2. Поняття і особливості цивільного правовідношення

Внаслідок регулювання нормами цивільного права суспільних відносин за участю громадян та організацій, вони набувають право­вої форми і стають цивільними правовідносинами. Цивільне право­відношення — це суспільне відношення, врегульоване нормами ци­вільного права. Йому притаманні риси будь-якого суспільного від­ношення. А оскільки це правовідношення врегульоване саме нормами цивільного права, то для нього характерні ті особливості, що вирізняють цивільно-правові стосунки з-понад усіх інших. Це визначення склалося історично та є найбільш поширеним і загаль­новживаним. Але існує точка зору на визначення правовідношення, що, на думку її авторів, дещо відрізняється від описаної вище та більше відповідає суті приватно-правового характеру цих відно­син1. Так, вони вважають, що цивільне правовідношення є лише юридичною формою суспільних відносин, які регулюються норма­ми цивільного права. Тому результатом правового регулювання є не привнесення нової, юридичної сторони, а лише надання відповідної форми фактичному відношенню, що склалося. Завданням юриспру­денції є не створення нових відносин, а саме надання відповідної форми існуючим, що відповідає суті обох позицій, які насправді не дуже відрізняються одна від одної.

Предметом цивільного права є майнові та особисті немайнові від­носини. Внаслідок застосування норм права виникають майнові або особисті немайнові правовідносини.

У першу чергу цивільне право регулює майнові відносини — це основа економічного розвитку будь-якої країни. Але це правове ре­гулювання має певну специфіку. І основна специфічна риса полягає в тому, що правовідношення є зв'язком між надбудовою у вигляді норм права та суспільними відносинами, що становлять економічну основу суспільства.

Особливості цивільних правовідносин

Цивільно-правові відносини регулюються специфічним, харак­терним лише для них та їх похідних, методом рівності сторін.

Учасникам цивільно-правових відносин притаманна властивість мати певне коло цивільних прав та обов'язків, здійснення яких за­безпечується засобами державного примусу. При реалізації захисту цивільно-правових інтересів сторін також реалізується принцип рівності сторін.

Учасники цивільних правовідносин характеризуються як юри­дичною рівністю сторін, так і майновою відокремленістю їх, що зу­мовлює деякі інші специфічні риси цивільно-правових відносин.

Для цивільно-правових відносин характерна ініціатива сторін. Воля й ініціатива сторін необхідна як на етапі формування відносин (чи вступати в договірні відносини, з ким саме, який вид договору об­рати тощо), так і на етапі реалізації цивільно-правової відповідально­сті (лише від суб'єкта права залежить, застосовувати передбачені за­коном методи примусового впливу на контрагента чи ні).

Суб'єктивні права та суб'єктивні обов'язки учасників цивільно-правових відносин виникають, змінюються та припиняються на підставі юридичних фактів.

Найпоширенішою підставою виникнення правовідносин для ци­вільного права є договір. Найсуттєвішою рисою цих правовідносин є те, що сторони рівні при реалізації своїх прав, незалежні одна від одної, жодна з них не має і не може мати переваг перед іншою або нав'язувати свої умови при укладенні або виконанні договору. Кре­дитор вправі вимагати від боржника певної поведінки, але боржник добровільно взяв на себе обов'язок і несе відповідальність перед за­коном у силу закону, а не в силу особливого положення боржника. Рівність сторін реалізується не лише в договірних відносинах, а й у позадоговірних. Так, коли правовідношення виникає поза вольовою поведінкою осіб, тоді сторони також абсолютно рівні в реалізації своїх прав і обов'язків, вони підкоряються лише волі закону, а не одна одній. Якщо мають місце майнові правовідносини, які є пред­метом цивільного права, але міняється метод правового регулюван­ня, то йтиметься вже про іншу галузь права. Так, при виконанні державного замовлення на виготовлення та поставку певного товару підприємство і держава в особі уповноваженого міністерства або відомства є рівними суб'єктами права (хоча існують певні особ­ливості при укладенні цього договору), а при наданні ліцензії на ви­готовлення цього самого товару діє інший метод правового регулю­вання: метод влади і підкорення. Тоді ці стосунки регулюються нор­мами іншої галузі права — адміністративної.

Елементи цивільного правовідношення

Елементами цивільного правовідношення вважають суб'єкти і об'єкти, а також суб'єктивне цивільне право і суб'єктивний цивіль­ний обов'язок.

У цивільних правовідносинах беруть участь завжди дві і більше осо­би — учасники відносин, які називаються суб'єктами. Суб'єктом ци­вільного правовідношення визнається особа, яка бере участь у врегульо­ваному правовими нормами відношенні, поведінка якої трактується правом як юридичне можлива або необхідна. До суб'єктів цивільних правовідносин закон відносить фізичних та юридичних осіб, державу, Автономну Республіку Крим, територіальні громади, іноземні держави та інших суб'єктів публічного права (ст. 2 ЦК України),

Цивільна правоздатність — це здатність мати цивільні права та обов'язки. Вона виникає у момент народження та припиняється у мо­мент смерті громадянина. У деяких випадках момент настання право­здатності може встановлюватися законом залежно від досягнення фізичною особою відповідного віку (ч. З ст. 25 ЦК України). Обсяг ци­вільної правоздатності є однаковим для всіх фізичних осіб.

Дієздатність — це здатність своїми діями набувати для себе ци­вільні права і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх вико­нувати та відповідати у разі їх невиконання. Обсяг дієздатності фізичної особи залежить від рівня інтелектуальної та вольової зрілості особи. Обсяг повної цивільної дієздатності наступає, за за­гальним правилом, у віці 18 років.

Правосуб'єктність — здатність суб'єкта права бути учасником цивільних правовідносин. Вона характеризується наявністю право­здатності та дієздатності як складових частин правосуб'єктності. Дієздатність об'єднує поняття деліктоздатності — здатності нести самостійну юридичну відповідальність за наслідки своїх дій.

Юридичні особи як приватного, так і публічного права у цивіль­но-правових відносинах є рівноправними як між собою, так і в сто­сунках з іншими суб'єктами цивільного права — фізичними особа­ми, державою і територіальними громадянами.

Як і інші учасники цивільних правовідносин, юридичні особи мають правоздатність та дієздатність. Але, на відміну від фізичних осіб, право- та дієздатність юридичних осіб виникають одночасно, а саме в момент державної реєстрації, і припиняються також одно­часно — в момент ліквідації юридичної особи та виключення її з державного реєстру.

Правоздатність юридичної особи може бути як універсальною, так і спеціальною. При універсальній правоздатності юридична осо­ба не обмежується у своїх діях — вона може брати участь у будь-яких передбачених законом правовідносинах. Спеціальна правозда­тність передбачає участь юридичної особи лише у певних правовід­носинах, коло яких визначене статутом. Такі обмеження, як прави­ло, встановлюються у зв'язку з тим, що юридична особа створюєть­ся з певною метою, визначеною засновниками, і не може самостійно визначати свою правосуб'єктність. Так, державні, громадські орга­нізації обмежені у своїй дієздатності. Для підприємницьких струк­тур спеціальна правоздатність є негативним фактором, оскільки об­межує мобільність у зміні видів діяльності підприємства, основною метою діяльності якого є отримання прибутку, що можливо досяг­нути лише шляхом активізації господарської діяльності. Спеціаль­на правоздатність дещо уповільнює цей процес. Для заняття будь-яким новим видом діяльності юридичній особі необхідно здійснити державну реєстрацію змін до установчих документів. Новий ЦК України зробив значний крок вперед у цьому напрямку, оскільки надав юридичним особам можливість укладати будь-які угоди, не заборонені чинним законодавством, тобто універсальну правоздат­ність.

Держава як суб'єкт цивільних правовідносин визначається у ви­гляді органів державної влади.

Об'єкти цивільних правовідносин — це матеріальні та немате­ріальні блага або предмет їх створення, що складає предмет діяль­ності суб'єктів цивільного права. Питання визначення та система­тизації об'єктів цивільних прав є одним з найменш розроблених у цивільному праві, оскільки саме загальнофілософське поняття об'єк­та є дискусійним та розглядається під різними кутами зору. Так, окремі види об'єктів цивільних прав, такі як інформація, послуги тощо, розглядаються не в системі об'єктів, а лише у відповідних розділах договірного права.

Загальним для всіх об'єктів суб'єктивних цивільних прав є їх призначення для єдиної мети — здатності задовольняти законні ін­тереси суб'єктів приватних прав.

Різні об'єкти цивільних прав можуть служити задоволенню різ­номанітних інтересів (майнових або немайнових), але саме призначення об'єктів може бути неоднаковим у різних випадках — у ви­гляді використання фактичних, природних його якостей, екстрак­цією його споживчої вартості; у вигляді експлуатації соціальних якостей об'єкта, а саме: шляхом реалізації його обмінної вартості1.

До числа матеріальних благ як об'єктів цивільних правовідносин можна віднести речі, а також результати роботи або послуг, що ма­ють матеріальну, речову форму (наприклад, результати ремонту). У цьому значенні може бути не тільки певна річ, але й результати діяльності, причому не обов'язково такої, що має матеріальний ре­зультат, наприклад, надання послуг для зберігання чи перевезення. Усі ці об'єкти поєднані за єдністю економічної природи і складають групу, що називається товаром.

Крім товарів, розрізняють інші матеріальні блага, такі як послу­ги, інші чужі дії. Наприклад, вклад у банку, частка в майні товари­ства це не речі, а можливості (права) вимоги певної поведінки від зобов'язаних осіб, які також є об'єктом цивільних правовідносин.

До нематеріальних благ належать результати творчої діяльності: твори науки, мистецтва, винаходи і деякі інші об'єкти, за своєю природою інші, але схожі — товарний знак, фірмове найменування і т. ін., а також особисті немайнові права, що користуються цивіль­но-правовим захистом (наприклад, об'єкти виключних прав).

Отже, до об'єктів цивільних прав (правовідносин) належать:

• речі (в тому числі гроші й цінні папери);

• інше майно, в тому числі майнові права та обов'язки;

• результати робіт, послуги;

• результати Інтелектуальної діяльності;

• інформація;

- інші матеріальні та нематеріальні блага (ст. 177 ЦК України). Хоча цей перелік сформульований законодавцем як вичерпний,

його не потрібно сприймати саме так. Залишаються нерозкритими поняття «інше майно», «інші матеріальні та нематеріальні блага», «результати інтелектуальної діяльності». Крім того, суспільство розвивається настільки швидко, що передбачити, які саме об'єкти цивільних прав у розвиток вищезгаданих понять з'являться най­ближчим часом, неможливо.

Серед перелічених категорій об'єктів цивільних прав можна виділити такі:

1) речі — класичний об'єкт, створений людською працею, або природний об'єкт, на який може бути встановлене право власності чи інші речові права;

2. майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукуп­ність речей, а також майнові права та обов'язки (ст. 190 ЦК України);

3. результати інтелектуальної діяльності — об'єкти виключних прав;

4. нематеріальні блага — як правило, об'єкти особистих прав.

Речі — найбільш поширений об'єкт цивільних прав, за допомо­гою якого задовольняється більшість людських потреб. І хоча безпо­середнім об'єктом договорів купівлі-продажу, дарування, обміну, застави є дії боржника, оскільки в даному випадку мають місце зо­бов'язальні, а не речові правовідносини, об'єктами другого порядку тут виступають саме речі1.

Зігдно із законом речі поділяються на рухомі та нерухомі (залеж­но від можливості їх вільного переміщення) — ст. 181 ЦК України; подільні та неподільні (з огляду на можливість її повноцінного ви­користання в розділеному вигляді) — ст. 183 ЦК України; індивіду­ально-визначені речі та речі, що визначаються родовими ознаками {залежно від їх індивідуальних особливостей) — ст. 184 ЦК Украї­ни; речі споживні і неспоживні (залежно від того, чи зберігають во­ни свою первісну якість у процесі споживання) — ст. 185 ЦК Украї­ни; головну річ та приналежність (з огляду на їх призначення одна до одної) — ст. 186 ЦК України та деякі інші різновиди, що мають значення для визначення долі та споживчих якостей як самої речі, так і доходів від неї, її складових частин.

Новелою ЦК України (ст. 180) є те, що до об'єктів цивільних прав віднесені тепер і тварини, на яких поширюється правовий режим речі.

Майно як особливий об'єкт — це окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки (ст. 190 ЦК України). Прикла­дом майна як об'єкта цивільних прав, що вперше знайшов своє ре­гулювання у новому ЦК України, є підприємство як майновий ком­плекс. Він об'єднує усі види майна, що забезпечують його діяль­ність — земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, продукцію, послуги, за­соби індивідуалізації як підприємства, так і його продукції, інші виключні права тощо (ст. 191 ЦК України).

Дії як об'єкт цивільних прав виникають із договорів. Своєю ме­тою вони можуть мати досягнення певного нематеріального резуль­тату. Сюди відносять договори на надання послуг — доручення, ко­місія, довірче управління майном, страхування, надання юридич­них послуг тощо. Зміст цього об'єкта цивільних прав полягає у виконанні самих дій. Інша група договорів, об'єктом яких є дії, це договори підряду. Результат таких дій передбачає створення мате­ріального об'єкта внаслідок побутового обслуговування (ремонт одя­гу або взуття) або виготовлення речей за індивідуальним замовлен­ням і т. ін.

Результати духовної та інтелектуальної творчості. Ре­зультатом здійснення творчої діяльності є юридичні факти, а саме - створення творів мистецтва, телепередачі, винаходи, раціона­лізаторські пропозиції, що є об'єктами цивільно-правових відносин (ст. 199 ЦК України).

Одним із нових видів об'єктів цивільних прав, що з'явилися в за­коні вперше, є інформація — публічно або документально оголоше­ні відомості про події або явища, що мали або мають місце у сус­пільстві, державі або навколишньому середовищі (ст. 200 ЦК Укра­їни). Визначення цього об'єкта дає можливість здійснювати його захист у порядку, передбаченому законом, та застосовувати держав­ний примус для здійснення такого захисту.

Нематеріальні блага. До цієї групи .об'єктів цивільних прав належать особисті немайнові блага фізичної особи: життя і здоров'я, честь, гідність, ділова репутація, ім'я, вільний розвиток особистості, свобода та особиста недоторканність, недоторканність житла, таємни­ця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонде­нції, сім'я, недоторканність особистого та сімейного життя, таємниця свого особистого життя, вільний вибір роду занять, свобода пересуван­ня, вільний вибір місця проживання, інформація, свобода об'єднань, авторство, безпечне для життя та здоров'я довкілля, свобода творчості тощо. Ці конституційні права та свободи є найвищою цінністю держа­ви Україна та підлягають державному захисту (ст. 201 ЦК України). Така повна регламентація немайнових благ у ЦК України дає можли­вість зробити цей захист не декларативним, а реальним, оскільки створено механізм притягнення до юридичної відповідальності за по­рушення цих проголошених законом прав громадян.

Зміст цивільного правовідношення складають суб'єктивні права та обов'язки його учасників.

Суб'єктивне цивільне право - це міра дозволеної поведінки суб'єкта цивільного правовідношення, ті юридичні можливості, що надані йому нормами права, які іншими словами називають право-мочностями.

Суб'єктивне цивільне право є поєднанням трьох правомочностей:

1. Правомочність на власні дії. Суб'єкт має право здійснювати самостійно фактичні та юридичні дії.

2. Правомочність вимагати — це можливість вимагати від зобо­в'язаного суб'єкта виконання ним певних обов'язків.

3. Правомочність на захист, яка полягає у можливості викорис­тання механізму державного примусу у випадках порушення суб'єк­тивного права.

Цивільне правовідношення складається з цивільних прав і обо­в'язків. Воно має соціальну цінність тоді, коли воно здійснюється.

Оскільки суб'єктивні права і обов'язки взаємопов'язані, то їх здійснення залежить від способів реалізації тих чи інших.

Захист цивільних прав

Право на захист — один з основних елементів будь-якого суб'єктив­ного цивільного права. Це нормативно врегульована можливість управо-моченого суб'єкта застосувати засоби правоохоронного характеру для відновлення порушеного права та застосування передбачених законом методів для припинення дій, завдяки яким право було порушене.

Новим ЦК України розширено інструментарій засобів захисту цивільних прав. Так, особа може звернутися до суду з позовами про:

визнання права;

визнання правочину недійсним;

припинення дій, які порушують право;

відновлення становища, яке існувало до порушення;

примусове виконання обов'язку в натурі;

зміни правовіднопіення;

припинення правовіднопіення;

відшкодування збитків, у тому числі завданих у стані край­ньої необхідності;

відшкодування моральної шкоди;

визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або ор­гану місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (ст. 16 ЦК України).

Реалізація права на захист. Захист суб'єктивних цивільних прав та охоронюваних законом інтересів здійснюється у передбаче­ному законом порядку із застосуванням певних форм, засобів та способів захисту. Розрізняють дві основні форми захисту — юрисдикційну та неюрисдикційну1. До юрисдикційної форми захисту відносять діяльність уповноважених державою органів щодо захи­сту порушених або оспорюваних прав. До таких органів ЦК Украї­ни відносить суд, органи державної влади України, Автономної Ре­спубліки Крим, органи місцевого самоврядування та нотаріусів.

Неюрисдикційна форма захисту охоплює дії громадян та орга­нізацій у захисті прав, які здійснюються ними самостійно без звер­нення до компетентних державних органів. У ЦК України вказані дії, об'єднані в поняття самозахисту цивільних прав, який розгля­дається як один із способів захисту цивільних прав. Окремі з них наведені у новому ЦК України.

Визнання права. Необхідність цього способу захисту виникає у тих випадках, коли існування у певної особи права викликає сум­нів, не підтверджується даними (документами) встановленої форми, а також суб'єктивне право оспорюється. Цей спосіб захисту може бути реалізований лише в юрисдикційному порядку, причому вимо­га позивача звернена не до відповідача, а до суду, який на підставі наданих позивачем доказів офіційно встановлює наявність або від­сутність у нього спірного права.

Визнання правочину недійсним. Цей спосіб можна визнати од­ним з різновидів такого способу, як відновлення положення, що іс­нувало до порушення права. В обох випадках сторони, що виконали недійсну угоду, мають повернутися до первинного стану за правови­ми наслідками.

Припинення дій, які порушують право. Цей спосіб захисту прав може застосовуватися разом з іншими способами — такими як стяг­нення збитків, або існувати як самостійний. Так, наприклад, особа може вимагати припинення поширення про неї певної інформації без компенсації збитків, нанесених таким поширенням.

Відновлення становища, яке існувало до порушення права. Цей спосіб має місце тоді, коли порушене право не припинило своєї дії і може бути відновлене шляхом як припинення самого правопо­рушення, так і усунення його наслідків. Так, наприклад, один із членів подружжя дізнається про намір іншого продати майно, що належить їм на праві спільної власності. Позивач може вимагати припинити дії, спрямовані на відчуження спільного майна, без відш­кодування майнових збитків.

Припинення дій, які порушують суб'єктивне право, полягає в то­му, щоб у майбутньому припинити порушення або усунути загрозу порушення права.

Примусове виконання обов'язку особи в натурі. Такий спосіб захисту прав інколи називають реальним виконанням. Він полягає в тому, що кредитор зобов'язує боржника реально виконати обо­в'язки, взяті ним на себе у силу договору. Як правило, реальному виконанню протиставляють виплату грошової компенсації, але не завжди вона може задовольнити позивача. Так, господар бажає, щоб паркетну підлогу у його квартирі поклав саме майстер N. Треба зазначити, що договори укладаються для того, щоб виконуватись, а не бути заміненими грошовою компенсацією, тому, як правило, має місце примусове виконання в натурі і лише в тих випадках, ко­ди таке виконання вже стало неможливим або для кредитора втра­тила інтерес можлива грошова компенсація.

Зміна або припинення правовідношення — досить поширений спосіб захисту цивільних прав, який реалізується, як правило, в юрисдикційному порядку, хоча можливий і неюрисдикційний спосіб. Так, особа може припинити дію договору (розірвати його до­строково) у випадку, коли зрозуміло, що договір не буде виконаний належним чином і в передбачені терміни. Так, при придбанні за до­говором купівлі-продажу неякісної речі покупець має право за зако­ном (ст. 678 ЦК України) вимагати або безоплатного усунення недо­ліків товару, або відшкодування витрат на його виправлення, або заміни недоброякісного товару на аналогічний товар належної якос­ті, або пропорційного зменшення купівельної ціни, або відмовитися від виконання договору і вимагати повернення сплаченої за товар суми (припинення правовідносин).

Визнання незаконним акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим чи органу місцевого само­врядування. Кожна особа, як фізична, так і юридична, може зверну­тися до суду з позовом про визнання недійсним акта органу держав­ної влади (або органу влади Автономної Республіки Крим, або органу місцевого самоврядування), яким порушено його права або законні інтереси. Це може бути акт, що суперечить чинному законодавству, прийнятий неправомочним органом тощо, і при цьому він має пору­шувати права і законні інтереси громадян чи юридичних осіб. Суд приймає рішення про визнання такого акта недійсним повністю або частково. Недійсним акт визнається з моменту його видання або вве­дення у дію закону чи іншого нормативного акта, якому такий акт суперечить. Суд може визнавати недійсними акти як органів держав­ної влади та місцевого самоврядування, так і органів управління під­приємств та організацій, що порушують права і законні інтереси гро­мадян та юридичних осіб. Так, підлягають розгляду судами позови про визнання недійсними рішення загальних зборів акціонерів, рішення правління, наглядової ради, що порушують права та закон­ні інтереси акціонерів. Треба зазначити, що практика вирішення та­ких видів позовів на сьогоднішній день розвивається повною мірою, оскільки акціонерне законодавство набуло широкого застосування і певні прогалини в регулюванні корпоративних відносин дістають своє вирішення і таким шляхом.

Самозахист цивільних прав. Неюрисдикційна форма захисту цивільних прав полягає в особливих діях громадян і організацій, що здійснюються ними самостійно, без звернення до державних та інших компетентних органів. У новому ЦК України введено по­няття самозахисту цивільних прав. Цей інститут з'являється в цивілістиці не вперше, він трапляється як у вітчизняній науці цивільного права, так і в зарубіжних законодавствах. Так, згадування «наступального самозахисту» є в коментарі до ст. 1642 «право утри­мання» Цивільного уложення 1910 р. Такий різновид засобів само­захисту, як самовільне утримання чужого майна з метою змусити боржника до виконання взятого на себе зобов'язання, можливий був виключно у випадках, передбачених законом, що чітко визна­чав умови такого утримання. Цей термін введено також до цивіль­них кодексів Російської Федерації, Узбекистану (п. З ст. 9), Киргизстану (ст. 14), але без достатнього визначення поняття.

Під самозахистом розуміють застосування особою, право якої по­рушено, засобів протидії, які не заборонені законом та не супере­чать моральним засадам громадянського суспільства (ст. 19 ЦК України).

До них, наприклад, належать дії власника або іншого законного володільця, що спрямовані на захист майна, а також дії, здійснені у стані крайньої необхідності або необхідної оборони.

Характерні ознаки самозахисту:

1. самозахист здійснюється тоді, коли порушення суб'єктивного права вже відбулося і продовжується;

2. обстановка (обставини місця і часу) виключає можливість звернення до державного захисту, хоча і не виключає можливості звернення до судового захисту (оскільки особа самостійно визна­чає найбільш дієві засоби захисту своїх інтересів);

3. самозахист здійснюється, перш за все, силами самого потер­пілого (можливість допомоги інших фізичних або юридичних осіб не виключається);

4. самозахист не може виходити за межі дій, необхідних для при­пинення правопорушення, і має відповідати характеру самого пра­вопорушення (щоб не вийти за межі необхідної оборони)1.

Способи самозахисту можуть як обиратися самою особою, так і визначатися договором, законом або іншим нормативно-правовим актом.

Використання названих заходів самозахисту має свої межі, що підкоряються загальноприйнятим нормам і принципам здійснення суб'єктивних цивільних прав. Неприпустимо застосовувати заходи самозахисту таким чином, щоб порушувати права та законні ін­тереси інших осіб. Якщо використання недозволених засобів захис­ту призводить до спричинення шкоди майну або здоров'ю інших осіб, то виникає передбачений законом обов'язок відшкодування спричиненої шкоди.

Способи самозахисту мають відповідати змісту порушеного права та характеру дій, якими воно порушене.

Не підлягає відшкодуванню шкода, завдана особою при здійснен­ні нею права на самозахист, у тому числі в стані необхідної оборони, якщо її межі не були перевищені (п. 1 ст. 1169 ЦК України).

Необхідна оборона є комплексним інститутом, що регламенту­ється як цивільним, так і кримінальним правом. У цивільному пра­ві поняття необхідної оборони дещо ширше, ніж у кримінальному. У цивільному праві до необхідної оборони відносять дії, що підпада­ють під поняття цивільного правопорушення, але не тягнуть за со­бою заходів юридичної відповідальності. Правовим наслідком дій у стані необхідної оброни є, з точки зору цивільного права, те, що спричинена нападаючому шкода не підлягає відпікодуванню.

Але, якщо при здійсненні права на самозахист особа завдала шкоду іншій особі, ця шкода має бути відшкодована особою, яка вчинила протиправну поведінку. Якщо така шкода заподіяна засо­бами самозахисту, не забороненими законом, та не суперечить моральним засадам суспільства, вона відшкодовується особою, яка вчинила протиправну дію (п. 2 ст. 1169 ЦК України).

З цих положень напрошується висновок про те, що лише шкода, заподіяна не забороненими законом засобами при здійсненні права на самозахист, не підлягає відшкодуванню. В усіх інших випадках особа, яка вчинила протиправну дію, навіть у стані крайньої необ­хідності, має відшкодувати заподіяну шкоду.

Захист цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Респу­бліки Крим або органами місцевого самоврядування (ст. 17 ЦК України). Президент України здійснює захист цивільних прав та ін­тересів у межах повноважень, визначених Конституцією України. У випадках, встановлених Конституцією України та законом, особа має право звернутися за захистом цивільного права та інтересу до органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який здійснює захист цивіль­них прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встанов­лені Конституцією України та законом. Рішення, прийняте зазна­ченими органами щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є пе­решкодою для звернення за їх захистом до суду.

Захист прав нотаріусами — це нова форма способу захисту, введена до ЦК України, значення якої важко переоцінити в сучас­них умовах. Згідно зі ст. 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі. Порядок вчинення виконавчих написів нотаріусами встановлений ст. 83 Закону України «Про нотаріат» та гл. 12 Інст­рукції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами Украї­ни, затвердженої наказом Мін'юсту України № 18/5 від 18 червня 1994 р. Цей спосіб захисту цивільних прав застосовується досить час­то, оскільки дозволяє швидко здійснити захист порушених прав, що позитивно впливає на активність господарського обігу, а таке за­вдання є основним у цивільному законодавстві. Виконавчі написи здійснюються як державними, так і приватними нотаріусами у ви­падках, якщо заборгованість має безспірний характер та термін по­зовної давності за нею ще не сплив на підставі документів, що міс­тяться в переліку документів, за якими стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 1172 від 29 червня 1999 р.

Здійснення права захисту. Право на захист особа здійснює на свій розсуд. Відмова (нездійснення) особи від здійснення права на захист не є підставою для припинення порушеного права, крім ви­падків, передбачених законом (ст. 12 ЦК України).

Закріплення цього положення у тексті ЦК України підкреслює реалізацію українським законодавцем одного з основоположних принципів цивільного права — ініціатива суб'єкта як при здійснен­ні прав, так і при реалізації цивільно-правової відповідальності.

Відшкодування збитків — це найбільш поширений спосіб захис­ту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів. Він застосову­ється як у договірних, так і в позадоговірних відносинах. Цей спосіб полягає в тому, що боржник відшкодовує кредиторові понесені ним майнові збитки. На відміну від компенсації в натурі, у даному випад­ку йдеться про грошову компенсацію на користь потерпілої особи.

Під збитками законодавець визначає:

1. втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошко­дженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зроби­ти для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2. доходи, які особа могла б реально одержати, якби її право не було порушене (упущена вигода) (ст. 22 ЦК України).

Як сам факт спричинення збитків, так і "їх розмір мають бути до­ведені визначеним законом шляхом при примусовому стягненні збитків. Це правило поширюється як на стягнення реальних збит­ків, так і на стягнення упущеної вигоди. Так, якщо збитки спричи­нені пошкодженням приміщення магазину і, відповідно, призу­пиненням його роботи на період відновлення приміщення, то до упущеної вигоди, що підлягає відшкодуванню, можна віднести се­редньомісячний дохід такого магазину, який розраховується на під­ставі даних його бухгалтерського обліку за певний період.

За загальним правилом збитки відшкодовуються у повному об­сязі, але якщо законом або договором передбачено інший розмір, то відшкодування може здійснюватися у більшому або меншому розмірі.

Відшкодування моральної шкоди. Цей спосіб захисту полягає у покладенні на порушника обов'язку сплатити потерпілому грошову компенсацію за фізичні або моральні страждання, які той переніс внаслідок скоєного правопорушення.

Моральна шкода полягає:

1. у фізичному болю, якого особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

2. у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'яз­ку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи бли­зьких родичів;

3. у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'яз­ку зі знищенням або пошкодженням її майна;

4. у приниженні честі, гідності і ділової репутації фізичної або юридичної особи (ст. 23 ЦК України).

Отже, законодавець дає вичерпний перелік ознак моральної шко­ди, що дозволить у майбутньому уникнути безпідставних судових позовів про відшкодування моральної шкоди.

Моральна шкода компенсується як грошовими коштами, так і іншим майном.

Моральна шкода, завдана фізичній чи юридичній особі неправо­мірними діями, відшкодовується завдавачем на загальних підста­вах, тобто за наявності вини. Винятки становлять такі випадки:

1. шкоду завдано життю і здоров'ю фізичної особи джерелом під­вищеної небезпеки;

2. шкоду завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засу­дження; незаконного притягнення до кримінальної відповідальності; незаконного застосування таких запобіжних заходів, як взяття під варту, підписка про невиїзд; незаконного затримання; незакон­ного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

3. в інших випадках, передбачених законом.

Однією з особливостей моральної шкоди є те, що негативні зміни відбуваються у свідомості потерпілого і форма, в якій вони виража­ються назовні, залежить від особливостей психіки суб'єкта, і факт, спосіб, інтенсивність таких проявів може свідчити про наявність моральної шкоди, але не про її розмір. Законом передбачено, що ли­ше протиправні дії є умовою відповідальності за спричинення мо­ральної шкоди. Повинен діяти принцип «презумпції моральної шкоди», зміст якого можна сформулювати таким чином: «Будь-яка фізична особа, щодо якої скоєне неправомірне діяння, визнається такою, що потерпіла моральну шкоду, якщо заподіювач моральної шкоди не доведе протилежного»1. Але презумпція моральної шкоди прямо не випливає із законодавства. Навпаки, сторона має довести ті обставини, на які вона посилається, тобто довести як факт спри­чинення моральної шкоди, так і її розмір.

Розмір компенсації моральної шкоди визначається судом з ура­хуванням вимог розумності та справедливості і має бути адекват­ним у спричиненні потерпілому страждань.

При визначенні розміру компенсації суд бере до уваги ступінь вини заподіювана шкоди у випадках, коли вина є підставою відшко­дування моральної шкоди, характеру нематеріальних благ, яким завдано шкоди, індивідуальні особливості потерпілого, обставини заподіяння шкоди та інші обставини, що мають значення для ви­значення розміру завданої моральної шкоди.

Поняття цивільно-правової відповідальності

Предметом цивільно-правового регулювання є особисті немайнові та майнові відносини. Але регулювання цивільно-правових відно­син вирішує питання організації відносин між суб'єктами цивіль­ного права тільки у разі, якщо реалізація цивільних прав і обов'яз­ків з боку всіх учасників цивільних правовідносин є ідеальною. Якщо відбувається порушення цивільних прав, замість потреби в регулюванні цивільних правовідносин виникає потреба захистити права суб'єктів цивільного права. Відсутність механізму і правових підстав для цивільно-правового захисту усуває можливість стиму­лювання суб'єктів цивільного права до виконання своїх прав та обо­в'язків і, відповідно, робить безперспективною ідею цивільно-пра­вового регулювання.

Залежно від змісту цивільного правопорушення застосовуються різні засоби цивільно-правового захисту. Основною метою цивіль­но-правового захисту є відновлення прав суб'єктів, чиї права пору­шені. Водночас цивільне право допускає такі засоби захисту, при­значенням яких є додатковий вплив на правопорушника з метою його покарання і стимулювання до позитивного ставлення при ви­конанні своїх цивільних прав і обов'язків у майбутньому. Різниця в основних цілях різних засобів захисту призвела до їх поділу на міри захисту і міри відповідальності.

Міри захисту спрямовані на виконання цивільно-правового обов'язку щодо суб'єкта, права якого порушені. Вони можуть бути реалізовані як судовими органами, так і самим уповноваженим суб'єктом, але завжди забезпечені можливістю державного примусу щодо їх реалізації. Міри захисту, як правило, не пов'язані з засу­дженням поведінки правопорушника (наприклад, двостороння рес­титуція при визнанні угоди недійсною, ст. 216 ЦК України).

Міри відповідальності, крім відновлення прав потерпілого, зав­жди спричиняють несприятливі наслідки у майновій сфері особи, яка такі права порушила. Обов'язковими ознаками цивільно-право­вої відповідальності є негативні несприятливі наслідки у майновій сфері правопорушника; осуд правопорушення і правопорушника; можливість державного примусу.

Негативні несприятливі наслідки у майновій сфері право­порушника означають зменшення частини його майна. Осуд — це негативна реакція держави і суспільства на правопорушення і правопорушника. Державний примус виражається у тому, що міри відповідальності встановлюються у правових нормах, реалізація яких забезпечується примусовою силою держави. Юридична відпо­відальність завжди призводить до негативних наслідків для винної особи, обмеження її майнових, особистих чи інших інтересів1. Тобто правопорушник повинен нести додаткові обтяження. Такими обтя­женнями або несприятливими для правопорушника наслідками мо­жуть бути:

- заміна невиконаного обов'язку новим (наприклад, обов'язок відшкодувати збитки, завдані простроченням боржника, ст. 612 ЦК України; зміна умов зобов'язання при односторонній відмові від зо­бов'язання, ст. 615 ЦК України);

— заміна основного обов'язку новим, додатковим, часто має місце при порушенні абсолютних суб'єктивних прав (наприклад, відшкодування шкоди, завданої власникові земельної ділянки, житлового будинку, інших будівель, пов'язаних із зниженням їх цінності, ст. 394 ЦК України; відшкодування збитків та моральної шкоди при визнанні правочину недійсним, ст. 216 ЦК України);

• приєднання до порушеного обов'язку нового (наприклад, окрім виконання зобов'язання, обов'язок відшкодувати збитки, сплатити неустойку, ст. 552 ЦК України);

• зміна або припинення правовідношення (статті 16, 22 ЦК України)2.

Отже, цивільно-правова відповідальність — це правовідношен­ня, що виражається у вигляді несприятливих наслідків майнового і немайнового характеру у боржника, які забезпечуються державним примусом і тягнуть за собою засудження правопорушення і його суб'єкта. Відшкодування збитків, сплата неустойки і втрата завдат­ку є додатковими до основного обов'язку, бо основний обов'язок боржника полягає у передачі майна, виконанні робіт, наданні по­слуг тощо і він виконується на еквівалентній та сплатній засадах. Сплачуючи неустойку, втрачаючи завдаток або відшкодовуючи кре­диторові заподіяні збитки, боржник не отримує від нього жодної компенсації, отже, на боржника покладаються невигідні майнові наслідки порушення зобов'язання.

Деякі автори вважають цивільно-правову відповідальність санк­цією за правопорушення, що тягне для порушника негативні на­слідки у вигляді позбавлення суб'єктивних цивільних прав або по­кладення на нього нових чи додаткових цивільно-правових обов'язків1. Визначення цивільно-правової відповідальності як санкції має свої правові підстави2. Санкція, як і цивільна відповідальність, забезпечена можливістю її реалізації через державний примус і яв­ляє собою засновану на правовій нормі примусову міру3. Слід зазначити, що відповідальність за правопорушення є санкцією, але не всіляка санкція є відповідальністю. Наприклад, усунення пере­шкод у здійсненні права користування та розпоряджання своїм майном (ст. 391 ЦК України) за змістом є санкцією, яка є наслідком правопорушення. Але така санкція не пов'язана з додатковими об­тяженнями для правопорушника і, отже, є не мірою відповідальнос­ті, а мірою захисту речових прав.

Санкцією є будь-які правові наслідки правопорушення, у тому числі й ті, застосування яких не тягне за собою настання додатко­вих несприятливих наслідків для правопорушника. Санкцією нор­ми права можна вважати не тільки передбачені законом міри дер­жавно-примусового характеру, що застосовуються судом, господар­ським судом або іншими компетентними державними чи громадсь­кими органами, а й передбачені законом міри, які можуть застосову­ватися самостійно уповноваженою особою до зобов'язаної особи у ра­зі порушення останньою цивільних прав або обов'язків4. Так, якщо внаслідок прострочення боржником виконання зобов'язання втра­тило інтерес для кредитора, він може відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків (ст. 612 ЦК України).

Отже, з одного боку, санкція, яка проявляється у цивільно-пра­вовій відповідальності, є мірою відповідальності за правопорушен­ня, з іншого, — цивільно-правова відповідальність є фактично різ­новидом санкції.

Як санкції, міри відповідальності можуть бути поділені на конфіскаційні, стимулюючі (штрафні), компенсаційні. Суть і цільова спрямованість кожного з різновидів відображаються в їх назві, а та­кож обумовлюють зміст функціональної спрямованості цивільно-правової відповідальності.

Конфіскаційні санкції — це санкції, що пов'язані з безоплатним вилученням у доход держави майна (наприклад, до особи може бути застосовано позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення (конфіскація) у випадках, встановлених законом (ст. 354 ЦК України).

Штрафні санкції — це ті, які застосовуються до правопорушни­ка незалежно від майнової шкоди, якої зазнала потерпіла сторона внаслідок правопорушення (наприклад, відповідно до ст. 549 ЦК України штрафом е неустойка, що обчислюється у відсотках від су­ми невиконаного або неналежне виконаного зобов'язання). Від кон-фіскаційних штрафні санкції відрізняються тим, що перші стягую­ться з правопорушника в доход держави, другі — на користь потер­пілої сторони. Суттєвою ознакою штрафних санкцій є те, що вони застосовуються незалежно від наявності збитків. Така незалежність також виражається у тому, що штрафні санкції застосовуються на­віть у розмірі більшому, ніж самі збитки, якщо вони є, і взагалі не­залежно від того, чи подано позов про збитки. Наприклад, за затри­мку у відправленні транспортного засобу, що перевозить пасажира, або запізнення у прибутті такого транспортного засобу до пункту призначення перевізник сплачує пасажирові штраф, а якщо поїздка пасажира з пункту пересадки не відбулася внаслідок запізнення транспортного засобу, який доставив його у цей пункт, перевізник зобов'язаний відшкодувати пасажирові завдані збитки (ст. 922 ЦК України).

Компенсаційні санкції — це ті, що призначені відшкодувати по­терпілій стороні шкоду, заподіяну правопорушником. Як правило, такі санкції застосовуються у випадках невиконання або неналеж­ного виконання зобов'язання із договору або заподіяння шкоди де­ліктом (наприклад, відшкодування майнової шкоди фізичній особі, яка потерпіла від злочину, ст. 1177 ЦК України)1.

Правовою підставою застосування до правопорушника цивільної відповідальності є норма права. Фактичною підставою для застосу­вання міри цивільної відповідальності є скоєння цивільного право­порушення.

Специфічними рисами цивільної відповідальності, які відрізня­ють її від інших видів юридичної відповідальності, є такі.

По-перше, її майновий характер. Застосування цивільно-право­вої відповідальності завжди пов'язане із втратами майнового харак­теру у майновій сфері боржника (відшкодуванням заподіяної шко­ди, сплатою неустойки (штраф, пеня). Навіть коли правопорушення зачіпає особисті немайнові права або завдає моральної шкоди, за­стосування цивільно-правової відповідальності реалізується через стягнення на користь потерпілого грошової суми для відшкодуван­ня збитків або моральної шкоди (ст. 23 ЦК України).

По-друге, цивільно-правова відповідальність завжди є відпо­відальністю одного учасника цивільно-правових відносин перед ін­шим — це відповідальність правопорушника перед потерпілим. Це обумовлено тим, що цивільне право регулює відносини між рівно­правними та автономними суб'єктами, а отже, порушення обов'яз­ків одним суб'єктом завжди тягне за собою порушення прав іншого учасника правовідносин. При застосуванні міри кримінальної від­повідальності правовідносини виникають перш за все між держа­вою і правопорушником, що пов'язано з більшою суспільною небез­пекою кримінальних правопорушень і спрямованістю міри кри­мінальної відповідальності на особу правопорушника з метою викликати позитивні зміни в особистості правопорушника.

У зв'язку з тим, що цивільні правопорушення також можуть за­чіпати інтереси суспільства і держави, цивільне право допускає ви­никнення при застосуванні цивільно-правової відповідальності від­носин між державою і правопорушником. Такі правовідносини реа­лізуються у застосуванні до правопорушника мір конфіскаційного характеру і носять виключний для цивільного права характер.

По-третє, особливістю цивільної відповідальності є можливість перевищення розміру відповідальності у порівнянні з розміром за­подіяної шкоди або збитків (наприклад, застосування штрафної неустойки, завдаток). Слід звернути увагу на те, що штрафна не­устойка за новим ЦК набуває загального характеру і застосовуєть­ся завжди, крім випадків, коли законодавством або договором пе­редбачено інше. Саме в такий спосіб втілюється одна зі специфіч­них ознак цивільної відповідальності у вигляді додаткових обтяжень у майновій сфері правопорушника. Але закон певною мірою намагається регулювати питання застосування цивільно-правової відповідальності на засадах справедливості шляхом зако­нодавче встановленої можливості зменшення розміру неустойки, якщо він значно перевищує розмір фактично завданих збитків. Так, розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення (ст. 551 ЦК України).

По-четверте, особливістю цивільно-правової відповідальності є застосування рівних за обсягом мір відповідальності за однотипні правопорушення, що забезпечує послідовну реалізацію принципу рівноправності учасників цивільно-правових відносин1.

Значення цивільно-правової відповідальності відображається в її функціях Попереджувально-виховна функція відповідальності спрямована на попередження правопорушень. Міри цивільно-правової відпо­відальності стимулюють боржника (приватна превенція) та інших (загальна превенція) учасників цивільних відносин до належного виконання своїх зобов'язань.

Репресивна функція означає покарання правопорушника, яке виражається у додаткових несприятливих зобов'язаннях, що забез­печуються примусовою силою держави.

Компенсаційна функція проявляється у ліквідації несприятли­вих наслідків у потерпілого (кредитора) за рахунок порушника (боржника).

Сигналізаційна функція має велике значення для інших партне­рів боржника, оскільки може служити сигналом про можливість не­доліків у поведінці боржника, які можуть виявитися у нових право-стосунках при заподіянні правопорушення.

До принципів цивільно-правової відповідальності можна віднес­ти принципи: 1) законності (обов'язкове виконання суб'єктами ци­вільного права імперативних вимог, викладених у нормі права щодо відповідальності); 2) невідворотності відповідальності (обов'язкове застосування відповідальності до будь-якого правопорушника); 3) індивідуалізації (допускається врахування ступеня суспільної не­безпеки правопорушення, форми вини, майнового стану правопо­рушника та ін. (наприклад, ст. 1193 ЦК України встановлює мож­ливість урахування вини потерпілого і матеріального становища фізичної особи, яка завдала шкоди); 4) принцип повного відшкоду­вання шкоди (відновлення майнового становища потерпілого до ста­ну, який існував до правопорушення, ст. 1166 ЦК України); 5) принцип рівності сторін; 6) принцип поєднання особистих ін­тересів із суспільними (здійснення права не повинно шкодити ін­тересам і цивільним правам суспільства та іншим суб'єктам цивіль­ного права; наприклад, фізична особа має право вимагати усунення небезпеки, створеної внаслідок підприємницької або іншої діяльно­сті, яка загрожує життю та здоров'ю, ст. 282 ЦК України).

Розвиток страхування цивільної відповідальності, а також со­ціального страхування тлумачиться багатьма західними юристами як свідоцтво згасання цивільної відповідальності, як мінімум у сфе­рі деліктних правовідносин. На їх думку, заміна цивільної відпо­відальності страхуванням призводить не до посилення захисту по­терпілих, а до його послаблення, тому що, розраховуючи на страхування відповідальності внаслідок своєї діяльності, особа поводиться більш необачно і, відповідно, більш соціально небезпечно, їхні опо­ненти заперечують, що страхування є найбільш оптимальним засо­бом відшкодування, але у зв'язку з тим, що страхування не може виконувати кримінальну і, відповідно, репресивну функцію, стра­хування доповнюється можливістю стягнення шкоди шляхом вста­новлення можливості стягнення відшкодованої страхувальником шкоди через регресні позови. Отже, розвиток страхування цивіль­ної відповідальності супроводжується часто не заміною цивільної відповідальності в цілому інститутом страхування, а відродженням майнової винної відповідальності, але вже на етапі розгляду регрес-них вимог страхувальника до застрахованої особи

Принцип каналізування цивільної відповідальності полягає у тому, що відповідальність несе тільки одна особа, вказана у норма­тивному акті, незалежно від того, заподіяна шкода нею самою чи ін­шими особами. Як правило, забороняється переносити відповідаль­ність на дійсних заподіювачів шкоди, за винятком, коли, наприк­лад, між сторонами є спеціальна угода з цього питання. Так, виняткова відповідальність оператора атомної установки може бути прямо закріплена у законі. Вона отримала назву «юридичного кана­лізування» за законодавством Франції, Японії, Нідерландів, Англії, Швеції, Швейцарії, Бельгії, Іспанії та інших країн. Потерпілий від ядерного інциденту може звернутися з позовом про відшкодування шкоди тільки до оператора ядерної установки. Усі інші винні особи звільняються від майнової відповідальності, за винятком випадків, коли в оператора з ними укладена спеціальна угода2.

Необхідність, з одного боку, відшкодування шкоди, заподіяної невинними діями (наприклад, випадкової шкоди), з іншого, — не­справедливість покарання невинних осіб через притягнення їх до відповідальності змушує шукати шляхи вирішення проблеми без­винної відповідальності.

Форми і види цивільно-правової відповідальності

У формі цивільно-правової відповідальності виражаються ті до­даткові обтяження, що покладаються на правопорушника. Відпові­дальність може наступати у формі відшкодування шкоди, сплати неустойки, втрати завдатку, конфіскації та ін. Особливе місце серед форм цивільно-правової відповідальності посідає відшкодування шкоди, тому що найбільш суттєвим і розповсюдженим порушенням прав є заподіяння збитків. Ця форма відповідальності застосовується завжди, якщо законом чи договором не передбачено інше, водночас як інші форми застосовуються тільки у випадках, коли це прямо пе­редбачено законом чи договором для конкретного правопорушення.

Види цивільно-правової відповідальності. Поділ цивільно-пра­вової відповідальності на види може відбуватися за різноманітними критеріями залежно від того, з якою метою такий поділ здійснюєть­ся. Види цивільно-правової відповідальності розрізняються за ін­ститутами цивільного права: інститутом договірних зобов'язань та інститутом позадоговірних зобов'язань. Залежно від підстав за­стосування відповідальності розрізняють відповідальність договір­ну і позадоговірну (деліктну); суб'єктів — цивільно-правова відпо­відальність може бути індивідуальною або спільною (частковою, солідарною, субсидіарною); характеру відповідальності — виокре­млюють міри, що впливають безпосередньо на свідомість особи (міри особистого характеру), і ті, що впливають опосередковано че­рез майнові права й інтереси правопорушника; цілей відповідально­сті — міри відповідальності можна поділити на відновлювальні (від­шкодування шкоди) і каральні (репресивні і превентивні) (стягнен­ня неустойки, конфіскаційні міри та ін.); розмірів і обсягу — відповідальність буває повна, обмежена, підвищена; характеру по­ділу відповідальності між кількома правопорушниками — виокре­млюють часткову, солідарну і субсидіарну відповідальність1.

Договірна і позадоговірна (деліктна) відповідальність. Юриди­чне значення поділу відповідальності на договірну і позадоговірну по­лягає у тому, що форми і розміри позадоговірної відповідальності ви­значаються тільки законом, водночас як договірної відповідальності — визначаються як законом, так і умовами договору. Договором може бути передбачена відповідальність, у тому числі за правопорушення, за які чинне законодавство відповідальності не передбачає, або інша форма відповідальності, ніж та, що прямо передбачена законодавст­вом. Сторонами також може бути підвищено або занижено розмір від­повідальності порівняно з тією, що передбачена законодавством, якщо законом не передбачено інше. Наприклад, розмір неустойки, встанов­лений законом, у договорі може бути збільшений або зменшений, крім випадків, передбачених законом (ст. 551 ЦК України).

Договірна відповідальність наступає у разі порушення договірно­го зобов'язання. Позадоговірна відповідальність має місце у випад­ку заподіяння правопорушення боржником, який не був з кредито­ром у договірних правовідносинах.

При заподіянні позадоговірної (деліктної) шкоди відбувається порушення правоохоронних правовідносин, у яких абсолютним правам (наприклад, право власності) суб'єктів цивільного права кореспондує пасивний обов'язок боржника не порушувати ці пра­ва. У зв'язку з тим, що такі абсолютні права гарантовані державою і перебувають під її охороною, закон є єдиною підставою, що дозво­ляє такі права захистити. Деліктна відповідальність виникає з мо­менту заподіяння шкоди майну або особі потерпілого (кредитора). Правила про деліктну відповідальність не можуть змінюватися за угодою сторін. Звичайно, відповідальність виключається, якщо не було умов для вільного формування волі і волевиявлення або шкід­ливі події наступили поза волею особи, тобто поза сферою її конт­ролю1.

Договірна відповідальність випливає з порушення регулятивних правовідносин і наступає при невиконанні або неналежному вико­нанні боржником свого обов'язку у відносному правопорушенні, де конкретному праву кредитора відповідає конкретний обов'язок борж­ника, а зміст обов'язку відшкодування шкоди у разі порушення зобо­в'язань міститься в умовах договору, сформованих за взаємною зго­дою сторін. Принцип свободи договору обумовлює диспозитивний ха­рактер більшості норм інституту договірної відповідальності.

Підставою застосування договірної відповідальності є не сам до­говір, а факт заподіяння шкоди невиконанням або неналежним ви­конанням зобов'язання: саме у цьому і проявляється диспозитив­ний характер договірної відповідальності. Проте слід взяти до уваги той фактор, що диспозитивність договірної відповідальності також має певні межі, встановлені законом. Правочин, яким скасовується чи обмежується відповідальність за умисне порушення зобов'язан­ня, є нікчемним (ст. 614 ЦК України).

Часткова, солідарна і субсидіарна відповідальність має зна­чення і застосовується тоді, коли правопорушення скоєне кількома особами.

Часткова відповідальність наступає у всіх випадках, коли зако­ном, іншим правовим актом або договором не передбачено інше. Правило про застосування часткової відповідальності є загальним правилом і випливає з часткового характеру договірних зобов'я­зань. Часткове зобов'язання має місце тоді, коли у ньому беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників, і кожен із кредито­рів має право вимагати виконання, а кожен із боржників повинен виконати зобов'язання у певній частці. Часткова відповідальність передбачає, що кожний з боржників несе перед кредитором відповідальність тільки у тій частці, яка припадає на нього відповідно до закону або договору. Частки кожного з боржників визнаються рів­ними, якщо законом або договором не визначений інший їх розмір. Зокрема, ст. 540 ЦК України передбачено, що якщо у зобов'язанні беруть участь кілька боржників, кожний з них повинен виконати обов'язок у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства.

Солідарні зобов'язання максимально забезпечують захист прав кредитора, і тому випадки встановлення саме солідарної відпо­відальності як у договірних, так і позадоговірних зобов'язаннях ду­же часті. Солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі не­подільності предмета зобов'язання (ст. 541 ЦК України).

Солідарна відповідальність дозволяє кредитору притягнути до відповідальності будь-кого з боржників у повному обсязі або частко­во, дає кредитору додаткові гарантії щодо завданої шкоди та її від­шкодування, дає можливість звернутися з вимогою про стягнення до будь-кого з боржників, у кого є достатньо майна для задоволення вимог. Усі боржники залишаються зобов'язаними до тих пір, поки зобов'язання не буде виконане повністю.

Субсидіарна відповідальність настає тоді, коли в зобов'язанні бе­руть участь два боржники, один з яких основний, інший — додатко­вий (субсидіарний). Субсидіарна відповідальність може випливати із закону, інших правових актів, умов договору. Основна мета встанов­лення такого виду відповідальності — посилення гарантій забезпечен­ня права кредитора на відшкодування заподіяної йому шкоди за раху­нок інших осіб, які в основному зобов'язанні безпосередньої участі не беруть (додаткових боржників) (ст. 619 ЦК України). Додатковий боржник несе відповідальність за основного боржника у разі, якщо кредитор не може задовольнити свої вимоги за рахунок основного бор­жника. Така ситуація можлива у випадках, коли: 1) основний борж­ник відмовився задовольнити вимогу кредитора (ст. 619 ЦК України «Субсидіарна відповідальність»); 2) кредитор не отримав у розумний термін від основного боржника відповіді на заявлену вимогу (ст. 619 ЦК України «Субсидіарна відповідальність*); 3) майна основного боржника недостатньо для задоволення вимог кредитора у повному об­сязі (наприклад, ст. 1043 ЦК України «Відповідальність управителя»).

У зв'язку з тим, що частими є випадки, коли у виконанні зобо­в'язання, крім основного боржника, можуть брати участь інші осо­би, субсидіарну відповідальність слід відрізняти від відповідальнос­ті боржника за дії третіх осіб. Така відповідальність наступає тоді, коли боржник перекладає обов'язок виконання зобов'язання на третю особу. Водночас, якщо законодавством не встановлено обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто, умовами договору може бути передбачено, що зобов'язання породжує для третьої особи пра­ва щодо боржника та (або) кредитора (ст. 511 ЦК України). У цьому разі кредитор зобов'язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою (ст. 528 ЦК України).

Винятки із загального правила також можуть випливати безпо­середньо з нормативних актів, внаслідок чого відповідальність пе­ред кредитором перекладається на третю особу, яка не виконала зо­бов'язання. Так, наприклад, якщо відповідно до договору непрямо­го лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу здійснено лізингоодержувачем, перед лізингоодержувачем за порушення зобов'язання несе відповідальність продавець (поста­чальник) (ст. 808 ЦК України). Окрім того, законом встановлено право іншої особи задовольнити вимогу кредитора без згоди борж­ника у разі небезпеки втратити право на майно боржника (право оренди, право застави тощо) внаслідок звернення кредитором стяг­нення на це майно. У цьому разі до іншої особи переходять права кредитора у зобов'язанні (статті 512-519 ЦК України).

Відповідальність юридичної особи за шкоду, заподіяну її праців­никами, не є ні субсидіарною відповідальністю, ні відповідальністю за дії третіх осіб, тому що дії працівників юридичної особи під час виконання ними своїх трудових обов'язків вважаються діями самої юридичної особи.

Повна, обмежена, підвищена відповідальність. Одним з основ­них принципів цивільно-правової відповідальності є принцип пов­ного відшкодування заподіяної правопорушенням шкоди, відповід­но до якого майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юри­дичної особи, відшкодовується у повному обсязі особою, яка її за­вдала (ст. 1166 ЦК України).

Законодавством допускаються винятки із загального правила, коли розмір відшкодування може бути обмежено або збільшено без­посередньо законом або умовами договору.

Укладаючи договір, сторони мають право передбачити у ньому умо­ви про зменшення збитків, про додаткові підстави звільнення боржни­ка від відповідальності, але не про повне звільнення його від відпо­відальності за порушення договору. Угода про обмеження відповідаль­ності договором, якщо в законі передбачено інше (повна або збільшена відповідальність), вважається нікчемною. Нікчемною також є угода сторін про обмеження відповідальності за навмисне заподіяння шко­ди. Наприклад, нікчемним визнається правочин щодо звільнення продавця від відповідальності або щодо її обмеження у разі витребування товару у покупця третьою особою (ст. 661 ЦК України); нікчемними визнаються умови договору, що обмежують права покупця — фізичної особи порівняно з правами, встановленими законодавством, у тому чи­слі законодавством про захист прав споживачів (ст. 698 ЦК України).

Допускається зменшення (обмеження) розміру відповідальності правопорушника, якщо:

1. доказана вина обох сторін у невиконанні або неналежному ви­конанні зобов'язання;

2. кредитор навмисно чи необачно сприяв збільшенню розміру збитків або не вжив заходів щодо їх зменшення;

3. суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, завданої фізич­ною особою, залежно від ЇЇ матеріального становища, крім випадків, коли шкоди завдано вчиненням злочину (ст. 1193 ЦК України).

Відповідальність, яка наступає з вини обох сторін (кредитора і боржника), іноді називають змішаною. І хоча відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язання несе тільки боржник, зменшення обсягу такої відповідальності для боржника дає право зробити припущення, що частина його відповідальності перерозподіляється між ним і кредитором. Кредитор внаслідок та­кого перерозподілу отримує відшкодування не в повному обсязі.

Змішану відповідальність не слід плутати зі спільним заподіян­ням шкоди, яке здійснюється кількома боржниками, але сам потер­пілий залишається невинним. У разі спільного заподіяння шкоди наступає часткова або солідарна відповідальність. Особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим. За заявою потерпілого суд може визначити відповідальність осіб, які спільно завдали шкоди, у част­ці відповідно до ступеня їхньої вини (ст. 1190 ЦК України).

Умовами цивільно-правової відповідальності є наявність: 1) протиправної поведінки (дії чи бездіяльності) особи; 2) шкідливо­го результату такої поведінки (шкоди); 3) причинного зв'язку між протиправною поведінкою і шкодою; 4) вини особи, яка заподіяла шкоду. Перші три умови -- протиправність, шкода, причинний зв'язок є об'єктивними і належать до такого елемента складу право­порушення, як об'єктивна сторона, а четверта — вина — є суб'єк­тивною підставою цивільно-правової відповідальності і належить до суб'єктивної сторони у складі правопорушення.

Підвищена відповідальність наступає на умовах і в обсязі, пере­дбачених законом. Наприклад, ст. 1200 ЦК України прямо передба­чено, що розмір відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого, може бути збільшений законом. Закон також допускає збільшення умовами договору законодавче встановленого розміру неустойки, предметом якої є грошова сума (ст. 551 ЦК України).

Протиправна поведінка — це поведінка відповідальної особи, що не відповідає вимогам закону, договору, яка тягне за собою по­рушення (зменшення, обмеження) майнових прав (благ) І законних інтересів іншої особи, дістала вираження у невиконанні чи ненале­жному виконанні договірного зобов'язання або в заподіянні поза­договірної шкоди життю, здоров'ю чи майну іншої особи тощо. Про­типравність у цивільному праві обов'язково порушує і об'єктивне, і суб'єктивне цивільне право1. Поведінка визнається протиправною незалежно від того, знав чи не знав правопорушник про неправомір­ність своєї поведінки.

Протиправна поведінка завжди проявляється у конкретних фору­мах, які безпосередньо пов'язані з характером юридичних обов'язків.

Шкода. Під шкодою розуміють зменшення або втрату (загибель) і певного особистого чи майнового блага. Зменшення або втрата май­на потерпілого тягне за собою виникнення майнової шкоди, а також особистого блага — немайнової шкоди, яку також називають мо­ральною шкодою.

Оскільки відшкодування шкоди можна застосовувати у всіх ви­падках порушення цивільних прав, за деякими винятками, передба­ченими законом або договором, ця форма цивільно-правової відпо­відальності належить до загальних умов цивільно-правової від­повідальності.

Одним із способів відшкодування майнової шкоди є відшкоду­вання збитків. Як правова категорія, збитки — це викликані не­правомірною поведінкою негативні наслідки у майновій сфері потерпілого. Збитками також називають грошовий вираз майнової шкоди. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшо­му розмірі.

Моральна (немайнова) шкода — це такі наслідки правопору­шення, які не мають економічного змісту і вартісної форми, можуть полягати у: 1) фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близь­ких родичів; 3) душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку зі знищенням чи пошкодженням її майна; 4) приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (ст. 23 ЦК України).

Причинний зв'язок. Важливою умовою цивільно-правової відпо­відальності є причинний зв'язок між противоправного поведінкою правопорушника і шкодою, якої зазнала потерпіла сторона. Доказ наявності причинного зв'язку є обов'язком кредитора (потерпіло­го). У зв'язку з тим, що цивільним правом для притягнення до ци­вільної відповідальності допускається неповний склад правопору­шення, встановлення причинного зв'язку є необхідним лише в умо­вах, коли така шкода дійсно заподіяна. Якщо немає шкоди, немає необхідності доказувати існування причинного зв'язку.

Вина особи. Завданням цивільного права є усунення шкідливих наслідків, заподіяних правопорушенням, і для нього є важливим лише одне — встановити наявність правопорушення, що дає під­стави покласти відповідальність на винну особу, яка його заподія­ла2. У зв'язку з тим, що міри цивільно-правової відповідальності не тільки спрямовані на задоволення майнового інтересу потер­пілого, а й призначені запобігати цивільному правопорушенню по­ряд з протиправністю, збитками і причинним зв'язком, необхідна ще одна умова відповідальності — вина заподіювача шкоди. Вина у цивільному праві розглядається як психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки та її наслідків1.

Умисел як форма вини має місце у поведінці особи тоді, коли правопорушник усвідомлює суспільне небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачає його суспільне небезпечні наслідки і бажає їх (наприклад, боржник, знаючи, що своїми діями може викликати шкідливий результат у майновій сфері кредитора, все ж свідомо не виконує зобов'язання). Правопорушення визнаєть­ся вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, перед­бачала можливість настання шкідливих наслідків своєї протиправ­ної поведінки, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити.

Відсутність вини доказується особою, яка порушила зобов'язан­ня. Отже, у цивільному праві, на відміну від кримінального, діє припущення (презумпція) вини правопорушника.

Підстави звільнення від відповідальності

Непереборна сила — це надзвичайна і невідворотна за даних умов подія. На практиці дію непереборної сили також називають форс-мажорними обставинами. Непереборна сила характеризується тим, що:

• це зовнішня щодо діяльності сторін обставина. Непереборна сила не залежить від волі учасників правовідношення і, як правило, виключає можливість його передбачення. Виникнення неперебор­ної сили не пов'язано з діяльністю уповноваженої особи;

• це надзвичайна, тобто неординарна, нерядова обставина, яку неможливо відвернути в будь-який спосіб, навіть якщо особа може передбачити її наслідки;

— це подія, яку неможливо відвернути засобами, наявними у да­ної особи в конкретних умовах її діяльності способами: тобто у да­них обставинах відсутні технічні та інші засоби, за допомогою яких можливо було б запобігти самій обставині або її наслідкам.

Наведені ознаки непереборної сили є обов'язковими і мають комп­лексний характер. Відсутність будь-якої з наведених ознак розціню­ється як відсутність непереборної сили.

Випадок (казус) — обставина, яка свідчить про відсутність вики будь-кого з учасників зобов'язання, а не взагалі про відсутність будь-чиєї вини у заподіянні шкоди. Випадок характеризується суб'єк­тивною непередбаченістю: якби особа знала про можливість настан­ня випадку, вона могла б запобігти шкоді. Передбачення можливості настання шкідливого результату внаслідок впливу випадку, на від­міну від необережного заподіяння шкоди, не є обов'язком право­порушника. Саме тому внаслідок необережної (винної) поведінки особа відповідає за настання шкідливого результату, а при випадковому (безвинному) заподіянні шкоди особа за загальним правилом від відповідальності звільняється. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів (ст. 617 ЦК України).

Вина потерпілого (кредитора). За загальним правилом шкода, заподіяна внаслідок умислу потерпілого, відшкодуванню не під­лягає (ст. 1193 ЦК України). Так, ст. 1187 ЦК України передбаче­но, що особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потер­пілого.

Поняття об'єктів цивільних прав

Об'єктами цивільних прав стає все те, з приводу чого виника­ють та здійснюються цивільні права та обов'язки, тобто все те, що є предметом або результатом діяльності учасників цивільного обороту.

Речі як об'єкти цивільних прав. Майно

Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть вини­кати цивільні права та обов'язки (ст. 179 ЦК України). Економічні та фізичні властивості речей, їх призначення не є однаковими, внас­лідок чого щодо них виникають різноманітні за характером право­відносини. Законодавством встановлюється певний порядок корис­тування та межі розпорядження річчю, що являє собою правовий режим речей.

Залежно від особливостей правового режиму речей, їх цільового призначення, інших критеріїв здійснюється їх класифікація. До ос­новних груп такої класифікації, крім класифікації за ознаками оборотоздатності речей, можна віднести: речі рухомі і нерухомі; засоби виробництва та предмети споживання; індивідуально визначені ре­чі та речі, визначені родовими ознаками; речі подільні та неподіль­ні; головні речі та приналежності; речі споживні та неспоживні; складні речі та складові частини речі; продукція, плоди та доходи тощо.

Особливим об'єктом цивільних прав є тварини. Згідно зі ст. 180 ЦК України на них поширюється правовий режим речі, крім випад­ків, встановлених законом. Тварини, занесені до Червоної книги і лава її об’єкти цивільних прав України, можуть бути предметом цивільного обороту лише у випад­ках та порядку, встановлених законом.

Засоби виробництва та предмети споживання. Поділ речей на .засоби виробництва і предмети споживання з переходом від команд­но-адміністративної економіки на ринкові засади практично втратив своє правове значення. Раніше він мав суттєве значення, оскільки за­соби виробництва фактично були вилучені з обігу і перебували, за де­якими винятками, у державній власності. Нині речі прийнято поділя­ти на основні засоби та оборотні активи, однак цей поділ має більше значення для бухгалтерського обліку, оскільки за ними ведеться окре­мий облік, на основні засоби розповсюджуються норми щодо аморти­зації, що впливає при здійсненні підприємницької діяльності на фор­мування валових затрат, отже, і на оподаткування.

Нерухомі та рухомі речі. Поділ речей на рухомі та нерухомі є традиційним для цивільного права з давніх часів. Однак слід зазна­чити, що відповідно до радянської доктрини цивільного права зі скасуванням приватного права на землю радянське цивільне право відмовилося від такої класифікації. Новим ЦК України визнано за необхідне повернутися до такої класифікації речей, оскільки право­вий режим рухомих і нерухомих речей значно відрізняється один від одного. Правовий режим нерухомості характеризується усклад­неною оборотоздатністю, оскільки потребує здійснення певних про­цедур, пов'язаних з нотаріальним посвідченням і реєстрацією права власності та угод з нерухомістю.

Основною ознакою розмежування рухомих і нерухомих речей є їх зв'язок із землею. Нерухомими речами є земля з багаторічними насадженнями, будинки, споруди як житлового, так і виробничого призначення (мости, тунелі, шляхопроводи) тощо. Відповідно до ст. 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухо­мість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх зне­цінення та зміни призначення. Рухомими є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

Деякі вчені до нерухомості відносять і такі об'єкти, як повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти, права на які в силу їх високої вартості підлягають державній реєст­рації з огляду саме на режим їх обороту. Однак ці речі не є власне об'єктами нерухомості, оскільки у точному значенні слова не пов'я­зані із землею. Слід зазначити, що ЦК України цілком слушно окремо визначає такі об'єкти та інші речі, на які законом може бути поширений режим нерухомої речі.

Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмежен­ня цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Відмова у державній реєстрації права на нерухомість або правочинів щодо не­рухомості, ухилення від реєстрації, відмова від надання інформації про реєстрацію можуть бути оскаржені до суду.

Речі подільні та неподільні. Згідно зі ст. 183 ЦК України по­дільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призна­чення. Неподільною є річ, яку не можна поділити без значної втра­ти, непомірної шкоди для її цільового призначення.

Юридичне значення поділу речей на подільні та неподільні (хоча у фізичному розумінні кожну річ можна поділити, наприклад, авто­мобіль теж можна розібрати) полягає в тому, що при розділі, зокре­ма спільної власності, подільні речі діляться в натурі, а неподільні поділяються іншим чином: одному із співвласників надається річ, інші отримують грошову чи майнову компенсацію своєї частки.

Речі, визначені індивідуальними або родовими ознаками (ст. 184 ЦК України). Річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що відрізня­ють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними. Наприклад, автомобіль певної моделі з певними номерними знаками, конкрет­ний будинок, розташований за певною адресою, та ін. Річ є визначе­ною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Наприклад, пев­на кількість зерна, борошна тощо.

Юридичне значення поділу речей на визначені індивідуальними або родовими ознаками полягає в тому, що речі, визначені індивіду­альними ознаками, є незамінними. У разі втрати, загибелі або по­шкодження такої речі неможливою є вимога про її повернення в на­турі, можливим є лише відшкодування завданої шкоди. Річ, що має лише родові ознаки, є замінною. Це має важливе значення, оскіль­ки, наприклад, при поставці товару (речей, визначених родовими ознаками) неналежної якості покупець має право вимагати постав­ки нової партії товару в натурі.

Речі споживні та неспоживні (ст. 185 ЦК України). Спожив­ною є річ, яка внаслідок одноразового її використання знищується або припиняє існувати у первісному вигляді. Наприклад, спожив­ними речами є продукти харчування, сировина, з якої виготовлюється продукція, тощо. Неспоживною є річ, призначена для неодно­разового використання, яка зберігає при цьому свій первісний ви­гляд протягом тривалого часу.

Юридичне значення поділу речей на споживні та неспоживні по­лягає, зокрема, в тому, що споживні речі не можуть бути предметом деяких угод, наприклад, оренди, безоплатного користування, лізингу, оскільки після закінчення терміну майнового найму річ має бути по­вернена власнику, що неможливо здійснити із споживною річчю.

Головна річ і приналежність (ст. 186 ЦК України). Річ, при­значена для обслуговування іншої (головної) речі і пов'язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю. Наприклад, фотоапа­рат і футляр до нього, шафа та шухляди до неї тощо. Правове зна­чення такого поділу речей полягає у визначенні правового режиму приналежності, згідно з яким приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Складні речі та складові частини речі (статті 187-188 ЦК Укра­їни). Складною вважається річ, утворена з кількох речей, які утворю­ють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням. Складовою частиною речі є все те, що не може бути відокремлене від неї без її пошкодження або істотного знецінення, пов'язане з річчю конструктивно, навіть незалежно від того, що річ може функціонува­ти без неї (наприклад, автомобіль з обігрівачем, будинок із вбудова­ним кондиціонером тощо). Значення такого поділу речей також поля­гає у визначенні правового режиму складових частин речі. Так, при переході права на річ її складові частини не підлягають відокремлен­ню. Правочин, вчинений щодо складної речі, поширюється на всі ЇЇ складові частини, якщо інше не встановлено договором.

Продукція, плоди та доходи (ст. 189 ЦК України). Продук­цією, плодами та доходами є все те, що виробляється, добувається, одержується з речі або приноситься річчю (наприклад, приплід від худоби, урожай від насаджень, відсотки від банківських вкладів, доходи від виробництва тощо). Правове значення такого поділу ре­чей полягає у визначенні правового режиму продукції, плодів і до­ходів, що належать власникові речі, якщо інше не встановлено до­говором або законом.

Майно. Майновий комплекс. У цивільному праві терміном «май­но» в широкому значенні визначається як окрема річ (сукупність ре­чей), так і вся сукупність майнових прав та обов'язків суб'єкта ци­вільних відносин (наприклад, при спадкуванні або при визначенні вартості майна підприємства). У більш вузькому значенні терміна ро­зуміються лише речі (сукупність речей). У жодному випадку до скла­ду майна не включаються нематеріальні об'єкти цивільних прав, за винятком майнових прав вимоги. ЦК України визначає майно в ши­рокому значенні слова — згідно зі ст. 190 майном як особливим об'єктом вважається окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.

Гроші, валютні цінності та цінні папери як об'єкти цивільних прав

Гроші (грошові кошти). Грошові кошти надежать до числа за­мінних речей, що визначаються родовими ознаками. Особливістю грошей як об'єкта цивільних прав є те, що вони оцінюються не за кількістю грошових знаків, а за числом грошових одиниць і є універсальним еквівалентом вартості будь-якого товару. Грошовий обіг в Україні регулюється законодавством. Законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України — гривня. Іно­земна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в по­рядку, встановлених законом.

Валютні цінності. Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контро­лю» від 19 лютого 1993 р. валютними цінностями визнаються: валю­та України — грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є закон­ним платіжним засобом на території України, кошти на рахунках, вклади у банківських та інших кредитно-фінансових установах на території України; платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи), виражені у валюті України; іноземна валюта — іноземні грошові знаки у вигляді банк­нотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є за­конним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахун­ках або вносяться до банківських та інших кредитно-фінансових установ за межами України; платіжні документи та інші цінні папе­ри (акції, облігації, купони до них, векселі (тратти), боргові розпис­ки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ін­ші фінансові та банківські документи), виражені в іноземній валюті або банківських металах; банківські метали — золото, срібло, плати­на, метали платинової групи, доведені (афішовані) до найвищих проб відповідно до світових стандартів, у зливках і порошках, що мають сертифікат якості, а також монети, вироблені з дорогоцінних мета­лів.

Цінні папери. Відповідно до ст. 194 ЦК України цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що по­свідчує грошове або інше майнове право і визначає взаємовідносини між особою, яка його випустила (видала), і власником та передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його випуску, а також мож­ливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим осо­бам. До особи, яка набула право власності на цінний папір, перехо­дять у сукупності всі права, які ним посвідчуються.

Дії (їх результати) та послуги (як різновид дії) є об'єктами ци­вільних прав переважно у зобов'язальних правовідносинах, тобто при виникненні зобов'язань особи, що витікають з договору чи ін­шого юридичного факту. Наприклад, особа може бути зобов'язана здійснити певні дії (роботу) з будівництва споруди за договором під­ряду або надати послуги без матеріалізованого, але з корисним ре­зультатом: здійснити перевозку вантажу, надати консультацію пра­вового чи фінансового характеру, укласти угоду тощо.

Нематеріальні блага як об'єкт цивільних прав

Особисті не майнові блага фізичної особи. Відповідно до Конс­титуції України життя і здоров'я людини, її честь і гідність, недо­торканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Особистими немайновими благами фізичної особи є життя і здоро­в'я; честь, гідність і ділова репутація; ім'я; вільний розвиток своєї особистості; свобода та особиста недоторканність; недоторканність житла; таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; сім'я; недоторканність особистого і сімейного життя; таємниця свого особистого життя; вільний вибір роду за­нять; свобода пересування, вільний вибір місця проживання; інфор­мація; свобода об'єднань; авторство; безпечне для життя і здоров'я довкілля; свобода літературної, художньої, наукової І технічної творчості, а також інші блага, що охороняються законом. У межах цивільного законодавства надається правова охорона немайновим благам особи, визначеним як об'єкти цивільних прав.

Правоздатність і дієздатність фізичної особи

У ст. 24 ЦК України визначено поняття фізичної особи як люди­ни — учасника цивільних відносин

Правоздатність фізичної особи. Здатність мати цивільні права та обов'язки мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її на­родження і припиняється у момент її смерті.

Цивільна дієздатність фізичної особи. Цивільною дієздатніс­тю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе ци­вільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх вико­нувати та нести відповідальність у разі їх невиконання (ст. ЗО ЦК України).

ЦК України внесені цілком доречні новели до вікового розмежування окремих видів дієздатності порівняно з раніше дію­чим ЦК України. Так, за новим ЦК України розрізняють такі різно­види дієздатності: 1) часткова цивільна дієздатність фізичної особи, яка не досягла 14 років (малолітніх); 2) неповна цивільна дієздат­ність фізичної особи у віці від 14 до 18 років (неповнолітніх); 3) пов­на цивільна дієздатність. Передбачено також визнання особи не­дієздатною та обмежено дієздатною за рішенням суду і на підставах, визначених законом.

Поняття юридичної особи та її основні ознаки

Поняття юридичної особи у новому ЦК України визначає ст. 80, відповідно до якої юридичною особою є організація, створена і за­реєстрована у встановленому законом порядку, наділена цивільною правоздатністю і дієздатністю, яка може бути позивачем і відповідачем у суді.

Виділяють такі ознаки юридичної особи, що є невід'ємними і су­купними її властивостями:

1. Організаційна єдність характеризується наявністю стійких взаємозв'язків між членами (учасниками, акціонерами) юридичної особи, внутрішньою структурою і функціональною диференціацією. Завдяки цьому воля окремих членів юридичної особи трансформу­ється в єдину волю юридичної особи. Так, акціонери акціонерного товариства, незалежно від їх кількості, мають право приймати рішення на загальних зборах товариства, де воля кожного акціоне­ра перетворюється на єдине волевиявлення юридичної особи.

2. Реєстрація відповідно до вимог чинного законодавства, що по­лягає у легалізації того чи іншого виду юридичної особи з боку дер­жавних органів, які здійснюють державну реєстрацію. Юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому зако­ном, і дані державної реєстрації включаються до єдиного державно­го реєстру, відкритого для загального ознайомлення. Тільки з мо­менту державної реєстрації організація набуває статусу юридичної особи і може бути суб'єктом цивільних та інших відносин.

3. Наділення цивільною правоздатністю і дієздатністю. Юри­дична особа здатна мати такі самі цивільні права та обов'язки (ци­вільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині (наприклад, право на приватне життя).

4. Наявність можливості виступати позивачем і відповідачем у суді надає право захищати свої права та відповідати за взяті на себе зобов'язання. Відповідно до ч. 2 ст. 102 ЦПК України сторона­ми у цивільному процесі, крім громадян, можуть бути державні підприємства, установи, організації, кооперативні організації, їх об'єднання, інші громадські організації, що мають права юридич­ної особи.

5. Майнова відокремленість юридичної особи є матеріальною базою діяльності юридичної особи. Ступінь майнової відокремле­ності у різних юридичних осіб неоднаковий. Так, господарські това­риства є власниками свого майна. Відповідно до ст. 73 ГК України майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності, але закріплене за такими підприємствами на праві госпо­дарського відання чи оперативного управління.

6. Принцип самостійної цивільно-правової відповідальності юри­дичної особи полягає у тому, що організація обов'язково повинна не­сти самостійну майнову відповідальність за своїми зобов'язаннями у межах закріпленого за нею майна, якщо інше не встановлено законом.

7. Участь у цивільному обігу від власного імені. Для індивідуа­лізації юридичної особи вона повинна мати своє найменування, яке містить вказівку на її організаційно-правову форму. Найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності.

Правоздатність юридичної особи

Юридична особа, відповідно до ст. 91 ЦК України, здатна мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) такі самі, як і фізична особа, за винятком тих, які за своєю природою можуть на­лежати лише людині. Відповідно до ч. 2 ст. 91 цього Кодексу ци­вільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду.

Правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення запису до єдиного державного реєст­ру про її припинення.

Юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до закону та установчих документів. Порядок створення органів юридичної особи встанов­люється законом та установчими документами (ст. 92 ЦК України).

Порядок припинення юридичної особи

Юридична особа припиняється у результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам-правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або внас­лідок ліквідації.

Юридична особа вважається такою, що припинила існування, після внесення запису до єдиного державного реєстру юридичних осіб про її припинення. Загальні засади припинення юридичної осо­би визначаються статтями 104-112 ЦК України.

Припинення юридичної особи у процесі відновлення її платоспро­можності або банкрутства визначається Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»

Виділом юридичних осіб є перехід за розподільчим балансом частини майна, прав та обов'язків юридичної особи до однієї або кіль­кох створюваних нових юридичних осіб (ст. 109 ЦК України). При виділі юридична особа, з якої він провадився, не припиняє своєї діяльності.

До виділу застосовуються за аналогією положення частин 1, 2 та 4 ст. 105 і положення статей 106, 107 ЦК України, а саме про: обов'язки юридичної особи, що прийняла рішення про виділ, крім передачі повноважень щодо управління юридичною особою; поря­док прийняття рішень про виділ; порядок виконання зобов'язань кредиторів; процедуру складання передавального акта тощо.

Перетворенням юридичної особи є зміна її організаційно-право­вої форми. У цьому разі до нової юридичної особи переходить усе май­но, усі права та обов'язки попередньої юридичної особи (ст. 108 ЦК України). Найбільш масове перетворення одних юридичних осіб на ін­ші провадилось у процесі приватизації державних та комунальних підприємств у господарські товариства, а також корпоратизації дер­жавних підприємств, тобто їх перетворення в акціонерні товариства.

Ліквідація юридичної особи — це повне припинення юридичної особи без виникнення правонаступництва.

Відповідно до ст. 110 ЦК України юридична особа ліквідується:

1. за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповно­важеного на це установчими документами, в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досяг­ненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках» пе­редбачених установчими документами;

2. за рішенням суду про визнання судом недійсною державної реєст­рації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, передбачених законом.

Поняття правочину

Правочин — вольовий акт і цим відрізняється від подій, що від­буваються незалежно від волі людини (наприклад, землетрус, по­вінь). Як дія цілеспрямована, тобто спрямована на досягнення пев­них результатів, що мають правовий характер, правочин відрізня­ється від інших правомірних вольових актів — юридичних вчинків, що виникають на підставі вимог закону (наприклад, знахідка, вияв­лення скарбу). Від останніх правочин відрізняється ще й тим, що особи можуть, наприклад, укласти договір, який хоч і не був пе­редбачений актами цивільного законодавства, але відповідає його загальним засадам (ст. 6 ЦК України), завдяки чому є підставою для виникнення цивільних прав та обов'язків. На відміну від цього, юридичний вчинок не може бути такою підставою за відсутності прямої вказівки на це у цивільному законодавстві. Д

Правочин — це правомірна вольова дія. Така позиція переважає в юридичній літературі. Правомірність правочину означає, що він е юридичним фактом, який породжує ті правові наслідки, наступу яких бажають сторони і які відповідають вимогам закону. Своєю правомірністю правочини відрізняються від правопорушень (делік­тів) — вольових дій, що суперечать вимогам закону та тягнуть за со­бою правові наслідки, які сторони не бажали отримати. Згідно із за­коном правочин завжди є правомірним, якщо його недійсність пря­мо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК України).

Види правочинів

Класифікація правочинів може здійснюватися за різними крите­ріями:

1. Залежно від числа сторін правочину, вираз волі яких є необ­хідним для його вчинення, правочини поділяються на одно-, дво- чи багатосторонні (ч. 2 ст. 202 ЦК України). Одностороннім правочином є вольова дія однієї сторони, яка може бути представлена од­нією особою (наприклад, заповіт) або кількома особами (наприклад, договір купівлі-продажу).

2. За характером правовідносин, що виникають на підставі право-]чину, останні поділяються на відплатні та безвідплатні. Відплатним є правочин, у якому обов'язок однієї сторони здійснити певні дії від­повідає обов'язку другої надати першій стороні зустрічне майнове за­доволення. Відплатність може виражатися у наданні грошей, речей, послуг, робіт тощо. Прикладами відплатних правочинів є договір ку­півлі-продажу, міни, страхування, кредитний договір та ін. Якщо обов'язок набувається стороною без отримання зустрічного майново­го задоволення від іншої сторони, то такий правочин є безвідплатним (наприклад, договір позички, дарування). Відплатність та безвід­платність правочинів визначається законом та домовленістю сторін. Деякі правочини можуть бути як відплатними, так і безвідплатними, що залежить від волі сторін правочину (наприклад, договір доручен­ня, зберігання).

3. Залежно від того, коли правочин вважається вчиненим, тобто породжує права та обов'язки, правочини поділяються на консенсуальні (від лат. сопзепеппз — згода) та реальні (від лат. гез — річ). Консенсуальним є правочин, для вчинення якого достатньо лише досягнення сторонами згоди за всіма істотними умовами. Більшість правочинів є консенсуальними (наприклад, договір купівлі-прода­жу, підряду, спільної діяльності). Для вчинення реального правочи­ну недостатньо лише досягнення сторонами згоди щодо його істот­них умов. Реальний правочин, на відміну від консенсуального, вва­жається вчиненим лише тоді, коли відбудеться передача речі, тобто права та обов'язки за ним виникають з моменту її передачі (наприк­лад, договір зберігання, позики, ренти).

4. Залежно від значення підстав правочину для його дійсності правочини поділяються на каузальні (від лат. сайда —- ціль) та абст­рактні (від лат. аЬзігасІіо — виділяти, відвертати). Правочини, дійс­ність яких залежить від наявності конкретної підстави — цілі, є кау­зальними, а правочини, для дійсності яких підстава — ціль не має значення, є абстрактними. Дійсність каузального правочину зале­жить від його підстави — цілі, яка вбачається з нього. Наприклад, ціллю договору позики є передача у власність позичальникові грошо­вих коштів. Більшість правочинів є каузальними (наприклад, договір купівлі-продажу або майнового найму). На відміну від каузаль­них правочинів, правочини, дійсність яких не залежить від їх цілі, мають абстрактний характер (наприклад, вексель, оскільки з нього не вбачається, на підставі чого його держатель має право вимагати сплати грошових коштів, або гарантія, зобов'язання за якою не зале­жить від основного зобов'язання). Абстрактні правочини є дійсними за умови прямої вказівки закону на їх абстрактний характер.

5. Правочини поділяються на умовні та безумовні. Умовним є правочин, в якому виникнення прав та обов'язків ставиться сторо­нами у залежність від обставини, яка може наступити або не насту­пити в майбутньому.

Обставина, яка може бути передбачена сторонами як умова, мо­же бути вільно обрана сторонами, але не повинна суперечити актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства. Такою обставиною може бути подія або дія осіб. До умовних правочинів за­кон відносить ті, що вчиняються з відкладальною або скасувальною обставиною (ст. 212 ЦК України). І

Умови дійсності правочинів .

1. " Законність змісту правочину. Згідно із законом правочин є чинним, якщо він не суперечить ЦК України, іншим актам цивіль­ного законодавства та моральним засадам громадянського суспільс­тва (ст. 203 ЦК України). ^

2. Здатність суб'єкта правочину на його вчинення. Для вчинен­ня правочину особа, яка його вчиняє, повинна мати необхідний об­сяг цивільної дієздатності (ст. 203 ЦК України).

3. Вільне волевиявлення учасників правочину та його відповід­ність внутрішній волі. Як вольова дія, правочин являє собою по­єднання волі та волевиявлення. Воля є бажанням, наміром особи вчинити правочин, однак для його вчинення необхідна не тільки во­ля, а ще й доведення цієї волі до відома інших осіб. Відповідно до цього волевиявлення є способом, яким внутрішня воля особи виражається зовні

4. Відповідність форми вчинення правочину вимогам закону. Формою вчинення правочину є спосіб вираження волі сторін на його вчинення. Сторони правочину мають право обирати його форму, як­що інше не встановлено законом.

Відповідно до вимог ст. 205 ЦК України правочин може вчиня­тися сторонами усно чи письмово.

Поняття державної реєстрації право чину. Згідно із законом деякі право чини є вчиненими лише у момент їх державної реєстрації (ст. 210 ЦК України). Тобто до здійснення державної реєстрації укладений стороною (сторонами) право чин не є вчиненим та ніяких цивільних наслідків не породжує.

Поняття недійсності правочину. Під недійсним правочином розуміють дії фізичних і юридичних осіб, які хоч і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, але не створюють цих наслідків через невідповідність вчинених дій вимогам законодавства. Тобто недійсний правочин не в змозі викли­кати правові наслідки, наступу яких бажають сторони, однак може викликати наслідки, наступу яких сторони не передбачали і не ба­жали (наприклад, повернення отриманого майна, виникнення обо­в'язку відшкодувати збитки, моральну шкоду).

Беручи до уваги те, що дійсність правочину залежить від елементів, які його складають, та взявши за критерій порушення вимог щодо дійсності правочину, серед конкретних підстав визнання пра­вочину недійсним можна визначити:

1) дефекти суб'єктного складу (відсутність у сторін правочину дієздатності — у фізичних та правоздатності — у юридичних осіб);

2. дефекти форми правочину, що стосуються виключно письмо­вої форми правочину (недодержання сторонами простої письмової форми правочину, яка передбачена законом, тягне недійсність пра­вочину лише у випадках, передбачених законом, на відміну від цьо­го недодержання нотаріальної форми правочину спричинює його не­дійсність);

3. дефекти змісту правочину (невідповідність умов правочину ви­могам законодавства, наприклад, фіктивні, удавані правочини, пра­вочини, що порушують публічний порядок);

4. дефекти волі (правочини, вчинені без внутрішньої волі на їх вчинення, та угоди, в яких внутрішня воля особи сформувалася не­правильно). Так, без внутрішньої волі вчиняються правочини осо­бою, яка не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними, або правочини, вчинені особою під впливом обману. |

Представництво

Поняття представництва. Під представництвом у цивільно­му праві розуміється правовідношення, в силу якого правочини, одо вчиняються однією особою (представником) від імені іншої особи, яку представляють у силу повноважень, що ґрунтуються на до­говорі, законі, акті органу юридичної особи та з інших законних підстав, безпосередньо створюють, змінюють, припиняють цивільні права й обов'язки особи, яку представляють.

Види представництва. Розрізняють представництво добровіль­не та обов'язкове. Добровільним є представництво, при якому дієздатна особа, яка сама здатна вчиняти правочини, використовує для їх вчинення представника на власний розсуд. Зазначене добро­вільне представництво може здійснюватися на підставі договору, зокрема договору доручення, та довіреності або акта органу юридич­ної особи (наприклад, наказ керівника юридичної особи, посадова інструкція), за наявності якого добровільне представництво здійс­нюється у порядку виконання представником посадових обов'язків.

Обов'язкове представництво, на відміну від добровільного, характеризується тим, що воно існує незалежно від волевиявлення особи, яку представляють. До обов'язкового представництва слід віднести представництво батьками, опікунами осіб, які не мають повної дієздатності, представництво опікуном майна фізичної осо­би, яка визнана безвісно відсутньою, а також фізичної особи, місце перебування якої невідомо. Обсяг повноважень представника та їх зміст при обов'язковому представництві визначаються законом.

Довіреність

Поняття, зміст та види довіреності. Представництво, яке ґрунтується на договорі або акті юридичної особи, може здійснюватися за довіреністю. Довіреність — це письмовий документ, що ви­дається однією особою іншій для представництва перед третіми осо­бами (ст. 244 ЦК України).

Довіреність може бути складена від імені однієї або кількох осіб на ім'я однієї або кількох осіб.

За змістом і обсягом повноважень довіреності поділяються на:

1) разові, що видаються на вчинення одного правочину, наприк­лад, на продаж будинку або отримання заробітної плати;

3) спеціальні, що видаються на вчинення певної кількості од­норідних правочинів, наприклад, на укладення правочинів керів­нику філії, представництва юридичної особи, отримання заробіт­ної плати, пенсії, поштового переказу протягом визначеного тер­міну;

3) загальні (генеральні), що видаються на визначений термін для здійснення різноманітних правочинів, наприклад, довіреність на управління майном та ведення справ учасників договору спільної діяльності

Форма довіреності. Довіреність завжди повинна мати письмову , форму. Форма довіреності має відповідати, тій формі, в якій вчиня­тиметься правочин (ст. 245 ЦК України)

Відповідно до ст. 245 ЦК України до нотаріально посвідчених до­віреностей прирівнюються:

1. довіреність військовослужбовця або іншої особи, яка перебуває на лікуванні у госпіталі, санаторії та іншому військово-лікувальному закладі, вона може бути посвідчена начальником цього закладу, його заступником з медичної частини, старшим або черговим лікарем;

2. довіреність військовослужбовця, а в пунктах дислокації війсь­кової частини, з'єднання, установи і військово-навчального закла­ду, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, а також довіреність робітника, службовця, членів їхніх сімей і члена сім'ї військовослужбовця, може бути посвідчена командиром (начальни­ком) цих частини, з'єднання, установи або закладу;

3)довіреність особи, яка перебуває у місці позбавлення волі (слідчому ізоляторі), може бути посвідчена начальником місця по­збавлення волі.

Строк довіреності. Довіреність є строковою угодою, тобто дія довіреності обмежена у часі. У кожній довіреності має бути зазначе­на дата вчинення, її відсутність робить довіреність нікчемною.

Строк довіреності зазначається у довіреності. Якщо строк довіре­ності не зазначений, вона зберігає чинність до припинення її дії. Строк довіреності, виданої в порядку передоручення, не може пере­вищувати строку основної довіреності, на підставі якої вона видана (ст. 247 ЦК України).

Передоручення довіреності. Представник, якому видана до­віреність, зобов'язаний особисто вчинити ті дії, на які він уповнова­жений. Однак він може передати свої повноваження іншій особі в порядку передоручення (ст. 240 ЦК України).

Серед обставин, що зумовлюють передоручення, можуть бути: різноманітні події (наприклад, стихійне лихо, карантин); обстави­ни, що стосуються особи представника (наприклад, хвороба, відря­дження, призов на військову службу), дії третіх осіб (наприклад, анулювання ліцензії представника) та ін.

Довіреність, за якою повноваження передоручаються іншій осо­бі, повинна бути нотаріально посвідчена (ст. 245 ЦК України, ст. 58 Закону України «Про нотаріат»), крім випадків, встановлених час­тиною 4 ст. 245 ЦК України.

Ця вимога закону розповсюджується і на передоручення довіренос­тей, виданих за правилами ст. 246 ЦК України юридичними особами.

Довіреність, видана в порядку передоручення, підлягає нота­ріальному посвідченню після подання основної довіреності, в якій застережене право на передоручення, або після подання доказів то­го, що представник за основною довіреністю примушений до цього обставинами для охорони інтересів особи, яка видала довіреність.

У випадку передоручення представник за основною довіреністю може передоручити інший особі як усі повноваження за довіреніс­тю, так і їх частину. Наслідком передоручення за довіреністю є те, що особа, яка отримала довіреність за передорученням (замісник), стає представником особи, яку представляють (довіритель). Про здійснення передоручення за довіреністю представник повинен спо­вістити довірителя і подати йому необхідні відомості про особу, якій передані повноваження.

Особа, яка видала довіреність, має право у будь-який час скасува­ти передоручення, а угода про відмову від цього права є недійсною.

З припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність передоручення (ст. 248 ЦК України). \

Припинення представництва довіреністю. Представницт­во за довіреністю припиняється внаслідок ряду юридичних фактів, визначених законом (ст. 248 ЦК України).

Поняття та значення строків (термінів) у цивільному праві

Позовна, форма захисту цивільних прав є основною формою їх захисту в судді.

По-перше, позовна давність не поширюється на вимоги вкладни­ків про видачу вкладів, внесених до банку (фінансової установи). Характер майнових відносин, які склалися між вкладником і бан­ком, визначає принципове положення про те, що вклад або частина його підлягають видачі в будь-який час на першу вимогу вкладни­ка, зрозуміло, з урахуванням годин роботи установи банку. Але пред'явлення такої вимоги не означає, що суб'єктивне право вклад­ника порушене і вимагає захисту. Навпаки, це один із звичайних, нормальних способів розпорядження вкладом.

По-друге, не поширюється позовна давність на вимоги, які ви­пливають з порушення особистих немайнових прав, за винятками, прямо передбаченими законом. Особисті немайнові права, як прави­ло, безстрокові для їх носія, тому не обмежуються у часі й можливо­сті їх захисту у разі порушення.

По-третє, не поширюється позовна давність на вимогу про від­шкодування шкоди, завданої життю або здоров'ю особи, каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю. Проте такі вимоги задо­вольняються не більше ніж за три роки, що передують пред'явлен­ню позову. Відсутність строків давності щодо таких вимог є гаран­тією для потерпілих. Останні мають право вимагати відшкодування заподіяної шкоди у будь-який час.

По-четверте, позовна давність не поширюється на вимогу власника або іншого володільця про усунення будь-яких порушень його права, хоча ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння.

Оскільки названі порушення мають триваючий характер, то постійно відсувається початковий момент перебігу позовної давності з кожним новим порушенням права власника або іншого володільця. По-п'яте, позовна давність не поширюється на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або ор­гану місцевого самоврядування, яким порушено його право власно­сті або інше речове право.

По-шосте, не поширюється позовна давність на вимогу страху­вальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення стра­хової виплати (страхового відшкодування).

Відповідно до ст. 258 ЦК України позовна давність тривалістю в один рік застосовується, зокрема, до вимог:

1. про стягнення неустойки, штрафу або пені;

2. про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засо­бах масової інформації.

У цьому разі позовна давність обчислюється від дня поміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості;

3. у зв'язку з недоліками проданого товару (ст. 681 ЦК України);

4. про розірвання договору дарування (ст. 728 ЦК України);

5. у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти (ст. 925 ЦК України);

6. про переведення на співвласьіика прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності (ст. 362 ЦК України);

7) про оскарження дій виконавця заповіту (ст. 1293 ЦК України).

Крім того, позовна давність в один рік застосовується:

1. до вимог про відшкодування збитків у зв'язку з пошкоджен­ням речі, яка була передана у користування наймачеві за договором найму, а також до вимог про відшкодування витрат на поліпшення цієї речі (п. 1 ст. 786 ЦК України);

до вимог щодо неналежної якості роботи, виконаної за догово­ром підряду (ст. 863 ЦК України).