1. Політичний розвиток україни у другій половині хvіі ст.: громадянська війна (руїна)

1.1 Українська держава після смерті б. Хмельницького. Початок громадянської війни (1657 – 1663 рр.)

Російсько-українські стосунки після укладення союзу з Російською державою у 1654 р. не виправдали сподівання Б. Хмельницького. Першого серйозного випробування цей союз зазнав у 1656 р. під час переговорів між Росією та Річчю Посполитою у Вільно. Перемовини безпосередньо стосувалися України, але відбулися без участі української делегації. Б. Хмельницький, надзвичайно цим обурений, з листопада 1656 р. розгорнув активну дипломатичну діяльність, спрямовану на пошуки нових союзників для боротьби з Польщею, та поновив демонстративні переговори з Польщею і Туреччиною. Однак реалізації цих планів завадила смерть гетьмана (6 серпня (27 липня за ст. ст.) 1657 р.).

Після смерті Б. Хмельницького для України настав трагічний період міжусобної боротьби козацької старшини, агресії сусідніх держав та руйнації господарства. Період втрат основних досягнень Визвольної війни тривав до 80-х років ХVІІ ст. і отримав назвудоба Руїни.

Боротьба за верховну владу в Україні стала одним з основних внутрішніх чинників, які дестабілізували життя Козацької держави. Обраний за гетьмана син Б. Хмельницького – 16-річний Юрій – через молодість і недосвідченість не зміг утримати владу у своїх руках і добровільно відмовився від булави (сучасні українські науковці В.А. Смолій та В.С. Степанков вважають, що його було усунено внаслідок державного перевороту).

З жовтня 1657 р. повноправним гетьманом Української держави став І. Виговський (1657 – 1659)¹. Найближче оточення І. Виговського складалося з перевіреної за часів Визвольної війни козацької старшини та з представників польської шляхти. Серед них були брати Виговського та Юрій Немирич²– один з найяскравіших представників цієї епохи. Союз двох таких досвідчених державних діячів, як І. Виговський та Ю. Немирич, створював для Української держави сприятливі перспективи. Однак подальший розвиток подій не виправдав ці сподівання. Протягом піврічного терміну гетьманування І. Виговського в Україні визріла і розпочалася громадянська війна.

Основними причинами громадянської війни, на думку істориків, є:

1. Боротьба козацької старшини за гетьманську булаву, спричинена усуненням І. Виговським від влади династії Хмельницьких (багато представників генеральної старшини та полковників вважали себе більш достойними претендентами на гетьманство).

2. Прорахунки І. Виговського у внутрішній політиці (нехтування традиційними „свободами і вольностями” запорозьких і городових козаків, відновлення великого землеволодіння і закріпачення селян) сприяли загостренню соціальних суперечностей у суспільстві.

3. Втручання в українські справи російського і польського урядів, які намагалися розколоти українську правлячу еліту і взагалі все суспільство, спрямовуючи гнів козацтва та козацьких низів проти старшини. Польща була найбільш вигідним союзником для частини козацької старшини, звиклої за часів Речі Посполитої до широких політичних прав і свобод (у Росії родовиті бояри залежали виключно від волі самодержця), вищого духовенства і особливо української шляхти Волині, Поділля і Брацлавщини. Однак широкі народні маси – міщани, рядові козаки та селяни – не підтримували союз із Польщею, вбачаючи в ньому загрозу відновлення старих порядків, зокрема соціально-економічного і національно-релігійного гніту. І. Виговський у відносинах із Польщею та Росією намагався балансувати, щоб бодай зберегти автономію Української держави і, найголовніше – втриматися при владі. Однак така тактика вимагала надзвичайних зусиль від гетьмана.

Центром соціальної боротьби у 1657 – 1658 рр. стали Запорозька Січ та Полтавський полк. Участь в антигетьманському повстанні на чолі з полтавським полковником Мартином Пушкарем (один з претендентів на гетьманську булаву) та кошовим отаманом січовиків Яковом Барабашем, взяли козаки Полтавського і Миргородського полків, запорожці, багато робітних людей (винники, броварники, пастухи, наймити), селяни та просто декласовані елементи. Боротьба І. Виговського з повстанцями переросла у збройну міжусобицю (березень – червень 1658 р.), спричинивши трагічний період Руїни. У цій боротьбі і влада, і опозиція намагалися використати зовнішніх союзників. Зокрема опозиція І. Виговського, яка в боротьбі з гетьманом орієнтувалася на Росію, використала промосковські настрої народних мас.

Політичні події 1658 р. змусили І. Виговського розірвати Переяславський договір з Росією і укласти на козацькій раді під Гадячем 16 вересня 1658 р. угоду з Польщею. Гадяцька угода, проект якої розробив Ю. Немирич, передбачала перетворення Речі Посполитої на федерацію трьох держав: Польщі, Литви та України. Українські землі під назвою Князівства Руського (у початковому варіанті тексту договору – Велике Князівство Руське) мали включати Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства. Вища законодавча влада належала виборному парламенту (Національні Збори), а виконавча – гетьманові, пожиттєво обраному і затвердженому королем. Князівство отримувало власну скарбницю, свій вищий судовий трибунал та армію у складі 30-тисячного Війська Запорозького і 10-тисячного найманого війська. Православна церква урівнювалася у правах з Римо-католицькою, а унія на території ВКР мала бути скасована. В угоді обумовлювалося заснування двох університетів, та без обмежень – колегій та гімназій з правом викладання латинською мовою. Проголошувалася повна свобода друку і слова, аби лише не було випадів проти особи короля.

Водночас Гадяцька угода передбачала відновлення адміністративно-територіального устрою, що існував до 1648 р.; повернення польським магнатам і шляхті маєтків в українських землях та відновлення повинностей українського селянства (усі права і вольності зберегли лише козаки).

Варшавський сейм, ратифікуючи угоду, ще більше урізав права України (обмежив вибори гетьмана, заборонив самостійну зовнішню політику). Через це Гадяцька угода перетворилася, за характеристикою сучасної дослідниці Н. Яковенко, на „модифікований варіант Зборівського договору 1649 р.”.

Відступ сейму та недоліки угоди викликали опір значної частини українського суспільства, особливо Запорозької Січі. Реалізації Гадяцької угоди завадило також російське військо, очолюване О. Трубецьким, Г. Ромодановським і С. Пожарським. Однак перемога над цим військом у червні 1659 р. козацько-татарського війська під Конотопом не принесла користі гетьману. У вересні 1659 р. розпочалося повстання козацької старшини проти І. Виговського, у ході якого загинув Юрій Немирич. Під тиском козацьких рад І. Виговський відмовився від влади і виїхав до Польщі.

Гетьманом у жовтні 1659 р. удруге було проголошено Ю. Хмельницького³. Обираючи Юрія Хмельницького гетьманом, козацька старшина сподівалася об’єднати українську еліту та консолідувати суспільство, щоб припинити громадянську війну та послабити втручання сусідніх держав. Однак тактику гри на суперечностях між Москвою та Варшавою Ю. Хмельницький не зміг опанувати. На початку свого гетьманування під тиском російської сторони він змушений був підписати новий Переяславський договір з Російською державою, який виявився фальсифікованим варіантом Березневих статей 1654 р. За умовами Переяславських статей, ухвалених 17 жовтня 1659 р., цар мав давати дозвіл для переобрання гетьмана, призначення і усунення полковників, виступ у похід; гетьман втратив право закордонних зносин; збільшувалося число російських залог в Україні; Київська митрополія підпорядковувалася Московському патріархату. Ганебним пунктом Переяславської угоди була видача родини І. Виговського Москві.

Підписання цієї угоди не вирішило українського питання: порозуміння з Москвою не було досягнуто, а українське суспільство залишалося роз’єднаним і цей розкол все більше поглиблювався. До того ж треба було відстояти у боротьбі з Польщею Правобережну Україну.

Нова кампанія боротьби з Польщею за українські землі розпочалася влітку 1660 р. Польсько-татарська армія, в якій були і прибічники Виговського, оточила і розгромила російське військо під містечком Чудновом (нині Житомирської обл.). Під тиском пропольськи налаштованої козацької старшини на чолі з Г. Лісницьким та Г. Гуляницьким, Юрій схиляється до союзу з Польщею. 17 жовтня 1660 р. під с. Слободищем гетьман підписав мирну козацько-польську угоду (Слободищенський трактат), яка в загальних рисах нагадувала Гадяцьку, але погіршувала становище Козацької держави. За її умовами Україна втрачала статус окремого Князівства Руського і право самостійної зовнішньої політики, та повертала маєтності польській шляхті і магнатам.

Угода не вгамувала старшинські пристрасті. Опозицію проти гетьмана, яка виникла на Лівобережжі (Переяславський, Ніжинський і Чернігівський полки), очолив рідний дядько Юрія – Яким Сомко. У Переяславі він склав повторну присягу на вірність російському цареві і був проголошений наказним (тимчасовим) гетьманом. Україна фактично розкололася на дві частини, які воювали між собою: Лівобережжя під патронатом Москви, Правобережжя на боці Польщі. Однак одностайної єдності в жодному регіоні не було (не всі полки Лівобережжя орієнтувалися на Росію, а на Правобережжі проти союзу з Польщею виступали народні маси). Це підсилювало анархію та невдоволення населення.

В умовах загального хаосу і безвладдя Юрій Хмельницький у січні 1663 р. відмовляється від гетьманської булави і йде в монастир. Наслідком його гетьманування став територіальний розкол України, який після обрання нових гетьманів доповнився політичним. Події 1663 р. стали апогеєм Руїни.