1.2 Громадянська війна на українських землях з 1663 р. До 1686 р.

Загострення боротьби за гетьманську булаву у 1663 р. супроводжувалось драматичними подіями, як на Правобережній, так і на Лівобережній Україні. Переможцем у боротьбі за владу на Правобережжі вийшов переяславський полковникПавло Тетеря⁴. Він виступив, хоча й не одразу, прихильником пропольської орієнтації. На Лівобережжі переміг своїх конкурентів кошовий гетьман Запорозької СічіІванБрюховецький⁵, який своєю політикою намагався ще дужче зміцнити промосковську орієнтацію Лівобережжя.

У жовтні 1663 р. між гетьманами обох берегів розпочалася відкрита війна: польсько-татарське військо разом з 14 полками П. Тетері переправилося на лівий берег. Ця остання спроба Польщі завоювати Лівобережжя завершилася невдачею вже у лютому 1664 р. До того ж на Правобережжі у 1664 – 1665 рр. розпочалося повстання народних мас проти польської шляхти, яке незабаром перетворилося на антигетьманське. Не справившись із ситуацією, П. Тетеря у квітні 1665 р. відмовляється від влади і виїжджає до Польщі.

Гетьман Лівобережної України І. Брюховецький своєю внутрішньою політикою (обмеження міського самоуправління, оподаткування міст на свою користь, ігнорування інтересів запорожців) теж стрімко втрачав довіру козацтва. Шукаючи опори, він першим з українських гетьманів зробив візит до Москви і підписав з царем 11 жовтня 1665 р. Московські статті, де ще більше було обмежено автономні права України: розширювалися повноваження російських воєвод та збільшувалася чисельність російських гарнізонів в українських містах, податки з українського населення мали збиратися під контролем воєвод і йти до царської скарбниці. На початку 1666 р. царські ревізори розпочали перепис населення Лівобережжя та його прибутків. На Переяславщині розпочалися збройні антимосковські та антигетьманські заворушення.

Падіння авторитету І. Брюховецького у суспільстві прискорило Андрусівське перемир’я (30 січня 1667 р.) між Польщею та Росією терміном на 13,5 років. За його умовами територію України було поділено на три частини: Лівобережжя залишалося під владою Росії, Правобережжя – Польщі, а Запорожжя мало перебувати під опікою обох держав. Це юридично закріпило існування двох Україн – Ліво- і Правобережної, перекреслюючи майже двадцятирічну боротьбу за Козацьку державу. Розчарувавшись у відносинах з Росією, І. Брюховецький звертається до нового союзника – Туреччини і на початку 1668 р. проголошує війну Москві і Польщі. Однак рятувати „милу отчизну Україну” було вже запізно, 7 червня 1668 р. з гетьманом розправився натовп колишніх прихильників.

На Правобережжі патріотичні сили, сподіваючись зупинити громадянську війну, обрали 1665 р. своїм гетьманом П. Дорошенка⁶.

Намагаючись звільнити Україну з-під влади Польщі та об’єднати Лівобережжя і Правобережжя, Дорошенко у грудні 1666 р. з допомогою кримського хана розгромив розквартировані на Поділлі польські війська. Розпочалася чергова козацько-польська війна. Прагнучи втілити у життя нереалізовані плани Б. Хмельницького, Дорошенко розпочав переговори з Туреччиною. Однак Андрусівське перемир’я надзвичайно ускладнило об’єднавчі плани гетьмана, а напад запорожців Івана Сірка на союзницький Крим восени 1667 р. звів їх нанівець. Татари поспішили додому, а Дорошенко, втративши союзника, присягнув на вірність королю та Речі Посполитій і ні з чим повернувся до Чигирина.

У травні 1668 р. полки Дорошенка переправилися на Лівобережжя, охоплене антимосковським повстанням. Після смерті Брюховецького у червні 1668 р. П. Дорошенко був проголошений гетьманом усієї України і на деякий час об’єднав українські землі в одну державу. Однак Росія та Польща не визнали об’єднання України і гетьман змушений був вести війну на два фронти (проти нього була і Запорозька Січ). Активізація польських військ на Правобережжі змусила Дорошенка залишити Лівобережну Україну, призначивши наказним гетьманом чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного. Останній під впливом проросійсько налаштованих козацької старшини і духовенства та внаслідок наступу російських військ розпочав перемовини з російським урядом.

Д. Многогрішний,обраний гетьманом Лівобережної України (1668 – 1672), домігся пом’якшення російсько-українських відносин. Згідно з умовами Глухівських статей 1669 р. Росія повернула гетьманській адміністрації право збору податків, обмежила число міст, де мали бути російські гарнізони (Чернігів, Остер, Ніжин, Переяслав та Київ). Домагаючись широкої автономії України у складі Російської держави, Многогрішний займав досить незалежну позицію, різко висловлювався проти московського правління та не приховував своєї симпатії до П. Дорошенка. Маючи простакувату, круту і недипломатичну вдачу (через селянське походження його звали „мужичим сином”), Многогрішний досить швидко нажив собі ворогів. Скривджена ним козацька старшина звинуватила гетьмана у зраді та видала московській владі.

Визнання Д. Многогрішним верховенства російського царя перекреслило сподівання П. Дорошенка на об’єднання України під своєю владою та змусило його посилити протурецьку орієнтацію: у березні 1669 р. Корсунська генеральна старшинська рада обговорювала перспективи офіційного прийняття турецького протекторату, але без принесення присяги. У привезеній турецьким послом на чергову раду у липні грамоті султан оголошував, що приймає козаків у підданство. Чутка про султанську протекцію викликала невдоволення в Україні та спровокувала загострення боротьби за гетьманство на Правобережжі. Конкурентами Дорошенка виступили писар Запорозької Січі Петро Суховій та уманський полковник Михайло Ханенко, який під тиском польського уряду був проголошений гетьманом Правобережної України (1669 – 1674 рр.). З допомогою Польщі він відвоював у Дорошенка майже все Поділля.

У червні 1672 р. Дорошенко за підтримки турецького султана розпочав війну з Польщею. Турецькі і українські війська захопили Поділля, Волинь і частково Галичину (до Львова). Приголомшена Польща 18 жовтня 1672 р. на ганебних для себе умовах підписала Бучацький мирний договір з турками: Поділля ставало власністю Туреччини, Дорошенку перейшли Брацлавське і південна частина Київського воєводств, а султану мала сплачуватися велика контрибуція і чималі щорічні упоминки⁷. Польський сейм цієї угоди не ратифікував і обидві країни залишались у стані війни.

Від перемоги Туреччини Дорошенко майже нічого не виграв. Навпаки, руйнація фортець, роззброєння населення, сплата данини туркам, безчинства татар, влаштування мечетей замість церков та костьолів змушували населення масово переселятися з підвладної гетьману території на Лівобережжя та Слобожанщину. Гетьман втрачав підтримку народних мас, які засуджували його за союз з турками і татарами, та своїх однодумців.

Цією зміною політичної ситуації на Правобережжі скористалися російський уряд та новообраний гетьман Лівобережної України Іван Самойлович⁸. У 1674 р. лівобережні полки та російські війська перейшли на правий берег та розпочали воєнні дії проти Дорошенка та його союзників – турок і татар, проливаючи ріки крові і проводячи люті репресії. Внаслідок цих репресивних заходів населення та козацька старшина змушені були визнати І. Самойловича гетьманом усієї України. З осені 1674 р. у війну проти Дорошенка вступили і польські війська, які прагнули відвоювати втрачені за Бучацькою угодою землі.

Правобережжя було спустошене бойовими діями російських, польських і, особливо турецьких військ, оселі та фортеці зруйновано і спалено. П. Дорошенка підтримували не більше п’яти тисяч козаків, а підвладна йому територія скоротилася до Чигирина і його найближчої округи. Та й саме місто татари перетворили на страхітливий невільницький ринок. Перебуваючи у безвихідному становищі, П. Дорошенко вирішує скласти гетьманські повноваження і здатися Росії, що і зробив у вересні 1676 р.

Правобережна Україна ввійшла до складу Української держави І. Самойловича. Тут було запроваджено і два роки протримався той же устрій, що і на Лівобережжі. Свої війська російський уряд з цієї території не вивів. Тому з 1677 р. розпочалася нова війна – російсько-турецька. Новим претендентом на булаву турки призначили Ю. Хмельницького. Епіцентром збройного протистояння між Правобережжям і Лівобережжям став Чигирин, зруйнований турками у 1678 р. Турецький контроль був встановлений над південною і середньою Київщиною та східним Поділлям. Населення Лівобережжя влаштувало організований опір турецьким завойовникам. Війна перетворилася в безперспективне протистояння.

У січні 1681 р. Росія, Туреччина і Кримський ханат уклали Бахчисарайське перемир’я терміном на 20 років. За його умовами під владою Туреччини залишалися землі Південної Київщини, Брацлавщини та Поділля (1699 р. повернулися до складу Польщі), Росія отримувала Лівобережну Україну та Запорожжя. Територія між Дністром і Бугом (колишні володіння Дорошенка) мала залишатися незаселеною.

Однак Польща і Туреччина не припинили воєнні дії на Правобережжі. Поряд з іншими причинами (геополітичні і територіальні міркування), цей регіон становив значний економічний інтерес для сусідніх держав. Тому польський король Ян Собеський всіляко сприяв відновленню правобережного козацтва (для боротьби з турками) і відродженню краю. Результатом його „козакофільської” політики стали кілька вдалих походів правобережних козаків у турецькі володіння, участь у розгромі польською армією турецьких військ під Віднем у 1683 р., а також у молдавських походах 1685 – 1686 рр.

Проти Туреччини спрямовувалося і врегулювання польсько-російських відносин. Підписаний у 1686 р. між Росією та Польщею „Трактат про вічний мир” закріпив основні положення Андрусівського перемир’я, остаточно визнавши встановлений ним розподіл території України між сусідніми державами (Правобережжя залишалося під владою Польщі, Поділля – під протекторатом Туреччини, Лівобережжя і Запорозьку Січ контролювала Російська держава).

Підписання цих мирних угод ознаменувало завершення доби Руїни.