5.2. Становлення християнства як самостійної релігії

Основний напрям становлення християнства як самостійної релігії радянський релігієзнавець І. С. Свенцицька влучно схарактеризувала таким чином: «Від общини до церкви». У цьому процесі виділяється декілька етапів.

I – етап заснування Церкви Ісусом – охоплює час євангель­ської проповіді Ісуса, що припадає на перші десятиліття I ст. н. е. Основні події цього періоду — формування зачатків християнського віровчення, створення першої християнської общини в Палестині, видними діячами якої були Іоанн Хреститель (Передвісник) та Ісус, початок активної проповіді нового релігійного віровчення.

II (30-324 рр. н. е.) – це етап створення єпископальної церкви. Він знаменується трьома найбільшими подіями: масовим розповсюдженням християнства по всій території Римської імперії, об’єднанням розрізнених християнських общин у централізовані релігійні організації, нарешті, офіційним визнанням християнства римською владою.

Перша подія. Масове розповсюдження християнства на всій території Римської імперії, що містила велику частину Європи, Азії та Північної Африки. У власне християнській традиції цей етап пов’язується з місіонерською діяльністю 12 учнів – апостолів (грец. посланець) Ісуса і 70 його найближчих послідовників. Тут відбувається трансформація. Місіонери пояснили віруючим, що настання Царства Божого слід чекати впродовж життя не одного, а багатьох поколінь, тим самим налаштовуючи їх на створення власної релігії, а також дав елементарні культові розпорядження, якими мали керуватися адепти нової віри.

Друга подія. Об’єднання розрізнених християнських общин у централізовані церковні організації. Перші християни об’єднувалися в культові співтовариства, що називалися «еклессії» (грец. збори).

Сліди церковної організації простежуються з II ст. н. е. (перша культова будівля датується 165 р. (Мемфіс, Єгипет)). Це пов’язано з кількісним зростанням християнства, розширенням географічних меж його впливу. Зі збільшенням числа общин між ними посилюються суперечки і розбіжності за аспектами віровчення, а збільшення числа віруючих вимагало впорядкування богослужіння, невпинного контролю над громадською касою, постійної організації добродійної діяльності.

Спочатку серед братів і сестер во Христі виділяються керівники, «старійшини» общин – пресвітери, а також люди, що допомагали пресвітерам у виконанні богослужебних ритуалів, – диякони (грец. прислужники). Поступово з числа старійшин виділяється і вищий посадовець – єпископ (наглядач), можливо, скарбник громадської каси, або інша назва пресвітера.

Всі разом – єпископи, пресвітери і диякони склали клір – відокремлену від простих віруючих – мирян групу священнослужителів.

Останній крок у вдосконаленні організаційної структури християнської церкви полягав у появі в III ст. н. е. митрополитів (грец. людина з головного міста) – єпископів головних міст провінцій, за якими закріпилося право призначати інших єпископів. Основних митрополій до IV ст. утворилося п’ять: єрусалимська, антиохійська, александрійська, римська і константинопольська. Ця система була закріплена рішеннями Вселенських соборів і стала основою сучасної організаційної структури християнства, в першу чергу східного.

Третя подія. Початок перетворення християнства в офіційну релігію Римської імперії був покладений у низці едиктів римського імператора Костянтина. Найвідомішим з них був так званий «Міланський едикт» 313 р., який зрівняв християнство в правах з іншими релігіями.

У 324 році імператор Костянтин проголосив християнство державною релігією, а в 325 році скликав у м. Нікеї Перший церковний Собор, на якому фактично закріпив союз держави і церкви.

III етап в організаційному розповсюдженні християнства – етап семи Вселенських соборів (325-1054), тобто зборів представників від усіх християнських церков. Головний зміст цього етапу – уніфікація, додання єдності християнському віровченню та обряду. Християнська церква, що досягла достатнього ступеня централізації, потребувала єдиного вчення. Після вироблення єдиних положень християнського віровчення, інші учення і течії, які відхилялися від офіційної точки зору, стали вважатися єрессю.

Найбільш значимими віхами процесу уніфікації стали:

а) прийняття Нікео-Константинопольського «Символу віри», що складався з 12 пунктів (відбулося на соборах в Нікеї в 325 р. і в Константинополі в 381 р.), і подальшого прийняття семи основних християнських таїнств;

б) затвердження канонічного Нового Заповіту, визначення складу його книг, остаточне редагування яких затягнулося до VII ст.

У IV ст. н. е. обидва Заповіти переклав на латинь блаженний Ієронім. Цей переклад, що став основою для подальшої роботи, одержав назву «Вульгати». Переклад Біблії на слов’янські мови відбувся у IX ст., на живу українську – у середині XVI ст. Офіційний – Синодний (тобто схвалений Синодом, найвищим органом управління Російської Православної Церкви) – переклад на російську мову був зроблений тільки в кінці XIX ст. На сьогодні Біблія вже перекладена практично всіма відомими мовами народів земної кулі (більше 2100) і з моменту винаходу книгодрукування в XV ст. вийшла рекордним тиражем – більше 4 млрд екземплярів.

Основні причини масового та швидкого розповсюдження християнства:

1) ідея християнського універсалізму. Це була ідея рівності всіх людей перед Богом як підлягаючих порятунку грішників, яка означала, що етичне самовдосконалення відкрите для всіх людей – різних національностей, різного кольору шкіри, різного майнового і соціального положення, й не має часових меж, доступне для будь-якої людини впродовж всього її життя;

2) розповсюдженню християнства сприяла відсутність детально розробленого догматизму віровчення та єдиної організації, бо це привертало до нової релігії людей, що до того сповідали найрізноманітніші вірування.