3.Міфи, епос та стародавня наука як джерела розвитку соціології

Міфічне уявлення про людину та суспільство:

1. Переважання нераціонального уявлення про походження людини та суспільства.

2. Опис подій часто сакрального характеру, що перебувають поза часом і простором.

Епос – художньо-літературна творчість, що виникає за занепаду первісного ладу, розвивається за феодальних та рабовласницьких відносин. Твориться у вигляді поем та оповідань. Приклади – «Іліада» та «Одісея» Гомера (ХІІ – VII ст. до н.е.), «Махабхарата» (Індія, 2-а пол. ІІ тисячоліття до н.е.), «Давид Сасунський» (Х ст. н.е., Вірменія), балади у Західній Європі доби Середньовіччя. Риси епосу:

• в центрі – людина-герой або псевдоісторичний персонаж.

• відтворення картини реального життя, його ідеалів та моральних норм.

• має розгортання в історичному часі – є територія свого народу та ворогів.

• оповідання про історичні події (сага – чисто історичне повіствування), є меншим відходом від реальних подій, ніж міф.

ІІ тисячоліття до н.е. – розвиток історичної науки, математики, механіки дають підґрунтя для нових шляхів розвитку прикладної соціології. ІІ ст. до н.е. – в «Історичних записках» (Китай) оповідається, як країна була поділена на провінції задля дослідження стану господарства, кількості населення, раціонального збору податків. 973 р. – цар Давид провів перепис населення Ізраїлю, аби встановити кількість здатних воювати. VI ст. до н.е. – Давньоримський цар Сервій Туллій ввів «ценз» - перепис громадян та їх майна, аби визначити їх політичний, соціальний, військовий та податковий статус.

Роль античної історичної науки (Геродот, Фукідід, Плутарх, Полібій, Корнелій Тацит): звернули увагу на соціальний факт¹, використали аналіз документів, методи спостереження, опитування; заклали принципи систематизації, узагальнення, відбору, класифікації емпіричного матеріалу.

4.Концепція суспільства за Арістотелем

Загальна характеристика уявлень про суспільство в античній Греції:

• Суспільство – частина вселенського порядку (Космосу), похідна його частина. Держава та суспільство не відокремлювалися одне від одного. Суспільне благо вважалося вищим за особисте.

• Людина вважалася невід»ємною частиною міста-держави – полісу. Арістотель: «людина – суспільна істота».

• Ідея залежності людини від фатуму (долі).

Концепція Арістотеля (за твором «Політика»). Держава – спілкування людей з метою забезпечення загального блага. Виникає природним шляхом, оскільки людина є соціальною за природою, фактично розуміє під державою суспільство. Протиставляється родині як природному спілкуванню з метою забезпечення власних потреб людини. Родина – частина держави на чолі з її главою. Наявні раби, яких філософ розглядає як знаряддя праці. Війна необхідна для здобуття власності – передовсім рабів з числа варварів (не-еллінів): варвара і раба Аристотель вважав тотожними поняттями. Заперечує уявлення Платона про небажаність приватної власності: природа людини спонукає її піклуватися насамперед про те, що належить їй самій. Вихід – готовність тимчасово надати свою власність задля блага іншої людини або полісу. Громадянин – член держави, що бере участь в управлінні нею (народні збори, суд, праця на державних посадах). Не є громадянами раби, метеки (уродженці іншого полісу), ремісники та селяни. Громадянин – той, хто народився в полісі та має там нерухому власність. Уявлення про устрій держави: «правильні» - ті, що мають на меті загальне благо (монархія, аристократія та політія) та «неправильні» - ті, що мають на меті тільки благо тих, хто править (тиранія, олігархія та демократія).