3.4 Зовнішньоекономічні зв'язки Київської Русі та Гетьманської держави.

В античний період на території сучасної України виникла Скіфська держава, одна з найбільших в Європі, яка підтримувала активні торговельні зв'язки із зовнішнім світом. Основними торговельними партнерами скіфів були греки, які здійснювали посередницькі функції у торгівлі скіфів із Македонією, Херсонесом, Істрією, Тіром та іншими спільнотами. До Скіфії ввозилися, в основному, предмети розкоші - високоякісний столовий посуд, амфори з вином, парадна зброя, металевий посуд, бронзові дзеркала, прикраси. Основною статтею експорту Степової Скіфії були продукти землеробства. Греко-скіфський ринок сформувався на базі північно-східних та північно-західних грецьких колоній, які здійснювали посередницьку торгівлю, засновану на перепродажі товарів, завезених із метрополії, а також торгували місцевими товарами.

Початок поширення монет і товарно-грошових відносин у степовій зоні Північного Причорномор'я пов'язаний із взаємодією варварського і грецького світів, зокрема в Північно-Західному Причорномор'ї, Приольвійському (Нижньобузькому районі), Степовому Криму, Подніпров'ї і Подонні.

Від II ст. до н.е. до II ст. н.е. у степах Північного та Східного Причорномор'я панували сармати, які прийшли з Волги. Найактивнішими та найближчими їхніми контрагентами були грецькі причорноморські колонії. Від них сармати отримували олію, хліб, ремісничі вироби (ювелірні, ковальські, предмети туалету тощо) в обмін на худобу, продукцію тваринництва та рабів. Як західна гілка Великого Шовкового шляху, сармати отримували також товари з далекої Азії (ювелірні вироби, китайські дзеркала і шовк, коштовне каміння з Індії та Цейлону). 

Основними торговельними маршрутами Київської Русі були: шлях "Від варяг до греків", який пролягав від Півночі до Півдня Європи через Чорне море до Константинополя; "Залізний шлях", що пролягав уздовж Дніпра, Чорного моря, Дунаю, з'єднуючи Україну з важливими економічними центрами Південно-Східної Європи; "Соляний шлях" сягав гирла ріки Дон, через Азовське море, до Кримського півострова і грецьких колоній на Чорному морі; ще один торговельний шлях був спрямований до хазарської столиці, міста Ітіль, звідки суходолом уздовж західного узбережжя Каспійського моря рухалися каравани через Вірменію та Азербайджан у напрямі Великого Шовкового шляху; галицькі князі використовували водні артерії річок Прута і Дунаю для торгівлі з Візантією. Візантійська торгівля у X ст. відігравала визначальну роль у зовнішніх зносинах Київської Русі.

Після Хрестових походів були відкриті нові маршрути торгівлі між Заходом і Сходом в обхід українських земель, внаслідок чого зріс інтерес України до встановлення торговельних зв'язків із Заходом (Західний торговельний шлях).

Найбільшим торговельним центром Давньої Русі був Київ, на території якого діяло вісім ринків, кожен з яких спеціалізувався на продажу певних товарів. Зокрема, міжнародна торгівля здійснювалася на спеціальному ринку під назвою "Бабин торжок", розташованому неподалік від Десятинної церкви, поруч із міською площею. В товарному експорті України переважали хутра, віск, мед, зерно. Імпортувалися в основному срібні та золоті вироби, шовк, килими, кераміка, ікони, витвори мистецтва, вина, фрукти, спеції.

Кримські купці виступали посередниками у торгівлі з Візантією. У Північному та Західному напрямах здійснювалась торгівля з російськими та скандинавськими племенами. Починаючи з другої половини XVIII ст. відбувалося відчутне скорочення міжнародних економічних зв'язків Київської Русі, викликане встановленням іноземного панування, зростанням соціальної напруженості, збільшенням власних продовольчих ресурсів. Водночас зовнішня торгівля Галичини, Волині та Західного Поділля розвивалася доволі стабільно. Ці регіони активно торгували з польськими містами (Краків), прусськими (Данціг і Торн), германськими (Нюрнберг і Регенсбург) та ін. Галицько-Волинське князівство встановило торговельні зв'язки з Грецією та Малою Азією. Головними центрами торгівлі Західної України були Львів і Луцьк.

У східній частині України монгольські завоювання призвели до розриву торговельних зв'язків Русі як із Заходом, так і зі Сходом. Українські купці перестали брати участь у міжнародній торгівлі, яка велася тепер вихідцями з Вірменії, Польщі, Литви, Греції та Італії.

Високий загальний рівень торговельних зв'язків Київської Русі засвідчує наявність договірно-правової бази, що існувала між Києвом і Візантією (угода князя Олега від 911 р. та князя Ігоря - 944 p.).

Основними платіжними засобами внутрішньої та зовнішньої торгівлі Русі IX-XI ст. були іноземні монети - переважно арабські срібні куфічні дирхеми. Використовувалися також візантійські міліарісії, руські монети - златники і срібники.

Об'єктивні передумови для налагодження торговельних зв'язків Запорозької Січі із сусідніми країнами і територіями склалися внаслідок високого рівня розвитку власного господарства, формування певної спеціалізації, надзвичайно вигідного географічного положення. Географія зовнішньоторговельних відносин Запорожжя визначалася давніми історичними зв'язками з прилеглими країнами і територіями, збігом взаємних економічних інтересів, спільними рисами у способі життя й побуту. Важливу роль відігравали близькість рівнів господарського розвитку, територіально-географічна спільність, наявність випробуваних водних і сухопутних шляхів. Основними торговельними партнерами Запорозької Січі були Росія, Лівобережна Україна, Польща, Литва, Крим, Туреччина, Персія, Вірменія, Греція та інші країни. До Росії поставлялися сушена і в'ялена риба, мед, віск, шкіри, кожухи, дьоготь, селітра, гончарні вироби, худоба. З Росії до Запорожжя завозили сукно, полотно, цукор, папір, шкіри, кінську збрую, рушниці, прокат заліза для виготовлення в огнепальної та холодної зброї і будівництва козацьких укріплень, предмети повсякденного побуту. Лівобережжя забезпечувало в основному потреби запорожців у хлібі, борошні, пшоні, горілці, предметах одягу і взуття. У великих кількостях завозилися також сукно та вовна, полотно, порох, свинець, рушниці, шкіра, тютюн, дьоготь, риболовецькі снасті. Експорт на Лівобережну Україну обмежувався продуктами тваринництва, рибою, сіллю, хутрами. Торговельні зносини Запорожжя здійснювалися завдяки знаменитим Моравському, Чорному українському, Кримському битим шляхам.

Активні торговельні зв'язки розвивалися з Туреччиною та Кримом, втілюючись у договірні форми. Суперечливий характер мали торговельні відносини з Польщею. Попри періодичні політичні тертя, обидві сторони дуже високо цінили взаємні господарські контакти і всіляко сприяли їхньому всебічному розвиткові. У своїх торговельних зносинах з іншими державами запорожці вдавалися до таких форм, як прямий товарообмін, купівля-продаж товарів за допомогою грошей і купівля товарів у кредит. У зовнішньоторговельних зносинах основна роль відводилася чумакам. Найбагатші купці, що торгували великими партіями товарів, мали свої представництва (факторії) в зарубіжних землях, які вивчали місцеві звичаї та потреби, кон'юнктуру, способи найвигіднішого збуту товарів.

Доволі розвиненою була на Запорожжі митна справа, на яку покладалися завдання поповнення доходів скарбниці й регулювання цін та інших умов торгівлі на численних ринках і в окремих торговців. Генетична основа зовнішньоторговельних зносин Запорозької Січі була закладена ще за часів Київської Русі, яка була одним із найбільших центрів торгівлі в Європі.

Початок індустріальної доби характеризувався розвитком торговельних відносин України з такими партнерами, як Польща і Німеччина. Після підписання Переяславської угоди (1654) почав поступово зростати товарообмін між Україною і Московією. Проте митна політика російського уряду негативно позначилася на зовнішньоторговельних стосунках між обома країнами.

Активно розвивалася транзитна торгівля, особливо після введення в дію чорноморських портів Одеси і Севастополя.

Значного досвіду в розвитку торговельних відносин набули міста Галичини, їхні представники активно торгували з Україною, Угорщиною, Туреччиною, Молдавією, країнами Західної Європи та Балканського півострова. Напередодні Першої світової війни Україна мала позитивне сальдо торговельного балансу, хоча структура товарообміну вирізнялася переважно аграрною спрямованістю.