- •1. Предмет і методологія вивчення курсу історії Укр. Джерела і література.
- •2. Історичні витоки українського народу: трипільська культура,кіммерійці,скіфи,сармати.
- •3.Передумови утворення держави у східних слов’ян. Держава антів. Заснування Києва.
- •4. Східні слов’яни у 6-8століттях.
- •5. Проблема походження українського народу.
- •6. Київська Русь: основні етапи розвитку, політичний устрій та суспільна організація.
- •7. Причини занепаду і місце Київської Русі в історичній долі українського народу.
- •8.Галицько-Волинське князівство і правонаступниця та спадкоємиця Київської Русі.
- •9. Українські землі у складі Великого князівства Литовського.
- •Козацтво(січове, частково реєстрове), селяни, міщани, деякі прошарки духовенства, збідніла шляхта.
- •№16.Формування української козацької держави в роки революції хviIст.
- •21. Нац. Відродження і соц.-пол. Рухи в Наддніпрянській Україні у і половині 19 ст.
- •22. Західноукраїнські землі у першій половині 19 ст.
- •23. Українські землі у складі Росії у другій половині 19 ст.
- •24. Національний та суспільно-політичний рухи в Україні у другій половині 19 ст.
- •25. Західноукраїнські землі в другій половині хіх ст.
- •26. Соціально-економічне та політичне становище у складі Росії на початку XX ст.
- •27. Західноукраїнські землі у другій половині на початку XX ст.
- •28. Революція 1905-1907 рр. І активізація українського національно-визвольного руху.
- •29. Соціально-економічне та політичне становище України в 1907-1914 рр.
- •30. Українське питання в роки першої світової війни.
- •33.Українська гетьманська держава. Її внутрішня та зовнішня політика.
- •37. Перехід від політики “воєнного комунізму” до непу в Укр.
- •39. Розвиток цивільної авіації в Укр. В 1920-30-х рр.
- •40. Індустріалізація в Україні. Форсування темпів промислового будивництва.
- •42. Національно – культурне будивництво в Україні. Політика коренізації. Українізація.
- •43. Україна напередодні та на початку другої світової війни.
- •45. Розвиток підпільного та партизанського руху на окупованій теріторії України. Діяльність оун – упа ( 1941 – 1944 рр. ).
- •48. Україна в системі міжнароднихвідносин в повоєний час (1945 – 1955 рр.).
- •47. Відбудова народного господарства України у повоєнне десятеріччя.
- •49. Суспільно – політичне життя України в 1945 – 1955 рр.
- •52. Суспільно-політичне життя в Україні 1956-1964 рр.
- •53.Суспільно-політичне життя в Україні(1965-1985рр.)
- •54. Об”єктивна зумовленість необхідності змін у всіх сферах життя срср і України (1985-1991 рр.)
- •55.Прийняття Декларації про державний суверенітет України. Курс на утворення самостійної держави.
- •56. Розвиток цивільної авіації в Укр. В 1956-91рр.
- •57. Розбудова незалежної України.
- •58. Соціально-економічна політика України в сучасних умовах.
- •59. Міжнаціональні відносини і нааціонально-культурний розвиток в Україні. (1991-2000 р.)
- •60. Україна в сучасному світі.
24. Національний та суспільно-політичний рухи в Україні у другій половині 19 ст.
Криза феодальної системи господарювання, піднесення революційних рухів в Європі викликали загострення національно-визвольної боротьби в Україні в другій половині XIX ст. Посилення національного руху було зумовлено процесом консолідації українства, політикою національного гноблення з боку монархічного режима.
У 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуев заборонив друкування українською мовою книг та текстів музичних творів, а в 1876 р. цар Олександр II підписав так званий Емський акт, за яким без спеціального дозволу Головного управління у справах цензури заборонялось ввозити в межі Росії українську літературу, що друкувалася за кордоном. Заборона поширювалась на українське сценічне мистецтво, співи, читання. Великої шкоди справі народної Освіти завдала заборона викладання українською мовою у недільних та початкових школах.
Наприкінці 50-х рр. XIX ст. першими взялися пробуджувати національну самосвідомість мас студенти Київського університету. Вони утворили таємний гурток "хлопоманів". Учасниками гуртка були: В. Антонович, Б. Познанський, Т. Рильський, А. Свидницький. Метою "хлопоманів" було відстоювання інтересів селянства, виховання у нього свідомих патріотичних почуттів. Власне "хлопоманами", або "хохломанами", їх прозвали недоброзичливці. Самі ж вони себе називали українофілами. Ідеологом був Антонович. Гурток "хлопоманів" припинив своє існування на рубежі 1860-1861 р. з ініціативи самих же його учасників.
У 1861 р. "хлопомани" разом з іншими студентами Київського університету (Чубчнським, Драгомановим, Касьяненком, братами Синьогубами) утворили нове таємне товариство — "Громаду", напівлегальний гурток української інтелігенції та патріотично настроєного студентство. Відразу ж у громадівському русі викристалізовуються дві течії: демократично-ліберальна та радикально-демократична. Демократично-ліберальне крило київської громади представляли: В. Антонович, Б. Познанський, брати Рильські, Чубинський. Ліберали виступали за національно-культурну автономію України. Вони вважали, що вирішення національного питання можливе шляхом широкої просвітницької діяльності серед народу. Лідер радикально-демократичного крила, до якого належали Синьогуб. брати Потоцькі, Пилипенко, ставили за мету народне повстання та встановлення української, польської, російської республік. Такі громади діяли у Полтаві, Чернігові. Одесі, Харкові, Житомирі. Катеринославі. Свою діяльність вони змушені були припинити в 1863-1864 рр. в умовах переслідувань та арештів.
Відновлення громадівського руху припадає на 70-ті рр. XVIII от. “Старі” громадівці зберегли лише одну організацію — київську. Поряд з нею починають діяти “молоді” громади, які об'єднали представників молодого покоління патріотів української справи. Гуртки молодогромадівців виникли у Києві, Одесі, Полтаві, Чернігові. Єлисаветгроді. Харкові. Головну увагу в цей період громадівці надавали науковій та видавничій діяльності: збирали український фольклор, етнографічний матеріал, займалися літературними перекладами, організовували гуртки з вивчення української мови, видавали наукову літературу. У 1873 р. члени "Київської громади" історики Лучицький, Лазаревський, Драгоманов, правник Кістяківський, антрополог Вовк, мовознавець Житецький, етнограф Русов, письменник-актор Старицький, композитор Лисенко ввійшли до відкритого у Києві Південно-Західного відділення географічного товариства. У складі цього товариства громадівці зібрали та видали значний етнографічно-фольклорний, історичний, географічний та природознавчий матеріал.
Помітний слід в історії національно-визвольного руху, суспільної думки України полишив вчений-історик, етнограф, літературний критик та публіцист Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895 рр.). Він був одним з найактивніших членів "Київської громади". Зазнаючи переслідувань з боку царату, М. Драгоманов виїхав за кордон, де заснував часопис "Громада". За кордоном став прихильником соціалістичної Ідеї. З 1889 р. був професором кафедри загальної історії Софійського університету (Болгарія). У своїх поглядах М. Драгоманов відстоював право українського народу на політичну свободу та національну автономію. Великі надії покладав на створення федеративної держави, в межах якої мала існувати національно-культурна автономія України.
80-ті рр. XIX ст. характеризувались занепадом громадівського руху. Учасники громад 80-х рр. займаються виключно культурницькою діяльністю, яка дещо пожвавлюється з виходом у 1882 р. істерико-етнографічного журналу "Киевскоя старина" (1882-1906 рр.). На сторінках журналу друкувались цінні матеріали з історії, археології, етнографії України, твори видатних українських письменників, пропагувалися ідеї національного відродження. Наприкінці 90-х рр. В. Антонович, М. Лисенко, М. Старицький виступили з ідеєю об`єднання розпорошених громад у позапартійну Всеукраїнську загальну організацію.
В ліберально-земський рух Україні він формувався на рубежі 70—80-х років на основі земської ліберальної опозиції. Держава мала стати правовою, оберігати демократичні права особи і мінімально втручатися в економічну сферу. Ідеальною формою правління ліберали вважали конституційну монархію. Не визнаючи революційних форм і методів боротьби, в основу своєї діяльності вони поклали тактику пошуку компромісів з урядом.
Опорою ліберального руху були земства. Найвпливовішою була ліберальна група земців Чернігівщини, яку очолювали Петрункевич, Шраг. Осередки лібералізму існували також у Київському, Харківському, Полтавському, Ніжинському та інших земствах. Основними формами роботи лібералів наприкінці XIX ст. — початку XX ст.були створення опозиційної преси; скликання з'їздів земських службовців; організація банкетів, на яких приймалися петиції та звертання до царського самодержавства з вимогами встановлення у Росії конституційного ладу.
На заваді розвитку руху стали вузька соціальна база, зумовлена нерозвиненістю соціальної структури Російської імперії, практичною відсутністю у ній "третього стану", поміркованість лозунгів, завдань і дій, активна боротьба проти "бюрократії" при абсолютно лояльному ставленні до самодержавства тощо.
В 60-ті рр. ХІХ ст. формується революційний рух, в якому переважно брало участь радикально настроєна молодь, представники різночинної інтелігенції. Їх самоназва — народники. Народники вірили у самобутній розвиток Росії, у те, що вона найближче стоїть до можливості побудови суспільства соціальної справедливості (соціалізму), тому що основою суспільної структури Росії лишалася сільська община. У діяльності народників виділяють три етапи: перший (1859—1861 рр.), що проходив під гаслом "ходіння в народ"; другий (70-ті рр.), який характеризувався широкою пропагандистською роботою серед селянства, третій (80-ті— початок 90-х рр.) — етап політичної боротьби з самодержавством методом терору. Але це не принесло дієвих результатів. У кінці 1874 р. було заарештовано близько тисячі учасників "ходіння в народ". У 1876 р. в Петербурзі було утворено нелегальну законспіровану організацію, яка координувала й узгоджувала діяльність окремих народницьких гуртків. У 1878 р. вона дістала назву "Земля і воля". Нова революційна організація намагалась працювати по-новому: її члени відкривали у селах майстерні, організовували своєрідні поселення і робили спроби перейти до тривалої пропаганди. Зокрема, такі поселення, спрямовані на підготовку селян до повстання, існували у Київській губернії. У 1876 р. група народників на чолі із Стефановичем, Дейчем і Бохановським організували у Чигиринському повіті таємне селянське товариство і намагались підняти селян на повстання. Організатори "Чигиринської змови" у своїй пропаганді використовували українську мову, звертались до козацьких традицій, творів Шевченка, проте вони розглядали ці кроки лише як засіб здійснення своїх "бунтарських" цілей і були далекими від національних прагнень народу.
Розбіжності у поглядах, що дедалі поглиблювалися, призвели до розколу "Землі і волі" та створення у 1879 р. двох нових організацій — "Народна воля" і "Чорний переділ". До "Народної волі", яка перейшла до застосування терору, належали А. Желябов, О. Михайлов, М. Фроленко, М. Морозов, В. Фігнер, С. Перовська, М. Кибальчич та ін., до "Чорного переділу", що залишився на бакунінських, бунтарських позиціях, — Г. Плеханов, Я. Стефанович, П. Аксельрод, Л. Дейч, В. Засулич, Є. Ковальська та ін. В Україні діяли обидві організації, причому двічі — під Одесою і Олександрівськом — було вчинено замахи на Олександра II, а також ряд терористичних актів проти царських чиновників. Однак це призвело лише до посилення реакції". 1 березня 1881 р. народовольцями був убитий імператор Олександр II, на російський престол вступив Олександр III, який посилив репресії проти визвольного руху. З квітня 1881 р. Желябов, Перовська, Михайлов, Кибальчич і Рисаков були повішені. "Народну волю" розгромлено. Окремі гуртки продовжували певний час діяти, однак відновити організацію революціонерам не вдалося.
Наприкінці ХІХ ст. пожвавлюється робітничий рух. Перший страйк робітників в Україні відбувся в 1869 р. на Грудецькому цукровому заводі в Подільській губернії. Згодом страйк став основною формою боротьби робітників за свої права. До цього періоду відноситься і створення перших робітничих організацій: у 1875 р. в Одесі утворюється "Південноросійський союз робітників".
У цей період дедалі більший вплив на пролетарські організації починає справляти теорія марксизму, в основу якої німецькі соціалісти Маркс та Енгельс поклали ідею експлуататорського характеру буржуазного суспільства та висунули мету створення суспільства соціальної справедливості. У 1871р. професор Київського університету М. Зібер видав книгу "Теорія цінності та капіталу Д. Рікардо", в якій познайомив передову громадськість з економічною теорією марксизму. Наприкінці 80-х рр. в Україні виникають перші марксистські гуртки та організації у Києві, Харкові, Катеринославі, їх провідними діячами були: Мельников, Запорожець, А. Луначарський. Гуртки займаються пропагандою та агітацією і намагаються налагодити зв'язок з робітничим рухом. Наприкінці 90-х років, після появи петербурзького "Союзу за визволення робітничого класу" аналогічні групи виникли у Києві, Катеринославі, Миколаєві та інших містах. У 1898 р. у Мінську на першому з'їзді Російської соціал-демократичної партії серед дев'яти його делегатів четверо (Н, Вигдорчик, Б. Ейдельман, К, Петрусевич, П, Тучапський) представляли соціал-демократів України. За 70—90-ті рр. робітничий та соціал-демократичний рухи пройшли шлях, який привів їх до створення марксистської загальноросійської політичної партії у 1898 р.