7.Науково-технічні засоби та методи,що використовуються при огляді документів.

Під час проведення огляду документів можуть використовуватися такі науково-технічні засоби:

* освітлювальні прилади (наприклад, звичайна настільна лампа);

o спеціальні засоби криміналістичної техніки, що містяться в слідчому чемодані (світлофільтри, мікроскоп, лупа, ультрафіолетовий освітлювач, інфрачервоний перетворювач тощо);

o засоби виміру і порівняння (штангенциркуль, лінійка, мікрометр, вимірювальна лупа тощо);

* пакувальні матеріали (паперові конверти, картонні коробки, поліетиленові пакети тощо);

o засоби для опечатування документів (скотч, сургуч, клей тощо);

* засоби для виявлення пальців рук на папері (набір порошків білого та чорного кольорів, хімічні розчини).

7. Правила поводження з пошкодженими документами та їх упаковка.

Попереднє дослідження слідчий може здійснити і в кабінеті, якщо запросить для цього спеціаліста. Важливо пам'ятати, що хоч би які засоби застосовував спеціаліст, документ має залишатися без змін.

Експертне дослідження спеціаліст виконує в експертних установах Міністерства юстиції та Міністерства внутрішніх справ. Сучасними засобами можна відновити майже будь-які тексти, залиті барвником і закриті тонкими шарами дерева, паперу, а також спалені тексти, якщо документ не зруйнований, а тільки обвуглений.

Існують два ступені спалення документів: обвуглювання та спопеління. Обвуглювання виникає внаслідок горіння в середовищі з обмеженою кількістю кисню. Обвуглений документ часто втрачає форму чи руйнується на частини. Щоб зафіксувати такий документ, рекомендується зволожити його на водяній бані чи обробити 10-15%-ним розчином гліцерину у воді, а потім розмістити між двома чистими пластинами скла і в такому вигляді подавати до експертизи. Фіксацію обвугленого документа бажано доручити спеціалісту.

Якщо на місці події горять документи, необхідно насамперед припинити доступ повітря (зачинити димохід, дверцята печі). У цьому разі горіння припиниться, а документи тільки обвугляться. Необхідно акуратно вийняти їх з печі та упакувати. Звичайно дотримуються такого порядку: дно посилочного ящика змащують клеєм і покривають шаром вати, на який кладуть документи, але в жодному разі не навалом, а шарами; кожний шар документів прикривають шаром вати; останній шар документів прикривають ватою, приклеєною до кришки ящика, щоб виключити переміщення шарів вати в ящику і, отже, зберегти обвуглені документи. Іноді рекомендують обприсну-ти такі документи лаком для волосся чи розчином цукру у воді (одна чайна ложка цукру на склянку води).

Якщо документ зовсім згорів, попіл необхідно упакувати й подати на експертизу. Інструментальне дослідження дає змогу встановити, який папір спалено, його хімічний склад, чи був на ньому друкарський текст. Не дозволяється змішувати попіл документа з іншими, а також зі зразками документів, які, за версією слідчого, були спалені. Дослідженням обвуглених залишків можна встановити форму бланка документа, інколи навіть текст, який можна використати для ідентифікації.

8. Ознаки документів виготовлених з використанням комп’ютерної та копіювально-множинної техніки (ознаки програмного забезпечення та ознаки пристрою виводу).

Копирование подлинных бланков документов с использованием периферийных печатающих устройств персональных компьютеров (цифровое репродуцирование (сканирование) с последующей распечаткой на принтере) и копировально-множительной техники (электрофотографическим способом на копировальных аппаратах - ксероксах) сегодня широко распространено. Для его выявления следует ориентироваться на признаки, свидетельствующие о способе изготовления документа (признаки печатающих и копировально-множительных устройств). К настоящему времени у пользователей - фальсификаторов документов наибольшее распространение получили два вида принтеров: струйные с жидкими чернилами и так называемые лазерные, которые правильнее определять как электрофотографические. Струйные принтеры печатают чернилами, порция которых подается на документ отдельными каплями. Конструктивная особенность цветных струйных принтеров позволяет выделить один пиксель (это наименьший неделимый элемент цифрового или дискретного изображения) при осмотре документа с использованием лупы с 5-10-кратным увеличением. Кроме того, признаками изображений, характерных для струйных принтеров с водо- и спирторастворимым красителем, являются следующие: видны следы проникновения красителя в капилляры бумаги, краситель неустойчив к смыванию, тонкие штрихи незначительно отличаются от широких, отсутствует блеск красителя. В принтерах, работающих на принципе электрофотографии, сухой порошок - тонер проявляет скрытое электронное изображение и закрепляется на поверхности бумаги термосиловым способом (прилипает под воздействием температуры около 200°С). При электрофотографическом способе печати изображение имеет зернистую структуру, тонкие линии неровные и прерывистые, вокруг штрихов могут образовываться ореолы, характерно наличие "точек-марашек" на поверхности бумаги и по краям изображений, концы засечек символов скруглены или нечетки. Копировально-множительные аппараты работают на тех же принципах (электрофотографическом и струйном), поэтому признаки, характеризующие изображение, будут те же. При экспертизе бланков основные вопросы связаны с установлением способа их печати, вида примененных печатных форм, типа и вида материалов, использованных для изготовления поддельных бланков. Производится также идентификация конкретных печатных форм, с которых были отпечатаны бланки.- Подробнее на Referatwork.ru: http://referatwork.ru/kriminalistika/section-44.html

9. Способи підроблення бланків документів і ознаки, що їх характеризують.

Практиці відомі наступні способи підробки бланків документів: 1. Фотографічний; 2. Малюванням; 3. Використання копіювально-множної техніки; 4. Використання комп'ютерів і принтерів; 5. Поліграфічний: з набору типографського шрифту; з форм високого друку, виконаних вручну (гравіювання і вирізання на гумі); з форм, виконаних фотоцинкографським способом; з форм плоского друку, отриманих фотохімічним способом.

Підробки виконані першими двома способами в даний час зустрічаються дуже рідко, і як правило легке виявляються при огляді навіть неозброєним оком.

10. Способи внесення змін в первісний зміст документа та їх ознаки.

Поширеними способами змінення документів є підчистка, травлення і змивання тексту, дописка і виправлення записів, переклеювання фотокарток та заміна окремих частин документа.

Підчистка — спосіб змінення змісту документа, при якому здійснюється механічне видалення частини тексту. Видалення штрихів може бути підготовчим етапом для внесення нових записів. При підчистці текст стирають (тертям гумкою) або зіскрібають гострим предметом (лезом бритви). Ознаками підчистки є порушення верхнього шару паперу, зменшення товщини паперу, ушкодження ліновки або захисної сітки, залишки підчищених штрихів, розпливи барвника в штрихах нового тексту.

Дописка — спосіб змінення початкового змісту документа шляхом внесення до рукописного тексту нових слів, фраз або окремих письмових знаків. Дописка проводиться щодо літерних або цифрових записів. Ознаками дописки є нерівномірність проміжків між рядками, словами, буквами у середині слів; зменшений розмір і розгін почерку певної частини тексту; неоднаковий нахил штрихів однойменних знаків; наявність обведення штрихів основного тексту; розходження в інтенсивності, відтінках барвника штрихів та їх копіювальних властивостей. Ознаки дописки можуть бути виявлені за допомогою оптичних приладів або світлофільтрів, що посилюють колірний контраст барвника штрихів. Дописка розпізнається у процесі почеркознавчого і техніко-криміналістичного дослідження.

Виправлення — спосіб змінення початкового змісту документа шляхом переробки одних письмових знаків на інші. Виправлення проводиться щодо літерних і цифрових записів. Виправляються, як правило, близькі за конфігурацією цифри і літери. Ознаками виправлення є відмінність у відтінку та інтенсивності забарвлення штрихів у лiтерах, цифрах і словах; різна товщина штрихів або наводка в літерах, словах; пошкодження паперу в місцях виправлення (рис. 18).

Травлення — спосіб змінення змісту документа, при якому здійснюється видалення тексту за допомогою хімічних реактивів, які вступають у реакцію з барвником штрихів і знебарвлюють його. Як травлячі речовини використовуються деякі кислоти і луги. Ознаками травлення є: наявність білястих плям від дії хімічної речовини; поява матових ділянок; зміна кольору паперу; знебарвлення ліновки і захисної сітки; шорсткість поверхні; поява дрібних трiщин; збільшення ламкості паперу; наявність залишків барвника витравлених штрихів; розпливи барвника нових штрихів. Ознаки травлення виявляються за допомогою оптичних приладів і ультрафіолетових випромінювачів. Так, під ультрафіолетовим освітленням залишки хімічних речовин, штрихи знешкодженого тексту можуть люмінесціювати.

Заміна частин документа — один із способів часткової підробки, який полягає в заміні окремих аркушів документа, вклеюванні деяких ділянок або переклеюванні фотокартки.

Ознаками заміни аркушів є порушення порядку нумерації сторінок або невідповідність номерів сторінок; розходження у графічних ознаках друкарського шрифту, у малюнку захисної сітки, формі та розмірах лінування; невідповідність аркушів за розміром або якістю паперу; додаткові проколи у місцях кріплення аркушів та ін.

Ознаками переклеювання фотокартки є відсутність на фотокартці відбитка печатки; розходження у графічних ознаках літер у частинах відбитка на фотокартці та документі; наявність розрізу на фотокартці; розходження в кольорі часток клею, що виступає з-під фотокартки.

11. Способи та ознаки технічного підроблення підпису.

Виявлення технічного підроблення підпису. Технічне підроблення підпису — це його відтворення на документі копіюванням з оригіналу. Виконують копіювання підпису на просвіт, через копіювальний папір, за допомогою попередньої підготовки (наколювання, перетис-нення), фотокопіюванням, ксерокопіюванням, вологим копіюванням з проміжного кліше.

Кожний спосіб підроблення технічними засобами має характерні ознаки. У разі копіювання підпису на просвіт унаслідок сповільненості рухів під час виконання цієї операції на копії можна побачити сліди зупинок і викривлення у штрихах, тупі закінчення штрихів (ширина з'єднувальних штрихів може збігатися з шириною основних). Ці ознаки характерні також для копій підпису, зроблених через копіювальний папір. Якщо підпис виконаний з попередньою підготовкою і наведений, можуть залишитися сліди перетиснення, наколювання, які можна виявити за допомогою бокового освітлення на звороті документа. Якщо підготовка здійснювалась олівцем або через копіювальний папір, то у штрихах підпису залишаться частинки графіту чи копірки.

Якщо підпис скопійовано перенесенням його на документ за допомогою проміжного кліше, помітна слабка насиченість барвника, на папері в місці підпису виникає матова зона через те, що його зволожували. Після ксерокопіювання у штрихах підпису можна знайти окремі частинки барвника, а штрих має блиск графіту. У разі фотографічного копіювання (що зустрічається рідко) у місці підроблення залишаються сліди зволоження паперу та обробки його хімічними реактивами.

12. Способи та ознаки підроблення відбитків печаток та штампів.

Дослідження відбитків печаток і штампів. Відбитки печаток і штампів — обов'язкові реквізити багатьох офіційних документів, за допомогою яких засвідчується правильність викладених фактів і повідомлень, виконаних дій, а також здійснюється захист документів від підроблення.

Печатка — пристрій з рельєфним зображенням знаків для нанесення їх відбитків на папір, деревину, метал тощо. Печатки бувають каучукові — для плоских відбитків і металеві — для рельєфних відбитків на твердих матеріалах. Плоскі відбитки печаток найчастіше фарбують мастикою, пастою; рельєфні відбитки не фарбують (їх ставлять на паспорти, посвідчення та інші документи, на пломби, сургучні та пластмасові зліпки). За формою печатки бувають круглі, овальні та трикутні. Прямокутні і квадратні печатки називають штампами.

Злочинці виготовляють печатки і штампи такими основними способами:

• вирізують з гуми, деревини, пластмаси;

• гравірують і застосовують гальванопластику;

• використовують набір готових друкарських стандартних літер;

• використовують набір гумових літер, одержаних розрізанням готових стандартних штампів (для цього беруть штампи для виготовлення бланків довідок, що є у продажу);

• виготовляють каучукові печатки за заводською технологією (зі свинцю друкарськими літерами вибивають об'ємну форму печатки, яку заповнюють сирою гумою і вулканізують). Герб виготовляють гравіруванням.

З метою підроблення відбиток печатки можна нанести на документ у такий спосіб:

• малюванням безпосередньо в документі;

• вологим копіюванням з оригіналу відбитка;

• вологим копіюванням з використанням проміжного плоского кліше, виготовленого набором і гравіруванням.

Ознаки підроблених відбитків печаток характеризують способи підроблення.

У разі малювання в документі відбитків зображення літер, їх форма, розмір, малюнки, ширина штрихів нестандартні; ці елементи можуть бути подвоєні та викривлені; залишаються сліди перетиснення, проколи, частинки графіту; можна помітити асиметричне розташування літер, неоднаковий радіальний нахил однакових літер.

Вологе копіювання з оригіналу відбитка має дзеркальне зображення, тому цей спосіб застосовують рідко.

Вологе копіювання з плоского мальованого кліше має всі ознаки безпосереднього малювання відбитка в документі, для нього характерні також зволоження паперу та порушення проклейки в місцях відбитка. На відбитках, нанесених у такий спосіб, форма й розміри літер відповідають стандарту, однак відбиток блідий за насиченістю барвника, краї штрихів літер розпливчасті, папір у місцях відбитка матовий, клейовий прошарок порушено. Якщо наводять проміжне кліше для того, щоб надати відбитку насиченості барвника, відбиток матиме всі ознаки наведення — викривлення та нерівномірне розташування барвника у штрихах, дзеркальне зображення окремих літер ("и", "є" тощо).

Відбитки, нанесені з вирізаного кліше, мають нестандартну форму, неоднакову ширину штрихів, кутасту форму овалів, немає відсічок, помітні сліди перерізання штрихів, різні інтервали та нахили знаків.

Якщо відбиток нанесений з набірного чи гравірованого кліше, то насамперед спостерігаються нерівномірне розташування барвника у штрихах, неоднакові інтервали між буквами, різні радіальні нахили знаків. Крім того, металеві кліше залишають на папері сліди пере-тиснення, витиснення барвника з-під літер, і тому штрихи в центрі мають не таке інтенсивне забарвлення, ніж із країв, де зосереджений барвник.

За допомогою техніко-криміналістичного дослідження відбитків печаток встановлюють тотожність рельєфного чи плоского кліше їх відбиткам на підроблених документах. Для цього до експертизи необхідно подати документ із підробленим відбитком і оригінал рельєфного чи плоского кліше печаток, а за відсутності останніх — їх відбитки на будь-яких документах.

Якщо оригінал печатки не зберігся, то подають її відбитки, виконані приблизно в час, яким датований документ, поданий до експертизи.

13. Завдання, що вирішуються техніко-криміналістичною експертизою документів.

За допомогою техніко-криміналістичної експертизи розв'язують такі основні завдання:

встановлюють спосіб виготовлення документа та його окремих фрагментів;

визначають факт і спосіб внесення змін до змісту документа;

відновлюють пошкоджені (спалені, розірвані, зотлілі) докумен­ти;

відновлюють слабовидимі і невидимі записи в документах;

встановлюють давність виготовлення документів;

ідентифікують цілий документ за його частинами, друкарські машинки, встановлюють групову (родову) належність барв­ників, паперу та інших матеріалів письма.

14. Тактичні особливості підготовки та призначення техніко-криміналістичної експертизи.

Судова експертиза має бути старанно підготовлена. Процес підготовки експертизи містить такі основні елементи:

1) збирання необхідних матеріалів;

2) вибір моменту призначення експертизи;

3) визначення предмета судової експертизи;

4) формулювання запитань експерту;

5) вибір експертної установи або експерта.

Збирання необхідних матеріалів. Такими матеріалами насамперед є досліджувані об’єкти (речові докази, жива особа, труп або його частини тощо), щодо яких слідчий (суд) повинен з’ясувати певні питання. Досліджувані об’єкти збираються під час проведення слідчих (судових) дій (оглядів, обшуків, виїмок та ін.) з дотриманням встановлених законом правил.

У деяких випадках експерту необхідно надавати так звані зразки порівняльного матеріалу. Під зразками для експертного дослідження слід розуміти матеріальні об’єкти, що надаються експерту для порівняння з об’єктами, які ідентифікуються або діагностуються. Це можуть бути зразки почерку, відбитки пальців рук, зліпки зубів, взуття, проби крові, слини, зразки шрифту друкарської машинки, які використовуються в процесі проведення експертиз як порівняльні матеріали при дослідженні рукописів, предметів з відбитками рук, ніг, зубів, паперів та інших об’єктів, що надаються експерту для дослідження.

Слідчий збирає зразки в процесі таких слідчих дій, як огляд, обшук, виїмка або шляхом безпосереднього відібрання їх у обвинуваченого, підозрюваного, свідка або потерпілого. Так, відповідно до ст. 199 КПК у разі потреби слідчий має право винести постанову про вилучення або вiдібрання зразків почерку та інших зразків, необхідних для експертного дослідження. При цьому отримання зразків для порівняльного дослідження є вже процесуальною дією, яка полягає в отриманні порівняльних матеріалів для експертного дослідження. Для відібрання або вилучення зразків слідчий може використовувати допомогу спеціаліста. Про відібрання зразків складається протокол.

На відміну від речових доказів, зразки для порівняльного дослідження не пов’язані з розслідуваною подією і безсумнівно походять від конкретного об’єкта. Зразки повинні мати репрезентативність (достатність кількості та якості) та порівняльність (можливість порівняння).

За способом отримання зразки поділяються на дві групи: вільні та експериментальні. Вільні зразки виключають можливість будь-якого умисного викривлення ознак досліджуваного об’єкта. Це зразки створені або отримані поза зв’язком з розслідуваною кримінальною справою і, як правило, до її порушення (наприклад, особисте листування особи, у якої відбираються зразки, її щоденники та інші рукописні документи, виконані до кримінальної справи). Експериментальні зразки — це зразки, що спеціально отримані для проведення цієї конкретної експертизи.

Вибір моменту призначення експертизи. За загальним правилом судова експертиза повинна бути призначена своєчасно. Своєчасність призначення експертизи забезпечується плануванням цієї слідчої (судової) дії.

Визначаючи момент призначення експертизи, необхідно враховувати:

1) властивості та стан об’єктів експертного дослідження;

2) необхідність та можливість отримання порівняльних зразків;

3) особливості експертного дослідження (складність, наявність відповідних методик, час проведення тощо);

4) слідчу ситуацію.

Вибір моменту призначення експертизи передбачає визначення її місця у системі інших слідчих (судових) дій. Призначення та проведення експертизи зумовлені тактичними міркуваннями. Визначення часу призначення експертизи пов’язано з особливостями розслідуваного злочину, слідчою ситуацією, наявністю або відсутністю необхідних матеріалів для призначення експертизи.

Визначення предмета судової експертизи. Предмет експертизи — це ті обставини, які можуть бути з’ясовані в процесі експертного дослідження, та фактичні дані, що встановлюються на основі спеціальних знань і дослідження матеріалів справи. Предмет експертизи визначається питаннями, поставленими перед експертом, слідчим або судом.

Формулювання питань експерту. Відповідно до закону перед експертом можуть бути поставлені лише такі питання, для вирішення яких необхідні наукові, технічні або інші спеціальні знання. Існують типові переліки питань щодо різних видів експертиз при розслідуванні тих або інших категорій злочинів. Однак такі переліки є орієнтуючими.

Питання експерту повинні відповідати таким основним вимогам:

1) не виходити за межі спеціальних знань експерта і не мати правового характеру;

2) бути визначеними, конкретними та короткими;

3) мати логічну послідовність;

4) характеризуватися повнотою та мати комплексний характер.

Вибір експертної установи або експерта. Вибір експертної установи здійснюється з урахуванням виду експертизи, об’єктів дослідження та характеру питань, які підлягають вирішенню. В Україні існує система судово-експертних установ, в яких проводяться судові експертизи. При проведенні експертизи поза експертною установою в постанові або ухвалі про призначення експертизи вказується конкретний спеціаліст, якому доручається проведення експертизи.

Призначення експертизи оформляється постановою слідчого (ст. 196 КПК) або ухвалою (постановою) суду (судді) (ст. 310 КПК), які є юридичною підставою проведення експертизи. Постанова (ухвала) про призначення експертизи складається з трьох частин: вступної, описової та резолютивної.

У вступній частині постанови вказується дата та місце її складання, посада, звання та прізвище особи, яка винесла постанову, найменування кримінальної справи, з якої призначається експертиза.

Описова частина передбачає короткий виклад обставин справи, де докладно подаються відомості щодо об’єктів експертизи (обставини, пов’язані з їх виявленням, вилученням, зберіганням та ін.). Завершується описова частина постанови формулюванням підстав для призначення експертизи (з посиланням на відповідні статті КПК, якими керувався слідчий або суд).

Резолютивна частина містить рішення про призначення експертизи, вказується її вид, прізвище експерта або найменування експертної установи, питання, з яких необхідно дати висновок, перелік матеріалів, що надаються експерту.

Відповідно до ст. 198 КПК керівник експертної установи, отримавши постанову про призначення експертизи, доручає її проведення одному або кільком експертам. При цьому необхідно враховувати обставини, які виключають можливість доручення проведення експертизи зацікавленій особі.

Експертне дослідження — це процес дослідження об’єктів, що надані на експертизу. У своїй діяльності експерт використовує методи експертного дослідження, тобто систему способів, прийомів, операцій для вирішення експертних завдань. У теорії криміналістики існують різні класифікації цих методів (наприклад, методи експертного дослідження інколи поділяються на загальні, спільні, окремо-наукові та спеціальні (багатооб’єктні).

Експерт не має права обмежити обсяг запропонованого йому дослідження. За наявності великої кількості однорідних об’єктів (наприклад, партія недоброякісної продукції) слідчий або суд повинні розглянути питання щодо доцільності вибіркового дослідження. Водночас згідно зі ст. 200 КПК експерт має право розширити обсяг дослідження, зазначивши у висновку виявлені в процесі дослідження обставини, які мають значення у справі, з яких йому не були поставлені питання (експертна ініціатива).

Експерт повинен виходити з таких загальних положень: об’єктивності, повноти та всебічності дослідження; його законності та своєчасності; цілеспрямованості та плановості; безпосередності дослідження об’єктів експертизи; процесуального оформлення її результатів. 

15. Загальні та окремі ознаки письмової мови.

Ознаки письмової мови поділяються на загальні та окремі. До загальних ознак належать такі, як: рівень володіння письмовою мовою (високий, середній, низький); ступінь розвитку граматичних та стилістичних навичок (високий, середній, низький); довжина речень (велика, середня, мала); переважаючі типи речень (прості, складні); використання фразеологічних засобів; лексичні ознаки та обсяг словникового запасу та ін.

До окремих граматичних ознак письмової мови належать орфографічні чи пунктуаційні помилки, своєрідність побудови окремих речень, наявність у реченнях стилістичних чи синтаксичних помилок (вживання архаїзмів, діалектизмів, жаргону, скорочень, професіоналізмів, тавтології тощо).

16. Загальні ознаки почерку.

Ознаки почерку поділяються на загальні та окремі. Загальні ознаки характеризують почерк як систему рухів. До них належать:

1) виробленість почерку — відображає здатність того, хто пише, користуватися сучасною системою скоропису; визначається темпом письма і координацією рухів при виконанні письмових знаків і з’єднань їх. Під виробленістю почерку розуміють рівень володіння технікою письма, що виявляється в здатності виконувати рукописний текст у швидкому темпі, стійкими координованими рухами. Існують три ступеня виробленості почерку:

2) складність почерку — свідчить про те, якими рухами виконуються письмові знаки, про конфігурацію їх будови; розрізняють простий, спрощений і ускладнений;

3) нахил почерку — залежить від напрямку згинаючих рухів при виконанні прямолінійних елементів; за нахилом почерк буває прямим, правонахильним, лівонахильним, косим і безладним:

4) розмір почерку — визначається висотою малих літер: великий (5 мм і більше), середній (від 2 до 5 мм), дрібний (не перевищує 2 мм):

5) розгін почерку — характеризує протяжність (розмір) руху по горизонталі й визначається відношенням ширини знаків до їх висоти, а також відстанню між письмовими знаками. Вирізняють: стиснутий (малий розгін) — ширина малих літер менша за їх висоту, відстань між буквами незначна; середній — ширина малих літер приблизно дорівнює їх висоті, а також відстані між літерами; розгонистий (великий розгін) — ширина малих літер більша за їх висоту, відстані між літерами збільшені:

6) зв’язність почерку — полягає в безперервності виконання певної кількості письмових знаків та їх частин у межах одного слова. Зв’язність характеризується як мала (при з’єднанні літер у більшості слів по дві-три), середня (при з’єднанні від чотирьох до шести) і велика (при виконанні шести і більше знаків в одному слові при безупинному русі рукою в процесі письма):

7) натиск почерку — характеризує інтенсивність і розміщення зусиль на пишуче приладдя при виконанні письмових знаків; визначається ступенем:

8) переважаюча форма і напрямок рухів — форма рухів буває прямолінійна і криволінійна; вирізняють округлий (ліво- і правоокружний) та кутастий почерк.

17. Окремі ознаки почерку.

Окрема ознака почерку — це характеристика рухів, що виявляється при виконані окремих літер чи їх окремих елементів. Виокремлюють певні групи рухів, які використовуються для вивчення окремих ознак почерку:

1) форма траєкторії рухів при виконанні письмових знаків та їх елементів (дуго-, круго-, петлеподібна);

2) напрямок рухів (зліва направо, зправа наліво, право- чи лівоокружний тощо);

3) протяжність рухів;

4) спосіб початку (з крапки, завитка, петлі) та закінчення руху;

5) вид з’єднання елементів у літері (примикаючий, інтервальний тощо);

6) кількість рухів;

7) послідовність рухів;

8) розміщення точки перетину рухів щодо лінії рядка або інших елементів знака;

9) складність рухів тощо.

Окремі ознаки почерку мають важливе ідентифікаційне значення, оскільки вирізняються своєрідністю та стійкістю. Такі ознаки зберігаються навіть при навмисному зміненні особою свого почерку.

18. Види зразків почерку та правила їх отримання.

Образцы почерка делятся на:

1. Свободные — рукописи, выполненные предполагаемым исполнителем до совершения преступления и не в связи с ним. К таким образцам относятся: заявление о приеме на работу, объяснение, записи в личном листке по учету кадров, личная переписка и т. д. При выполнении этих документов лицо не только не знало, но и не могло предполагать, что они могут быть в дальнейшем использованы в качестве образцов почерка.

Экспериментальные — рукописи, выполненные проверяемым лицом специально для экспертного исследования.

Условно-свободные — рукописи, выполненные после возбуждения уголовного дела, но не специально для экспертизы (например, объяснение по делу, собственноручно написанные показания и другие документы).

Во всех случаях получения свободных образцов лицо, вынесшее постановление о назначении почерковедческой экспертизы, проверяет несомненность их происхождения. Нужна уверенность в том, что они выполнены именно проверяемым лицом, а не кем-то другим от его имени.

Материалы, представленные следователем или судом в качестве образцов для сравнительного исследования, должны быть сопоставимы с исследуемым документом по следующим качествам:

по языку документа;

по времени исполнения;

по способу выполнения букв, темпу и условиям выполнения документа: имеется в виду один и тот же материал письма, пишущий прибор, та же самая поза, одинаковый тип письма (скоропись, буквы печатной формы) и т. д.;

по типу, виду документа, характеру и его целевому назначению (заявление, накладная, письмо).

По количеству образцы почерка представляются эксперту в том объеме, который позволил бы всесторонне проанализировать признаки, содержащиеся в сравниваемых рукописях. В каждом конкретном случае необходимо соблюдать правило: чем меньше объем исследуемой рукописи, тем больше должно быть сравнительных материалов. Экспертная практика независимо от объектов исследования рекомендует, чтобы объем образцов составлял не менее пяти страниц стандартного формата. Экспериментальные образцы следователь от-бирает у проверяемого лица с учетом особенностей спорной рукописи тех вопросов, которые ставятся перед экспертом.

В криминалистической литературе некоторые авторы подразделяют экспериментальные образцы в зависимости от условий их получения на обычные, для получения которых не создаются специальные условия, и специальные, получение которых происходит в условиях, максимально приближенных к условиям выполнения спорной рукописи. Для этого лицо, производящее дознание, следователь, судья должны заранее подготовить аналогичные спорной рукописи материалы письма, пишущий прибор, составить специальный текст, в ко-тором встречаются слова и сочетания слов, содержащиеся в спорной рукописи.

Для выполнения образцов необходимо создать условия, максимально приближенные к тем, в которых исполнялась спорная рукопись (стоя, сидя, на коленях и т. д.). Недопустимо позволять проверяемому лицу списывать с исследуемого текста. Эксперименталь-ные образцы рекомендуется отбирать неоднократно (не менее трех раз), с интервалом от нескольких минут до нескольких часов или дней — в зависимости от обстоятельств дела (чтобы проверяемое лицо смогло забыть вариант исполнения предыдущего письма).

В необходимых случаях следователь, судья для получения образцов почерка может пригласить специалиста-криминалиста. При отборе экспериментальных образцов обязательно соблюдение требований законности. Недопустимо унижать честь и достоинство личности; образцы следует получать с согласия лица, подозреваемого в написании спорной рукописи. Все образцы письма, направленные на экспертизу, заверяются следователем, судьей.

На предварительной стадии исследования в процессе первоначального анализа исследуемого документа, сравнительных материалов эксперт устанавливает, исполнена ли спорная рукопись в необычных условиях (естественные или умышленные изменения). На данной стадии он определяет и способ выполнения рукописи: скоропись, письмо с переменой пишущей руки, письмо буквами печатного шрифта и т. д. Выяснение способа выполнения рукописи именно на этой стадии исследования очень важно для проверки достаточности сравнительного материала.

19. Підготовка матеріалів для проведення почеркознавчої експертизи.

20. Завдання, що вирішуються почеркознавчою експертизою.

Криміналістичне дослідження письма (судове почеркознавство) - це галузь криміналістичної техніки, що вивчає закономірності письма, процес його дослідження, можливість ідентифікації людини за почерком та вирішує інші завдання почеркознавчої експертизи. Судове почеркознавство вивчає письмо з метою вирішення ідентифікаційних і неідентифікаційних (діагностичних) завдань.

Судово-почеркознавча експертиза - судова експертиза, основним завданням якої є ідентифікація виконавця рукописного тексту, цифрових записів і підпису. Судово-почеркознавча експертиза вирішує і деякі неідентифікаційні завдання: встановлення факту виконання рукопису в незвичних умовах або в незвичайному стані виконавця, навмисне зміненим почерком із підробкою (імітацією) почерку іншої особи, визначення статі виконавця, а також належності його до певної вікової групи.

21. Класифікаціята правила формулювання питань в ході допиту допиті

Класифікація запитань, які ставляться при допитах, визначається їх цільовим призначенням. Вони поділя­ються на основні, доповнюючі, уточнюючі, нагадуючі, контрольні і спрямовані на з'ясування: основні — голов­них відомостей у справі; доповнюючі — фактів, пропуще­них допитуваним у вільній розповіді; уточнюючі — обста­вин, спрямованих на найповніше та найточніше з'ясування питань, що мають значення для справи (наприклад, якщо свідок повідомляє, що він бачив, як викрадені з магазину товари перевозилися машиною, уточнюючі питання будуть про марку машини, її колір, помер, ознаки, при­кмети осіб, тощо); нагадуючі — фактів чи подій, забу­тих допитуваним, найчастіше вони стосуються подій пори року, дат в особистому житті допитуваного та інших моментів, які дозволяють йому пригадати факти, що цікавлять слідчого (психологічною основою цих запитань ь збудження асоціативних зв'язків, що сприяють кращому пригадуванню забутого); контрольні—на перевірку (контроль) даних, що повідомляються, з'ясування дже­рел одержання фактів свідком, співставлення з фактами, точно встановленими в справі.

22. Психологічні особливості формування показань.

Спогади людини завжди пов'язані з певними переживаннями тих чи інших подій. Одні з них виходять на передній план і затьмарюють образи інших подій, що вносить у процес відтворення суб'єктивні викривлення. Врахування можливих причин таких викривлень, виявлення справжньої чуттєвої основи відтворення матеріалу є серйозним і складним завданням слідчого при допиті.  Важливість цього завдання пояснюється тим, що під час допиту основним психічним процесом у допитуваного є відтворення — розумова дія щодо відновлення, актуалізації раніше сприйнятої інформації (зорової, слухової та ін.). Як правило, це довільне, навмисне від-  новлення образів, яке досить часто супроводжується і мимовільними, асоціативними спогадами.  У своїй практиці слідчий неминуче стикатиметься з такими явищами, як реконструкція і деформація відтвореного людиною матеріалу, що виявляється:  а) у викривленні смислового змісту інформації;  б) в ілюзорній деталізації відомостей;  в) в об'єднанні в єдине ціле розрізнених елементів матеріалу;  г) у роз'єднанні пов'язаних елементів;  ґ) у зміщенні окремих сторін аналізованої події;  д) у перебільшенні окремих сторін події залежно від стійких і си-  туативних інтересів допитуваного тощо.  Довільна форма спогадів, пов'язана з поетапним відновленням необхідної інформації, називається згадуванням. Слідчий практично завжди звертається до цього аспекту інтелектуальної діяльності допитуваних осіб, викликаючи в них асоціації, підказуючи послідовність викладення матеріалу, виїжджаючи на місце події. Обов'язковою умовою при цьому є врахування типу вищої нервової діяльності допитуваного. Згадування залежить від співвідношення процесів пам'яті (наглядно-образна, словесно-логічна, рухова, емоційна), його психічного стану. Тому на допиті необхідно уникати використання будь-яких сильних збуджувальних впливів, які не пов'язані з предметом допиту. Якщо ж потерпілий, свідок чи обвинувачений (підозрюваний) перебувають в стані перезбудження, то допит слід припинити або відкласти. Більш повне і точне відтворення матеріалу можливе після зняття перезбудження чи втоми.  Слідчий повинен враховувати, що в багатьох випадках труднощі згадування визначаються індивідуальними труднощами вербалізації чуттєво сприйманого матеріалу, тобто словесного оформлення того, що людина бачила і чула. Відомо, що словниковий запас і мовна культура допитуваних часто дуже обмежені. У таких випадках слідчий має надати лексичну допомогу, нагадати допитуваній особі набір слів і понять, із яких вона може вибрати найбільш підходящі.  Формування зізнань допитуваної особи визначається і тим, які в неї провідні аналізатори. Інакше кажучи, при допиті слід враховувати розвиток чи слабкість у конкретного індивіда зорової, слухової, дотикової, рухової, нюхової і смакової пам'яті.  На формування зізнань впливають і вікові особливості психіки людини. Загальновизнано: чим менший вік індивіда, тим більша питома вага в його пам'яті елементів конкретики, безпосередньої образності. У неповнолітніх, наприклад, можливе помилкове, занадто розширене чи вкрай обмежене трактування явищ. У 20-45 років розвиток пам'яті на оптимальному рівні, а потім відбувається деяке послаблення її властивостей.  При допиті осіб із підвищеною навіюваністю, конформністю, рівнем вимог можливі прояви мимовільного обману, категоричні ствердження про обставини, які в дійсності не мали місця. Це пояснюється тим, що ця категорія осіб схильна до "розігрування ролей", у декотрих із них проявляється гіпертрофія псевдоособистісного самоствердження.  Об'єктом аналізу при допиті є повідомлення — словесний опис образів, уявлень, які сформувалися на основі сприйняття явищ, які стосуються кримінальної справи. Словесний опис явищ і саме явище не можуть повністю збігатися, бо другосигнальне відображення дійсності суттєво відрізняється від першосигнального. Оскільки при допиті інформація витягується не з матеріального об'єкта, а зі сфери його словесно узагальненого відображення, то справедливим є твердження: допит — це особливий тип слідчого дослідження специфічного другосигнального джерела інформації.  У процесі допиту слідчий стикається з різними індивідуальними проявами психологічного захисту і психічного відчуження1. У чому суть цих феноменів? Як вони можуть відбитися на формуванні зізнань?  Психологічний захист індивіда — це спосіб стабілізації особистості в критичних умовах конфлікту, пов'язаний з усуненням чи послабленням почуття тривожності шляхом знецінення предмета конфлікту. Психологічний захист приводить до того, що сфера свідомості людини огороджується від впливів, які її травмують. Таке огородження можливе різними шляхами:  • за допомогою регресії (від лат. regressus — зворотний рух). Регрес — це тип розвитку, для якого характерний період від вищого до нижчого. У контексті розглядуваного питання регресія означає заміну складних завдань більш простими;  • за допомогою конверсії (від лат. соп\егяіо — зміна, перетворення), тобто перетворення раніше значущого явища в незначуще;  • за допомогою проекції (від лат. рго)ееґго — кидання уперед). Як психологічне поняття проекція означає усвідомлене чи не-усвідомлене перенесення суб'єктом власних властивостей і станів на зовнішні об'єкти чи на іншого суб'єкта. У цьому разі проекція з метою обмеження від травмуючих впливів проявляється в наділенні іншої людини негідними якостями, які її знецінюють.  Цілком природно, що наявність психологічного захисту може стати значною перепоною в роботі слідчого з допитуваним. Ще більше впливає на взаємодію юридичної особи з допитуваним відчуженість особистості, під якою розуміється порушення основного механізму соціалізації — ототожнення себе з якоюсь соціальною групою, усвідомлення себе як члена цієї групи. Відчуження виражається у відповідних переживаннях людини: почуттях відокремленості, одинокості, відвернення. Домінуючим способом поведінки при цьому стає негативізм у вигляді незгоди з особами, з якими йому доводиться працювати, а також у вигляді відмови від спілкування взагалі. Часто відчуженість пов'язана із втратою почуття солідарності, коли індивід у групі (сім'я, трудовий колектив, компанія знайомих і т. п.) сприймає решту як чужих і ворожих, заперечуючи при цьому норми групи, її закони і приписи.  Причин відчуженості багато: непристосованість до умов соціального життя, що змінилися, постійне пияцтво, яке перетворюється на алкоголізм, тимчасова психічна пригніченість особистості (стан депресії) та ін. Нерідко відчуження пов'язане зі скоєнням злочину, який психічно травмує людину. Відомо, що психічно травмований індивід прагне уникати будь-яких розмов про скоєний злочин.  Сказане дає змогу зробити такий висновок: поведінка слідчого в ході допиту має коригуватися залежно від того, як змінюється психічний стан допитуваного. Але в усіх випадках він повинен залишатися впевненим, стриманим.  Успіх допиту визначається серед іншого і тією підготовчою роботою, яку проводить слідчий. Відзначимо найважливіші моменти підготовки слідчого до допиту):  а) створення інформаційної бази за результатами попередніх слідчих дій і даних оперативно-розшукової роботи. Смисл створення інформаційної бази — з'ясування суб'єктів, яких слід допитати, розробка необхідних запитань для допиту, а також вивчення особистості допитуваного. Останнє передбачає знання соціального статусу цієї особи, референтні для неї соціальні групи, позитивні і негативні осо-бистісні якості;  б) визначення найефективніших прийомів психологічної взаємо-  дії з цієї особою. Продумуючи власну поведінку, необхідно врахову-  вати такі особливості допитуваного, як рівень його агресивності і  конфліктності, ступінь емоційної стійкості чи нестійкості, гнучкість  або ригідність1 його мислення та ін.;  в) складання плану допиту. План може бути письмовим чи зафіксо-  ваним лише в думці. Але він завжди має містити мету майбутнього до-  питу і зумовлену цією метою систему запитань. Як правило, найбільш  важливими в психолого-правовому відношенні є такі запитання:  • обставини, умови здійснення діяння, склад учасників, їх стосунки і взаємодії;  • поведінка потерпілого;  • мотивація діяння, умови, які сприяли його здійсненню;  • спосіб здійснення діяння, використання знаряддя і пристосувань, прийоми й операції;  • дії, які характеризують стійкі психічні якості особистості;  • ставлення обвинуваченого (підозрюваного) до результатів здійсненого діяння тощо;  г) продумування можливих прийомів психологічного впливу на  допитуваного, особливо стосовно обвинуваченого (підозрюваного),  і умов їх реалізації;  ґ) підготовка необхідних фактичних даних, відповідних речових доказів, фотографії;  д) вибір місця допиту (кабінет слідчого, приміщення іншої держав-  ної установи чи приватної фірми, місцезнаходження допитуваного, міс-  це події) і підготовка необхідних технічних засобів фіксації інформації;  е) визначення часу проведення допиту. Іноді можна терміново ви-  кликати підозрюваного повісткою, а в інших випадках доцільніше  відстрочений виклик (особа, перебуваючи в ситуації очікування і від-  чуваючи при цьому високе нервове напруження, може вжити дій, які  її викривають). Виклик свідків і потерпілих не повинен завдавати до-  питуваним зайвих труднощів і неприємних переживань, які можуть  ускладнити стосунки зі слідчим.  Такий докладний розгляд вимог до формулювання запитань в ході проведення допиту не випадковий: річ у тім, що сама по собі постановка запитання слідчого несе певну інформацію для допитуваної особи. Сукупність же формульованих запитань створює в неї враження про ступінь інформованості слідчого щодо суті справи, яка розслідується.  Запитання слідчого — це його тактичний засіб правомірного психічного впливу на допитувану особу.  Але наявним тактичним засобом (своєрідною "зброєю") слідчий повинен вміло користуватися. Які запитання допустимі і які заборонені в діяльності слідчого? Для відповіді на це запитання виділимо групи запитань, виходячи зі ступеня їх навіювального впливу:  а) нейтральні. Формулювання відповідей на ці запитання повніс-  тю залежить від ініціативи допитуваної особи;  б) розділювальні ("або — або");  в) запитання непрямого навіювання. Конструкція таких запитань  дає право вибору між двома варіантами відповідей, але позитивна  відповідає очікуванням особи, яка запитує. Наприклад, "Чи не в чор-  ній куртці була людина, яка вдарила монтуванням потерпілого?"  г) запитання прямого навіювання. Це випадки, коли замість за-  питання "Хто знаходився поруч зі злочинцем?" ставиться запитання  "Чи знаходився Алдаші на місці події поруч зі злочинцем?";  ґ) запитання обманного змісту (наприклад, причетність Вайди до злочину ще не встановлена, а формулюється запитання типу: "Чи був Вайда тверезий під час скоєння злочину?").  Запитання непрямого і прямого навіювання, а також запитання, які мають у собі обманний зміст, заборонені в діяльності слідчого.  Вислуховуючи повідомлення потерпілого, свідка чи підозрюваного (обвинуваченого), слідчий має можливість одразу відкидати частину незначущої інформації. Це досягається:  • зіставленням висловлювань допитуваного з особливостями його особи, психологічним портретом його особи, який склався у слідчого;  • постановкою уточнювальних запитань, які вимагають від допитуваної особи конкретизації і деталізації повідомлення, доповнення тими деталями, про які він не розповідав, але які, згідно з припущенням слідчого, мав би помітити як потерпілий чи свідок;  • перевіркою повідомлення шляхом тактичної постановки по суті дубльованих, але різних за формою запитань, відповідаючи на які допитуваний спонукується до повторного викладення суттєвих чи сумнівних сторін справи;  • наданням допомоги в згадуванні, використанням з цією метою механізму визнання шляхом перерахунку понять, імен, прізвищ, кольорів, номерів, висловлювань, дій та ін.;  • зіставленням однорідної, але повідомленої в різні моменти допиту інформації (наприклад, у розповіді свідка про побачене і в його відповідях на додаткові й уточнювальні запитання).  Психологія формування показань — складний процес, який вимагає від слідчого високої підготовленості. Найбільш важке психологічно завдання встановлення істинності повідомлень потерпілого, свідка, підозрюваного (обвинуваченого), відмежування їх від неточної, неповної, викривленої, помилкової та неправдивої інформації. Викривлення можуть бути продуктом свідомої брехні і результатом добросовісних помилок. Суцільна брехня — явище порівняно рідкісне. Найчастіше у повідомленнях допитуваних осіб містяться елементи істини й елементи помилковості або брехні. Причому істинні повідомлення можуть містити елементи добросовісного огріху і помилки, наприклад: помилкового пояснення не пов'язаних між собою фактів; перебільшення чи, навпаки, зменшення реальних розмірів, інтенсивності прояву якогось об'єкта чи явища; перестановки чи замі  щення реальних ознак, властивостей подій іншими, відсунувши їх за часом чи місцем; викривлення форми, структури, послідовності подій; помилкового винайдення схожості різних об'єктів і осіб; поділ цілісної події на не пов'язані між собою частини та ін.1  Тому будь-яке повідомлення потерпілого, свідка, підозрюваного (обвинуваченого) потребує ретельного аналізу впливу тих факторів, які могли вплинути на його зміст. Формування показань з психологічного погляду має свої особливості залежно від виду допиту.  Доцільно розглядати психологію допиту з урахуванням його виду, бо ним визначається як змістова частина допиту, так і його форма. Безумовно, вид допиту впливає також і на поведінку слідчого, вибір відповідних прийомів психологічного впливу на допитувану особу, характер взаємодії з нею тощо.  Особливо слід відзначити таке: якщо слідчий належним чином не підготувався до допиту, то годі очікувати від нього цілеспрямованості та впевненості. Непідготованість слідчого до допиту навряд чи залишиться непоміченою допитуваним, що спричинить посилення її хвилювання, ускладнить процес згадування необхідних даних. Що стосується свідків і потерпілих, які дають неправдиві показання, то непідготовленість слідчого лише зміцнить їхні позиції.

23. Тактичні прийоми використання доказів у ході допиту.

Выбор тактических приемов будет зависеть от конкретной следственной ситуации:

а) искреннее заблуждение лица и дача неверных показаний;  б) допрашиваемый дает ложные показания.

В случаях когда допрашиваемый дает правдивые показания, но в сипу каких-то причин забыл некоторые обстоятельства дела, следователь должен применять следующие приемы:

1. Применение ассоциативных связей. С целью появления таких связей следователь задает допрашиваемому вопросы, относящиеся к смежным фактам, помогает установить сначала смежные факты, а затем искомый по ассоциации.

2. Допрос на месте.

3. Предъявление допрашиваемому предметов, которые он уже раньше видел.

4. Повторный допрос по определенным обстоятельствам.

Перейдем к рассмотрению тактических приемов, используемых следователем при изобличении допрашиваемого во лжи. Ложные показания могут относиться к любому из обстоятельств дела. Такие показания в ходе допроса могут давать любые участники данного следственного действия. Мотивы ложных показаний у свидетелей, потерпевших и обвиняемых совершенно различны.

В криминалистической тактике разработаны следующие приемы для выявления ложных показаний: эмоционального воздействия, логического воздействия, тактические комбинации.

Приемы эмоционального воздействия на свидетеля и потерпевшего следующие: разъяснение последствий дачи ложных показаний, убеждение в неправильности занятой позиции. При осуществлении воздействия на обвиняемого и подозреваемого используются такие приемы: следователь предлагает чистосердечное раскаяние, разъясняя возможные негативные последствия; использование фактора внезапности путем предъявления доказательств, о существовании которых лицо не догадывалось либо постановка неожиданных «лобовых» вопросов; воздействие на положительные стороны личности.

К приемам логического воздействия относятся: предъявление доказательств; логический анализ противоречий между показаниями допрашиваемого и имеющимися в деле показаниями других лиц; внезапное предъявление доказательств, полностью опровергающих предыдущие показания допрашиваемого.

Итак, мы перечислили примерные приемы тактического воздействия для установления ложных показаний. Следователь вправе самостоятельно решать вопрос о применении наиболее целесообразных приемов для конкретной ситуации. Наиболее часто используют не отдельные приемы, а их совокупность.

Тактическая комбинация заключается в создании следователем ситуации на основе действительных фактов, которая будет неправильно истолкована допрашиваемым, что приведет к его изобличению во лжи.

Самыми распространенными тактическими приемами являются прием внезапности, создание напряжения, допущение легенды, внезапности. Основные формы использования факторов внезапности уже были рассмотрены в предыдущих вопросах. Прием последовательности заключается в постепенном предъявлении допрашиваемому доказательств по степени их значимости. В случае когда допрашиваемый дает ложные показания, следователь использует прием «допущение легенды», давая возможность ему продолжать излагать ложные показания, и эффект достигается путем чередования данного приема с другими.

24. Тактичні прийоми одночасного допиту двох чи більше раніше допитаних осіб.

25. Науково-технічні засоби, що застосовуються для фіксації показань при допиті.

Важливе значення для розслідування має правильна фіксація результатів допиту в протоколі, де повинні бути повно і об’єктивно відображені повідомлені допитуваним дані. Рекомендуються три методи одержання показань: вільна розповідь, запитання — відповідь і поєднання першого і другого методів. Це відбивається й у протоколі допиту. Положення, що гарантують найбільш правильну і точну фіксацію показань, зводяться до такого:1) показання записують від першої особи і по можливості дослівно;2) поставлені запитання та відповіді на них у разі необхідності записуються дослівно;3) на прохання допитуваного йому надається можливість власноручно викласти показання, про що в протоколі слідчий робить відмітку;4) протокол не може бути стилізованим, а повинен точно фіксувати вирази, які вживає допитуваний;5) протокол підписують допитуваний, слідчий та інші особи, присутні на допиті.

 Протокол допиту повинен містити:1) відмітку про попередження допитуваного (свідка) про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань і за давання свідомо неправдивих показань, що підтверджується його підписом;2) відмітку про роз’яснення допитуваному свідоцького імунітету;3) відмітку про роз’яснення допитуваному у вчиненні якого злочину його підозрюють та про його право на захист;4) заяву обвинуваченого про те, чи визнає він себе винним;5) відомості про перекладача, експерта, захисника, педагога, батьків або законних представників неповнолітнього.

 У процесі допиту свідок або обвинувачений може виконати за власним бажанням чи за пропозицією слідчого схеми, креслення, малюнки, плани, що пояснюють його показання. Вони повинні бути засвідчені підписами допитуваного і слідчого.

 Способом фіксації допиту може бути звуко- і відеозапис. Згідно з КПК такий запис проводиться після попереднього повідомлення всіх учасників слідчої дії (статті 851, 852). Доцільно застосовувати його у випадках складних допитів або ж таких, що супроводжуються визнанням обвинуваченим своєї вини, або для фіксації показань потерпілого, який перебуває у хворобливому стані тощо. Паралельно зі звуко- і відеозаписом слідчий веде протокол.

26. Планування допиту.

Необхідність складання письмових планів пов'язане з конфліктними допитами, коли слідчому доводиться викривати допитуваного, домагатися правдивих показань. Проведення нескладних допитів майже зовсім не вимагає складання письмових планів, достатнім є перелік тих обставин, які необхідно з'ясувати. Але при складних допитах, коли з'являється потреба в отриманні великих інформаційних відомостей, коли є підстави вважати, що допитуваний буде протистояти правді, або виникне необхідність відновлювати в пам'яті допитуваного важливі для розслідування факти, роль складання письмового плану стає більш вагомою.

Письмові плани повинні забезпечити здійснення тактики допиту, яку обрав слідчий на основі конкретності та сформованої ситуації. У плані допиту повинні бути відображені основна мета і напрям, яким слідчий розраховує досягти цієї мети.

Корисне складання планів майбутньої слідчої дії й тоді, коли відсутні дані про намір допитуваного приховати істину (маються на увазі випадки коли необхідно отримати пояснення від допитуваного по багатьом різним обставинам).

Плануючи допит, необхідно подумати, з чого розпочати. Досить несприятливе враження складається про слідчого, який на початку допиту проявив розгубленість і відсутність цілеспрямованості, а іноді й безтактність.

У плані допиту необхідно передбачити:

- обставини справи по яких необхідно отримати покази;

- посилання на аркуші справи, де зазначені відомості про ці обставини, щоб мати можливість звірити з ним отримані показання;

- питання, які необхідно буде задавати, якщо при отримані показів відповіді будуть суперечливими, неповними, розбігатися з іншими доказами, потребують уточнення, деталізації;

- спеціальні запитання, пов'язані з особливостями тієї або іншої професії, консультацію з фахівцями, якщо це необхідно;

- підготовку матеріалів справи для пред'явлення у випадку виявлення протиріч між ними й показаннями допитуваного;

- використання відео-, аудіо- запису допиту.

Докладний письмовий план при розслідуванні складних обставин справи, коли необхідно з'ясувати дії багатьох осіб, розібратися в заплутаних ситуаціях; труднощі, можуть бути пов'язані з необхідністю застосування при допиті специфічних понять, термінів тощо. Тут час, витрачений на складання плану, у якому будуть зазначені вихідні дані, формулювання питань, і матеріали , що підлягають застосовуванню виправдають себе.

Якщо обвинувачуваний, готуючись до майбутнього допиту, продумує кілька варіантів своєї поведінки, то слідчому в таких випадках необхідно варіативне планування, кілька варіантів слідчої дії значно ускладнять план. Але потреба в такому плані може виникнути, оскільки саме в такий спосіб можна значною мірою протидіяти обвинуваченому, який заздалегідь підготувався до дачі неправдивих відомостей.

27. Методи вивчення особистості допитуваного.

Наукові методи пізнання: спостереження, бесіда, експеримент, інтерв'ю, аналіз наслідків діяльності, тестування та ін. з успіхом застосовуються і для вивчення конкретної особистості, яка цікавить юридичного працівника.

До інших методів вивчення особистості відносять вивчення документів, біографічний метод, метод незалежних характеристик, спостереження.

Метод вивчення документів — це спосіб збору інформації про особистість, орієнтований на отримання даних про соціальні факти, цінності, норми поведінки і т.п.

До документів відносять характеристики з місця роботи (навчання), медичні довідки, листи, щоденники, заяви, скарги, книги, брошури, а також кіно- і магнітні плівки, фотографії та ін. З різним ступенем повноти, відбиваючи матеріальне і духовне життя людини, документи надають юристу як об'єктивні факти, так і закріплені в них прояви індивідуальної свідомості.

Будь-яка соціальна і соціально-психологічна інформація, джерелом якої виступає документ, являє собою результат певної соціальної дійсності і відображає відношення людини до світу, діяльності, до інших людей, розкриває її інтереси, нахили, бажання, думки і т.п. За допомогою аналізу документів можна виявити психологічні механізми утворення соціальних установок особистості і їх зміни, виявити процес утворення мотивів поведінки і їх спрямованість, отримати інформацію про залежність індивіда від того середовища, в якому він був чи знаходиться та ін.

Важливо підкреслити наступне положення: юриста цікавить не лише подія, інформація, але і психологічний її аспект. Тому вивчаючи документи, слід враховувати й те, що в них говориться, і те, як про це говориться, і те, чому так говориться.

Аналіз документів можливий традиційним і формалізованим способом. Традиційний аналіз документів (його ще називають якісним) — це все різноманіття розумових операцій, спрямованих на інтерпретацію відомостей, які містяться в документі. Коротше кажучи, традиційний аналіз документів — це їх читання і аналіз змісту тексту. Формалізований метод аналізу документальних джерел пов'язаний з якісно-кількісною обробкою масиву інформації. Техніка контент-аналізу зводиться до низки операцій, головними з яких є: виділення одиниць аналізу, відбір одиниць аналізу в тексті і статистична обробка.

Корисним і інформативним при вивченні особистості, що цікавить юриста, є біографічний метод, який дозволяє вивчити життєвий шлях людини. Цей метод заснований на вивченні історії життя особистості і соціальних форм її індивідуального розвитку.

Автобіографічні дані, свідчення очевидців, насамперед батьків, братів і сестер дозволяють юристу прослідкувати, в яких умовах мікросередовища проходило життя індивіда, які фактори чинили найбільший вплив на розвиток у нього психологічних властивостей, станів.

Теорія і практика показують, що структура життєвого шляху має свої фази і генетичні переходи між ними. Саме на стиках фаз, переходах відбуваються важливі життєві зміни. Наприклад, найбільш ранні переживання дитинства, початок усвідомлення свого власного "Я" пов'язані з трирічним віком. Які умови сімейного життя були у даної людини в цьому віці? Якого характеру програми майбутнього життя закладалися трирічній дитині батьками і найближчим оточенням? Які особливості навчання і поведінки в школі, вузі? Ці та інші питання дають можливість оцінити індивідуально-психологічні особливості людини як відображення її індивідуального досвіду.

В якості об'єктів вивчення виступають автобіографії, листки з обліку кадрів та інші письмові документи, власна розповідь потерпілого, свідка, підозрюваного, звинуваченого і дані бесід з його близькими. Встановлення часу яких-небудь психологічних проявів, тих чи інших ціннісних орієнтацій, соціальної деградації, елементів психопатології та ін. допоможе юридичному працівнику визначити особистісне ставлення (самооправдання, задоволення, каяття, байдужість і т.п.) співрозмовника до певного психолого-правового факту.

Метод незалежних характеристик полягає в оцінці за єдиною шкалою кількох опитуваних незалежно один від одного особистісних якостей людини і в наступному узагальненні їх незалежних оцінок.

В отриманій узагальненій оцінці в певній мірі взаємопогашаються можливі суб'єктивні відхилення, що забезпечує достатню об'єктивність отриманих результатів.

Характеристика — це не тільки (а точніше, не стільки) те, що написано про людину, а те, що про неї відомо і може бути сказано.

Наприклад, в процесі розкрадань на овочевій базі шляхом створення неврахованих надлишків підозрювався її завідувач. При розгляді справи слідчий отримав сім незалежних характеристик від службовців і працівників бази, в яких вони дали оцінку своєму керівнику по таких психічних рисах його особистості, як добросовісність, чесність, здирництво, самовільність, обманливість, лукавство і виверткість. Всі опитувані добре знали ділові і особистісні риси завідувача базою. Отримані результати показали, що слідство йде правильним шляхом і підозри у відношенні цієї людини мають під собою грунт. Подальше слідство підтвердило припущення юриста.

При використанні даного методу слід мати на увазі важливу обставину: окремі характеристики можуть бути неповними, однобічними, відображати суб'єктивне ставлення до даної особи в залежності від формальних і неформальних взаємостосунків, що складаються між цією особою і особою, що її характеризує. Це зобов'язує юридичного працівника вельми обережно використовувати кожну характеристику, ретельно аналізуючи її. У цілому метод незалежних характеристик в руках досвідченого юриста є дієвим засобом вивчення ділових і моральних якостей особистості.

28. Психологічні особливості формування показань очевидців.

29. Тактичні прийоми пожвавлення пам'яті допитуваного.

Важливим завданням слідчого при допиті свідків або обвинувачених є надання допомоги у пригадуванні подій минулого. Поновлення (актуалізація) сприйнятого матеріалу може характеризуватися різним ступенем труднощів — від «автоматичного» впізнання предметів до важкого пригадування їх.

 

Можливість актуалізації забутого у пам’яті допитуваного базується на збудженні відповідних нервових зв’язків або асоціацій (за схожістю, суміжністю або контрастом), а тому тактичні прийоми, які сприяють актуалізації, повинні ґрунтуватися саме на цьому.

 Допитуваний може зробити заяву типу «я вже нічого не пам’ятаю», «був п’яний і не пам’ятаю, що відбувалося» тощо. При «побічній відмові» від показань допитуваний зазвичай вказує на повне випадіння з його пам’яті подій, що становлять інтерес, і не докладає зусиль для пригадування «забутого». Встановити, чи має місце «побічна відмова» від показань або допитуваний дійсно забув обставини, які цікавлять органи розслідування, слідчому допомагає аналіз таких даних, як час, що пройшов з моменту сприйняття окремих фактів, характер події, наступна діяльність допитуваного, його стан у момент сприйняття, індивідуальні особливості пам’яті.

 Система тактичних прийомів, спрямована на актуалізацію забутих матеріалів у пам’яті свідків (потерпілих) або обвинувачених (підозрюваних), може включати:1) постановку нагадуючих запитань;2) показ доказів;3) демонстрацію іншої матеріалізованої інформації;4) допит на місці події;5) оголошення показань інших осіб.

 Запропонована система є найбільш типовою. У процесі її використання ефективним може стати кожен із зазначених прийомів або їх комплекс залежно від психологічних особливостей допитуваного і своєрідності забутого матеріалу. Можливість реалізації окремих тактичних прийомів системи зумовлена ситуацією розслідування, яка складається до проведення допиту.

 Важливим прийомом, спрямованим на актуалізацію забутих обставин, є постановка допитуваному нагадуючих запитань, мета яких полягає у нагадуванні обставин, що сприяє збудженню асоціативних зв’язків. Дані для нагадуючих запитань слідчий одержує з матеріалів кримінальної справи, показань інших осіб, оперативно-розшукових відомостей.

 Позитивний ефект у пригадуванні забутого має постановка запитань у хронологічній або логічній послідовності про попередні, супровідні та наступні за подією злочину обставини.

 Так, в одному з будинків була вчинена квартирна крадіжка. Припускалося, що злочинці могли проникнути до квартири або шляхом підбирання ключів, або використовуючи ключі від даної квартири, які були загублені господаркою рік тому. За підозрою у вчиненні злочину були затримані Г., Л., М., які заперечували свою причетність до крадіжки. Під час розслідування була допитана молодша сестра одного з підозрюваних В. При її допиті слідчий спробував з’ясувати чи не знаходив хто-небудь з їхньої сім’ї ключі. У своїх показаннях В. повідомила, що одного разу вона знайшла два ключа, які потім віддала своєму братові. Однак час, коли вона знайшла ключі, і день, коли віддала їх братові, не пам’ятала. Слідчий вирішив поставити їй такі дві групи нагадуючих запитань: а) запитання, які б сприяли пригадуванню часу знаходження ключів: В якому місці були знайдені ключі? Чому В. була у цьому місці? Куди вона прямувала і з ким?; б) запитання, які б сприяли пригадуванню дня, коли ключі були передані братові: Де вона їх віддала і за яких обставин? Чим займалася у той час? Постановка цих запитань дала змогу В. пригадати обставини, які мали важливе значення для подальшого розслідування.

 Система тактичних прийомів, спрямована на актуалізацію забутого, включає й такий прийом, як показ свідку або обвинуваченому речових або письмових доказів. Тут процес пригадування ґрунтується не тільки на розумових асоціаціях, а й на безпосередніх зорових відчуттях. У процесі показу тих чи інших доказів допитуваний впізнає предмет, сприйнятий раніше, і пригадує обставини, пов’язані з ним.

 Тактичним прийомом, який сприяє актуалізації забутого, є демонстрація допитуваному іншої матеріалізованої інформації з метою оживити у його пам’яті обставини баченої ним події. Так, для актуалізації забутого можуть бути успішно використані різні фотознімки, схеми, малюнки, макети, а також такі системи, як «фоторобот», рисований портрет, альбом з типовими малюнками елементів зовнішності людини, альбоми зразків різних фасонів одягу, кольорові репродукції вантажних і легкових автомобілів тощо. Якщо допитуваний забув будь-яке прізвище, можна запропонувати йому ту чи іншу довідкову книгу (наприклад, телефонну), з тим щоб він знайшов це або схоже прізвище (асоціації за схожістю). Отже, суть цього тактичного прийому полягає в демонстрації (показі) допитуваному аналога раніше сприйнятого предмета або окремих його ознак.

 Актуалізації забутого може допомогти й такий тактичний прийом, як допит на місці події. Психологічною підставою його є повторне сприйняття допитуваним обстановки, в якій відбувався злочин. Таке сприйняття збуджує асоціативні зв’язки і стимулює більш повне відтворення обставин, які цікавлять слідчого. Слідча практика свідчить про ефективність використання допиту на місці події.

 До системи тактичних прийомів, яка сприяє актуалізації забутого, належить оголошення показань інших осіб. У процесі оголошення показань необхідно пред’являти не протокол у цілому, а зачитувати фрагменти, що стосуються тільки обставин, за яких певний факт мав місце. Так, якщо слідчого цікавить розмова конкретної особи, то свідку оголошується витяг з показань не про розмову, а про місце зустрічі та час, коли ця розмова відбулася.

30. Тактичні прийоми допиту в умовах конфлікту.

В програму дій в конфліктній ситуації, викликаній відмовою від дачі показань слідчому доцільно вводити такі тактичні прийоми: 1) роз'яснення несприятливих наслідків відмови від дачі показань; 2) встановлення мотивів відмови від дачі показань і їх усунення; 3) встановлення умов формування показань (сприйняття, запам'ятовування) і порівняння відповідності їм показань; 4) використання протиріч між окремими учасниками процесу.

Розрядку конфліктної ситуації можна здійснити з допомогою прийомів емоційного впливу, зокрема: 1) спонукання до каяття і роз'яснення кримінально-правових наслідків щиросердного каяття як обставин, які пом'якшують відповідальність; 2) використання позитивних якостей допитуваного; 3) використання особистісних відносин між співучасниками злочину; 4) поглиблення психологічного контакту з допитуваним (наприклад, шляхом зміни ходу думок допитуваного та ін.).

При збереженні конфліктної ситуації рекомендується перейти до низки прийомів, пов'язаних з використанням доказів, зокрема: 1) ефективне використання доказів, 2) використання елементів раптовості; 3) деталізація і конкретизація показань, пов'язаних з наявними доказами; 4) оголошення показань інших осіб.

У випадку коли у слідчого доказів недостатньо, доцільно використовувати таку низку тактичних прийомів: 1) створення у допитуваного перебільшеного уявлення про обізнаність слідчого і приховування дійсної його поінформованості; 2) встановлення другорядних деталей події; 3) демонстрування об'єктів, які викликають асоціативні зв'язки; 4) використання результатів обшуку, проведеного за відсутності допитуваного; 5) використання протиріч, які виникли в показаннях; 6) використання проговорок; 7) побічний допит.

Запропонована схема використання тактичних прийомів при допиті в конфліктній ситуації не повинна впливати на ініціативність слідчого і понижувати значення його творчого підходу до активних дій у складній ситуації допиту.

31. Самообмова. Тактичні прийоми викриття самообмови.

Самооговор — ϶ᴛᴏ заведомо ложные показания подозреваемого (об­виняемого) по поводу ϲʙᴏей мнимой причастности к совершенному либо несовершенному преступлению.

Самооговор подразделяется на простой (самообвинение) и слож­ный, содержащий наряду с самообвинением обвинение других лиц.

Различаются: а) полный самооговор (при абсолютной непричаст­ности заявителя к преступлению); б) частичный самооговор (если при­частность к преступлению в какой-то мере существует); в) реальный самооговор (в отношении преступления, действительно кем-то совер­шенного); г) нереальный самооговор (в отношении вымышленного преступления).

Самооговор может быть вызван:

— целью помочь родственникам, иным связям уклониться от ответ­ственности за совершенное ими преступление;

— стремлением приобрести авторитет в определенных кругах;

— желанием облегчить ϲʙᴏе положение (например, условия содер­жания под стражей);

— намерением добиться для себя каких-либо льгот, преимуществ по сравнению с другими лицами, попавшими в его положение (напри­мер, получить свидание с родственниками, продуктовую передачу);

— боязнью расправы со стороны подлинных виновников содеян­ного;

— желанием попасть в места заключения с целью замести следы другого, более тяжкого преступления, совершенного им, избавиться от алкоголизма и других дурных наклонностей, привязанностей, связей;

— намерением ввести следствие в заблуждение в надежде в даль­нейшем отказаться от ϲʙᴏих показаний и избежать ответственности как за действительно совершенное, так и мнимое преступление;

— попыткой выгородить соучастников, стремлением как можно быстрее добиться окончания следствия и попасть в лагерь для заклю­ченных;

— безысходностью на почве подавленного морального состояния и отсутствия реальных перспектив иного выхода из сложившейся небла­гоприятной ситуации;

— необъективностью, предвзятостью, неправильностью ведения следствия, мерами незаконного воздействия со стороны следователя и других лиц, оказывающих ему помощь в расследовании;

— болезненными расстройствами психики. При расследовании самооговора выясняются:

1) обстоятельства дела, в связи с расследованием кᴏᴛᴏᴩого получе­ны данные о самооговоре (время, место, вид преступления и т.д.);

2) сведения о личности подозреваемого, обвиняемого, осужденного, заподозренного в самооговоре;

3) событие самооговора (его время, место, мотивы и другие обстоя­тельства);

 4) обстоятельства, предшествовавшие самооговору и обусловлен­ные им:

а) когда, кем, при каких обстоятельствах, из каких источников были получены сведения, давшие основание заподозрить заявителя в само­оговоре в совершении преступления; б) какие меры и методы были осуществлены для проверки, углубления, уточнения, развития исход­ных данных; в) применялась ли в отношении заподозренного мера пре­сечения, кем, когда, в каких условиях, как долго он содержался под стражей; г) как реагировал самооговорщик на задержание, на привлече­ние его к уголовной ответственности; д) какие изменения произошли в условиях его содержания, в отношениях к нему со стороны работников органов дознания, предварительного следствия, администрации уч­реждения, в кᴏᴛᴏᴩом он находился в изоляции после того, как он при­знал ϲʙᴏю вину; е) к каким негативным последствиям привел самоого­вор, как он повлиял на установление истины по делу, на судьбу само­оговорщика и других людей (например, на привлечение невиновных к ответственности, на применение к ним мер пресечения);

5) имели ли место по делу нарушения законности, если имели, то в чем они выражаются, кем, когда, по каким причинам допущены; меры, принятые в отношении нарушителей.

Признаками самооговора будут:

— получение достоверных данных, исключающих возможность со­вершения преступления подозреваемым (обвиняемым, осужденным), в т.ч. установление, что ϶ᴛᴏ преступление в действительности совершено другими лицами;

— обнаружение доказательств, ставящих под сомнение правди­вость показаний подозреваемого или обвиняемого о совершенном им преступлении (например, получение показаний свидетеля, видевшего признавшегося в содеянном во время совершения преступления далеко от места его совершения, получение заключения эксперта о том, что смерть потерпевшего наступила в результате иной причины, нежели та о кᴏᴛᴏᴩой показал подозреваемый или обвиняемый);

— факт отказа подозреваемого или обвиняемого от ранее данных показаний, в кᴏᴛᴏᴩых он сообщал о ϲʙᴏей причастности к преступле­нию.

Установление признака, указывающего на возможность самоогово­ра, еще не означает, что самооговор действительно имел место. Вывод об ϶ᴛᴏм в окончательном виде может быть сделан исключительно по результатам проверки версии о самооговоре, а также других конкурирующих вер­сий (например, о возможности заявления ложного алиби, о том, что признавшись в содеянном, обвиняемый сознательно ввел следствие в заблуждение по поводу тех или иных обстоятельств преступления в надежде в дальнейшем отказаться от ϲʙᴏих показаний, ссылаясь на противоречие между его объяснением тех или иных фактов и тем, как было в действительности). По делам о самооговоре исследуются:

1) общие версии:

— показания о самооговоре будут ложными, самооговора не было;

— самооговор имел место;

2) частные версии при мнимом самооговоре (заявление о самоого­воре ложно и сделано в целях уклонения от ответственности за совер­шенное преступление — в иных целях; по собственной инициативе — по инициативе других лиц и т.д.).

Частные версии, проверяемые в рамках общей версии о реальности самооговора:

а) по целям самооговора:

— ɥᴛᴏбы скрыть другое, более тяжкое преступление;

— ɥᴛᴏбы изменить место и обстановку, режим содержания под стражей на более благоприятные;

— ɥᴛᴏбы остановить ведущееся против него незаконное психологи­ческое и физическое воздействие со стороны работников, осуществля­ющих расследование и других лиц, действующих под их диктовку;

— по иным соображениям (например, ɥᴛᴏбы пережить холодную зиму не на улице, а под теплой крышей тюрьмы, помочь ϲʙᴏему близко­му, взяв на себя его преступный «грех»);

б) по источнику информации, использованной при даче показаний о несовершенном преступлении:

— сведения об обстоятельствах и деталях преступления подсказа­ны лицом, осуществлявшим расследование или участвовавшем в его оперативном, технико-криминалистическом и ином обеспечении во время контактов между ними;

— использовал информацию других лиц (например, сокамерников, прессы, дошедшие до него слухи);

— обстоятельства и детали содеянного смоделировал, основываясь на тех сведениях, кᴏᴛᴏᴩые ему стали известны по ходу допросов и участия в других следственных действиях.

Версия о возможном нарушении законности как причине самоого­вора может быть конкретизирована таким образом:

— нарушение законности имело место по неопытности, доверчи­вости следователя, поверившего в правдивость «признательных» пока­заний и пошедшего на поводу других лиц;

— нарушения законности были допущены преднамеренно и сопря­жены с фабрикацией доказательств мнимой виновности оговорившего себя.

 При наличии данных о возможности самооговора прежде всего не­обходимо допросить лицо, заявившее о том, что имел место факт само­оговора. Это заявление может быть сделано другим лицом, а не тем, кто подозревается в оговоре себя. В ϶ᴛᴏм случае выясняется, когда и каким образом заявителю стало известно о самооговоре, какие основания име­ются для вывода о самооговоре, не будет ли ϶ᴛᴏт вывод исключительно пред­положительным, что подтолкнуло допрашиваемого на дачу заявления о самооговоре со стороны подозреваемого (обвиняемого, осужденно­го), в каких отношениях он состоит с последним.

В случае если же заявление о самооговоре сделано самим подозреваемым (обвиняемым, осужденным), то в ходе его допроса следует выяснить также вопросы:

а) когда, где, в связи с чем созрело решение сделать ϶ᴛᴏ заявление;

б) с кем делился информацией о самооговоре;

в) в силу каких причин и с какой целью оговорил себя;

г) из каких источников почерпнуты сведения об обстоятельствах преступления, в кᴏᴛᴏᴩом оговорил себя (если ϶ᴛᴏ сделано под воздейст­вием других лиц, то со стороны кого и в какой форме было оказано воздействие, когда и при каких обстоятельствах ϶ᴛᴏ произошло, кому об ϶ᴛᴏм известно из числа третьих лиц);

д) имеется ли у него алиби и каким образом оно может быть под­тверждено;

е) какие обстоятельства и имеющиеся в деле доказательства могут свидетельствовать в пользу реальности самооговора и его мотивов.

После ϶ᴛᴏго крайне важно осуществить глубокий и всесторонний сравнительный анализ показаний об обстоятельствах самооговора и показаний обвиняемого, кᴏᴛᴏᴩые он давал до признания ϲʙᴏей винов­ности (после того, как признался в содеянном вплоть до момента отказа от ϲʙᴏих «признательных» показаний). Таким путем могут быть уста­новлены факты, противоречащие утверждению о самооговоре либо указывающие на его возможность.

В ходе дальнейшего расследования на базе изучения материалов дела надлежит получить представление:

а) о состоянии доказательственной базы по делу до того, как обви­няемый признал ϲʙᴏю вину, и ее развитие после ϶ᴛᴏго обстоятельства;

б) о том, что было известно следствию об обстоятельствах содеянно­го до признания;

в) получены ли были следствием такие новые доказательства после признания обвиняемым ϲʙᴏей вины, кᴏᴛᴏᴩые не могли быть собраны без его показаний;

г) нашли ли данные показания объективное подтверждение в материа­лах дальнейшего расследования или остались голословными;

д) не противоречили ли сведения об обстоятельствах преступления, полученные от обвиняемого после признания им ϲʙᴏей вины, другим объективным данным о том же, имевшимся до ϶ᴛᴏго или собранным в дальнейшем.

На базе полученных таким образом результатов разрабатывается программа следующего этапа расследования по дальнейшей отработке версий о реальности или мнимости самооговора. В ней предусматрива­ется необходимость глубокого исследования алиби обвиняемого, дово­дов и суждений по поводу события и причин самооговора (϶ᴛᴏ делается путем допроса всех лиц, на кᴏᴛᴏᴩых ссылается заявитель о самооговоре, поиска и исследования документов, других источников информации, в кᴏᴛᴏᴩых могут содержаться сведения, подтверждающие или опровер­гающие утверждения заявителя, проведения в необходимых случаях очных ставок, криминалистических и иных экспертиз, в т.ч. су-дебно-психиатрической экспертизы в отношении обвиняемого).

Оценка собранных данных позволяет принять и ϲᴏᴏᴛʙᴇᴛϲᴛʙующим образом реализовать необходимые в таких случаях правовые решения (о прекращении уголовного преследования в отношении невиновного лица, если заявление о самооговоре нашло объективное подтвержде­ние, и его реабилитации; о возбуждении уголовного дела в отношении лиц, допустивших нарушение законности, если ϶ᴛᴏ установлено; о на­правлении дела в суд по обвинению заявителя в совершении им пре­ступления в случае установления, что его показания о самооговоре будут ложными).

В судебной практике имеются примеры самооговора, установление кᴏᴛᴏᴩого сопряжено с преодолением серьезных трудностей. Подобные ситуации главным образом возникают тогда, когда оговорившее себя лицо находилось во время преступления на месте его совершения, но участия в нем не принимало (оказалось там случайно и наблюдало за происходящим в роли зеваки, активно вмешивалось в ход происходя­щего в целях пресечения преступления и т.д.).

В ϶ᴛᴏм случае особое значение приобретают глубокое исследование вопроса о том: а) по каким причинам лицо, подозреваемое в самоогово­ре, оказалось на месте происшествия; б) какие объективные данные могут быть обнаружены здесь для подтверждения или опровержения версии о самооговоре и каким образом они могут быть использованы для развития доказательственной базы того или другого плана; в) в силу каких обстоятельств, из каких побуждений и соображений подо­зреваемый или обвиняемый мог оговорить себя в том, чего он не совер­шал.

Разрешению сложившейся ситуации способствуют:

а) обстоятельный с выяснением всех необходимых деталей допрос лица, подозреваемого в самооговоре; б) выход с ним на место происшествия с целью проверки его показаний; в) осуществление всесторонне­го раздельного, а затем сравнительного анализа показаний, кᴏᴛᴏᴩые давало проверяемое лицо до момента признания им ϲʙᴏей виновности в содеянном и показаний, кᴏᴛᴏᴩые оно давало, признавая ϲʙᴏю мнимую виновность, а также после отказа от них, сопоставление их с показания­ми других лиц, уличавших его в содеянном, и тех, кто свидетельствовал в его пользу, как непричастного к содеянному, с другими данными, полученными в ходе осмотра места происшествия и производства иных следственных действий; г) получение и изучение данных оперативного характера о поведении и высказываниях подозреваемого, обвиняемого по поводу случившегося с ним вне пределов кабинета следователя (в кругу знакомых, в следственном изоляторе и т.д.); д) обеспечение срав­нительного анализа всего комплекса информации, полученной из раз­ных источников в целях выявления обстоятельств, опровергающих версию о самооговоре либо подтверждающих ее; е) определение того, какие неизвестные обстоятельства должны быть установлены в целях проверки построенных версий, а также какие обстоятельства должны быть подвергнуты дополнительному, более глубокому изучению на ос­нове производства повторных либо дополнительных действий (повтор­ного осмотра места происшествия, назначения дополнительных экс­пертиз и т.д.), направленных на поиск новых носителей информации, имеющей значение для дела, их исследование, полное или частичное исследование ранее отработанных источников информации.

32. Перевірка та оцінка результатів допиту.

33. Учасники обшуку, їх права та обов’язки.

34. Підготовка до обшуку.Підготовка до обшуку полягає у створенні найбільш наближеної його моделі, що допомагає з'ясувати такі питання:

- основні характеристики розшукуваних предметів;

- особливості місця обшуку, можливі схованки;

- характеристики особистості обшукуваного та його оточення, можливі варіанти, типи їх поведінки під час обшуку;

- загальна тактика проведення обшуку;

- склад слідчої групи, розподіл функцій між її учасниками;

- технічні засоби, що будуть використані.

Підготовленість до обшуку полягає також у тому, що психологічно обґрунтованими повинні бути тактичні прийоми прибуття на місце та проникнення у приміщення. З метою забезпечення, наприклад, раптовості обшуку транспортні засоби бажано залишати на відстані, зосередження учасників повинно відбуватися поступово та якомога тихіше, при користуванні ліфтом рекомендується не зупинятися на поверсі, де мешкає обшукуваний. За наявності дверного вічка - перед ним повинна знаходитися особа, яку обшукуваний знає, або особа з нейтральною зовнішністю. При обшуку у комунальній квартирі рекомендується дзвонити до сусідів. Має бути забезпечене спостереження за вікнами та додатковими входами до приміщення. Тактика суто пошукових дій реалізується на основі попередньої інформації про розташування і планування приміщень, їх ремонт, перебудову тощо; характеристики розшукуваних об'єктів та їх значущості.

35. Стадії обшуку, їх зміст.

Належне проведення обшуку буде забезпечено в разі чіткого дотримання тактичних прийомів. За цієї умови обшук поділяють на шість взаємообумовлених етапів, а саме: підготування до проведення обшуку; попередній етап проведення обшуку; оглядова діяльність при проведенні обшуку; безпосередній пошук у процесі обшуку; фіксація результатів обшуку; оперативно-аналітичний етап. Етап підготування - один із важливих напрямів діяльності слідчого, метою якого є ефективне проведення обшуку. При підготуванні до обшуку визначаються організаційно-управлінські форми його проведення відповідно до слідчої ситуації; вирішення процесуальних проблем; утворення групи і розподіл обов'язків між її учасниками; визначення охорони; вивчення місця, де буде проведено обшук, і об'єктів імовірного пошуку; підготування необхідної криміналістичної техніки; проведення оперативно-роз-шукових заходів (у разі необхідності); складання плану обшуку (послідовність і тактика проведення). Попередній етап передбачає прибуття слідчого, інших суб'єктів і учасників криміналістичної діяльності до місця, де буде проводитися обшук та проникнення до відповідного об'єкта. Переконавшись, що об'єкт зовні надійно охороняється (усі входи, виходи, вікна), слідчий повинен відрекомендуватися особі, у якої буде проведено обшук, зібрати всіх присутніх і оголосити відповідну постанову. Учасники слідчої групи перевіряють присутніх, з'ясовують причини їхнього перебування і ведуть за ними спостереження. Слідчий пропонує особі, у якої буде проводитися обшук, видати необхідні предмети, об'єкти, а також роз'яснює їй та іншим присутнім їх права і обов'язки. Пересування кімнатами забороняється. Оглядова діяльність дає можливість слідчому зорієнтуватися на місці обшуку, визначити місця можливих схованок, важкодоступ-них місць. Уточнюється план обшуку, послідовність і тактика його проведення.

Безпосередній пошук об'єктів є вузловим етапом обшуку, у процесі якого кожний з його учасників виконує заздалегідь розподілені обов'язки. Способи, тактичні прийоми проведення обшуку можуть застосовуватися найрізноманітніші. Пошук потрібних об'єктів може бути вибірковим і послідовним, а також проводитися самостійно слідчим і групою. Тактика групового обшуку передбачає одночасний обшук у декількох осіб, що є учасниками або суб'єктами криміналістичної діяльності в одній справі, або в однієї 207 особи, але в різних місцях (будинок, квартира, гараж і т. ін.). Груповий пошук має супроводжуватися двома і більше суб'єктами криміналістичної діяльності. Груповий обшук поділяється на роздільний (кожний суб'єкт криміналістичної діяльності діє самостійно) і спільний. Існує також фаховий пошук - коли кожний із суб'єктів криміналістичної діяльності виконує суто свої функції (простукування стін, пошук металевих предметів за допомогою металодетектора, використання іншої криміналістичної техніки). Пошук об'єктів при проведенні обшуку може бути зустрічним або паралельним. При зустрічному пошуку суб'єкти криміналістичної діяльності рухаються один одному назустріч, а при паралельному - навпаки, рухаються одночасно, в одному напрямку. У процесі проведення обшуку необхідно уважно спостерігати за поведінкою обшукуваної особи, її емоціями, розмовами. Обшуку підлягають стіни, підлога, стеля, меблі, дах, підвал, усі домашні предмети. Стіни простукують невеликим молоточком. Якщо в стіні є пустоти (можливі схованки, сейфи), то звук від удару буде глухішим, ніж в інших місцях. Якщо в квартирі будинку є печі, потрібно оглядати місця мурування, димоходи, різні засуви. Дуже ретельно необхідно дослідити предмети домашньої обстановки. Так, м'які меблі, перини, ковдри, матраци, подушки тощо потрібно проколювати довгою голкою. Предмети домашньої обстановки можуть мати подвійні будови (схови). Якщо обшукувана особа відмовляється відкрити замок тумбочки, шафи, сейфу і не видає ключа, їх потрібно акуратно ламати.

При проведенні обшуку на місцевості територію необхідно розділити на сектори, і обшук проводити послідовно, від сектора до сектора, використовуючи щупи, метал од етектори. Для виявлення закопаних трупів застосовують також електрощупи, що діють завдяки електроопору ґрунту. Для виявлення розшукуваних осіб використовують службово-розшукових собак. Окремі сектори обшукуваної місцевості у разі необхідності можна перекопувати. Обшук особи потрібно розпочати з того, щоб обережно перевірити, чи не має в неї зброї. Обшук особи проводиться в такій послідовності: обшук одягу; речей, що особа носить; обшук тіла. Обшуку підлягає весь одяг без винятку, у тому числі взуття, головний убір; необхідно перевірити кути піджака, підкладки, комірці. А також уважно оглядати різні предмети, сірники, сигарети (наявність наркотичних засобів тощо). За результатами обшуку складається протокол. Кримінально-процесуальне законодавство кожної держави передбачає проведення такої процесуальної дії, як обшук та складання відповідного протоколу.

36. Основні тактичні прийоми обшуку.

37. Психологічні прийоми, що використовуються вході обшуку.

Постоянно наблюдать за реакцией обыскиваемого и членов его семьи на поведение обыскивающих.1. Желая уточнить свои предположения о сокрытии искомого в определенном месте, следователь, приближаясь и удаляясь от него, наблюдает за реакцией обыскиваемого.

2. Наблюдение за реакцией при объявлении обыскиваемому, какой конкретный участок помещения или территории, а также какой предмет будет исследоваться.

3. В ходе обыска иногда целесообразно беседовать с обыскиваемым, спрашивая о расположении помещений, принадлежности и свойствах предметов. Например, прежде чем вскрыть хранилище или упаковку каких-либо предметов, опросить обыскиваемого о их содержании. Тембр голоса, характер речи и иные реакции могут выдать волнение обыскиваемого при ответе на определенные вопросы.

4. Различную реакцию обыскиваемого, стремление скрыть что-либо можно уловить, поручая ему самому открывать хранилища, вынимать из них вещи или их перемещать, разумеется, если нет опасности, что обыскиваемый может уничтожить или повредить какие-либо из обнаруживаемых предметов или документов.

5. Необходимо попытаться дифференцировать проявление обыскиваемым беспокойства в связи с проведением обыска вообще и реакцию на отдельные действия. Для того чтобы убедиться в направленности реакции, целесообразно, оставив объект, приближение к которому предположительно ее вызвало, спустя некоторое время вновь к нему вернуться и оценить результат. Направленность реакции на объявление обыскиваемому о предстоящих действиях можно также проверить, не производя обещанного, а спустя некоторое время вновь сообщить о своем намерении.

Не следует преувеличивать значение наблюдаемой реакции, помня и о возможных уловках обыскиваемого, пытающегося ввести в заблуждение следователя.

Учитывать возможность осуществления обыскиваемым каких-либо отвлекающих действий.

Обращать внимание, на каких стадиях обыска, при нахождении около каких объектов, обыскиваемым был предпринят какой-нибудь отвлекающий маневр. Так, в момент приближения обыскивающего к участкам территории или помещения, а также отдельным предметам, где скрыто искомое” обыскиваемый может заговорить со следователем, напомнив ему, что он не осмотрел еще какие-нибудь иные помещения или предметы. Обыскивающий, якобы не обращая на это внимание, должен проследить, не повторится ли это напоминание, что будет указывать на неслучайность его, т. е. возможно на попытку отвлечь внимание от данного места, предмета.

В ходе обыска следует использовать метод сравнения.

1. Сравнение находящихся в месте обыска одинаковых предметов для установления различий в весе, внутреннем объеме, характере поверхности и других признаков, говорящих о возможном использовании данных объектов в качестве хранилищ.

2. При обнаружении у обыскиваемого или его соучастников тайника проводится поиск подобных тайников в сходных местах.

Не игнорировать изучение микроследов, которые могут указать на место сокрытия предметов, изобличающих обыскиваемого.

Не следует пренебрегать использованием в ходе обыска лупы и изучением микроследов, которые могут указывать на местонахождение тайника, подтвердить, что в обыскиваемом помещении находятся или находились какие-либо определенные предметы или вещества.

Наличие у обыскивающего психологического настроя на успех обыска во многом определяется создаваемыми условиями его проведения. Для чего необходимо:

1) создать в месте обыска все возможные в данной ситуации благоприятные условия его проведения (наличие хорошего освещения, достаточного притока свежего воздуха, спецодежды для работы в загрязненных условиях, инструмента для вскрытия хранилищ и т. п.);

2) создать условия не только для внешнего осмотра объекта, но и для его прощупывания, простукивания, изучения под разными углами зрения, при различном освещении (прямом, косопадающем, на просвет), выяснить причины наличия определенных запахов;

3) предусмотреть порядок обмена информацией между участниками обыска, условные знаки, которые помогут обратить внимание обыскивающего на необходимость повторного или более тщательного осмотра какого-либо объекта.

Для выявления ошибок, допускаемых обыскивающим, необходимо наблюдать за всеми его действиями. Подобное наблюдение за поведением обыскивающих, с тем чтобы вовремя обратить их внимание на допускаемые ошибки, проявление нервозности, недостаточно этичное поведение и другие недостатки, влияющие на результативность обыска, может быть осуществлено руководителем обыска или специально выделенным для этой цели опытным сотрудником.

При проведении обыска в месте, где имеются животные, целесообразно наблюдать за их реакциями. Беспокойство домашних животных (собак, птиц, домашнего скота), их стремление к какому-либо объекту может помочь найти спрятанное (труп, наркотики), обнаружить скрывающегося человека.

38. Науково-технічні засоби, що застосовуються при проведенні обшуку.

39. Особливості фіксації ходу та результатів обшуку.

Всі виявлені в ході зробленого обшуку предмети й документи пред'являються понятим і докладно описуються в протоколі обшуку із вказівкою кількості виявлених об'єктів, їхніх відмітних ознак і місця виявлення. При описі знарядь злочину, викраденого майна й інших речовинних доказів фіксуються їхні розміри, матеріал, вага, колір, реєстраційні номери, дефекти й інші відмітні ознаки, наявні на цих предметах сліди (кров, сперма, земля й т.п. ). Відносно документів вказуються їхнє найменування, матеріал, реквізити, спосіб виконання, колір барвника, початкова й заключна фраза тексту. Якщо перераховані об'єкти були впаковані, вказується спосіб упакування, вид пакувального матеріалу і його характерні ознаки. При виявленні схованки в протоколі обшуку докладно фіксується місце його розташування, пристрій, розміри, що перебувають у ньому предмети і їхнє взаємне розташування. Схованка разом із умістом фотографується, після чого за правилами детальної фотозйомки фотографуються предмети, що перебували в ньому. Розташування схованки й інших місць виявлення шуканих предметів і документів вказується на схемах і планах місця обшуку, прикладених до протоколу. Якщо предмети, що вилучаються з місця обшуку, або документи численні й на їхній огляд на місці обшуку буде потрібно значний час, вони можуть бути відповідним чином упаковані й опечатані без виробництва їхнього огляду й докладного опису в протоколі обшуку. У цьому випадку огляд вилучених предметів виробляється в кабінеті слідчого за правилами слідчого огляду. Як понятих при виробництві зазначеного огляду доцільно запрошувати тих же осіб, які виконували ці обов'язки при обшуку

40. Процесуальні вимоги до оформлення застосування науково-технічних засобів в судочинстві.

41. Суб’єкти використання спеціальних знань.

42. Процесуальний статус спеціаліста в цивільному, господарському та адміністративному процесах.

43. Види допомоги спеціалістів.

44. Відмінність інституту судової експертизи від інституту спеціаліста в цивільному, господарському та адміністративному процесах.

45. Поняття та процесуальна регламентація судової експертизи в судочинстві України.

таття 1. Поняття судової експертизи

Судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів досудового розслідування чи суду.

Стаття 2. Законодавство України про судову експертизу

Законодавство України про судову експертизу складається із цього Закону, інших нормативно-правових актів.

Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачено законодавством України про судову експертизу, застосовуються правила міжнародного договору України

46. Експертні методи, методики та технології.

47. Класифікація судових експертиз.

Має місце Перелік основних видів судових експертиз та експертних спеціальностей, за якими присвоюється кваліфікація судового експерта фахівцям науково-дослідних інститутів судових експертиз Міністерства юстиції України від 15 липня 1997 р. № 285. Так, експертизи з дослідження вибухових пристроїв і експертизи з дослідження вибухових речовин і продуктів вибуху об'єднані в групу "ви-бухотехнічна експертиза"; бухгалтерська експертиза представлена як один із видів економічних досліджень.

У жовтні 2003 р. наказом Міністерства юстиції України до зазначеного Переліку були внесені зміни, уточнювалися назви деяких експертних спеціальностей та вводилися нові. У цілому ж підходи до формування структури Переліку суттєвих змін не зазнавали.

Усі судові експертизи українські вчені-криміналісти поділяють в кримінальному судочинстві на 16 класів (Перелік експертиз затверджений наказом Міністерства юстиції України 9 серпня 2005 р. зі змінами і доповненнями на 2005 р.):

1. Криміналістичні.

2. Економічні.

3. Товарознавчі.

4. Інженерно-технічні.

5. Інженерно-технологічні.

6. Фармацевтичні і фармакологічні.

7. Експертизи харчових продуктів.

8. Ґрунтознавчі.

9. Судово-біологічні.

10. Судово-екологічні.

11. Судово-ветеринарні.

12. Судово-медичні.

13. Судово-психологічні.

14. Судово-психіатричні.

15. Судово-мистецтвознавчі.

16. Судові експертизи інтелектуальної власності.

З урахуванням роду експертиз класифікація виглядає так:

1 клас. Криміналістичні експертизи поділяються на:

1. Традиційні, формування яких належить до періоду виникнення і становлення судових експертиз.

2. Нетрадиційні, що сформувалися в останні десятиліття XX ст.

3. Матеріалознавчі - різні види дослідження матеріалів, речовин і виробів (КЕМРВ).

До традиційних експертиз належать: почеркознавча; авторознавча; технічна експертиза документів; трасологічна; балістична (вогнепальної зброї, набоїв, слідів пострілу); холодної зброї; портретна; вибухотехнічна.

До нетрадиційних експертиз належать: фототехнічна; відеофонографічна; експертиза відновлення знищених маркіровочних знаків.

До матеріалознавчих експертиз належать: експертиза об'єктів волокнистої природи; експертиза лакофарбних матеріалів і покриттів; експертиза нафтопродуктів і паливно-мастильних речовин; експертиза скла; експертиза металів, сплавів і виробів з них (металографічна); експертиза полімерних матеріалів; експертиза пластмас, резини і виробів з них; експертиза наркотичних та психотропних речовин; експертиза рідин, що містять спирт; експертиза парфумерних і косметичних засобів; експертиза наявності шкідливих речовин у навколишньому середовищі.

2 клас. Економічні. Бухгалтерська; фінансово-кредитна; еконо-міко-статистична (економічна); ціноутворення; економічна наукової організації праці; інженерно-економічна.

3 клас. Товарознавчі. Товарів народного споживання, якості промислових товарів та їх оцінка якості, продовольчих товарів та їх оцінка; автотоварознавча; комп'ютерно-товарознавча; оцінка нерухомості, безпеки майнових і немайнових; дослідження якості та оцінка сировини, дослідження спеціальних засобів побутової техніки; оцінка земель сільськогосподарського призначення.

4 клас. Інженерно-технічні. Інженерно-технічні (пожежно-технічна, експертиза техніки безпеки, будівельна, електротехнічна, комп'ютерно-технічна, розподіл земель і визначення порядку користування ділянкою); інженерно-транспортні (автотехнічна, авіатех-нічна, залізнотехнічна, водотехнічна, трубопровідна, компресорних станцій і систем керування ними).

5 клас. Інженерно-технологічні. Дослідження відповідності дій фізичних і юридичних осіб вимогам норм охорони праці і безпеки життєдіяльності; дослідження обставин виникнення і припинення пожеж та дотримання вимог пожежної безпеки; вибухо-технологічні.

6 клас. Фармацевтичні і фармакологічні. Експертиза лікарських препаратів; експертиза отрут, отруйних та інших речовин.

7 клас. Експертизи харчових продуктів.

8 клас. Ґрунтознавчі. Дослідження ґрунтів; мінералогічна (гемо-логічна).

9 клас. Судово-біологічні. Ботанічна; зоологічна; мікробіологічна; ентомологічна; іхтіологічна; орнітологічна; одорологічна (запахових слідів).

10 клас. Судово-екологічні. Екологія середовища; екологія біоценозу.

11 клас. Судово-ветеринарні. Ветеринарна; зоотехнічна.

12 клас. Судово-медичні. Дослідження трупів; дослідження живих осіб; дослідження речових доказів (крові, волосся, виділень із організму, ДНК).

13 клас. Судово-психологічні. Особистісно-психологічних рис характеру, емоційних реакцій і станів; закономірності ходу психологічних процесів; рівня розвитку та індивідуальних якостей особистості.

14 клас. Судово-психіатричні. Психічного стану особистості.