Терещенки

З середини XIX століття, особливо після селянської реформи 1861 ро­ку і з початком промислового перевороту, спричиненого впровадженням парових двигунів і машинного виробництва, економіка українських губер­ній вийшла на шлях надзвичайно бурхливого підйому. Особливо розвива­лася харчова промисловість, яка використовувала багаті сільськогосподар­ські ресурси краю. Провідним видом виробництва стало цукроваріння. Серед цукрозаводчиків особливо помітні Бобринські, Симиренки, Бродські, але провідне місце займає рід Терещенків, що дав Україні і всій Російській імперії не тільки найпотужніших підприємців, але й колекціонерів творів мистецтва, меценатів, авіаконструкторів, політиків — людей, що проявили свої талан­ти в багатьох сферах суспільного і культурного життя.

Рід Терещенків походить із древнього міста Глухова, що було певний | час резиденцією гетьманів Лівобережної України. Першим яскравим представником сім'ї був Артем Терещенко (1794—1877). Вийшовши із селянсь­кого середовища, він займався комерцією, досяг успіхів у хлібо- і лісоторгівлі. У 1842—1845 рр. він обіймав посаду бургомістра Глухівського І магістрату і в 1870 році одержав дворянство. З його чотирьох дітей у підприємництві, а також колекціонуванні й меценатстві, заявив про себе старший син Микола. Микола Терещенко народився 14 жовтня 1819 року в Глухові. Разом І із батьком починав як торговець хлібом, а також вів справи в Криму, відкіля привозив в Україну сіль і рибу. Розбагатів на постачанні продовольства російській армії під час Кримської війни, а ще більше — після реформи 1861 року, коли почав брати в оренду (а потім і викупляти) землі І поміщиків Лівобережжя. У своїх зразкових господарствах особливу увагу І приділяв вирощуванню цукрового буряка, а згодом почав будувати і влас­ні цукрові заводи.

Виробництво цукру, який вивозився в усі куточки Росії і до багатьох країн Європи, давало колосальні прибутки, і М.Терещенко швидко ввій­шов у число найбагатших людей імперії. При цьому він активно займався громадською діяльністю (у 1860—1872 роках обіймав посаду глухівського ; міського голови). Він піклувався про розвиток народної освіти і славився і своєю добродійністю, спрямованою переважно на будівництво і фінансування лікувальних закладів.

З 1896 р. Б.Ханенко стає керуючим справами Товариства заводів братів Терещенків, паралельно займаючись археологічними дослідженнями. Найважливіїші результати розкопок друкував у каталогах-альбомах, виданих його ж коштом, — "Старожитності Наддніпрянщини" (випуск 1—7, 1907) і "Руські християнські старожитності" (1899). Водночас Б.Ханенко з дружиною та її родичами бере активну участь у багатьох благодійних акціях у Києві, зокрема у створенні вищезгаданого Міського музею, відкритого в переддень 1899 року. Він не тільки жертвує для нього величезні суми і частину своїх колекцій (що становила понад по­ловину початкового зібрання музею), але також пише його статут і бере професійну участь у формуванні експозицій. З 1897 р. фактично очолює (його номінальним головою була графиня М.М.Мусіна-Пушкіна) Київське товариство старожитностей і мистецтв, обіймаючи посаду віце-голови, а через 4 роки офіційно стає його головою. Б.Ханенко був також членом Історичного товариства Нестора-літописця, головою Київського комітету юргівлі й мануфактури, у 1906—1912 рр. — членом Державної Ради від про­мисловців, причому на посаді, яка відповідала дійсному статському радни­ку. У 1910 р. київський колекціонер був обраний почесним членом петер­бурзької Академії мистецтв і Академії наук.

Помер він у травні 1917 року. Свої зібрання творів мистецтва заповідав місту за піклування своєї дружини. Воно склало основу колекції київсько­го Музею західного і східного мистецтва, нині імені Б. і В.Ханенків.

Прославив свій рід і син Федора Артемовича, який при народженні в 1888 році дістав ім'я, як і батько, Федір. Однак коло його інтересів помітно нідрізнялося від захоплень більшості представників роду Терещенків. У 1907 р. він вступив на механічне відділення Київського політехнічного інституту, значний час проводив у Берліні, Відні й Петербурзі. В роки бурхливого розвитку авіації його повністю поглинає робота над проектами літаків. У 1909 р. у своєму маєтку під Бердичевом Ф.Терещенко влаштував авіа- майстерню. Його модель "Терещенко-5" стала одним із основних експона­тів повітроплавального відділення Всеросійської торгово-промислової і сільськогосподарської виставки 1913 року в Києві. З цього моменту він як авіаконструктор працює на замовлення військового міністерства, і в 1916 р. гворює принципово нову в авіаконструкторській справі модель літака "Терещенко-7", виготовлену в майстернях Київського політехнічного інститу­ту. В роки громадянської війни його слід губиться, і подальша доля цього талановитого авіаконструктора залишається невідомою.

У липні-серпні 1917 р. М.Терещенко, разом із О.Керенським (головою Тимчасового уряду з 8 липня) і М.Некрасовим, стає однією з провідних фі­гур Тимчасового уряду. Але ситуація виходила з-під контролю ліберально-демократичних сил Росії занадто швидко. Разом зі своїми колегами по Тим­часовому уряду М.Терещенко був арештований більшовиками в Зимовому палаці в ніч на 26 жовтня 1917 року й запроторений до Петропавлівської фортеці. Завдяки зусиллям матері і дружини, француженки Маргарет, що кілька місяців до цього народила йому дочку, за сприяння англійського і французького посольств він був викуплений за 100 тисяч карбованців (при­чому нові "хазяї" Росії представили його зникнення із в'язниці як утечу).

До кінця 1917 р. М.Терещенко з родиною вже був у Норвегії. В наступ­ні роки емігрантського життя працював переважно в скандинавських країнах, де швидко став одним із провідних бізнесменів. Незабаром він во­лодів уже 13-ма мовами і з успіхом вів свої справи по всій Європі, а також у колоніях західних країн, зокрема у Мозамбіку, що тоді належав порту­гальцям. Під час Другої світової війни він із родиною жив в Англії, а по за­кінченні світової баталії перебрався в Монако, де в Монте-Карло і помер 1 квітня 1956 року.

Численні представники дому Терещенків і нині проживають у різних країнах Західної Європи й Америки, зрідка приїжджаючи на батьківщину своїх предків. Це заможні й респектабельні люди, які говорять багатьма мо­вами, у тому числі й російською. Української, рідної для патріархів їхнього роду — Артема і його синів Миколи й Федора, вихідців з української, глухівської (у прямому і переносному значенні слова) глибинки, — вони вже не пам'ятають. Однак і сьогодні вони милуються і пишаються прекрасними особняками й музейними зібраннями, що залишилися Києву від їхніх предків.

Тарновські

Своїми благодійними справами український рід дворян Тарновських залишив

помітний слід в історії України ХІХ ст. Тарновські – нащадки шляхти польсько-литовського

походження, з ХVІ ст. перебували на службі в козацькому війську, а наприкінці ХVІІІ ст.

отримали російське дворянство. У сучасній науковій літературі приділяється значна

увага вивченню генеалогічних зв’язків між окремими сім’ями одного роду, їх впливу на

громадську активність родичів, тому що кожний рід є ланкою між особою і суспільством.

Сьогодні російськими фахівцями розробляється історико-культурне обґрунтування концепції

генеалогічної пам’ятки, а генофонд родини розглядається як субстрат, в якому зосереджена

спадкова інформація, що передає від батьків до дітей і далі факел життя, родову свічку.

Можна напевне стверджувати, що генеалогічний фактор відігравав значну роль в історії

України ХІХ ст. Тому дослідження доброчинних традицій родини відомих українських

меценатів Тарновських в ХІХ ст. має актуальне значення для сьогодення.

Вже стало історіографічною традицією розповідати про трьох відомих меценатів

Тарновських – Григорія Степановича (1790–1853), Василя Васильовича-старшого (1810–

1866) і Василя Васильовича-молодшого (1837–1899). Але не можна залишати поза увагою й

найближче оточення Тарновських – сім’ї, з якими вони мали тісні родинні зв’язки.

Чимало відомо про доброчинність Григорія Степановича Тарновського, батьком

якого був київський губернський маршалок дворянства Степан Якович Тарновський, а

вітчимом – Григорій Якович Почека, який кілька разів обирався ніжинським повітовим

маршалком. Вже з дитинства Григорій Степанович був свідком благодійних справ, які

робилися його родичами, у тому числі дядьком, братом батька – Василем Яковичем,

чернігівським губернським маршалком дворянства. Серйозною школою доброчинності для

молодого Г.С. Тарновського стали події війни з Наполеоном 1812 р. У ті часи йому довелося

працювати в канцелярії чернігівського губернатора. Чернігівське і полтавське дворянство

своїм коштом зібрало, озброїло та утримувало народне ополчення, яке захистило кордони

України з Білоруссю, не допустивши французькі війська на територію українських губерній.

Маєтки Тарновських знаходились неподалік територій бойових дій, а Григорій Якович

Почека і його брат Матвій Якович брали найактивнішу участь у формуванні ополчення,

пожертвувавши значні кошти.

Під час служби у Полтаві в 1818 р. відбулося знайомство Г.С. Тарновського з

родиною Д.Л. Алексєєва, катеринославського губернського маршалка дворянства (1808–

1830). Дмитро Ларіонович на той час вже був відомий своїми благодійними справами, а

в родовому маєтку Котовка на Катеринославщині влаштував зразкову садибу. Він був

одружений з Варварою Іванівною Селецькою, дочкою катеринославського губернатора

І.Я. Селецького. Д.Л. Алексєєв та його брат Степан Ларіонович мали великі земельні

володіння в Полтавській та Чернігівській губерніях. В 1818 р. Григорій Степанович

Тарновський одружився з дочкою Дмитра Ларіоновича Ганною. Цей шлюб мав велике

значення для Григорія Степановича: коло його родичів поповнилося не лише впливовими

і знатними особами, але й цікавими, освіченими людьми, що в подальшому визначило

культурні інтереси подружжя Тарновських. Успадкувавши Качанівку, вони облаштовують

її за кращими зразками того часу, інтер’єри палацу поповнюються антикваріатом і творами

сучасного мистецтва. Окремі прийоми архітектурно-художнього вирішення інтер’єрів 282

Котовки і Качанівки схожі [5, 165]. Тарновські не випадково захоплюються музикою та

починають формування оркестру з кріпосних музикантів: такий оркестр був у Селецьких. В

1830-і рр. оркестр Г.С. Тарновського вважали одним з найкращих в Україні.

Вже в Полтаві подружжя бере участь у викупі з кріпацтва талановитого актора

М.С. Щепкіна: Григорій Степанович під час збору коштів надав 250 руб. (інші давали не

більше 100 руб.). Через двадцять років він надасть гроші на викуп молодого художника

Т.Г. Шевченка

Син Якова Васильовича Микола Якович Тарновський (1858–1898) присвятив своє

життя вивченню пам’яток історії і культури. Власним коштом він організував археологічні

розкопки городищ, курганів, внаслідок чого було зібрано кілька тисяч предметів давнини,

почав їх систематизувати, плануючи передати до Церковно-археологічного музею Київської

духовної академії. Але під час розкопок він раптово помер, колекція була розпорошена:

частина її потрапила до зібрання української старовини його двоюрідного брата

В.В. Тарновського-молодшого, а частина – до музею Духовної академії.

Одним з найвідоміших меценатів Росії судилося стати Василю Васильовичу

Тарновському-молодшому. Серед його родичів також було чимало благодійників. Він

одружився зі своєю троюрідною сестрою Софією Василівною, дочкою Василя Петровича

Тарновського, маршалка дворянства Прилуцького повіту. Василь Петрович постійно

надавав кошти на утримання закладів освіти, інші благодійні справи. Софія Василівна разом

із чоловіком брала участь в усіх його справах, стала активісткою Чернігівського комітету

Російського Червоного Хреста, за допомогу комітету під час війни з Туреччиною на Балканах

у 1879 р. її було нагороджено знаком Червоного Хреста [11]. Під час бойових дій на Балканах

був і представник Російського товариства Червоного Хреста В.М. Юзефович, двоюрідний

брат її чоловіка. Доля склалася так, що її дочка Софія Глінка в роки Першої світової війни

працювала в Київському товаристві Червоного Хреста та фінансувала медичну допомогу

пораненим. Софія Василівна була головою піклувальної ради Борзенської жіночої народної

школи, фінансувала її, за що отримала подяку повітового земства [12].

Тітка Софії Василівни – Єлизавета Петрівна була за Іваном Михайловичем

Скоропадським. Дочка Є.П. та І.М. Скоропадських Єлизавета Іванівна вийшла заміж за Льва

Григоровича Милорадовича. Єлизавета Іванівна прославилася своїми значними пожертвами

на благо українського народу, в першу чергу – освітянської справи. Її коштом фінансувалися

початкові та середні навчальні заклади Полтави, була відкрита книжкова крамниця з

дешевою літературою. Вона надала великі кошти на заснування Наукового товариства імені

Т.Г. Шевченка і “Просвіти” [2, 15–16], постійно матеріально допомагала діячам Полтавської

громади, брала участь у громадському русі. Такі родинні традиції сприяли формуванню

поглядів її племінника – майбутнього гетьмана України Павла Петровича Скоропадського.

Взагалі, історики пов’язують її ім’я з поширенням ідеї відродження гетьманства в Україні.

Як бачимо, доброчинна діяльність родини Тарновських – визначне явище в історії

України ХІХ ст., хоча вона недостатньо досліджена і потребує подальших студій.

Симеринки

Симиренки — рід промисловців-цукроварників, конструкторів і власників машинобудівних заводів, піонерів пароплавства на Дніпрі, вчених і практиків садівництва, меценатів української культури.

Перші достовірні відомості відносяться до Степана Симиренка, який понад 20 років козакував на Січі, а згодом чумакував. Помер наприкінціXVIII століття.

Його сина Федора записали у кріпаки. У спілці з своїм тестем ЯхненкомФедір орендував, а згодом будував млини над річкою Вільшанкою біля рідного Платонового Хутору (між містечком Городище і селом Мліїв на Черкащині) і став одним з перших українських цукрозаводчиків. Викупив себе і двох найкмітливіших синів із кріпацтва та послав їх учитися до Політехніки в Парижі.

Сини Федора Платон і Василь були відомими технологами і промисловцями та меценатами української культури; Платон захоплювався ще й садівництвом.

Син Платона Левко і син Левка Володимир були визначними помологами, засновниками раціонального садівництва не лише в Україні, а й в усій Російській Імперії, згодом в СРСР.

Син Володимира Олекса — соціолог у США.

Роки життя представників роду Симиренків

25 травня 1996 року видавництвом «Марка України» було випущено поштову маркуноміналом 20 000 карбованців, присвячену родині Симиренків.

28 листопада 2005 року Національним банком України введено в обіг пам'ятну монетуноміналом 10 гривень — «Родина Симиренків» із серії «Славетні роди України». На реверсімонети зображено стилізовану гілку родового дерева, серед листків-вітів якої розміщено імена та роки життя представників роду Симиренків: ФЕДІР (1790 — 1867), ПЛАТОН (1820 — 1863), ВАСИЛЬ (1835 — 1915), ЛЕВКО (1855 — 1920), ВОЛОДИМИР (1891 — 1938) та унизу півколом напис — РОДИНА СИМИРЕНКІВ.

На честь Левка Платоновича в Києві названо вулицю.

Євге́н Харла́мпійович Чикале́нко

Родом із села Перешори Ананьївського повіту Херсонської губернії.

Освіту здобув у Харківському університеті (природничий відділ), де був діяльним в українській студентській громаді й у драгоманівському радикальному гуртку (керівник В. Мальований), за участь в якому був заарештований (1884) і перебував 5 років під наглядом поліції в с. Перешорах.

На той час батько вже помер. Тож Євген Чикаленко починає господарювати в родинному маєтку самостійно. У цей час експериментує як агроном, навіть у посушливі роки домагається хорошого врожаю на своїх полях.

Пише і видає практичні поради для сільського господарства «Розмови про сільське хозяйство» у 5 книгах (Одеса (1897), пізніше Петербург), що з'явилися півмільйонним накладом і становили своєрідну популярну енциклопедію.

У 1894 переїхав до Одеси, а в 1900 — до Києва, де включився в громадське життя.

Був меценатом різних починів: на його гроші видано «Русско-український словарь» Уманця-Комарова (Львів, 1893–1898), він допомагав журналу «Киевская Старина», даючи нагороду (1000 крб) за найкраще написану історію України та сплачуючи гонорари за українські твори письменства, друковані в «Киевской Старине»; організував при НТШ у Львові фонд ім. Мордовця для допомоги українським письменникам, фінансував тижневик РУП «Селянин» у Львові, став головним фундатором «Академічного Дому» у Львові (25 000 крб), заохочуючи наддніпрянську молодь їхати на студії до Львова.

Від 1897 почав видавати свою працю «Розмови про сільське господарство».

Був активним членом «Старої Громади» (з 1900), Загальної Безпартійної Демократичної Організації, Української демократичної партії (з 1904), Української Демократично-Радикальної Партії (з 1905 р.); 1908 року був ініціатором заснування Товариства Українських Поступовців і його фактичним головою.

Найбільше до поширення національної свідомості спричинився фундацією (при підтримці В. Симиренка і Л. Жебуньова) єдиних українських щоденників на Наддніпрянщині — «Громадська Думка» (1906) і «Рада» (1906–1914).

Під час Першої світової війни ховався від переслідування поліції у Фінляндії, Петрограді, Москві; з початком революції1917 повернувся до Києва, але через консервативні погляди участі в політичній діяльності не брав.

У січні 1919 виїхав до Галичини (де згодом його інтернували поляки).

Художнє оформлення поштового конверта на вшанування пам'яті Євгена Чикаленка (художник Олексій Соболевський)

З 1920 перебував у Рабенштайні (Австрія).

Будучи в еміграції, жив у великій бідності. Українська нью-йоркська газета «Свобода»навіть оголошувала збір коштів на його лікування.

З 1925 очолював Термінологічну Комісію при Українській господарській академії уПодєбрадах.

Помер 1929 року в Чехії, заповівши розвіяти його прах у рідному селі Перешори.

Свій досвід у сільсьскому господарстві виклав у брошурі «Розмова про сільське хазяйство» (1897). У формі розмови із селянином у ній оповідається про ефективні методи агрономії. Свою брошуру Євген Харлампійович написав українською мовою і потім аж п'ять років добивався її видання, причому дозвіл підписував сам міністр внутрішніх справ Росії, оскільки українська мова на той час була забороненою. Автор «Спогадів» (І-II, Львів, 1925–1926) та «Щоденника 1917–1919» (Львів, 1931), які дають багатий матеріал до історії українського руху 19 і початку 20 століть.