5. Загальна характеристика злочинів в сфері господарської діяльності; злочинів проти життя, здоров’я, волі, честі і гідності особи; злочинів проти власності; злочинів у сфері службової діяльності.

  Родовим об’єктом господарських злочинів слід вважати діяльність, яка відповідала б інтересам громадян України. З об’єктивної сторони господарські злочини характеризуються як суспільно небезпечні діяння (дія чи бездіяльність), що завдає шкоду нормальній господарській діяльності.

Суб’єкти злочинів у сфері господарської діяльності, залежно від обов’язкових і додаткових якостей, властивих особі, її місця в структурі об’єкта можна поділити на три категорії: спеціальні суб’єкти (наприклад, посадова особа); спеціальноконкретні особи (наприклад, продавець, працівник побутового обслуговування т. ін.); будь-яка особа, що підлягає кримінальній відповідальності, яка порушує або не виконує певні господарські обов’язки і вимоги поведінки у цій сфері.

Таким чином, під злочинами у сфері господарської діяльності розуміємо вчинене приватною або посадовою особою при здійсненні господарської діяльності умисне або необережне суспільно небезпечне діяння (дію чи бездіяльність), що завдає істотної шкоди цій корисній діяльності.

Розглянемо деякі з них.

Контрабанда (ст. 201 КК). Контрабанда, тобто переміщення товарів через митний кордон України поза митним контролем чи з приховуванням від митного контролю, зроблене у великих розмірах, а також незаконне переміщення історичних і культурних цінностей, отруйних, сильнодіючих, радіоактивних чи вибухових речовин, зброї і боєприпасів (крім гладкоствольної мисливської зброї і бойових припасів до нього), а також контрабанда стратегічно важливих сировинних товарів, стосовно яких законодавством встановлені відповідні правила вивозу за межі України.

Потрібно зазначити, що даний злочин раніше знаходився в розділі II «Інші злочини проти держави» Особливої частини Кримінального кодексу.

Подібне рішення в колишніх умовах нашого суспільно-економічного розвитку було цілком обґрунтованим. Однак зміни, що відбуваються, вимагають уточнення цих визначень. Дійсно, контрабанда визначалася тим злочином, який завдавав суттєвої шкоди монополії зовнішньої торгівлі держави, порушення правил про валютні операції посягало на відносини в галузі валютної монополії. Але змінюються економічні орієнтири і правила, і те, що раніше вважалося монополією держави в господарському житті, зараз надано й представникам інших форм власності. Отже, говорити сьогодні про те, що держава як господарюючий суб’єкт володіє монополією на цей вид господарської діяльності, буде неправильним. Тому в новому Кримінальному кодексі контрабанда перенесена в розділ «Злочини в сфері господарської діяльності».

Основним безпосереднім об’єктом цього злочину є встановлений порядок переміщення відповідних товарів через митний кордон України.

Порушення порядку зайняття господарською та банківською діяльністю (ст. 202 КК). Об’єктом злочину є порядок державної реєстрації і ліцензування підприємницької та іншої господарської діяльності, у т. ч. банківської і професійної діяльності на ринку цінних паперів. Вказаний порядок покликаний забезпечувати нормальний розвиток економіки і захищати права та інтереси фізичних та юридичних осіб, фінансові інтереси держави (зокрема в плані створення передумов для нарахування і стягнення податків та інших обов’язкових платежів).

З об’єктивної сторони злочин може набувати однієї з трьох форм: 1) здійснення без державної реєстрації як суб’єкта підприємницької діяльності, що містять ознаки підприємницької, у т. ч. банківської діяльності, банківських операцій, професійної діяльності на ринку цінних паперів та операцій небанківських фінансових установ; 2) здійснення без одержання спеціального дозволу (ліцензії) видів господарської діяльності, які відповідно до законодавства підлягають ліцензуванню, у т. ч. банківської діяльності, банківських операцій, професійної діяльності на ринку цінних паперів та операцій небанківських фінансових установ; 3) здійснення зазначеної діяльності з порушенням умов ліцензування.

Суб’єктом злочину є: 1) фізичні осудні особи незалежно від громадянства, які досягли 16-річного віку, у т. ч. особи, які займаються зареєстрованою підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи; 2) службові особи юридичних осіб — підприємницьких та інших господарських структур, які приймають та (або) реалізують рішення про здійснення господарської діяльності без належним чином оформленої ліцензії або з порушенням умов ліцензування, а також службові особи, які не забезпечили отримання підприємством, установою чи організацією ліцензій, хоча цей обов’язок покладався на них нормативними актами, установчими документами або трудовим контрактом. Наявність обов’язку у певного працівника підприємства чи організації дотримуватись вимог ліцензування має встановлюватись у кожному конкретному випадку з урахуванням здійснюваного ним фактичного і юридичного контролю за фінансово-госпо­дарською діяльністю суб’єкта господарювання.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і спеціальною метою. Винний усвідомлює, що порушує встановлений порядок зайняття підприємницькою та іншою господарською діяльністю і бажає вчинити такі дії для того, щоб досягти мети — одержати від незареєстрованої, без­ліцензійної або пов’язаної з порушенням умов ліцензування діяльності дохід у великих розмірах.

Заняття забороненими видами господарської діяльності (ст. 203 КК).

Об’єктом злочину є встановлений законодавством порядок зайняття дозволеними видами господарської діяльності.

Об’єктивна сторона злочину виражається у зайнятті тими видами господарської діяльності, щодо яких є спеціальна заборона, крім випадків, передбачених іншими статтями Кримінального кодексу.

Диспозиція ст. 203 КК носить в цілому бланкетний характер, що для з’ясування змісту кримінально-правової заборони робить необхідним звернення до відповідних законів. Поняття «спеціальна заборона», вжите в ч. 1 ст. 203 КК, означає не заборону певних діянь взагалі, а відсутність необхідних підстав для їх вчинення конкретною особою. Відповідно до закону певні види господарської діяльності можуть здійснювати лише державні підприємства та організації (наприклад, виготовлення і реалізацію військової зброї та боєприпасів до неї, видобування бурштину, охорона окремих особливо важливих об’єктів права державної власності, виробництво етилового спирту, імпорт, експорт та оптова торгівля етиловим, коньячним і плодовим спиртом тощо).

Суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку і якій законом не заборонено займатися підприємницькою діяльністю, а також службова особа, яка дала вказівку здійснювати заборонену для даного підприємства діяльність або керувала нею. Особи, яким взагалі заборонено зай­матись підприємництвом, за наявності для цього підстав можуть притягуватися до відповідальності за ст. 202.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 203 КК) є: 1) отримання доходу у великих розмірах; 2) вчинення діяння особою, раніше судимою за зайняття забороненими видами господарської діяльності (необхідно, щоб судимість за ч. 1 або ч. 2 ст. 203 не була знята або погашена у встановленому законом порядку).

Незаконне виготовлення, зберігання, збут або транспортування з метою збуту підакцизних товарів (ст. 204 КК).

Об’єктом злочину є запроваджений з метою захисту економічних інтересів держави порядок виробництва й обігу підакцизних товарів. Додатковим факультативним об’єктом виступає життя і здоров’я споживачів недоброякісної підакцизної продукції.

Предметом злочину є: 1) алкогольні напої, 2) тютюнові вироби; 3) інші підакцизні товари. До останніх на сьогодні належать: 1) деякі транспортні засоби та шини до них; 2) ювелірні вироби; 3) нафтопродукти; 4) деякі продукти харчування (наприклад, кава, ікра осетрових, краби готові або консервовані, шоколад, пиво солодове); 5) інші товари (одяг хутровий із норки, песця або лисиці, одяг з натуральної шкіри, рушниці спортивні, офісні меблі, компакт-диски тощо).

Об’єктивна сторона злочину полягає у таких діях: 1) придбання незаконно виготовлених алкогольних напоїв, тютюнових виробів та інших підакцизних товарів; 2) зберігання таких товарів; 3) їх транспортування; 4) збут незаконно виготовлених підакцизних товарів (ч. 1 ст. 204 КК); 5) незаконне виготовлення алкогольних напоїв, тютюнових виробів або інших підакцизних товарів (ч. 2 ст. 204 КК). При цьому незаконне виготовлення підакцизних товарів тягне відповідальність за ч. 3 ст. 204 КК лише за умови, що таке виготовлення здійснюється: а) шляхом відкриття підпільних цехів; б) з використанням обладнання, що забезпечує масове виробництво таких товарів, або в) особою, яка раніше була засуджена за ст. 204 КК.

Суб’єкт злочину загальний.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони злочину, передбаченого ч. 1 ст. 204 КК, є мета збуту. Придбання, зберігання або транспортування незаконно встановлених підакцизних товарів без мети збуту, а, наприклад, для власного споживання розглядуваного складу злочину не утворює.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 3. ст. 204 КК) є: 1) незаконне виготовлення підакцизних товарів з недоброякісної сировини (матеріалів), що становить загрозу для життя і здоров’я людей; 2) незаконний збут таких товарів, що призвело до отруєння людей чи інших тяжких наслідків.

Об’єктивна сторона контрабанди — переміщення товарів через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю.

Суб’єктом контрабанди може бути особа, яка досягла 16-річного віку. З суб’єктивної сторони контрабанда характеризується прямим умислом.

Фіктивне підприємництво (ст. 205 КК). Поняття «фіктивне (неправдиве) підприємництво» полягає в тому, що різні, офіційно зареєстровані особи використовують, як правило, обманні прийоми для здійснення і приховування своєї фактичної діяльності. Це може відбуватися як у момент реєстрації, так і потім, паралельно з дозволеною діяльністю. Саме та обставина, що подібна діяльність може вчинюватися і в процесі здійснення підприємницької діяльності, поряд з легалізованою, дає підстави віднести цей злочин до даного етапу здійснення підприємництва.

З об’єктивної сторони діяння проходить нібито кілька етапів. Спочатку офіційно створюється нове підприємницьке товариство або вирішується питання про придбання раніше офіційно існуючого товариства. Потім під прикриттям цього товариства починає здійснюватися діяльність, не передбачена його статутними документами. Даний склад сформульовано законодавцем як матеріальний, тобто необхідно встановити злочинне діяння, злочинний наслідок і причинний зв’язок між ними. Наслідки полягають у завдаванні матеріальної шкоди державі, банку, кредитній установі, іншим юридичним особам чи громадянам.

Існує різниця між фіктивним і незареєстрованим підприємництвом або підприємництвом без спеціального дозволу (ліцен­зії). Підприємництво без реєстрації чи спеціального дозволу (ліцензії) є незаконним, неправомірним з самого початку свого здійснення. Фіктивне підприємництво також порушує нормальну діяльність господарського механізму, але по-іншому. Особа або група осіб формально проходять необхідну реєстрацію, але пізніше вчиняють такі діяння, що дозволяють приховувати реальну сутність скоєного.

Суб’єктом даного злочину може бути особа з 16-річного віку. Здебільшого це посадова особа суб’єкта підприємницької діяльності.

Суб’єктивна сторона даного злочину характеризується прямим умислом. Мотиви і мета вчинення такого злочину можуть бути різноманітними і не впливають на кваліфікацію даних діянь. Це може бути «відмивання» «брудних» грошей, отримання додаткового прибутку, припинення функціонування конкуруючих організацій і т. д.

Порушення законодавства про бюджетну систему Украї­ни (ст. 210 КК). Основний безпосередній об’єкт злочину — встановлений законодавством порядок виконання державного і місцевих бюджетів, порядок використання бюджетних ресурсів, покликаних з фінансового боку забезпечувати виконання державними органами та органами місцевого самоврядування покладених на них завдань і функцій. Додатковим обов’язковим об’єктом злочину виступають конституційні права і законні інтереси громадян, порядок здійснення службовими особами покладених на них службових повноважень.

Предметом злочину є бюджетні кошти. Це кошти, що включаються у бюджети всіх рівнів незалежно від джерела їх формування. Бюджетну систему України як план формування і використання фінансових ресурсів утворюють сукупність державного бюджету і місцевих бюджетів (Бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні, бюджети районів у містах, бюджети місцевого самоврядування — територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об’єднань).

З об’єктивної сторони вчинення злочину можливе у чотирьох альтернативних формах: 1) використання бюджетних коштів усупереч їх цільовому призначенню; 2) використання бюджетних коштів в обсягах, що перевищують затверджені межі видатків; 3) недотримання вимог щодо пропорційного скорочення видатків бюджету; 4) недотримання вимог щодо пропорційного фінансування видатків бюджетів усіх рівнів.

Перші дві форми вчинюються шляхом дій. Недотримання встановлених бюджетним законодавством вимог (третя і четверта форми злочину) може виражатись як у діях, так і у бездіяльності службової особи.

Суб’єкт злочину спеціальний. Насамперед це — службова особа, на яку покладено виконання функцій розпорядника бюджетних коштів. Розпорядники бюджетних коштів — це бюджетні установи та організації в особі інших керівників, уповноважені на одержання асигнувань, взяття зобов’язань та здійснення видатків з бюджету. За обсягом наданих прав розпорядники поділяються на головних розпорядників коштів бюджету та розпорядників коштів бюджету нижчого рівня.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 210 КК) є вчинення його: 1) в особливо великих розмірах; 2) повторно; 3) за попередньою змовою групою осіб.

Фіктивне банкрутство (ст. 218 КК).

У даному випадку розглядається фінансова неспроможність підприємця. Тобто йдеться про неправдиве, обманне банкрутство. Отже, даний злочин порушує нормальний, цивілізований порядок здійснення підприємницької діяльності.

Для об’єктивної сторони даного злочину необхідно подання, оголошення завідомо неправдивої заяви, тобто повідомлення, що приховує перед кредитором і (або) бюджетом справжню картину фінансового становища підприємця або підприємницького підприємства і констатує нібито фінансову неспроможність виконання вимог з боку кредиторів і зобов’язань перед бюджетом. Така заява може бути зроблена в будь-якій формі: письмово, усно, через газету, телебачення і т. ін.

Суб’єктивна сторона даного злочину характеризується прямим умислом. Особа приховує своє реальне фінансове становище, згідно з яким суб’єкт підприємництва має можливість виконувати всі фінансові вимоги та зобов’язання і завідомо неправ­диво заявляє про своє банкрутство. Мотиви та цілі даного злочину можуть бути різними: ліквідувати з метою подальшої приватизації дане підприємство, приховати неправомірне використання фінансових коштів і т. ін.

Суб’єктами даного злочину можуть бути особи, прямо вказані в диспозиції даної статті: громадяни — засновники або власники суб’єкта господарської діяльності, а також громадяни — суб’єкти підприємницької діяльності.

Підробка знаків поштової оплати і проїзних квитків (ст. 215 КК). Суспільна небезпечність даного злочину обумовлюється тією шкодою, яка задається фінансовій сфері, оскільки в результаті його вчинення винний одержує можливість незаконно безоплатно користуватися поштовими і транспортними послугами. Подібні діяння призводять до скорочення грошових надходжень до державного бюджету.

Безпосереднім об’єктом даного злочину є суспільні відносини, що визначають надходження грошових коштів до бюджету держави від поштових і транспортних послуг, наданих населенню.

У диспозиції ст. 215 КК вказані предмети даного злочину: знаки поштової оплати, маркована продукція, міжнародні відповідні купони, посвідчення особи для міжнародного поштового обміну, відбитки маркірувальних та друкарських машин, квитки залізничного, водного, повітряного, автомобільного транспорту, інші проїзні документи на провіз вантажів.

Об’єктивна сторона злочину полягає у: а) виготовленні з метою збуту, б) збуті, або в) використанні завідомо підроблених предметів, що перелічені вище.

Суб’єктивна сторона даного злочину передбачає наявність прямого умислу і спеціальної мети — бажання збути або використати підроблені предмети.

Суб’єктом даного злочину може бути приватна особа з 16-річ­ного віку. Якщо подібні діяння вчинить посадова особа, то вона несе відповідальність і за зловживання посадовим становищем.

Незаконне виготовлення, підробка, використання або збут незаконно виготовлених, одержаних чи підроблених марок акцизного збору (ст. 216 КК).

Акциз (від лат. ассіsо — обрізаю) — форма непрямого податку, який по суті є надбавкою до ціни індивідуального товару переважно масового вжитку та послуги приватних підприємств. Акцизний податок збирається урядом та місцевими органами управління. У принципі акциз розглядається як найбільш стабільний інструмент збільшення державних доходів. Об’єктом оподаткування, як зазначено у положеннях Закону України «Про акцизний збір» від 26.12.92, є обіг з реалізації підакцизних товарів (продукції), що виготовлені в Україні або ж завезені на її територію, якщо інше не передбачено міжнародними угодами. Перелік товарів (продукції), на які встановлюється акцизний збір, та його ставки затверджуються Верховною Радою України.

Об’єктивна сторона цього злочину характеризується такими формами: а) незаконне виготовлення; б) підробка; в) використання; г) збут незаконно виготовлених і одержаних або підроблених марок акцизного збору.

Суб’єктивна сторона даного злочину характеризується прямим умислом та здебільшого корисливим мотивом.

Суб’єктом даного злочину можуть бути працівники підприємства, де виготовляють акцизні марки, інших поліграфічних підприємств, а також особи, які досягли 16-річного віку.

Шахрайство з фінансовими ресурсами (ст. 222 КК).

Безпосереднім об’єктом даного злочину є суспільні відносини, що регулюють нормальне здійснення підприємницької господарської діяльності.

Об’єктивна сторона — це надання громадянином-підприєм­цем або засновником чи власником суб’єкта господарської діяльності, а також посадовою особою суб’єкта господарської діяльності завідомо неправдивої інформації держав­ним органам, банкам або іншим кредиторам з метою одержання субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів, пільг по податках при відсутності ознак розкрадання. Наприклад, підприємці обманним шляхом одержують банківський кредит для проведення своїх заходів. Без­оплатного вилучення як однієї з ознак розкрадання тут немає. Та суспільна небезпека полягає в тому, що одержаний, скажімо, банківський кредит використовується зовсім не в цілях, заради яких створено і повинно працювати підприємство і для чого, власне, йому дають цей кредит.

Суб’єктивна сторона даного злочину характеризується прямим умислом і спеціальною метою — незаконне одержання субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів, податкових пільг.

Суб’єктами даного злочину можуть бути такі категорії громадян, які досягли 16-річного віку: підприємці (без створення юридичної особи); власники, засновники суб’єктів господарської діяльності; посадові особи суб’єкта господарської діяльності.

Крім згаданих злочинів у сфері господарської діяльності, до даної категорії за кримінальним законом належать такі: протидія законній господарській діяльності (ст. 206 КК), ухилення від повернення виручки в іноземній валюті (ст. 207 КК), незаконне відкриття або використання за межами України валютних рахунків (ст. 208 КК), легалізація («відмивання») грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом (ст. 209 КК); видання нормативно-правових або розпорядчих актів, які змінюють доходи і видатки бюджету всупереч встановленому законом порядку (ст. 211 КК); ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів (ст. 212 КК); порушення порядку здійснення операцій з металобрухтом (ст. 213 КК); порушення правил здачі дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння (ст. 214 КК) та ін. (див. розд. VII КК).

Загальна характеристика злочинів проти життя, здоров’я, волі, честі і гідності особи

  Ст. 3 Конституції України проголошує, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Конституція також зауважує, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах; права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (ст. 21). Особливо підкреслюється, що ці невід’ємні права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. У зв’язку з цим одним з найважливіших завдань кримінального закону є всебічний захист кримінально-правовими заходами саме прав і свобод людини і громадянина від злочинних посягань.

Згідно з Кримінальним кодексом України розділам, де розміщені злочини проти людини, відведено друге, третє і четверте місце в Особливій частині вказаного кодексу, що підкреслює те виключне значення, яке посідає особа, її життя, здоров’я, свобода, гідність в ієрархії пріоритетів тих об’єктів, які захищаються кримінальним законодавством. Звичайно суб’єктом будь-яких суспільних відносин, у тому числі і тих, які захищаються кримінальним законом, є насамперед людина, оскільки саме її інтереси потерпають від будь-яких злочинних проявів. Але більше ніде інтересам, правам і свободам людини не заподіюється така очевидна, така безпосередня шкода, як у посяганнях на особу, де саме їй як суб’єкту суспільних відносин завдаються збитки, інколи невідновні. Саме ці злочини, від яких потерпає особа і як біологічна істота, і як учасник суспільних відносин, тобто істота соціальна, складають зміст розд. 2, 3 і 4 Особливої частини КК, які мають назву «Злочини проти життя і здоров’я особи», «Злочини проти свободи, честі і гідності особи» і «Злочини проти статевої свободи і статевої недоторканості особи». Тому родовим об’єктом цих злочинів і виступає особа як суб’єкт суспільних відносин. Безпосереднім об’єктом окремих злочинів проти особи виступають певні невідчужувані та непорушні права і свободи людини, якими є життя, здоров’я, статева недоторканість і статева свобода особи, її честь і гідність.

Злочини, які включені в ці розділи, можна класифікувати за видовими (груповими) об’єктами (що складають проміжне поняття між родовим і безпосереднім об’єктом) на певні групи, а саме: злочини проти життя (ст. ст. 115—120, 129 КК); злочини проти здоров’я (ст. ст. 121—128, 130—133 КК); злочини, що ставлять в небезпеку життя і здоров’я (ст. ст. 134—145 КК); злочини проти свободи, честі і гідності (ст. ст. 146—151 КК); злочини проти статевої свободи і статевої недоторканості (ст. ст. 152—156 КК).

Звернемо увагу на те, що існує багато статей, які розміщуються в інших розділах Особливої частини КК і де передбачена відповідальність за злочини, від яких потерпають ті самі невідчужувані права і свободи, які є об’єктами розд. 2, 3 і 4. Але у тих випадках шкода цим правам і свободам завдається у зв’язку з посяганням на інші суспільні відносини, які становлять основний об’єкт посягання, а вказаним цінностям завдається шкода тому, що посягання на основний об’єкт неможливе без цього. Отже, у таких випадках невідчужувані права і свободи складають додатковий обов’язок або факультативний об’єкт, що жодною мірою не знижує цінність цього об’єкта. Наприклад, посягання на життя державного діяча має основним безпосереднім об’єктом закріплену Конституцією України політичну систему країни, а додатковим обов’язковим — об’єктом життя хоча б однієї з посадових осіб, що перелічені в диспoзиції ст. 112 КК. У масових безпорядках (ст. 294 КК), наприклад, основним безпосереднім об’єктом виступають основи державного управління в сфері громадської безпеки, а додатковим факультативним об’єктом — життя і здоров’я окремих людей і т. д.

Одним з найважливіших завдань кримінального права є боротьба з посяганнями на життя людини. Адже саме життя становить основну соціальну цінність. Воно є найважливіше благо людини, яке у разі настання смерті не може бути відновлено.

Видовим об’єктом розглядуваних злочинів є життя людини. Причому людини будь-якої, незалежно від її стану і будь-яких соціально-демографічних характеристик. Це може бути новонароджена дитина, людина в розквіті сил, людина, яка хвора на невиліковну хворобу, фізично чи психічно. Позбавлення життя заборонене і за бажанням потерпілого. Не мають жодного значення такі об’єктивні показники особи потерпілого, як його національна, расова, соціальна належність, віросповідання, походження, вік, характер занять тощо. Оскільки об’єктом розглядуваних злочинів є життя людини, то треба відзначити, що у кримінально-правовому розумінні життя починається тоді, коли людина народилася, тобто хоча б частково плід з’явився з утроби матері, що знаменує початок фізіологічних пологів (тут не обов’язково відділення плода від материнського тіла). Кінцем життя є настання так званої біологічної смерті, тобто коли внаслідок зупинення серця у тканини організму перестає надходити кисень і починаються зворотні процеси розпаду клітин центральної нервової системи. Звичайно, біологічна смерть настає приблизно через п’ять хвилин після смерті клінічної, коли констатується припинення роботи серця. Але відомі випадки, коли людину оживляли і через кілька хвилин після зупинки роботи серця (здебільшого після охолодження, втоплення тощо).

Визначення безпосереднього об’єкта злочинів проти життя дає підставу сказати, що до них не може бути віднесений кримінальний аборт, адже знищений людський плід у лоні матері не є ще людиною.

Чинне кримінальне законодавство передбачає такі злочини проти життя: умисне вбивство (ст. 115 КК), умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК), умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини (ст. 117 КК), умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або при перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118 КК), вбивство з необережності (ст. 119 КК), доведення до самогубства (ст. 120 КК), погроза вбивством (ст. 129 КК).

Як бачимо, основну кількість злочинів проти життя складають різні види вбивств.

Вбивство — це протиправне позбавлення життя однією людиною (групою людей) іншої людини (ч. 1 ст. 115 КК). Доведення до самогубства не пов’язане із вказаним діянням і тому не належить до вбивства, але входить у групу злочинів проти життя.

З об’єктивної сторони майже всі злочини проти життя є матеріальними складами, тобто вважаються закінченими після настання смерті особи. Погроза вчинити вбивство є формальним складом.

Для констатування факту вбивства необхідно встановити наявність причинного зв’язку між діянням і настанням шкідливих наслідків у вигляді смерті особи, тобто ця смерть повинна бути необхідним і закономірним результатом діяння, вчиненого особою, яку звинувачують у злочині. Якщо це діяння було тільки однією з умов настання смерті, і смерть є випадковим, а не закономірним результатом відносно діяння, можлива констатація відсутності складу злочину або наявність іншого складу злочину, або замаху на вбивство. Вбивство у наявності тільки тоді, коли позбавлення життя було протиправним. Тому не є вбивством позбавлення життя людини, коли воно носило правомірний характер (наприклад, у стані правомірної необхідної оборони).

Суб’єктивна сторона у злочинах проти життя може характеризуватися умисною виною (ст. ст. 115—118, 129), необережною виною (ст. 119) або умисною чи необережною виною (ст. 120).

Суб’єктом злочину проти життя, що передбачений ст. ст. 115—117 КК може бути особа, яка на момент вчинення злочину досягла 14-ти років (ст. 22 КК). З 14-ти років настає відповідальність і за зазіхання на життя державного чи суспільного діяча, працівника правоохоронних органів, члена суспільного формування по охороні суспільного порядку і державного кордону чи військовослужбовця, судді, народного засіда­теля або присяжного в зв’язку з їхньою діяльністю, пов’язаної із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи в зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави (ст. ст. 112, 348, 379, 400, 443 КК).

Суб’єктом злочинів, передбачених ст. 119 (вбивство з необе­режності), ст. 120 (доведення до самогубства) та ст. 129 (погроза вбивством) може бути особа, яка досягла 16-річного віку кримінальної відповідальності.

У розд. 2 Особливої частини КК злочини проти здоров’я складають окрему групу і саме здоров’я іншої людини є видовим об’єктом цих суспільно небезпечних посягань. Людина є практично здоровою, коли у наявності анатомічна цілісність і нормальне функціонування всіх її тканин і органів, що забезпечують правильну життєдіяльність людського організму в цілому, а звідси і можливість активної діяльності у суспільному житті. Звичайно, закон захищає рівною мірою здоров’я будь-якої людини незалежно від її соціально-демографічних і соціально-психологічних властивостей: віку, національності, місця у суспільстві, системи цінностей, що вона сповідує, тощо. Тобто, злочинами проти здоров’я є протиправні умисні або необережні діяння (дія або бездіяльність), безпосередньо спрямовані на завдання шкоди здоров’ю інших осіб.

До злочинів проти здоров’я належать діяння, які можна поділити на три підгрупи. Основну (за кількістю статей і реальних проявів) підгрупу складають тілесні ушкодження. Це умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121 КК), умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122 КК), умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне в стані сильного душевного хвилювання (ст. 123 КК), навмисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони або при перевищенні заходів, необхідних для затримки злочинця (ст. 124 КК), умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125 КК), необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 128 КК).

Друга підгрупа складається з таких злочинів, як побої і мор­дування (ст. 126 КК), катування (ст. 127 КК).

Третя підгрупа охоплює злочини, які передбачають особливий вид завдання шкоди здоров’ю, — зараження венеричною хворобою та вірусом імунодефіциту людини. Це такі злочини: зараження вірусом імунодефіциту людини або іншої невилі­ковної інфекційної хвороби (ст. 130 КК), неналежне виконання професійних обов’язків, яке потягло зараження особи вірусом імунодефіциту людини або іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 131 КК), розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини або іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 132 КК), зараження венеричною хворобою (ст. 133 КК).

Об’єктом цієї групи злочинів є здоров’я іншої людини. Як і у злочинах проти життя, здоров’я людини захищається з початку фізіологічних пологів і до моменту біологічної смерті людини.

Об’єктивна сторона злочинів проти здоров’я може проявити себе як дією, так і бездіяльністю. Абсолютна більшість їх кваліфікуються як злочини матеріальні. Тому треба відзначити, що між діянням, що завдає шкоду здоров’ю (або ставить його у небезпеку), і настанням цієї шкоди як обов’язкової ознаки має бути встановлений причинний зв’язок.

Суб’єктивна сторона розглядуваних злочинів характеризується як умисною виною, так і необережною. Характерним для ст. 123 КК є стан сильного душевного хвилювання (фізіологічного афекту).

Суб’єктом злочину може бути особа, яка досягла 14-ти (ст. ст. 121, 122 КК) або 16-ти років (усі інші статті). У деяких статтях суб’єкт спеціальний (ст.ст. 131, 132, 134—145 КК).

Особливої уваги заслуговують злочини проти статевої свободи і статевої недоторканості. Право на свободу та особисту недоторканість людини, яке проголошує ст. 29 Конституції, має розглядатись у багатосторонньому плані, в тому числі як таке, що охоплює статеву свободу і статеву недоторка­ність кожної особи.

Статеві (сексуальні) стосунки належать до найінтимнішої сфери людського життя, складаючи невід’ємну його частину і реалізуючись у гетеросексуальних шлюбних і позашлюбних контактах, а також у контактах гомосексуального характеру. Суспільство регулює вказані стосунки здебільшого нормами моралі і опосередковано — нормами сімейного і шлюбного законодавства. В основі цього регулювання лежить право кожної дорослої людини на свою статеву свободу і кожного неповнолітнього — на статеву недоторканість. Саме ці свободи, що відповідають моральним принципам цивілізованого суспільства, і захищає кримінальне право, забороняючи вчиняти дії, які б посягали на них. Такі заборонені кримінальним законом діяння у сфері сексуальних стосунків прийнято називати в теорії і на практиці статевими злочинами.

До статевих злочинів, які місться в розд. 4 Особливої частини КК, належать: згвалтування (ст. 152), насильницьке задоволення статевої пристрасті в неприродний спосіб (ст. 153), примушування до статевого зв’язку (ст. 154), статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості (ст. 155), розбещення неповнолітніх (ст. 156).

Видовим об’єктом вказаних злочинів є статева свобода дорослої людини (ст.ст. 152—154) і статева недоторканість непов­нолітніх (ст.ст. 152—156). Ці ж об’єкти є і безпосередніми стосовно згаданих діянь: статева свобода, коли злочин вчинений відносно дорослої людини, і статева недоторканість, коли злочин вчинений відносно неповнолітньої. Діяння, передбачені ст. ст. 155, 156, мають тільки останній об’єкт, бо захищають статеві права саме тільки неповнолітніх.

З об’єктивної сторони всі склади статевих злочинів сформульовані як формальні, тобто вважаються закінченими з моменту вчинення винним самого діяння і не потребують настання певних шкідливих наслідків.

Усі статеві злочини можуть бути вчинені тільки шляхом дій, які об’єктивно мають сексуальну природу.

Суб’єктивна сторона статевих злочинів характеризується прямим умислом.

Щодо мотивів і мети цих злочинів, то здебільшого вони носять сексуальний характер. Але сексуальні мотиви і мету не можна вважати обов’язковими ознаками статевих злочинів. У час­тині вчинених зґвалтувань та інших статевих злочинів спостерігаються хуліганські мотиви, мотиви помсти, мета втягнення потерпілих у безладні сексуальні стосунки, проституцію тощо.

Крім того, треба мати на увазі, що значна кількість злочинів, які не належать до статевих, можуть вчинятись за сексуальними мотивами: вбивства, вчинені сексуальними маніяками, хуліганства, що характеризуються за своїм змістом винятковим цинізмом і при вчиненні яких злочинець отримує статеве задоволення тощо.

Суб’єктом згвалтування, а також насильницького задоволення статевої пристрасті в неприродний спосіб може бути особа, яка досягла 14-річного віку, у всіх інших статевих злочинах — 16-річного.

У розд. 3 Особливої частини КК є кілька норм, які передбачають відповідальність за злочини проти свободи, честі і гідності особистості, яка і виступає у цих злочинах видовим і одночасно безпосереднім об’єктом вказаних діянь. Йдеться про незаконне позбавлення свободи чи викрадення людини (ст. 146 КК), захоплення заручників (ст. 147 КК), підміна дитини (ст. 148 КК), торгівля людьми або інша незаконна угода про передачу людини (ст. 149 КК), експлуатація дітей (ст. 150 КК), незаконне поміщення в психіатричний заклад (ст. 151 КК).

З об’єктивної сторони вказані злочини вчиняються тільки шляхом дії і не вимагають настання шкідливих наслідків, тобто є формальними, за винятком деяких кваліфікованих складів цих діянь (ч. 2 ст. 147 КК, ч. 3 ст. 149 КК).

Суб’єктивна сторона вказаних діянь — прямий умисел.

Суб’єктом розглядуваних злочинів може бути особа, що досягла 16-ти років.

Винятком є ст. 147 (захоплення заручників). Особи, що скоїли даний злочин, підлягають кримінальній відповідальності з 14 років (ч. 2 ст. 22 КК).

Характеристика злочинів проти власності

  Згідно зі ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватись і розпоряджатися своєю власністю: ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Стаття Конституції України наголошує, що держава забезпечує захист прав усіх об’єктів права власності. Таким чином, економічні відносини власності — це забезпечена суспільством і державою можливість володіти, користуватися і розпоряджатися предметами власності.

Видовими об’єктами злочинів проти власності є ті суспільні відносини власності, на які посягають окремі, конкретні види посягань — крадіжки, грабежі, розбої, шахрайства і т. ін.

Безпосередніми об’єктами злочинів проти власності є власність окремої особи (фізичної чи юридичної).

Предметами злочинів проти власності є: майново-матеріальні речі, створені працею людей для задоволення матеріальних і куль­турних потреб, що мають вартість і ціну; гроші; цінні папери — облігації, чеки, сертифікати, векселі, акції тощо.

Головною об’єктивною ознакою злочинів проти власності є те, що відносини власності — це головний безпосередній об’єкт посягання. Інші об’єкти, яким злочинами проти власності заподіюється шкода, наприклад, здоров’я при розбійному нападі, є додатковими безпосередніми об’єктами посягання.

Другою головною ознакою злочинів проти власності є їх суб’єктивна сторона. Переважна більшість злочинів проти власності скоюється умисно.

З урахуванням способу вчинення, а також мотиву і мети всі злочини проти власності розподіляються на групи:

Розкрадання чужого майна (грошей, цінностей). Такими є: крадіжки (ст. 185 КК), грабежі (ст. 186 КК), шахрайство (ст. 190 КК), вимагання (ст. 189 КК), привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191 КК), викрадення шляхом демонтажу та іншим способом електричних мереж, кабельних ліній зв’язку та їх обладнання (ст. 188 КК).

Спричинення власникові майнової шкоди. Це також корисливі посягання на власність, але вони не мають ознак розкрадання, — спричинення майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (ст. 192 КК), привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї (ст. 193 КК).

Некорисливі посягання на власність. До них належать умисне знищення або пошкодження майна (ст. 194 КК), погроза знищення майна (ст. 195 КК), необережне знищення чи ушкодження майна (ст. 196 КК), порушення обов’язків по охороні майна (ст. 197 КК), придбання чи збут майна, свідомо добутого злочинним шляхом (ст. 198 КК).

Загальна характеристика злочинів у сфері службової діяльності

  Конституція України (ст. 19) передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лиши на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Від реалізації цього принципу значною мірою залежить правильне використання ресурсів держави, своєчасне вирішення соціальних питань, забезпечення реалізації конституційних прав та свободи людини і громадянина.

Разом з тим посадові особи різних суб’єктів правовідносин часто допускають злочинні порушення покладених на них обов’язків. Своїми протиправними діяннями вони серйозно порушують нормальну роботу органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій різних форм власності, завдають великої шкоди державним і громадським інтересам, охоронюваним законом правам та інтересам окремих фізичних чи юридичних осіб, підривають авторитет держави, грубо порушують встановлений порядок здій­снення повноважень посадовими і службовими особами органів державної влади, місцевого самоврядування, управлінських структур приватного сектора.

Кримінальний кодекс встановлює кримінальну відповідальність за найбільш небезпечні порушення посадовими особами своїх обов’язків. Так, розд. XVII Особливої частини Кримінального кодексу України «Злочини в сфері службової діяльності» передбачає відповідальність за зловживання владою або посадовим становищем (ст. 364 КК), перевищення влади або посадових повноважень (ст. 365 КК), службовий підлог (ст. 366 КК), службова халатність (ст. 367 КК), одержання хабара (ст. 368 КК), дачу хабара (ст. 369 КК), провокацію хабара (ст. 370 КК).

Більшість криміналістів об’єктом злочинів у сфері службової діяльності визнають (тією чи іншою мірою) суспільні відносини, що визнають і регулюють зміст правильної роботи державного і громадського апарату. Аналіз злочинів, викладених у розділі XVII КК, свідчить, що законодавець наводить достатньо повну характеристику об’єктивної сторони кожного з них. Разом з тим ряд зазначених злочинів має загальні спільні риси, до яких належать: 1) вчинення діяння з використанням посадового становища або у зв’язку з обійманою посадою і 2) всупереч інтересам служби.

Більшість злочинів, які містяться у даному розділі, вчиняється тільки посадовими особами. Суб’єктом же дачі хабара може бу­ти будь-яка особа, яка досягла до моменту вчинення злочину 16-ти років.

З суб’єктивної сторони злочини у сфері службової діяльності, за винятком службової халатності, характеризуються умисною формою вини.

Зловживання владою або посадовим становищем (ст. 364 КК). Відповідно до ст. 364 КК під зловживанням владою або посадовим становищем розуміється умисне, з корисливих мотивів, іншої особистої заінтересованості або в інтересах третіх осіб, використання посадовою особою влади чи посадового становища всупереч інтересам служби, якщо воно завдавало істотної шкоди державним чи громадським інтересам або охоронюваним законом правам та інтересам окремих фізичних чи юридичних осіб.

Зловживання владою або посадовим становищем визнається злочином за наявності трьох ознак в їх сукупності: використанням посадовою особою влади чи посадового становища всупереч інтересам служби; вчинення такого діяння з корисливих мотивів, іншої особистої заінтересованості або в інтересах третіх осіб; заподіяння такими діями істотної шкоди державним чи громадським інтересам або охоронюваним законом правам та інтересам окремих фізичних чи юридичних осіб.

Відсутність зазначених ознак свідчить про відсутність складу злочину, передбаченого ст. 364 КК.

З об’єктивної сторони суспільно небезпечне діяння цього злочину може мати такі форми: 1) зловживання владою; 2) зловживання посадовим становищем. Кожна із зазначених форм залежно від заподіяних злочинних наслідків має два види: зловживання владою, що: а) завдало істотну шкоду, або б) спричинило тяжкі наслідки, і зловживання посадовим становищем, що спричинило ті ж наслідки.

З суб’єктивної сторони зловживання владою або посадовим становищем характеризується умисною або змішаною формою вини.

Суб’єктом даного злочину може бути тільки посадова особа.

Службова халатність (ст. 367 КК). Під службовою халатністю розуміється невиконання або неналежне виконання посадовою особою своїх службових обов’язків через недбале або несумлінне ставлення до них, що завдало істотної шкоди держав­ним чи громадським інтересам або охоронюваним законом правам та інтересам окремих фізичних чи юридичних осіб (ч. 1 ст. 367).

З об’єктивної сторони халатність можуть характеризувати такі форми: 1) невиконання посадовою особою своїх службових обов’язків через недбале чи несумлінне ставлення до них; 2) неналежне виконання посадовою особою своїх службових обов’яз­ків через недбале чи несумлінне ставлення до них.

З суб’єктивної сторони цей злочин характеризується тільки необережною формою вини у вигляді злочинної самонадіяності або злочинної недбалості.

Суб’єктом халатності може бути лише посадова особа.

Одержання хабара (ст. 368 КК). У ч. 1 ст. 368 наведено таке визначення цього злочину: «Одержання посадовою особою в будь-якому вигляді хабара за виконання чи невиконання в інтересах того, хто дає хабара, або в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи посадового становища».

Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 368 КК, полягає в одержанні хабара у будь-якому вигляді.

Суб’єктом одержання хабара може бути лише посадова особа.

Суб’єктивна сторона даного злочину характеризується лише прямим умислом і наявністю корисливого мотиву.

Дача хабара (ст. 369 КК). Дачу хабара посадовим злочином можна назвати тільки умовно. Включення дачі хабара у даний розділ зумовлене нерозривним зв’язком його з таким посадовим злочином, як одержання хабара. За змістом закону дача хабара з об’єктивної сторони полягає в передачі посадовій особі матеріальних цінностей, права на майно чи вчинення на її користь дій майнового характеру за виконання чи невиконання дії, яку та повинна була або могла виконати з використанням посадового становища.

Суб’єктом дачі хабара може бути як приватна, так і посадова особа.

З суб’єктивної сторони дача хабара — умисний злочин, який характеризується прямим умислом.