2.2.Розвиток права та шляхи його вдосконалення

Історично право виникло як результат антагонізму в суспільстві і виражало волю і інтереси економічно пануючих верств населення (це видно, наприклад, якщо проаналізувати нормативно-правові акти східно-деспотичної, рабовласницької і феодальної держав).

Соціальними нормами первісного суспільства були мононорми (звичаї і табу). Велика регулятивна роль в ньому належала обрядам, ритуалам і міфам- набору прикладів гарної та поганої поведінки.

При переході від привласнюючої економіки до виробляючої (так звана

неолітична революція) і появі держави, відбувається розчленовування мононорм на норми права і норми моралі, тобто, як соціальний інститут, право виникає разом із державою. Це пояснюється тим, що багато у чому вони були призвані забезпечити ефективність дій одне одного.

На відміну від мононорм, що містилися у свідомості і поведінці людей, правові норми почали оформлятися письмово для загального ознайомлення.

При цьому право було більш складним регулятором, аніж мононорми, адже, окрім заборон, містили зобов’язання і правомочності, що створювали широкі можливості для різнорівневого упорядкування суспільних відносин. Виникнення права є наслідком ускладнення соціальних зв’язків, загострення суперечностей, з урегулюванням яких мононорми вже не могли впоратись.

На сьогодні відомими є три шляхи утворення права:

1) Переростання мононорм у норми звичаєвого права та їх санкціонування силою держави.

2) Правотворчість держави, що виражається у виданні спеціальних документів – нормативно-правових актів (законів, указів тощо).

3) Прецедентне право, що складалось із конкретних рішень судових чи адміністративних органів.

Історія розвитку права свідчить, що в умовах переходу від первісного суспільства до державної організації, спочатку затверджувалося „кулачне право”, коли мононорми відновлювались і знову відмінялись за допомогою насильства. І лише потім настав період панування права, що фіксувалися у письмових джерелах так зване „писане право”.

Правове регулювання в цей перехідний період ще було недостатньо відділене від інших різновидів соціального регулювання (морального, релігійного тощо). Перші нормативні узагальнення як правило, являли собою державно-нормативне вираження індивідуального рішення або ж визначеного та захищеного державою звичаю.

Пізніше відбувся перехід до правотворчості: формулюванню органами

законодавчої, виконавчої і судової влади законів, підзаконних актів та прецедентів. Найстаріші юридичні пам’ятки (Закони Ману, Кодекс законів царя Хаммурапі, Закони ХІІ таблиць, Руська Правда тощо) відтворювали норми звичаєвого права, містили узагальнене викладення судових прецедентів, а також деякі безпосередньо законодавчі положення.

У ході подальшого розвитку суспільства той чи інший елемент права отримував домінуюче значення і тим самим сприяв формуванню національних правових систем.[14,ст.121-122]

Праворозуміння неможливе без висвітлення історичних аспектів виникнення, становлення і розвитку права, але різноманіття тлумачень сутності права, його змістовних характеристик накладає свій відбиток і на проблеми правоутворення.

Класовий підхід до праворозуміння зумовив і дослідження походження права через призму класогенезу, тісний зв’язок виникнення права з утворенням приватної власності, класів та держави. Нормативістська інтерпретація походження права акцентує увагу на виникненні права як системи правових норм, що утворюються і захищаються державою і тому здебільше залежать від останньої. Соціологічний підхід до права дозволяє розглянути історію розвитку права в більш широкому контексті, беручи за критерій його періодизації безпосередньо ступінь розвитку суспільства, в тому числі його докласову, класову і пост-класову фази. Крім того, важливо виділити не тільки етапи (стадії) сталого функціонування суспільства, але й стадії переходу від одного до іншого ступеня його розвитку.

Право являє собою міру свободи у взаємодії між суб’єктами. Ця міра може усвідомлюватись суб’єктом чи ні, але вона зумовлена матеріальними обставинами життя суб’єкта, його відносинами з іншими суб’єктами, а тому існує об’єктивно. Тобто шукати право там, де ще немає поділу соціуму на окремих суб’єктів, недоцільно. Проте і там, де є цей поділ, але він не усвідомлюється суб’єктами, права суб’єктів в єдності його об’єктивного і суб’єктивних значень немає. Крім того, випадкові можливості і діяння суб’єктів, які не мають кількісно масового характеру, також не є правом. Ці обмеження дозволяють підійти до розгляду докласової стадії виникнення права, більш вірно, соціального права, як сукупності прав суб’єктів.[6,ст.114]

Склад первісного суспільства характеризується своїм поділом на роди та племена,йому ще не властиве виокремлення особи як індивіда, а нерозвинутість

[6]- Загальна теорія держави і права: Навч.посіб./А.М.Колодій, В.В.Копєйчиков, С.Л.Лисенков та ін..; За ред. В.В.Копєйчикова.- К.:Юрінком Інтер,2001.-320с.

[14]- Теорія держави і прави: навч.посіб./ В.В.Сухонос, 2005.-536с.

свідомості не дозволяє окремому роду, племені чи індивіду адекватно усвідомлювати ті можливості, що складаються у процесі розвитку суспільства.

Виникнення юридичного права пов’язане з утворенням держави як форми організації суспільства, механізму забезпечення його сталого існування і розвитку, з необхідністю зберігання цілісності суспільства і здійснення державної влади, визначенням сфери незалежності, непідвладності свободи членів суспільства.[6,ст.107-108]

Принцип верховенства права знайшов своє закріплення як у низці міжнародних нормативно-правових актів (у преамбулі КЗПЛ; преамбулі та ст. З Статуту Ради Європи, Американській конвенції про права людини та ін.), так і на національному рівні (п. 1 ст. 8 Конституції України, ст. 8 КАСУ, у преамбулі, ст. 2, ч. 1 ст. 6 ЗУ "Про судоустрій і статус суддів", ст. 5 ЗУ "Про безоплатну правову допомогу" та ін.).

За своїм характером цей принцип є багатоаспектним і включає низку компонентів, що утворюють його зміст. Сутність верховенства права розкрита у доповіді "Про верховенство права", прийнятій на 86-му пленарному засіданні Венеціанської комісії 25-26 березня 2011 р. Відповідно до підходів Венеціанської комісії виділяють такі складові верховенства права:

1) доступ до закону;

2) вирішення питань про юридичні права повинно, як правило, здійснюватися на підставі закону, а не за розсудом;

3) рівність перед законом;

4) влада повинна реалізовуватися відповідно до закону, справедливо та розумно;

5) права людини повинні бути захищені;

6) повинні бути наявні засоби для врегулювання спорів без невиправданих витрат та відстрочок;

7) наявність справедливого суду;

8) держава повинна дотримуватися своїх зобов'язань у рамках як міжнародного, так і національного права.

Виходячи з такого підходу та міжнародно-правових документів, слід виділити обов'язкові елементи верховенства права:

1) законність, у тому числі прозорий, підзвітний і демократичний процес прийняття законодавства;

2) правова визначеність;

3) доступ до правосуддя, забезпечений незалежними та неупередженими судами;

[6]- Загальна теорія держави і права: Навч.посіб./А.М.Колодій, В.В.Копєйчиков, С.Л.Лисенков та ін..; За ред. В.В.Копєйчикова.- К.:Юрінком Інтер,2001.-320с.

4) заборона на свавілля;

5) дотримання прав людини;

6) недискримінація та рівність перед законом.

Верховенство права означає, що суд не повинен застосовувати положення

правового акта, у тому числі закону, якщо його застосування суперечить конституційним принципам права або порушуватиме права та свободи людини і громадянина.[8]

[8]-Кримінальний процесуальний кодекс України.Науково-практичний коментар.Тацій В.Я.