7 Неореалістична основа малої прози Тютюнника

Григір Тютюнник «так безоглядно прагнув любові й гар­монії: у взаєминах людей, у ставленні до роботи, у стосунках з природою, – що коли не знаходив цього, глибоко страждав, ставав колючим і задерикуватим...». Хіба сказано це не про героя оповідання «Іван Срібний»? Іван «працював за верстатом з непокритою головою... цілу зміну...», а часто «і після зміни, якщо треба було «виручати» план, Іван зали­шався на роботі до потемок...». Коли ж запустити ста­ру незграбну машину було несила, Іван бив її молотом, а Сергій Тарануха, сварливий, причепливий і дріб’язковий у то­карному цеху, доносив на нього начальникові депо. Хвороб­ливі стосунки між робітниками цеху підкреслюються авто­ром ще й тим, що Тарануха доносив на всіх, ще він «любив стовбичити в получку біля віконця каси, аби підзирнути, хто скільки заробив». Не знаходячи гармонії у стосунках між людьми, Григір Тютюнник справді ставав колючим і задери­куватим, і це ми можемо постерегти з його ставлення як ав­тора оповідання «Іван Срібний» до Сергія Таранухи, який «гор­бився біля свого низенького верстатика (неначе боявся за­конної помсти за свої доноси), вишкіряючись поглядав на Івана через плече, і та його вишкірячка була схожа на тар­ганячий порух вусами».

Публікація оповідання Григора Тютюнника «Дивак», за влучним виразом літературознавця Володимира Мельника, визначила одну з двох основних ліній творчості письменника, яку умовно можна назвати «світ диваків». До такого прекрасного у найвищому розумінні слова «світу ди­ваків» належить і герой оповідання «Іван Срібний» Ванько, який, аби не зіпсувати людям весілля, відповідає новому началь­никові депо Станіславові Туру: «Я сам розвантажу». Мова йде про «вагон з дошками», який стоїть іще звечора, а розвантажувати нікому. Не розвантажуватиме ж його сам начальник, який прийшов на весілля в парадній формі. А вагон треба звільнити вчасно, щоби на ранок не платити «штраф за простій». Ну хіба не дивак цей Іван? – скаже менш «податливий» критик. – Одному подужати шістдесят тонн! Та ще й із такою спокійною стійкістю, як це зробив він? Не віднаходячи любові й гармонії у стосунках із близь­кими, як йому здавалося, особами – із золотоокою дівчи­ною Наталею, із провідницею Настею, Іван вирішив відшу­кати їх у ставленні до роботи: «Що ж, підемо вкалувати, раз таке діло... Не везе в любові – повезе в праці!..». І чи не над оцим трохи грубуватим «вкалувати» почне насміхати­ся начищений, виголений і припудрений Станіслав Тур, що його деповці «прозвали... просто і в’їдливо: Начальник» – за надмірно начальницькі інтонації. Цей хитрий критик самовдоволено посміється над дивакуватістю Срібного, а доброзичливий дядько Сашко Буряк дасть зро­зуміти хлопцеві, чому він дивак: «На бісяку тобі той вагон! Жили молоді рвати? Ти що, сам думаєш до тищі дощок ви­кидати? Ех, молодість наша дурна!». Постарілий дядь­ко Сашко, можливо, саме завдяки своїй доброті й самовід­даному ставленню до праці, як і тепер Іван, сам колись за законами взаємодопомоги, братерства і т. п. «дошки вер­гав». І має рацію критик В. Мельник у роздумах про Григора Тютюнника: «У гіркі й не часто просвітлені тоді дні сприй­няття навколишнього світу й себе самого відкрилася йому висока істина: основою всього чесного, благородного, кра­сивого є доброта. Рівень доброти в самій людині, ставленні до інших людей визначає її розуміння життя, всього сущо­го на землі».

Письменник надзвичайно чутливо сприймає природу, віднаходить в ній гармонію. Людина і навколишній світ в нього невіддільні: вони живуть в одній системі, взаємодіють: «Іван вліз у ва­гон, і в груди йому полився живицевий дух сирої модрини, такий міцнющий, такий розкішний...!». Живиця на­гадує холодну осінь. В оповіданні «Печена картопля» «черво­нясте проміння сонця навскіс лежить поміж соснами, зо­гріває їхні стовбури і точить із них густу жовтогарячу живи­цю, і від неї в бору пахне ладаном», «...живиця пахне молодими шишками...». Вміння насолоджуватися осін­німи запахами було підказане прозаїкові духовним чуттям і не давало йому принижено-полохливо озиратися «на закор­дон – чи раптом не подумає там хтось, читаючи мої твори, що тут, у нас, іще не всі стали залізобетонними переможця­ми природи.., що ще є люди і слабкі, і самотні, й нещас­ливі...». Григір Тютюнник як людина і як письмен­ник не став «залізобетонним переможцем природи» і глибо­ко страждав, коли не знаходив гармонії у взаєминах люди­ни з природою.

Пейзажі в його новелах зливаються з душевним станом героїв. Вони виступають відповідником до космічного ритму природи, яка, в свою чергу, є не тільки учасником дії, але й відіграє дуже важливу роль у створенні адекватного сприймання кожного твору, використовується для акцентації гармонії макро- і мікрокосмосу.

У щоденнику 1962 року Гр. Тютюнник записав мрійливе бажання: «... і захотілося раптом, щоб, коли помру, крізь прах мого серця проріс дубовий корінь, а з нього вимахав могутній дуб...». Відгук заповіту письменника ви­лився у пристрасть Данила Коряка до деревію з одноймен­ного оповідання: «...він (Данило) понад усе любить деревіїв дух...», Коряк звик, щоб у хаті пахло міцним, колючим дубовим настоєм. Адже відомо, що моральне здоров’я лю­дини залежить від здоров’я фізичного. Звучить банально на зорі XXI століття, але від того не менш актуально. Вчитися народної медицини: «...що морений дуб, що деревій – як ла­дан, тільки краще, бо аж здоровля прибуває...», – мож­на, виявляється, не лише з науково-популярних видань, а й із художніх творів. Розперезати снопик деревію й уквітчати ним стіни, низеньку стелю, холодні темні кутки сторожки, і дихати, дихати так розкішно, глибоко, що аж у грудях щем... – найприємніша робота для Данила Коряка.

Новела «Три зозулі з поклоном» займає особливе місце у творчості Григора Тютюнни­ка. Автор ділився «секре­тами» своєї творчої лабораторії: «Мені здаєть­ся, спочатку йде робота душі. Часом напруже­на, інколи прихована. Але постійна робота душі. І коли настає мить, що вигострилася думка до краю, біль серця такий, що воно об­кипає кров’ю, а напруга така, ніби кожен нерв — натягнута струна на скрипці, ледь-ледь торкни і — він застогне словом. Цей процес схожий, як ото лінза збирає сонячні промені в один пучок. Так і тут: думка, серце і нерви повинні сконцентруватися в слові. Ко­ли все це разом узяте вистигло, потрібна ще якась іскра, назвемо її отим смичком, що ви­добуває перший звук із струни... Таким по­штовхом буває зовсім несподіване». Згадавши тут «Печену картоплю», поштовхом до якої був аромат печеної картоплі, та оповідання «Гвинт», що «написалося» під впливом репліки з «Виру», він продовжив свою розповідь: «У Будинку творчості сліпенький бандурист співав пісню, і в тій пісні були слова: «Три зо­зулі з поклоном». Навіть не дослухав до кінця виступу. Пішов у кімнату й почав писати пер­ші рядки новели».

Новела — справжній поетичний шедевр (хоч і написана не віршами). «Любові всевишній присвячується» — цими словами задано такий високий тон, витримати який зовсім не просто. Григір Тютюнник досягає вражаючого ефекту: розповідь (поперемінно — то від імені юнака, то від його матері, то від батька — у листі з далекого краю) ведеться у стримано-побутовій манері, а ступінь трагізму, здається, неперевершений. І ще підсилює трагічне звучання твору — не оптимізм, а відсутність у ньому песимізму, безнадії: така сила, всепроникливість кохання, так і не здійсненого, і нездійсненного, найпереконливіше виявляє внутрішню красу, найвищу, духовність людей, що їх неспроможні подолати, ніякі репресії, ніяке торжество злих сил. Так, саме людей, бо кожен із трьох дійових осіб повіданої драми прекрасний і силою своїх по­чуттів, і здатністю зрозуміти іншого та водно­час зберегти гідність у виконанні свого обо­в’язку. (Карпо Ярковий — чоловік Марфи — наче стоїть осторонь, бо й справді: нікого й ні­чого в світі не помічає, крім галушок, які він страх любить із картоплею. У лаконічній ха­рактеристиці він найвиразніший — «над га­лушками катується...»).

У цій коротюсінькій новелі — чотири сторін­ки формату середньої за розміром книжки — наче вміщено три новели, і всі вони обрамлені сприйняттям юнака-студента, який приїжджає відвідати матір і дізнається про тонкі й склад­ні взаємини трьох простих людей з глибоким душевним світом.

Одна з тих трьох новел — то сцена шекспірівської глибини й трагізму: «побачення» Мар­фи з листом від коханого з далеких таборів — тим більш вражаюча, що, як можна зрозуміти, повторювалася вона доти, доки йшли листи від нього. Листа адресовано не їй, а його дружині, але саме Марфа «щораз перша відчувала», коли «обізветься» той, у кому вся її душа. Увіч постає, як вона, серцем чуючи «мабуть, ще здалеку, той лист, мабуть, ще з півдороги», че­кає його на поріжку пошти — «тонесенька, тен­дітна, у благенькій вишиваній сорочині й рясній спідничці над босими ногами,— і сидить, сяє жовтими кучерями з-під чорної хустки...». Як вона випрошує в дядька Левка того листа і, випросивши, плачучи, «пригортає його до грудей, цілує у зворотну адресу», а «якщо по­близу не видко людей, нескоро віддає ...листа, мліючи з ним на грудях...» — адже то святиня, якої торкалися Його руки, то наче Він сам... Як вона після цього «біжить на роботу, птахою летить, щоб дов’язати до вечора свої шість кіп, і вітер сушить — не висушить сльози у її очах...».

Попутно мимоволі відзначаємо й делікат­ність листоноші, який був майже єдиним свід­ком тих сцен і мовчав, і його співчуття також мовчазне, до репресованого односельця, за яке, до речі, міг і сам постраждати.

У портреті безвинно згубленого Михайла несподівано виникає риса, яка наче й не муси­ла б бути характерною для цієї людини: мане­ра приховувати свій погляд (найчастіше — прикриваючи очі рукою). Але це зовсім не те, що характерне для так званих мінус-людей (є й такі у творах Тютюнника — про них ще буде мова окремо). Тут це ознака складності й напруженості його внутрішнього життя, ви­бухової сили цієї небуденної натури, та ще й така унікальна особливість: здатність збаг­нути силу свого внутрішнього вогню і намаган­ня стримати його, щоб не травмувати нікого, не прив’язувати до себе. «Гляне, було,— про­сто гляне, і все, а в грудях так і потерпне»,— розказує його дружина. (Такою особливістю був наділений і сам Григір Тютюнник, її від­значає й І. Дзюба у спогадах). І не з неуваги чи, тим паче, неповаги до Марфи, яка безтям­но кохає його, не хоче він і глянути на неї, ні. «Навіщо людину мучити, як вона і так мучить­ся»,— каже він, і хто зна, кого має на увазі — чи її, чи й себе... Бо ж його мука, як дізнаємося за кільканадцять рядків, пішла разом із ним і у далекі краї, «...я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна...» — пише він в останньому листі (мабуть же, і від­чував, що то лист останній). Не маючи снаги приховувати правду, він і другу свою святиню береже у серці: «Обнімаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму...».

Винятковою особистістю постає тут і мати оповідача Софія (символічним видається її старогрецьке ім’я, що означає — мудрість). Справді, треба бути людиною високої й над­звичайно сильної душі, щоб про цілком оче­видну (бо Марфа органічно не здатна прихо­вувати свої почуття) суперницю, про її при­вабливість, про її нещасливу жіночу долю го­ворити з таким співчуттям: «Голосок у неї тоді такий був, як і сама вона, ось наче переломить­ся, ну й ловкий. А Карпа хоч викинь». І далі: «Товстопикий був, товстоногий. І рудий — ма­тінко ти моя... Як стара солома. Марфа проти нього — перепілочка. Ото гляне, було, як він над галушками катується, зітхне посеред пісні й одвернеться, а сльози в очах — наче дві сві­чечки голубі». Щоб і тепер не приховувати від сина, що не вона, дружина, вгадувала, «коли тато обізветься», а саме Марфа. Щоб не тільки у спогадах про далеке минуле так поетично (бо й сама, очевидно, натура неординарна) го­ворити про неї, а й у тодішній реальності бути здатною просити чоловіка: «Ти, Михайле, хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться».

Оповідання завершується начебто примирюючою ноткою одвічної житейської мудрості:

«А ще думаю:

«Чому вони не одружилися, отак одне одно­го чуючи?»

«Тоді не було б тебе...» — шумить велика татова сосна».

Але то «маленькі хитрощі» великого ху­дожника, який начеб і не замислюється над найголовнішою колізією. І він таки підводить читача (зважмо, у час, коли всіляко згорталась інформація про безпідставні репресії, коли знов починалось виправдання сталінщини) до бо­лісного роздуму: чому, задля якої високої ме­ти, за що, навіщо було розтоптано життя — й без того непросте — трьох прекрасних лю­дей? (А сьогодні ж за цими постатями відкри­ваються ...мільйони подібних їм!) Адже не побутовою констатацією, а могутнім узагаль­ненням, по суті, символом обертається те, що сказано тут про колишніх задушевних співунів: про матір — «...спогади її не щемлять їй і не болять — вони закам’яніли», і про Марфу, що у відповідь на привітання ...«ворушить губа­ми». Змовкла не тільки пісня, а й сам голос пропав... А заради чого вирвано з рідної землі, згублено Михайла, який тужив до кінця і за рідними людьми, і за посадженими ним сосна­ми, і за своєю роботою? Не випадкова й така живописна деталь: чоловік, що «...якось і не старів, однаковий зоставався і у двадцять, і у тридцять годочків»,— там, глянувши одно­го разу у скалку од дзеркальця, не впізнав сам себе: «Не тільки голова вся, а й брови посиві­ли. Зразу подумав: може, то іній...». «Часто сниться мені моя робота,— пише він у остан­ньому листі.— Наче роблю вікна, двері фильончасті, столи, ослони. І так мені руки потім засверблять, що, буває, ложки хлопцям ріжу на дозвіллі... А руки як не свої. Дерево тут хороше, у нашій стороні з нього білі пала­ти робили б». — Скільки таких майстрів згуб­лено, знищено й любов до ремесла,— як від того страждає тепер уся країна!..

Григір Тютюнник створив унікальний малюнок у новелі «Медаль», яку, разом із но велою «Сміхота», В. Захарченко оцінює як твори «найнебувалішої досі в нашій повоєнній українській прозі сміливості й відкритості... Що один посмів, зумів, «співрозіп’яв» себе з тим багатостраждальним дядьком Даньком, вихопленим із життя, з народу й поставленим перед нами з його темними колами в очах від голоду, з щойно приколотою байдужою рукою бюрократа медаллю до фуфайки. Стоїть той дядько Данько як докір нам, нашій душевній глухоті, компромісності».

Взята за основу новели «Медаль» житейська ситуація, за нашими попередніми казенними звичками, цілком могла уміститися (і у реаль­ності, як правило, вміщувалась) у стандартно-бадьору інформацію, на зразок «Нагорода знайшла героя». Інструкція ж бо не передба­чає зацікавлення тим, як і чим (і морально, і матеріально) цей герой живе нині. Тютюнник розкрив у одному з ранніх своїх оповідань «Чудасія» знущальницьку суть тих інструкцій: раз у інваліда кульша на два сантиметри дов­ша, «ніж треба», то й машина інвалідська йо­му «не показана». А чоловік ще й мусить за­робляти на життя (сторожує). Голова ж кол­госпу, в якого «і машина своя (на які б то за­робітки?), та й пика, щоб сказать, немала», «службової» конячини йому не дає. Тож і нелегко вчорашньому захисникові віт­чизни доплуганюватись до місця роботи, особ­ливо коли дощі: «...де ж те здоров’я візьметь­ся, скажіть, коли на мій вік три голодовки випало і три війни! От і поділіть: на кожні де­сять років або те, або те». При всьому тому, пройшовши дві війни — громадянську й Велику Вітчизняну, яка й забрала в нього ногу, Мусій Приходько ще зберігає почуття гумору як оз­наку незнищенності народу. Він, власне, мен­ше скаржиться, а скоріше висміює недолугих, бездушних чиновників, усвідомлюючи їхню черствість, обмеженість: «Хіба ж во­но пойме?» і ін. Або: «Так що ж, мені оті два сантиметри надрубати, чи як?» Підсміюється і з себе — зі своєї мрії про машину, з того, що вона йому навіть привиджується просто-таки живою істотою: «Уранці прокинусь, і соромно так зробиться: як маленький...» І скаргу він пише командармові не так з метою придбати ту машину («мені вже машини й не кор­тить...») , як заради того, щоб не втрачати мету, вірніше, чекання того, що «...наче ось-ось щось хороше зробиться...». Такими психоло­гічними тонкощами сповнена вся творчість Г. Тютюнника... Людині потрібна, необхідна хоч якась, хоч дрібненька, а перспектива, очі­кування якогось дива, вона не може, не хоче жити-животіти, аби день до вечора...

І по сьогодні ще багато є інвалідів Вітчизня­ної війни, які у нашому немилосердному світі не можуть домогтися найелементарнішого, найнеобхіднішого для них. Нині ми хоча б маємо мужність визнати, що «довгі роки в нас ретельно вирощувались псевдоцінності, а іс­тинні, загальнолюдські цінності, такі, як спів­чуття й милосердя, засувались на задвірки, придушуючись нашаруванням бурхливих ра­портів і фальшивих промов...». 3 голоду те­пер не пухнуть, але ж мусимо пам’ятати, що таке було! А такий твір, як «Медаль» Григора Тютюнника, закарбується – навіки у серці, бо тут що не слово — то штрих епохи, то дух часу — того часу, коли можливе було таке показушно-байдуже ставлення до людини.

Не забуває голова щодня нагадати Данькові, точніше — переказати через людей,— щоб виходив на роботу. А який харч передається йому «з громадського казана»? (Про те, щоб у колгоспника в хаті були якісь припаси,— вже нема й мови). Чорна квасоляна юшка, яку він «...їв, точніше пив...» А скільки ж її? «Данько швидко навхилки випивав юшку, завжди рівно в три ковтки, прожовував п’ять-шість розімлі­лих квасолин з денця...», після чого страждав від «ще більшого голоду», боявся заснути на вихололій черені, бо верзлася всіляка їжа. «То були тяжкі, виснажливі сни»,— зазначає автор, розповідаючи про те, які ласощі при­виджувалися його героєві,— «куліш, затірка, оладки з кукурудзяного борошна, товчена кар­топля, житні пироги з буряком та кали­ною...». — Сьогодні не кожен і знає, що то таке, а знаючи — скривиться або хоч здивується: теж, мовляв, ласощі. Але річ у тім, що ласував ними переможець фашизму, той, хто пів-Євро­пи пройшов, приніс чимало нагород, а тепер лише з підсвідомості виринає все те.

Та найтяжчі згадки, точніше, марення, ви­ринають «з тих часів, коли він воював у Поль­щі»,— нагнітається напруження, ані на йоту, втім, не відступаючи від реальності (як свід­чать ветерани війни). Тут уже з’являються й небуденні, просто-таки романтичні барви, пов’язані з ...масними й густими стравами — «ложкою не повернеш», «...дими з ротних ку­хонь були такі голубі й прозорі, що зливалися з небом і манили кудись, немов хотіли піднести його... кудись високо-превисоко, під самісінькі хмари...».

Міру роз’єднаності людей спільним нещас­тям (хоч як парадоксально звучить це слово­сполучення, воно правомірне, тому що бувають спільні нещастя, які згуртовують людей, зму­шують їх «триматися купи», а тут ідеться про протилежне), як і ступінь поруйнованості, пограбованості села, письменник розкриває, як і завжди, вкрай лаконічно, з допомогою окре­мих деталей, штрихів, уміло підсилюючи їх емоційний заряд доречно вжитим порівнянням. Тут і «ті поодинокі, негусто розкидані вогни­ки», що «зорили з-під стріх, як вовчі баньки з-під приметених кущів», і «прикидані снігом скирти, обсмикані знизу (мабуть же, не для колгоспної худоби!) і тому схожі на великі гриби», і навіть відсутність диму з бов­дурів: людям нема чим у печі розтопити взим­ку. Спорожніле село, навіть на збори до сіль­ради з’явилось «душ семеро...» За таких об­ставин важко збагнути, що можуть почувати члени виконкому, бригадири, уповноважений з району — ще зовсім молода людина («моло­денький»— сказано про нього). Хіба в нор­мальної людини не мусило б виникнути осно­воположне питання: що коїться із селом?.. З людьми?.. Аж ні: він потискує «налиту Данилову руку і, швидко пустивши її», отже, відчув, що «налита», отже, розуміє, що хворий чоло­вік, і, може, навіть розуміє, що — з голоду, пи­тає для годиться: «Ну, как жізнь, папаша?» Відповідь — «як у людей, так і в нас...» — йо­го, зрозуміло, зовсім не цікавить.

Суцільною фантасмагорією виглядає уся це­ремонія вручення медалі «За трудову доблесть» умираючій людині у вимираючому чи то по­рожніючому селі,— адже ні на крок не відступлено від звичайного ритуалу, навіть черво­ною скатертиною заслано стіл у залі, навіть оплески у ньому звучать («знову заляпали в долоні»). Герой же, пригрівшись у залі, впа­дає у напівзабуття й чує лише окремі слова з промов, а коли треба вийти на сцену, щоб одержати медаль,— не має сил підняти немічні ноги на східці. А чого варті казенні слова, завчено проказувані уповноваженим людині, за одним тільки зовнішнім виглядом якої мож­на зрозуміти, що їй необхідніше реанімаційне відділення лікарні: «Поздоровляю вас, Даниле Якимовичу, з високою нагородою, бажаю вам здоров’я і ще більших трудових успіхів!».

Окремою новелою в новелі є сцена, в якій Данько випадково знаходить під ганчір’ям на лежанці кілька соняшникових зерняток. Як паморочиться в нього голова від решток тепла, що він почуває, розжовуючи те зернятко... Он яка святкова трапеза на відзнаку високої на­городи, врученої «кращому твариннику»... Тут уже не до гумору, ц є написано воістину кров’ю серця. І — ніяких перспектив, ніяких надій, бо ворога наче не видно, і невідомо, про­ти кого й проти чого боротися, щоб припинити це жахіття. Навпаки, самим фактом вручення медалі немов визнається таке становище не тільки нормальним, а й чудовим, і наче зако­нодавчо закріплюється...

Але письменник не хоче закінчувати твір такими деталями, такими чорними настроями. І малює останній духовний злет свого, доти заземленого, героя — його передсмертне видін­ня: «...пухлий від снігу кущ бузини на причіл­ку, на якому чомусь полум’ям униз горіли свічки, а тоненький голос з-під того куща со­лодко, мов русалка, співав знайому Данькові ще з дитинства колядку:

Ше-ед-ши трі-є ца-а-рі

Ко Христу со дара-ми-и-и...».

Людина сільського кореня, сам ставши го­родянином, Григір Тютюнник до кінця своїх днів не почував себе затишно у місті. Він міг, дивлячись на веселі вечірні вогні Києва, непорозуміло знизати плечима, з сумом промовив­ши: «Чого я тут живу?!» Але, як слушно під­креслює І. Дзюба, «про місто й міську людину в нього жодного зневажливого чи гострого слова немає, все, з чим він «воює»,— своє ж, сільське, хоч і прибирає воно «міську» личи­ну». Таку «личину» бачимо, наприклад, у самозадоволено-споживацькій життєвій по­зиції Павла Дзякуна («Син приїхав»), яка, втім, не вступає і у найменшу суперечність із уявленнями його батька, лише вдосконалюючи їх на шляху, сказати б, практичної реалізації.

«Павлушко наш ні в чому не прошибе,— гор­довито мовив Никифор.— В нього й по роботі порядок, і дома, і в машині»,— якого більшого схвалення з боку батька можна чекати! Чар­куючи за родинним столом, батько й син також виявляють повне однодумство.

«— Всьо в наших руках,— сказав Павло.

— Як умієш жить, то все харашо й буде,— багатозначно вирік Дзякун».

Що ж у його розумінні означає — вміти жи­ти? З розкиданих по оповіданню деталей ясно: вміти заробити чи якось добути гроші, й чима­лі, вийти в начальники, знати, з ким дружити, щоб вигода була («Якщо вже кликати... то нужних людей, полєзних»,— така пропозиція Павла, на яку охоче пристає Дзякун-старший). Коли мати натякає, що хотіла б зустрітися зі сватами, а син розважливим, солідним тоном висловлює думку про те, що батькам чоловіка й жінки не варто знайомитися, щоб не виникло приводу для конфліктів. Батько його просторі­кування сприймає як вияв мало не диплома­тичного таланту, спрямованого, знову ж, на збереження добра: «Справді, хто б це гнав новісіньку машину ґрунтовою дорогою до Ши­шак і назад! Що вона — на дурину достала­ся? А свати, як схотять породичатися зблизька, то приїдуть і автобусом». (Мимоволі згадаєш безсмертного героя «Ста тисяч» І. Карпенка-Карого Герасима Калитку, який не давав жін­ці коней поїхати до церкви). Збираючись піти порибалити, Павло не хоче ніякого товари­ства, – ми не знаємо, з яких міркувань, зате нам повідомляється, чому батько погоджується з ним — «міркуючи сам собі, що й тут правда на синовому боці: сам що піймав, те й твоє, а вдвох, то на двох і ділити треба». Власне, через кілька сторінок одержуємо й підтвер­дження справедливості батькових міркувань. Захопився Павло риболовлею, занурився у спо­гади про дитинство, бідне, напівголодне, але чомусь таке щасливе,— чи не тому, що в ньо­му все ж була якась духовність (може, у здат­ності на щирість, безпосередність, може, у спроможності поділитися з товаришем, може, у чеканні доброго завтрашнього дня,— тобто, у тому, чого він тепер зовсім не має). А все ж із кожною новою рибиною жалкує за першою, упущеною: «оце було б дві», «а це було б уже три!» і зрештою «якби ота перша не втекла, якраз нормально було б. П’ятнадцять штук. А так тільки чотирнадцять». Це той підхід, за якого цифри можуть зростати до безконеч­ності — й не тільки у риболовлі. Життя тоді перетворюється у гонитву за ними, яка витіс­няє всі інші інтереси й веде, зрештою, до пов­ного духовного спустошення, змізерніння лю­дини. Якщо ж вона, боронь боже, розповсю­диться на ціле суспільство,— чекай біди...

Григір Тютюнник зазирав так глибоко у людські душі, своїм проникливим, безмежно добрим і людяним зором бачив так далеко, але нічого не програмував і не нав’язував своїх висновків,— залишав їх на розсуд читача, хоч і вміло підводив саме до них,! Художник бив тривогу,— прислухатися б до нього. Але офі­ціоз лише ганив його за «похмурість», за «від­сутність перспективи», «збіднення й спотворен­ня життя» (А. Гордієнко і ін:). Та й ті нападки були звичайнісіньким перекрученням або ж небажанням бачити цілком очевидне. Так, він не бив у барабани, не горлав «ура!», не малював блискавичних і повсюдних перемог ходуль­них істин та штучних ідеалів, словом — не пи­сав неправди. Але то зовсім не означає, що він не утверджував ІДЕАЛ. Утверджував,— і не лише тими постатями, що їх ми умовно звемо позитивними героями. Адже «...й тих, кого не любив, Григір... любив,— справедливо наголо­шує І. Дзюба. — У тому значенні, що не від­мовляв їм ні в чому з того, на що має право людина, ненависть чи гидливість його стосува­лася не самої людини як людини, а поганого в ній. І коли знаходив у ній краще — радів». У тих-таки Дзякунах («...хто з нас не бачив отаких Дзякунів і Дзякунок...» — зазначає Ю. Мушкетик), як і в інших своїх персона­жах, письменник бачить не тільки те, що його прикро вражає і з чого він насміхається, глузує, від чого в «нього болить душа,— їх обмеженість, зосередженість лише на вигоді. Павло Дзякун, наприклад, здатен пам’ятати зроблене йому добро, зберігає вдяч­ність директорові Ковбишівської школи, який його мало не силою «вивів у люди», тобто зму­сив учитися — «тяг його до сьомого класу, можна сказати, за вуха». Щоправда, благо, зроблене для нього вчителем, молодий Дзякун трактує у відповідності зі своїми нинішніми — спотвореними — уявленнями: може, мовляв, саме завдяки його семи, а не п’яти-шести кла­сам, його й зроблено начальником, «бо канди­датур на бригадирство було аж три». Ще остаточно не втратив він і здатність не лише відчу­ти себе частинкою природи, а й побачити її красу. «Інколи ставав перепочити і слухав, як позаду нього сичать, влягаючись на своє міс­це, кушир та латаття, як сонечко гріє сухі пле­чі, а вода під берегом уже не студить груди, обліплені сорочкою, а зогріває, ніжить м’яко, що отак би й заснув у її теплих обіймах...» — такі тонкі, розчулені його відчуття єдності з рікою його дитинства. Тут же письменник подає гарний «малюнок з натури», приписую­чи його спостережливому поглядові свого ге­роя: «У незаболочених закапелках при самому березі вода стояла така прозора, що видно бу­ло дно: тонкорунну зелену травицю, верболозо­ве гілля, обліплене важкими зеленими кім’яха­ми бодяги, та муляву рибку дрібненьку, що стояла косячками проти тихої, ледь помітної течії».