Трипільське житло

Друга теорія — автохтонізму твердить, що слов’яни були незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту. Змінювались культури, але етнос залишався той самий. Отже слов’яни це автохтони-аборігени, а їх прабатьківщиною було або межиріччя Одри і Висли (І варіант) або середнє Наддніпров’я (II варіант). Тут треба теж згадати, що «Початковий літопис» виводить українські слов’янські племена з-над Дунаю. Тезу про „дунайську епоху” в житті українських слов’ян висунув був ще М. Драго мані в у 1870-их pp., а М. Грушевський називає добу українського розвитку від IV-IX ст. по Хр. „чорноморсько-дунайською”.

У визначенні українців як частини загальнослов’янського масиву, переломову історичну ролю зіграв був київський, цитований вже, археолог В. Хвойка. У своїй епохальній книжці «Поля погребений в среднем Поднепровье» (Петербург, 1901), що була результатом його десятилітніх археологічних дослідів, він виступив з твердженням про етнічну тотожність слов’ян Київської Руси і неолітичної людності середнього Наддніпров’я. Його теорію прийняли з різними інтерпретаціями й доповненнями авторитетні дослідники праісторії та етногенези українців (як В. Щербаківський, Я. Пастернак, а з радянських М.Ю. Брайчевський, В.М. Петров).

Статуетки трипільців

Але Хвойці українська наука не тільки завдячує визначення нашої прабатьківщини, але теж першу, науково обгрунтовану, класифікацію археологічних культур передісторичної України. І так, на підставі даних антропологічних (форма черепа) й осілого хліборобського життя, Хвойка встановив таку періодизацію культур, яка охоплює час від палеоліту і від самого кінця неолітичної епохи, від т. зв. трипільських площадок до часів Київської Руси.

І так, перше тисячоліття до Хр., це переважно скитська доба. їй на зміну приходять поля поховань, що мають предмети греко-скіфської і римської культур. Згодом приходять поля поховань близьких до скитських це т.зв. зарубинецька культура (від села Зарубинці). Від другого ст. по Хр. це епоха т.зв. Черняхівської культури. Врешті приходять поля поховань з чисто слов’янськими речами, що належать до місцевої дохристиянської доби і зустрічаються в Києві і біля Чернігова. Визначаючи культури через культ поховань, ототожнюючи культуру і етнос, Хвойка встановив, що „народ, якому належать могильники полів поховань в середньому Наддніпров’і це і були наші прапредки».7 У своїй високомистецькій і документованій книзі-розповіді про Трипілля («Минуле пливе в прийдешнє») відома письменниця Докія Гуменна у висновках констатує, що хоч не годиться спрощено утотожнювати трипільців з українцями, але все таки „Трипілля поклало основи нашого національного світогляду і витворило своєрідність, якої нема у всіх наших слов’янських сусідів. Те щось унікальне, відмінне є просто в нас самих”.

Особливості трипільського мистецтва

Мистецтво трипільців

Найбільше прикметною групою знахідок у трипільців була орнаментальна кераміка. Так її виріб, як і стиль прикрас, були на дуже високому рівні. Вони виробляли два роди посуд: столовий і припасовий (тобто на харчеві припаси). Столовий був багато прикрашений мальованою орнаментикою. Цей орнамент накладався двома способами: розмалюванням і заглибленим рисунком (тобто жолобкований або ритий орнамент).

Розпис робили трипільці чорним або червоним, білим і червоно-брунат-ними кольорами. На малюнках були овалі й півовалі із зображенням сонця, води. Були теж фіґурки із зображенням свійських тварин.

Окрему групу творять передовсім жіночі фігурки, пов’язані з культом родючості і шануванням духів предків. Отже мали вони культове призначення.

З початком II тисячоліття до Хр. в трипільській культурі спостерігаємо великі зміни: поряд з бідними, нічим незамітними могилами, подибуємо могильні кургани, перекриті кам’яними плитами інкоми із зображенням людей і тварин. Це доказує про маєткові різниці міх похованими. Прикладом цього є могильники в Софіївці на півночі і в Усатові б. Одеси на півдні (т.зв. усатівська культура).

Широко використовувався камінь в архітектурі і в поховальних спорудах. Спостерігаємо це навіть ще в епоху міді в степовому Причорномор’ї. Бачимо там цілі комплекси з вигравіруваними на камені рисунками коней і інших тварин, якими були вкриті стіни печер (як от в т.зв. кам’яній могилі б. Мелітополя). і вони є дуже цікавими мистецькими пам’ятками Причорномор’я.

Трипільська культура (за назвою розкопаного поселення поблизу с. Трипілля на Київщині) проіснувала два тисячоліття (IV–III тис. до н. е.) і була поширена від Верхньої Наддніпрян-щини і Південної Волині до Середньої Наддніпрянщини і Надчорномор’я. Трипільські селища розташовувалися на високих рівних місцях поблизу рік, мали чітке планування. Житла були наземні, мазались глиною. Всередині були піч, лежанка і вівтар-жертовник. Основним заняттям трипільців було землеробство (вирощували пшеницю, ячмінь, просо, бобові). Трипільськіплемена розводили худобу, свиней, овець, кіз, коней. Ремеслами трипільців були кушнірство, прядіння і ткацтво. Високого художнього та технічного рівня у трипільців досягло керамічне виробництво. Лад трипільського суспільства був близький до військової демократії (виникли військові загони). Трипільське суспільство було конфедерацією племінних союзів, і в основі суспільного устрою лежали матріархальні, а згодом патріархальнівідносини.

Таким чином, трипільська культура – багатогранна і самобутня. Її характерними ознаками в економічній сфері були зернове землеробство, тваринництво; у сфері суспільних відносин – перехід від матріархату до патріархату, зародження міжплемінних об’єднань та елементів приватної власності; у сфері побуту – побудова великих глиняних будівель, утворення протоміст з населенням майже 15–20 тис. жителів; у духовній сфері – домінування символів родючості, матеріалізації їх у символи добробуту (жіночі статуетки, зображення сонця, місяця, води та ін.)

Але у всякої культури є початок і кінець. Були вони і в Трипілля. З приводу цього є кілька гіпотез: це і порушення екологічного балансу, що було пов’язано з екстенсивним веденням господарства, і певне похолодання, і внутрішні протиріччя, і наслідокекспансії агресивних племен, які прийшли з північного заходу і сходу, та інші причини привели до зникнення трипільської культури.

Сучасні археологічні дослідження підтверджують, що окремі елементи трипільської культури (система господарства, топографія поселень, декоративний розпис будинків, мотиви орнаменту і кераміки та інше) стали невід’ємною частиною сучасної української культури.