна говорити про те, що довгий час сільська громада була своєрідним інститутом соціальної підтримки незахищених верств населення, що базувався на традиціях колективного співжиття та милосердя, притаманних ментальності українців.