3.2 Суспільно-політичний устрій та управління Слобідської України

Слобідська Україна – це назва регіону, який займав територію сучасної Курщини, Білгородщини та Воронежчини Російської федерації, Сумської, Харківської та Донецької областей сучасної України. Слобожанщина як регіон у межах Російської держави виникає у 20 – 30-х рр. ХVІІ ст. – сюди переселяються учасники козацько-селянських повстань. Під час Визвольної та громадянської війн у 50 – 60-х роках сюди прибувають нові переселенці з Наддніпрянщини, Поділля та Волині. Вони переселялися цілими селами на незаймані землі, засновували слободи, створюючи нову систему оборони на півдні країни, на території колишнього Дикого Поля. Тут були засновані нові міста: Чугуїв (1638 р.), Острогозьк (1652 р.), Лебедин (1652 р.), Суми (1652 – 1655 рр.), Харків (1654 р.), Охтирка (1654 р.), Балаклія (1663 р.) та багато слобод. Наприкінці ХVІІ ст. на Слобожанщині проживало 100 тис. українців та 20 тис. росіян, а вже наприкінці ХVІІІ ст. – понад 990 тис. осіб, переважно вихідці з України і близько половини з них – колишні козаки.

Переселенцям дозволялося зберігати козацький устрій (полково-сотенний) та внутрішнє самоврядування, до справ якого царський уряд не втручався аж до 1760-х років. На Слобожанщині діяло 5 козацьких полків: Острогозький, Харківський, Сумський, Охтирський, Ізюмський. Чисельність боєздатних козаків Слобожанщини у 1732 р. становила 4.200 осіб. Полк очолювали довічно обрані козаками полковник і старшина (обозний, суддя, осавул, хорунжий, два писарі). Полковників обирали на старшинських радах і затверджували царськими жалуваними грамотами (а пізніше стали призначати), сотника обирала полкова старшина. Посада полковника була майже спадковою і за весь час існування слобідських полків відомо 26 полковників з восьми старшинських родів (Донці-Захаржевські, Квітки, Кондратьєви, Шидловські, Лесевицькі та ін.). Полковникові належала вся повнота цивільної, судової та військової влади на території полку.

Однак Слобожанщина не знала ні гетьманського правління, ні Генеральної ради. У військових питаннях полковники підпорядковувалися білгородському воєводі – командирові Білгородського полку. Цивільну сферу („права і вольності”) кожного полку регулювали царські жалувані грамоти, які надавали право козацького устрою, свободу від податків на землю, право вільної торгівлі і винокуріння.

Переважна більшість переселенців були заможними людьми, які привозили з собою сільськогосподарський реманент та худобу. Шляхом „займанщини” вони освоювали цілинні землі, внаслідок чого формується приватна власність на земельні угіддя, яка передбачала виконання військових повинностей. Найприбутковішими місцевими промислами були вільне винокуріння (як суто українська пільга), дігтярство і бджільництво у лісових районах, виварювання селітри, скотарство і садівництво – у степових. Право на млинарство, безмитну торгівлю та винокуріння компенсувало переселенцям грошове жалування за військову службу. У Харкові, Охтирці, Сумах виникли великі ярмаркові центри, а загалом у регіоні наприкінці ХVІІІ ст. існувало понад 270 ярмарків.

Привілейованим станом на Слобожанщині були козаки (їх теж поділили на „виборних”, які відбували військову службу за власний кошт, та „підпомічників” – бідних козаків, які допомагали „виборним” у воєнних походах та власному господарстві). Селяни („посполиті”) здебільшого оселялися на землях козацької старшини і заможних козаків, сплачували податки до царської казни, виконували певні повинності і мали право переходу (були вільними). Міщани принесли на Слобожанщину цеховий устрій і магдебурзьке право. Вони займалися хліборобством, ремеслами і торгівлею, їх права були подібні до прав селян. Великі земельні угіддя належали жіночим та чоловічим православним монастирям.

Слобідські полки несли охоронну службу проти татар, городову службу, брали участь у багатьох військових операціях російського уряду, їх використовували на „канальних роботах”, будівництві Української укріпленої лінії¹⁰.

Після ліквідації гетьманської влади на Лівобережній Україні зазнала централізації і Слобожанщина. У 1765 р. тут було ліквідовано полково-сотенний устрій (натомість сформовано п’ять гусарських полків) і створено Слобідсько-Українську губернію на чолі з царськими урядовцями (пізніше – Харківське намісництво). Козаків перетворювали на „військових обивателів”, а підтвердження прав російського дворянства змогли добитися лише понад 60 представників козацької старшини.