1.1. Релігієзнавство як галузь наукового знання (предмет, структура та методологія релігієзнавства)

Релігію вивчають різні науки. Умовно їх можна поділити на дві групи наук:

1) ті, що досліджують тільки релігію (теологія і богослов’я, історія релігії, релігієзнавство);

2) які досліджують релігію у її зв’язках і відносинах з іншими соціальними та культурними явищами (всі науки, що вивчають людську реальність).

Історично першою формою релігієзнавчого знання є теологія (від грец. teos – Бог і logos – учення) – вчення про Бога в католицькій і протестантській традиції та богослов’я як науки про прославлення Бога в православній традиції, оскільки православ’я відкидає будь-яку можливість пізнання Бога та вважає за можливе тільки його прославляння. Теологія або богослов’я з’являється з прагнення роз’яснити основні положення тієї чи іншої релігії, зробити їх доступними масі віруючих.

Для богословсько-теологічного підходу до релігії характерне її тлумачення як особливого, надприродного явища, результату надприродного зв’язку людини з Богом. Таким чином, релігія з позиції теології отримує надприродний, надлюдський, надсуспільний статус.

Богословсько-теологічному підходу до релігії як підходу «зсередини» протистоять філософський і науковий способи пояснення релігії як підходи «ззовні». Такий підхід не означає обов’язково негативну позицію щодо релігії. Він може бути реалізований з тією ж метою, що й богословсько-теологічний підхід, але спиратися на іншу методологію. Богословсько-теологічний підхід здійснюється на основі прийняття релігійного віровчення як вихідної та безумовної істини, в рамках «релігійного досвіду». Філософська і наукова методологія вимагає вийти за межі цього досвіду, піддати релігію критичному дослідженню з позицій розуму. При цій спільності вихідних позицій у методології та філософії науки, при дослідженні релігії є свої суттєві особливості.

Релігієзнавство можна схарактеризувати як особливий різновид гуманітарного знання, що вивчає релігійну поведінку людини щодо трансцендентного, Богові чи богам, або до чого б то не було, що розглядається як священне або сакральне. Специфіка релігійного знання полягає в тому, що воно не піддається перевірці емпіричним шляхом.

Як окрема наукова дисципліна релігієзнавство почало формуватися лише в ХІХ ст., хоча відповідні знання накопичувалися ще з давніх часів.

Предметом релігієзнавства є процес виникнення, функціонування та розвитку релігії, її будова і різні компоненти, численні прояви релігії в історії суспільства та у сучасну епоху, роль у житті окремої людини і суспільства в цілому, взаємозв’язок і взаємодія з іншими галузями культури.

У релігієзнавстві виділяють два головні напрями – теоретичний та історичний. Теоретичне релігієзнавство містить філософські, соціологічні та психологічні аспекти релігії. Історичне релігієзнав­ство вивчає історію виникнення й еволюцію окремих релігій та релігійних вірувань у їхньому взаємозв’язку, акцентує увагу на послідовність розвитку релігійних культів. Обидва ці напрями складають ці­лісну систему наукового вивчення релігії.

Філософія релігії є базовим розділом релігієзнавства. Філософія в ході свого розвитку завжди робила предметом розгляду релігію (хоча, звичайно, у різних мислителів, у різних філософських напрямках ступінь розробки зазначеної проблеми неоднаковий). Філософія релігії – це філософське осмислення природи, сутності, сенсу релігії та Бога.

Фундатором її вважають нідерландського філософа Бенедикта (Баруха) Спінозу (1632-1677). Особливий внесок у її розвиток зробили англійський філософ Дейвід Юм (1711-1776), німецькі філософи Іммануїл Кант (1724-1804), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831), Готхольд Ефраїм Лессінг (1729-1781).

Філософія релігії зосереджується на проблемах релігіє­знавства, пов’язаних із гносеологічними (пізнавальними) та онтологічними (буттєвими) чинниками, вивчаючи основні релігійно-філософські ідеї в їх історичному розвитку, сукупність філософських понять, принципів, які тлумачать релігію. Її представляють різноманітні концепції, що інтерпретують релігію під кутом зору герменевтики (тлумачення давніх текстів залежно від культури, в яких вони існували, і від культури суб’єкта, який здійснює інтерпретацію), феноменології (вчення про феномен, який постає як певна реальність, її самовияв і саморозкриття), екзистенціалізму (вчення, яке значення сущого виводить з існування людини), прагматизму (вчення, що зводить сутність понять, ідей до практичних операцій), позитивізму (вчення, яке єдиним джерелом пізнання вважає емпіричний досвід), матеріалізму (вчення, що проголошує матерію першоосновою всього сущого) та ін.

Від філософії релігії необхідно відрізняти релігійну філософію. Останню утворює сукупність вихідних з принципів релігійного світогляду уявлень, понять, ідей, концепцій про Бога і в світі (онтологія та метафізика), про людину (антропологія), про суспільство (соціологія, історіософія), про пізнання (гносеологія й епістемологія), про цінності (аксіологія). Релігійна філософія робить об’єктом розгляду і релігію, зрозуміло, на базі свого рішення онтологічних, антропологічних, гносеологічних та інших проблем.

Соціологія релігії розглядає релігію передусім як соціальний феномен. Соціологія релігії – галузь релігієзнавства, яка досліджує взаємодію релігії та суспільства, вплив релігії на соціальну пове­дінку індивідів, груп, спільнот.

Одним з визначень предмета соціології релігії може бути таке: вона досліджує релігію як суспільну підсистему, вивчає суспільні основи релігії, громадські закономірності її виникнення, розвитку, функціонування, її елементи і структуру, місце, функції та роль у суспільній системі, вплив на інші елементи цієї системи, специфіку зворотного впливу останніх на релігію. Соціологія релігії розглядає релігію як на теоретичному, так і на емпіричному рівнях, аналізує релігійну поведінку людей у єдності з їх свідомістю.

Засади соціології релігії були сформовані наприкінці XIX ст. старанням німецьких філософів, соціологів Макса Вебера (1864-1920), Георга Зіммеля (1858-1918), французького філософа, соціолога Еміля Дюркгайма (1858-1917), англійського соціолога польського походження, етнографа, антро­полога Броніслава Малиновського (1884-1942).

Нині її погляд спрямований на соціальні аспекти розвитку нетрадиційних релігій та неорелігій, екуменістичні тенденції, процеси секуляризації, динаміку релігійності населення й ін.

Психологія релігії вивчає психологічні закономірності виникнення, розвитку та функціонування релігійних явищ, суспільні, групові, індивідуальні потреби, почуття, настрої, традиції, їх зміст, структуру і спрямованість, місце та роль у релігійному комплексі, вплив на нерелігійні сфери життєдіяльності суспільства, соціальних спільнот і особистостей. Психологія релігії – галузь релігієзнавства, що вивчає психологічні, емоційні джерела релігії, психологію віруючої людини.

Її предметом є релігійні почуття, переживання, настрої, установки, мотиви тощо. Як окрема галузь знань, вона сформувалася в середині XIX ст. у зв’язку з виходом у світ праці німецького теолога і філософа Фрідріха Ернста Даніеля Шлейєрмахера (1768-1834) «Психологія» (1862), в якій стверджувалося, що релігія є відчуттям людиною своєї єдності з Вічним і Цілим, ґрунтується на відчутті її залежності від Бога. Подальший розвиток психології релігії пов’язаний з працями німецького психолога і філософа Вільгельма Вундта (1831-1920), американського психолога Гренвінла Стенлі Холла (1896-1924), американського філософа Вільяма Джемса (1842-1910) та ін.

Феноменологія релігії як релігієзнавчий напрям сформувалася в першій половині XX ст. завдяки працям німецьких теолога і філософа Рудольфа Отто (1869-1937), філософа Макса Шелера (1874-1928), голландського філософа Герарда ван дер Леува (1890-1950) тощо, які зосереджувалися на описі та класифікації властивих релігійним явищам ознак. Феноменологія релігії – релігієзнавчий напрям, предметом дослідження якого є релігійний феномен.

Головна вимога до таких досліджень полягає в тому, щоб побачити релігію такою, якою вона є насправді у своїх самовиявах, у недопущенні світоглядних, ідеологічних упереджень.

Географія релігії. Предметом її дослідження є роль природного чинника у процесі формування і поширення релігій, взаємозв’язок етнічності й конфесійності, питання автохтонності (вкоріненості) релігійних утворень у конкретних країнах. Географія релігії – галузь релігієзнавства, що вивчає загальну схему поширення релігій, сучасну релігійну карту світу.

Основною тезою її досліджень є визнання того, що географічне середовище і релігії пов’язані між собою завдяки етносу, історичний шлях, культурні, психологічні особливості якого значною мірою впливають на особливості його релігійності. Значну увагу вона зосереджує на прогнозуванні динаміки релігійної карти світу.

Історія релігії. Будучи однією з базових релігієзнавчих дисциплін, вона акумулює знання від виникнення примітивних вірувань, первісних релігійних форм до становлення і розвитку національних та світових релігій, відтворює минуле різних релігій у конкретності їх форм, нагромаджує і зберігає інформацію про них.

Історія релігії – галузь релігієзнавства, що вивчає походження і внутрішній розвиток релігії, а також особливості її соціально-культурних зв’язків.

Передусім вона зосереджується на дослідженні ранніх вірувань і культів народів світу. Щодо цього багатий матеріал містять праці англійських етнографа Альфреда Едуарда Тейлора (1869-1945), історика Джеймса Джорджа Фрезера (1854-1941), американського соціолога Люкса Генрі Моргана (1818-1881), українського історика, культуролога, теолога Івана Огієнка (митрополита Іларіона) (1882-1972) та ін.

Поняттєво-категоріальний апарат релігієзнавства. Аналізуючи будь-яку форму релігії, релігієзнавство використовує:

1) загальнофілософські та соціально-філософські категорії (буття, свідомість, пізнання, відображення, символ, істина, омана, фантазія, суспільство, матеріальне і духовне виробництво, культура, відчуження);

2) загальнонаукові терміни (структура, система, функція, закон, роль та ін.);

3) конкретні наукові терміни (епоха, право, ілюзія, віра, почуття, настрій, страждання, спілкування, мова, життя, смерть);

4) спеціальні релігієзнавчі терміни (релігія, теологія, релігійний культ, церква, конфесія, храм, молитва, теїзм, деїзм, пантеїзм, атеїзм, скептицизм). Особливе місце посідають терміни: Бог, ангел, пекло, рай, привид, карма тощо, які в науці мають інше значення, ніж в релігії;

5) терміни, що відображають процеси трансформації релігії (сакралізація, секуляризація, розвиток і еволюція релігії, церквоутворення, сектоутворення, детеологізація, модернізація, деміфоло­гізація).

Отже, релігієзнавство – це комплексна галузь людського знання. Воно сформувалося в результаті зусиль представників богословсько-теологічної, філософської та наукової думки. Але методологія підходу до релігії у кожної з цих галузей знання не однакова. Методоло­гічною основою вивчення релігії з позицій релігієзнавства як науки є принципи об’єктивності й нейтральності.