7 Неореалістична основа малої прози Тютюнника

Дещо відокремлено виглядає та частина опо­відання, що розповідає, як Дзякунка та її не­вістка Рита возили хрестити малого Борька. Тут є цікаві штрихи до характеристики кожно­го з учасників дійства, зокрема й молодого священика — людини, цілком зануреної в по­бут. І сам ритуал хрещення дитини для нього звичайнісінька робота, побутова процедура, починаючи від запитання до матері «младенця»: «Хреститися вмієте?» На її відповідь, зро­зуміло, яку,— «зітхнув не тяжко і не сумно, а як людина, якій це не в новину, увімкнув електричну плитку й поставив на неї велику луджену миску з водою», а тоді став навчати жінку хреститися. Є і наче між іншим кинуте слово про «накочену, аж блискучу дорогу сте­пову від Опішньої сюди», яке вступає у своєрідну взаємодію з попереднім, виявляючи ве­личезну кількість тих, хто бажає охрестити дітей, до того ж, у священика, який «має доб­рий бас і молитву знає всю».

Ця історія, за задумом, як розповідає М.Григорів, мала стати окремим оповіданням — час­тиною «своєрідного триптиха: народження людини, одруження, старість і смерть» і бути приєднаною до вже написаних «Поминали Маркіяна» й «Оддавали Катрю». Та «в проце­сі роботи епізод хрещення паростка нового життя відійшов на другий план, а наперед ви­ступив новонароджений міщанин» (оповідання «Син приїхав»)». Триптихом такі різнопланові твори назвати, звичайно, можна лише умовно. Але є й дещо, що, об’єднуючи їх, дає на те під­стави: намір прилучитися до великої таїни трьох основних етапів людського життя, осяг­нути витоки, розвиток і завершувальну стадію духовності, яка не може зникнути разом з ті­лом померлого, а мусить перейти у нові якості, набути нових форм, не відомих ще нам. Хре­щення, очевидно, мислилося автором не стільки як церковний обряд (хоча, безперечно, й це — адже багатовікова народна традиція!), скільки як момент входження дитини у спільноту люд­ську, для чого мусить існувати своєрідний — такий чи інакший — духовний код. Але думка про поступове занедбання, а далі й знищення цього коду, очевидно, більше хвилювала Г. Тю­тюнника й тому закономірно вийшла на пер­ший план.

Внутрішню пов’язаність оповідань «Син при­їхав» і «Оддавали Катрю», мабуть, інтуїтивно відчувають критики, і буквально кожен пише про ці твори обов’язково разом («Поминали Маркіяна» все ж залишається осторонь).

В оповіданні «Оддавали Катрю» зазначений духовний код полягає в українській народній пісні — «давній, ущерть налитій смутком, з якою виросло не одне покоління хуторян і не одне покоління пішло на той світ», від якої «у жінок бриніли сльози на віях, а чоловіки хмурилися, сумнішали очима й прохмелялися, наче й не пили». Та пісня здатна розігнати си­вушний туман, до якого вже було настільки призвичаїлось ціле суспільство, що й на весіл­ля, де, звісно, не передбачається дефіцит ви­пивки, усе ж кожен несе «як не пляшку, то дві, а то й цілу сулійку», і от чи не найхарактерні­ша деталь — живописна, іронічно-серйозна — весільного стола: «...незабаром над столами ніби туман устав: так багато було бутлів. І над туманом тим, напроти короваю, де мали сісти молоді, мовби церковці з срібними баня­ми, височіли три пляшки шампанського». Піс­ня здатна протистояти й іншому насланню — бездуховності, у конкретному значенні слова, тобто повній відсутності в людей будь-яких духовних потреб, що веде зрештою до взаємної ворожнечі, агресивності. «...А сьогодні всі вони плечима до плеч сиділи за столами й співали пісню, знану ще з дитинства і були схожі на слухняних та поштивих дітей одних батька-матері. Вони то були — і не вони» .

Ця магія пісні, це перетворення десятків людей на одну «многогласу душу» зворушує навіть «корінного донбасівця» — людину, по­збавлену кореня (батьки його у Вінниці) і са­мого уявлення про національну спільність: чи не думає він,, що «донбасівець», «вінничанин» і зрештою «хохол» (він так-висловлює своє захоплення: «дають хохли!») то і є означення різних націй... Утім, письменникові цього натя­ку на складну проблему поки що достатньо: хай замислиться читач.

Розглядаючи оповідання, критики здебіль­шого ведуть мову про малосимпатичного мо­лодого як своєрідного антипода народній куль­турі чи й ще гірше — перекинчика з села, яке зберігає традиційну духовність, до знеосібленого міста (хоча з тексту оповідання не видно, щоб він був сільського походження). Та ви­черпну характеристику своєму героєві дав сам автор у листі до Н.Дангулової (11 лютого 1971 року), очевидно, відповідаючи на її чи рецензентські зауваження: «Молодий не бідно написаний, а скупо. Ви, певно ж, помітили, що в нього навіть імені немає, отже, це тип якоюсь мірою «нарицательный». Я не люблю людей, які, вийшовши з простого народу (найчастіше цей «вихід» відбувається у нас через поганень­ку освіту, місто й посади), пишаються потім перед ним бозна-чим і чому. Молодого я не люблю саме за це, хоч він хлопець, мабуть, порядний у так званому «своєму колі». Але ж сухий і трохи зарозумілий («надменный») вда­ному оточенні. Він напевне вважає, що робить Катрі честь, беручи її з хутора, без вищої ос­віти... Писати про все це я не схотів, бо воно й так зрозуміло більш-менш досвідченому чи­тачеві. Якби мені було за кого віддати Катрю, цей хлопець нізащо б її не дістав! От. Катря для мене — все, молодий — відтінок Катриного безталання: на батьківщині їй нікого було по­любити...»

Відзначають і відсутність ідеалізації сіль­ського люду, наявність деяких гумористичних деталей у зображенні його. Але наче й не помічають головної героїні — постаті найдра­матичнішої. А це ж гідно подиву: Катря вихо­дить заміж за того, кого любить, а викликає жаль і співчуття. І зовсім не тому, ясна річ, що, мовляв, з певним запізненням оформлюється шлюб. Річ у тім, що жіночність Катрі знахо­дить вияв у мовчазній покірності ніби одвіку наперед визначеній жіночій долі. А її нарече­ний написаний так, що в нас справді нема пев­ності в її подальшому щасті. Вона ж навряд чи спроможеться подолати те, що будь-коли може невідь-звідки звалитися на неї, бо це не та сильна натура, яка здатна чинити опір обста­винам і не зламатися. Не випадково зазначив Тютюнник в одному з листів: «Марфа (з новели «Три зозулі з поклоном») вища духом за Катрю, їй-богу». Водночас до Катрі ставився з величезною ніжністю, коли в обіця­ному номері журналу не побачив свого опові­дання, турботливо запитував у листі: «Що ж трапилося з моєю милою Катрею? Не зійшлась вона з «Дружбой народов», чи що?» Він ні в чому не осуджує свою героїню, лише співчу­ває їй, постійно пам’ятаючи те відкриття, яке зробив у молоді роки: «Але є в житті людини один страшний день — коли вона вперше опу­стить плечі, зігнеться» (із записника 1961 ро­ку). Такий день у Катрі, схоже, вже настав.

Неодноразово велася мова про посутній «перегук» творчості Григора Тютюнника та Василя Шукшина, що відчував і визнавав і сам Тютюнник. Він охоче перекладав твори свого російського побратима, з яким так і не встиг познайомитися, присвятив його пам’яті одне з найцікавіших своїх оповідань — «Ди­кий». А з нагоди 50-річчя митця виступив зі статтею «Світла душа», де з притаманною йо­му стислістю визначив найголовніше у твор­чості Шукшина: «Народ. Це головний герой і літературних і кінематографічних творів Ва­силя Шукшина. Народ — не як безлика маса, а як сукупність неповторних індивідуальностей. Добрих душ і ницих. Щасливих і нещасливих. Різних». Ці слова Григора Тютюнника повною мірою стосуються і його самого. Хоч у його творчості незмірно менше насмішки й так ба­гато душевного болю художника, що важко порівнювати його будь з ким. І зовсім не у по­лемічному запалі, а утверджуючи незаперечну істину, пише П.Мовчан: «Григір Тютюнник – це Григір Тютюнник. Такого у нас не було і ніколи не буде».

18